Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №642/211/23 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 642/211/23

провадження № 51-1102 км 23

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Холодногірського районного суду м. Харкова від 16 травня 2025 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 62023170020000026 від 04 січня 2023 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Картамиш Златопільського (Первомайського) району Харківської області, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 111-1 Кримінального кодексуУкраїни(далі - КК України).

Змістсудовихрішеньівстановленісудамипершоїтаапеляційноїінстанційобставини

За вироком Холодногірського районного суду м. Харкова від 16 травня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 111-1 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з позбавленням права обіймати будь-які посади в правоохоронних органах, органах влади та місцевого самоврядування, на підприємствах, установах та організаціях, створених органами влади та місцевого самоврядування на строк 10 років з конфіскацією всього майна, що є власністю засудженого.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження.

Відповідно до обставин, детально викладених у вироку, ОСОБА_7 у період часу з 15 по 20 березня 2022 року близько 09:00 (більш точної дати в ході судового розгляду не встановлено), обіймаючи посаду начальника сектору реагування патрульної поліції відділення поліції № 1 Куп`янського районного відділу поліції ГУНП в Харківській області, перебуваючи поряд із будівлею згаданого відділення поліції, за адресою: вул. Центральна, 55, смт Великий Бурлук, Куп`янський район, Харківська область, добровільно, з метою безпосереднього надання допомоги рф у проведенні підривної діяльності проти України (у формі пособництва), діючи умисно, протиправно, з власної ініціативи вступив в злочинну змову з окупаційними військами держави-агресора рф, та, не маючи на те відповідних встановлених законодавством повноважень, всупереч вказівці керівництва районного відділу поліції та ГУНП в Харківській області щодо заборони здійснення функціональних обов`язків поліцейськими на окупованій території, зателефонував інспектору СРПП зазначеного відділення поліції ОСОБА_8 та надав незаконну вказівку щодо видачі йому службового автомобілю Skoda Rapid, реєстраційний номер НОМЕР_1 (на синьому фоні).

Виконуючи вказану незаконну вказівку ОСОБА_7 , ОСОБА_8 цього ж дня близько 10:00, біля згаданого відділення поліції передав ОСОБА_7 зазначений службовий автомобіль Skoda Rapid та ключі від нього.

Надалі, ОСОБА_7 , продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу, спрямованого на передачу матеріальних ресурсів, не маючи на те законних підстав, добровільно передав представникам військових формувань рф службовий автомобіль Skoda Rapid.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 10 березня 2026 року апеляційні скарги прокурора ОСОБА_9 , обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок Холодногірського районного суду м. Харкова від 16 травня 2025 року стосовно ОСОБА_7 - без змін.

Вимогитаузагальненідоводиосіб, якіподали касаційніскарги

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати оскаржені судові рішення та закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

На обґрунтування доводів поданої касаційної скарги зазначає, що:

· доказами у справі не підтверджується те, що інкриміновані події відбувалися після 15 березня 2022 року, що виключає наявність складу злочину, зважаючи на те, що до згаданої дати редакція КК України не містила злочину, передбаченого ч. 4 ст. 111-1. Наголошує, що судами не встановлена дата інкримінованих діянь, зважаючи, що показання свідків у цій частині різняться. Зауважує, що, зокрема, свідок ОСОБА_8 у місцевому суді засвідчив, що інкриміновані ОСОБА_7 події відбувалися 10 березня 2022 року, у той же час в суді апеляційної інстанції цей свідок вказував іншу дату - 15 березня 2022 року, як і інші свідки;

· суд першої інстанції порушив презумпцію невинуватості, не відобразив у вироку достовірних показань свідків ОСОБА_10 і ОСОБА_11 та не надав їм належної оцінки, не співставив з іншими доказами у кримінальному провадженні; не забезпечив фіксування технічним записом судового засідання від 01 травня 2023 року. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, ігноруючи доводи апеляційних скарг сторони захисту, належним чином не перевірив згадані докази, і відповідність відображення показань свідків зазначених у вироку аудіозапису судового засідання, чим також порушив приписи ст. 94 КПК України;

· суди, визнаючи ОСОБА_7 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 111-1 КК України, залишили поза увагою те, що докази у справі не підтверджують наявність змови останнього з окупаційними військами держави-агресора рф. Крім того, у ході судового розгляду було встановлено, що ОСОБА_7 зберіг ввірену йому зброю, неодноразово затримувався представниками окупаційних військ рф, був незаконно позбавлений волі окупантами та підданий тортурам. Також показаннями свідків у справі підтверджується, що засуджений не вчиняв дій на шкоду суверенітету та територіальної цілісності України, що протирічить фабулі інкримінованого діяння;

· судами безпідставно не застосовані положення статей 39 і 40 КК України, адже ОСОБА_7 передав окупантам автомобіль на виконання наказу отриманого від свого безпосереднього керівника ОСОБА_12 та діяв внаслідок обставин крайньої необхідності і психологічного примусу зі сторони окупантів, які були озброєні і погрожували застосуванням сили відносно ОСОБА_12 . Наголошує, що доказами у справі не спростована наявність вказівки ОСОБА_12 про повернення службового автомобіля Skoda Rapid внаслідок погроз щодо спричинення шкоди його життю та здоров`ю;

· місцевим судом не розглянуто клопотання сторони захисту від 19 лютого 2025 року про визнання недопустимими даних довідки про результати психофізіологічного дослідження із використанням поліграфа від 13 червня 2022 року стосовно свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_13 . До того ж зауважує, що висновки, наведені у вказаних довідках, стосувалися показань зазначених свідків, наданих у ході досудового розслідування, а відповідно до матеріалів кримінального провадження останні зазначали, що службову машину Skoda Rapid вони передали ОСОБА_7 саме 10 березня 2022 року;

· судові рішення не відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України. Наголошує, що апеляційний суд, частково дослідивши докази у справі, порушив вимоги статей 23 та 404 КПК України.

Письмових заперечень на касаційну скаргу сторони захисту від інших учасників кримінального провадження до Верховного Суду не надходило.

Позиціїучасниківсудовогопровадження

Прокурор заперечувала проти задоволення касаційної скарги сторони захисту, просила вирок апеляційного суду залишити без зміни.

Засуджений і захисник підтримали подану касаційну скаргу та просили скасувати судові рішення.

МотивиСуду

Заслухавшидоповідьсудді, обговорившидоводи, наведенівкасаційнійскарзі, перевірившиматеріаликримінальногопровадження, колегіясуддівдійшлатакихвисновків.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку

Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 111-1 КК України, та призначив йому відповідне покарання.

Водночас доводи касаційної скарги захисника є фактично аналогічними доводам, які сторона захисту наводила в суді апеляційної інстанції та які були ретельно перевірені цим судом. Так, сторона захисту не оспорює факту передачі засудженим службового автомобіля Skoda Rapid представникам військових формувань рф. Разом з тим, сторона захисту наполягає, що ОСОБА_7 діяв на виконання наказу отриманого від свого безпосереднього керівника ОСОБА_12 та внаслідок обставин крайньої необхідності і психологічного примусу зі сторони окупантів, які були озброєні і погрожували застосуванням сили відносно ОСОБА_12 .

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, аналіз КПК України дає підстави стверджувати, що цей закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку (статті 85 та 94 КПК України).

Крім того, згідно з усталеною судовою практикою, доказування тих чи інших обставин злочину, як правило, ґрунтується не на одному чи кількох доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів. І саме на такому аналізі та оцінці всіх доказів і робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність факту вчинення злочину конкретною особою.

Зіставивши докази в їх взаємозв`язку, місцевий суд, з висновками якого обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції, умотивовано визнав, що винуватість ОСОБА_7 доведена поза розумним сумнівом.

Разом з тим, оцінка достовірності доказів перебуває у компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і не віднесена до повноважень Верховного Суду.

Так, суди обґрунтували свої рішення, зокрема, показаннями свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_14 , ОСОБА_8 , а також показаннями інших свідків та письмовими доказами.

Допитаний в судовому засіданні місцевого суду свідок ОСОБА_10 пояснив суду, що разом із свідком ОСОБА_8 в березні 2022 року загнали службовий автомобіль Skoda Rapid до гаражу. Надалі, після 15 березня 2022 року зателефонував ОСОБА_7 та просив передати автомобіль окупантам. Коли привезли автомобіль до будинку поліції, у приміщені були представники військ рф, обвинувачений ОСОБА_7 та свідок ОСОБА_11 .

У свою чергу свідок ОСОБА_11 , допитаний судом першої інстанції, також підтвердив, що обвинувачений ОСОБА_7 надавав вказівку свідку ОСОБА_8 про видачу службового автомобіля Skoda Rapid та особисто передав його представникам рф.

Крім того, апеляційний суд допитав свідка ОСОБА_8 , який повідомив, що саме ОСОБА_7 зателефонував йому та просив привезти службовий автомобіль до відділку поліції та віддати ключі від нього, що свідок і зробив. Також цей свідок підтвердив свої показання, викладені у тексті вироку суду першої інстанції, що він пригнав автомобіль за вказівкою ОСОБА_7 та передав йому ключі від автомобіля у другій половині березня 2022 року.

Зі свого боку Суд зауважує, що свідок ОСОБА_8 не посилався, що ОСОБА_7 йому повідомляв про наявність загрози життю та здоров`ю ОСОБА_15 у разі непередачі згаданого автомобіля представникам військ рф, а також не свідчив про наявність відповідного емоційного стану ОСОБА_7 , який би узгоджувався з наявністю в діях останнього крайньої необхідності.

Ретельно перевіривши версію сторони захисту, місцевий суд дійшов мотивованого висновку про відсутність об`єктивних даних, які б свідчили про те, що до ОСОБА_7 застосовувалися заходи фізичного та/або психічного примусу, внаслідок чого останній передав матеріальні ресурси окупантам. Натомість, судом встановлено, що ОСОБА_7 без будь-якого примусу зі сторони збройних формувань рф зателефонував ОСОБА_16 та наказав привезти транспортний засіб до відділку поліції.

Також місцевий суд слушно зауважив, що показання свідків сторони захисту не спростовують інкриміноване ОСОБА_7 обвинувачення та не підтверджують обставин недобровільної передачі майна. Разом з тим, місцевий суд зауважив, що свідки не були очевидцями застосування до ОСОБА_7 або до Павленка фізичного чи психічного примусу представниками окупаційної влади під час передачі майна. На додаток, обвинувачений ОСОБА_7 в судовому засіданні зазначав, що після передачі майна військовослужбовцям рф, він бачив ОСОБА_15 , який самостійно виходив із приміщення відділку поліції без видимих тілесних ушкоджень, що, на переконання судів, вказує на невимушеність його поведінки, відсутності будь-якого примусу щодо нього та добровільності його дій.

До того ж місцевий суд, проаналізувавши усі докази, надані стороною захисту та стороною обвинувачення, встановив, що ОСОБА_7 діяв добровільно. Крім того, суди мотивовано наголосили на відсутності будь-яких доказів на підтвердження збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин або вчинення кримінального правопорушення під впливом погрози, тиску чи примусу.

У той же час варто зауважити, що Верховний Суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

Зважаючи на викладене, доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не застосували положення статей 39, 40 КК України не є слушними.

Щодо доводів касаційної скарги стосовно того, що суди неправильно встановили день інкримінованого діяння, що вплинуло на правильність застосування ч. 4 ст. 111-1 КК України, суд виходить з такого.

Так, суди встановили, що інкриміновані ОСОБА_7 події відбулися 15 березня 2022 року.

Зі свого боку Верховний Суд наголошує, що суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

У той же час указані доводи були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, на що цей суд надав мотивовані відповіді, з посиланням на показання свідків, викладених вище. Разом з тим, відповідно до вимог ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції, зокрема, не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Водночас посилання сторони захисту, що неправильно встановлена судами дата вчинення інкримінованих ОСОБА_7 діянь вплинула на правильність застосування ч. 4 ст. 111 КК України не є слушними з огляду на таке.

Законом України від 3 березня 2022 року № 2108-ІХ, що набрав чинності з 15 березня 2022 року, КК України було доповнено статтею 111-1, якою окремо криміналізовано колабораційну діяльність у різних формах. Зокрема, частина четверта згаданої статті встановлює санкцію (у виді штрафу до 10 000 нмдх або позбавлення волі на строк від 3 до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 10 до 15 років та з конфіскацією майна) за передачу матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора.

Водночас положення ч. 1 ст. 111 КК України, які діяли і до введення положень ст. 111-1 до КК України, встановлювали відповідальність (у виді позбавленням волі на строк від 12 до 15 років з конфіскацією майна або без такої) за вчинення державної зради, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Положення ч. 2 ст. 111 КК України передбачають кваліфікуючу ознаку «в умовах воєнного стану» та передбачають санкцію у виді позбавленням волі на строк 15 років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна.

Разом з тим, перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлікту. У конкретних випадках цей злочин може полягати, зокрема у передачі матеріальних ресурсів збройним формуванням агресора або провадження господарської діяльності у взаємодії з ворогом.

Тобто до набрання чинності ст. 111-1 КК України зазначені вище діяння раніше підлягали кваліфікації за ст. 111 КК України. До того ж саме за такою кваліфікацією був направлений до суду первісний обвинувальний акт.

Положення ст. 5 КК України передбачають, що закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

З огляду на викладене, у порівнянні з положеннями ст. 111 КК України, приписи ч. 4 ст. 111-1 КК України в будь-якому випадку для засудженого є більш м`якими, а тому саме вони підлягали застосуванню, тож доводи касаційної скарги і в цій частині також не слушними.

Крім того, доводи касаційної скарги про те, що місцевий суд безпідставно послався на довідки про результати психофізіологічного дослідження із використанням поліграфа від 13 червня 2022 року стосовно свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_13 не є підставою для задоволення касаційної скарги, зважаючи на наступне.

Так, відповідно зі сталою практикою Верховного Суду, чинним законодавством не передбачено перевірки показань із застосуванням спеціального технічного засобу - поліграфа (детектора брехні) та використання отриманих даних як доказу в розумінні вимог ст. 84 КПК України (постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 26 січня 2023 року в справі № 183/3452/19, від 25 березня 2025 року у справі № 127/2822/18).

Проте матеріалами справи підтверджується, що суди відповідно до положень ст. 23 КПК України безпосередньо допитали свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_13 . До того ж суди обґрунтували свої рішення саме фактичними даними, отриманими в результаті безпосереднього допиту цих свідків. Крім того, місцевим судом не було встановлено будь-яких обставин на підставі довідок про результати психофізіологічного дослідження із використанням поліграфа від 13 червня 2022 року. З огляду на викладе, у цьому конкретному випадку за наведених обставин посилання у рішенні місцевого суду на згадані довідки не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства.

Підсумовуючи, колегія суддів констатує, що суди забезпечили сторонам усі можливості для реалізації своїх прав у судовому засіданні в межах кримінального процесуального закону, тобто дотримали положень ст. 22 КПК України, згідно зі ст. 94 КПК України повно та всебічно дослідили всі докази, дали їм оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв`язку.

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими, належним чином вмотивованими, і в повній мірі відповідають приписам ст. 370 КПК України, а ухвала апеляційного суду - ст. 419 цього Кодексу, тому касаційні доводи в цій частині теж неприйнятні.

Решта доводів касаційних скарг сторони захисту також не спростовує висновки судів першої та апеляційної інстанцій і фактично зводиться до переоцінки доказів й установлених у справі обставин, що в силу вимог ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

У той же час, касаційна скарга не містить посилань на такі істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити судам першої та апеляційної інстанцій ухвалити законні й обґрунтовані судові рішення під час розгляду кримінального провадження.

Отже, ураховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування або зміни оскаржених судових рішень, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Холодногірського районного суду м. Харкова від 16 травня 2025 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 10 березня 2026 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3