Окрема думка від 06 жовтня 2026 р. у справі №457/537/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Окрема думка

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 457/537/24

провадження № 61-7931св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2025 року скасував. Рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 грудня 2024 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови

1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) вказано, що:

«покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність».

1.1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зазначено, що:

«внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом №1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом №1961-IV не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). Тому висновок апеляційного суду про абсолютність права потерпілого на відшкодування шкоди саме за рахунок особи, яка завдала шкоди, є помилковим.

Враховуючи розподіл у деліктному зобов`язанні між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16).

З огляду на зазначене, уточнення правових позицій, висловлених у пунктах 149,150 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про альтернативне право потерпілого в цій справі обирати особу, до якої можна звернутись із вимогою про виплату відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18) (пункт 59), від 03 жовтня 2018 року у справі №760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) неодноразово звертала увагу на те, що у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної страхувальником за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту страхового відшкодування належним відповідачем буде страховик.

Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України, реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194 цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним правилом зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Відповідно, якщо такої різниці немає та шкода покрита в повному обсязі страховою виплатою, в такому випадку в цій справі відсутні підстави для покладення відповідальності на страхувальника».

1.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року по справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) вказано, що:

«обов`язок з виконання договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у разі недостатності коштів та майна відповідного страховика, покладено на МТСБУ з моменту визнання цього страховика банкрутом та/або його ліквідації як юридичної особи.

Системний аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що МТСБУ має зобов`язання на відшкодування шкоди замість страховика лише у випадку визнання його банкрутом та/або ліквідації. При цьому немає значення, чи це було підставою для його виключення із числа членів МТСБУ та/або позбавлення його повного членства.

Одночасно у випадку припинення членства страховика в МТСБУ (виключення з числа членів та/або позбавлення повного членства) у зв`язку з банкрутством та ліквідацією, МТСБУ зобов`язане здійснити регламентні виплати на підставі переданих до нього матеріалів усіх укладених договорів обов`язкового страхування у випадку недостатності коштів і майна страховика для здійснення страхових виплат.

Відтак відповідно до зазначеного Закону з моменту визнання судом страховика банкрутом та введення ліквідаційної процедури передбачено обов`язкові умови для проведення МТСБУ регламентних виплат за страховика, що визнаний банкрутом, а саме: підтвердження факту визнання страховика банкрутом; наявність невиконаних зобов`язань страховика за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів; недостатність коштів та майна страховика для виконання його зобов`язань за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів.

Таким чином, МТСБУ відповідно до Закону № 1961-IV відшкодовує шкоду за страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований (виключений з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань); в інших випадках страховик зобов`язаний самостійно відшкодувати шкоду, у тому числі в процедурі банкрутства та ліквідації як юридичної особи.

У разі початку процедури банкрутства страховика, потерпіла особа може звернутися з вимогою про відшкодування шкоди у процедурі, передбаченій Кодексом України з питань банкрутства, та захистити своє право на відшкодування шкоди в такий спосіб.

Закон не передбачає обов`язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість виключеного члена у випадку виключення зі складу членів МТСБУ з інших підстав, і в цих випадках страховик повинен нести матеріальну відповідальність самостійно на загальних підставах».

2. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).

2.1. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї (частина друга статті 14 ЦК України).

2.2. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

2.3 При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

2.1. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 14 ЦК України та вказано, що «критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов`язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта».

3. У статті 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

3.1. Слід підкреслити, що в практиці Верховного Суду України існував усталений підхід, який цілком справедливо базувався на положеннях частини першої статті 12 та частини другої статті 14 ЦК України,без перетворення права потерпілого на його обов`язок, і полягав в тому, що при завданні шкоди в ДТП потерпілий вільно, на власний розсуд обирав яким чином йому отримати відшкодування:

(а) шляхом звернення з вимогою (позовом) до особи, яка завдала шкоди про відшкодування цієї шкоди;

(б) чи то шляхом звернення з заявою (позовом) до страховика, в якого застрахована цивільна відповідальність особи, яка завдала шкоди.

3.2. Це, зокрема, підтверджується:

(а) постановою Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15,в якій вказано, що:

«право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов`язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов`язанні. Таким чином потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов`язань, деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав. Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в рамках деліктного зобов`язання, не залежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. В такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором із відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування в розмірі, який у повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов`язання між потерпілим і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі статтею 599 ЦК України виконанням, проведеним належним чином. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування, але його недостатньо для повного відшкодування шкоди, деліктне зобов`язання зберігається до виконання особою, яка завдала шкоди, свого обов`язку згідно зі статтею 1194 ЦК України - відшкодування потерпілому різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), яка ним одержана від страховика»;

(б) аналогічні по суті висновки зроблені, зокрема, в постанові Верховного Суду України: від 14 вересня 2016 року в справі № 6-725цс16; від 26 жовтня 2016 року у справі № 756/12292/14-ц; від 21 грудня 2016 року у справі № 760/25782/14-ц.

4. Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16).

4.1. Як свідчить аналіз судової практики, суди не сприйняли підхід про те, що потерпілий (кредитор) повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії про відшкодування майнової та немайнової шкоди не сприймається судами. Наприклад:

(1) «матеріали провадження не містять відомостей про наявність вимоги потерпілої ОСОБА_3 до страховика ПАТ «СК «УПСК» з приводу відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю фізичної особи в ДТП, і вона не позбавлена права звернутись із такою вимогою до страхової компанії чи суду цивільної юрисдикції в порядку, визначеному Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», ЦК України і ЦПК України.

В цьому кримінальному провадженні, з огляду на те, що з вимогою про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_3 звернулась виключно до ОСОБА_1, цивільно-правова відповідальність якої застрахована в ПАТ «СК «УПСК», суд, вирішуючи заявлений цивільний позов, визначає, що розмір тієї моральної шкоди, що підлягає стягненню саме із засудженої становить 150 000 грн. Визначений колегією суддів розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню із засудженої, не виключає обов`язку ПАТ «СК «УПСК» відшкодувати заподіяну внаслідок смерті потерпілого моральну шкоду згідно з положеннями вказаного вище Закону за полісом № 197311576, за наявності підстав для того. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що ухвалу Сумського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року в частині вирішення питання про стягнення моральної шкоди на користь потерпілої ОСОБА_3 потрібно змінити, і стягнути вказану вище суму із засудженої ОСОБА_1» (постанова Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 14 вересня 2022 року в справі № 577/2755/20);

(2) «24. Положеннями ст. 1194 ЦК України визначено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Водночас потерпілий не обмежений у своєму праві вибору способу відшкодування завданої шкоди: шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, або шляхом звернення вимоги до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність.

26. Потерпілий ОСОБА_6 звернувся із цивільним позовом у цьому кримінальному провадженні до ОСОБА_9, клопотання про залучення страхової компанії як цивільного співвідповідача у ході судового розгляду не заявляв. Тому судами попередніх інстанцій було прийнято рішення про стягнення заподіяної кримінальним правопорушенням моральної шкоди з обвинуваченого. Як правильно зазначив у своїй ухвалі апеляційний суд, таке рішення не суперечить вимогам статей 128-129 КПК України та ст. 1187 ЦК України не позбавляє обвинуваченого можливості та права звернутися у цивільно-правовому порядку до страхової компанії із заявою про повернення суми відшкодування завданої шкоди у межах розміру страхового ліміту» (постанова Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 11 квітня 2024 року в справі № 165/1023/17);

(3) «законний володілець автомобіля «MAN TGL 12.180» - юридична особа, чий працівник водій ОСОБА_7 під час виконання своїх трудових обов`язків порушив ПДР, що спричинило смерть ОСОБА_11 , є належним відповідачем і з ТОВ правомірно стягнуто кошти в рахунок компенсації моральної шкоди, завданої внаслідок учинення кримінального правопорушення. Наведене >правозастосування корелюється із практикою Суду (наприклад, постанови від 5 квітня 2018 року в справі № 205/5571/15-к, від 14 березня 2019 року в справі № 632/1400/16-к, від 26 травня 2020 року в справі № 201/722/18).

Той факт, що цивільну відповідальність роботодавця засудженого було застраховано, не означає її анулювання. Тому посилання скаржника на положення законодавства про страхування, яке покликано гарантувати виплату компенсацій за заподіяну шкоду в межах договору, не доводить неправильності розв`язання в цій частині цивільного позову, заявленого до юридичної особи, котра в силу закону відповідає за дії свого працівника.

Крім того, необхідно зазначити, що раніше найвища судова інстанція у своєму рішенні (постанова Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року, провадження № 6-954цс16) акцентувала на наявності в потерпілого права вимоги в обох видах зобов`язань - деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права: а) шляхом звернення вимоги про відшкодування шкоди виключно до особи, яка її завдала; б) шляхом звернення до страховика, у якого завдавач шкоди застрахував свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування; в) шляхом звернення до страховика та в надалі до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених ст. 1192 ЦК підстав. Потерпілий має право відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, у межах деліктного зобов`язання незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність останньої. У такому разі особа, яка завдала шкоди й цивільно-правову відповідальність якої застраховано, після задоволення вимоги потерпілого має право захистити свій майновий інтерес у межах договору страхування та звернутися до свого страховика з вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, у розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Аналогічних висновків дійшов і Касаційний цивільний суд Верховного Суду (наприклад, постанова від 14 лютого 2018 року в справі № 754/1114/15-ц)» (постанова Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 10 квітня 2025 року в справі № 701/280/18-к);

(4) «наведені в касаційній скарзі захисника аргументи про неправильне стягнення на користь потерпілої майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, із засудженого ОСОБА_9, а не страховика, є непереконливими. За змістом положень ст. 62 КПК України цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред`явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом. Права та обов`язки цивільного відповідача виникають з моменту подання позовної заяви до органу досудового розслідування або суду. Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Суд першої інстанції дотримався наведених законодавчих вимог під час вирішення цивільного позову в цьому кримінальному провадженні. За матеріалами справи встановлено, що до початку судового розгляду представник потерпілого подав до суду цивільний позов про стягнення з ОСОБА_9 на користь неповнолітньої потерпілої заподіяної кримінальним правопорушенням майнової і моральної шкоди. У позовній заяві не було зазначено як цивільного відповідача страхову компанію. Під час судового розгляду законний представник і представник потерпілої підтримали цивільний позов у повному обсязі та просили його задовольнити. Засуджений на початку судового розгляду не визнав цивільного позову, а в судових дебатах сторона захисту просила вирішити його на розсуд суду. Клопотання про залучення страхової компанії як цивільного відповідача сторона захисту не заявляла. Водночас місцевий суд не мав повноважень із власної ініціативи залучати у кримінальному провадженні іншого цивільного відповідача.

З урахуванням наведеного місцевий суд правильно вирішив цивільний позов в інтересах потерпілої в межах його позовних вимог, стягнувши заподіяну матеріальну й моральну шкоду із засудженого. Апеляційний суд перевірив доводи, наведені в апеляційній скарзі сторони захисту, в якій оспорювалося вказане рішення, підсумувавши, що місцевий суд правильно застосував до правовідносин сторін норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, і не допустив істотних порушень вимог процесуального закону. Твердження захисника про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року, є непереконливими. Цивільний позов в інтересах потерпілої пред`явлено до засудженого, а не до страховика завдавача шкоди, якого не було залучено в цьому кримінальному провадженні як цивільного відповідача» (постанова Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 25 вересня 2025 року в справі № 373/211/21);

5. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

5.1. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728 сво 18).

5.2. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

5.3. Підхід за якого потерпілий повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії, в якої застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди, по-перше, не розрахований на ті випадки, коли страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена із МТСБУ, перебуває в стані припинення (банкрутства), фактично не здійснює діяльності. У перелічених випадках підхід за якого потерпілий в будь-якому випадку повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії є несправедливим. Адже очевидно, що потерпіла особа в ДТП, навіть стягнувши із такого страховика страхове відшкодування на підставі судового рішення, не отримає реального відшкодування завданої в ДТП шкоди. Натомість скасування судового рішення, яким стягнуто шкоду безпосередньо з винної особи, в такому разі призведе до неможливості відновлення прав потерпілого.

5.4. По-друге, підхід за якого потерпілий (кредитор) повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії апріорі спрямований на захист інтересів боржника (особи, яка завдала шкоди), а не потерпілого (кредитора), що суперечить принципу розумності.

5.5. За схожих обставин ЄСПЛ зазначив, що національні суди встановили, що школа уклала договори страхування зі страховою компанією, які поширювалися на всіх її учнів, і що, отже, заявник повинен був вимагати компенсації від цієї страхової компанії (див. пункти 7 і 9 вище). Однак Суд зазначає, що саме школа, а не заявник, уклала договір зі страховою компанією. Заявник мав право, визнане національним законодавством, вимагати відшкодування від школи. Якби він отримав компенсацію, школа могла б вимагати відшкодування від страхової компанії, якби були дотримані юридичні вимоги щодо такого відшкодування. Тому важко вважати, що у своїй загальній оцінці національні органи влади належним чином врахували принцип найкращого забезпечення інтересів дитини. За цих обставин Суд не переконаний, що цивільне провадження, здійснене у цій справі, забезпечило належний захист у ситуації, що склалася, зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист з боку органів влади (BIBA v. ALBANIA, № 24228/18, § 75 - 76 , ЄСПЛ, від 07 травня 2024 року).

5.6. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

5.7. Сучасна цивілістична доктрина виходить із того, що автономія волі учасників цивільних правовідносин є фундаментальною засадою приватного права. Цей підхід підтримується і практикою касаційного суду, який підкреслює, що завдання приватного права полягає у створенні умов для максимальної реалізації приватного інтересу особи. У цьому контексті констатація обов`язковості звернення потерпілого (кредитора) із заявою (позовом) до страхової компанії про відшкодування майнової та немайнової шкоди суперечить диспозитивному характеру цивільно-правового регулювання. Приватне право не може створювати для потерпілого (кредитора) штучні перешкоди в реалізації його приватного інтересу;

5.8.Очевидно, що підхід коли судова практика кардинально змінюється, причому без вагомих на це причин для захисту інтересів боржника, а не кредитора, не є розумно передбачуваним. Потерпілий (кредитор) може вільно, на власний розсуд обирати яким чином йому отримати відшкодування (компенсацію): (а) шляхом звернення з вимогою (позовом) до особи, яка завдала шкоди (боржника), про відшкодування цієї шкоди; (б) чи то шляхом звернення з заявою (позовом) до страховика, в якого застрахована цивільна відповідальність особи, яка завдала шкоди.

5.9. У разі якщо (потерпілий) кредитор отримав все відшкодування від боржника, то боржник набуває право вимоги до своєї страхової компанії, з якою він уклав договір страхування. Саме таке тлумачення повністю відповідає правилу тлумачення in favorem creditoris (на користь потерпілого (кредитора) та здоровому глузду.

6. У зв`язку із наведеним касаційному суду необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20), від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21).

Суддя В. І. Крат