Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №511/4471/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про повернення дітей до країни постійного місця проживання

Дата: 06 жовтня 2026 р.

Справа: №511/4471/24

Суддя: Сердюк Валентин Васильович

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 511/4471/24

провадження № 61-5080св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Луспеника Д. Д., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ),

відповідачка - ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей виконавчого комітету Дніпровської районної у м. Херсоні ради, Служба у справах дітей Роздільнянської міської ради Одеської області, Міністерство юстиції України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), в інтересах якого діє адвокат Жак Наталія Тадеївна, на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 16 січня 2026 року у складі судді Ус О. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 березня 2026 року у складі колегії суддів Воронцової Л. П., Майданіка В. В., Склярської І. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Роздільнянського районного суду Одеської області із позовною заявою до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей виконавчого комітету Дніпровської районної у м. Херсоні ради, Служба у справах дітей Роздільнянської міської ради Одеської області, Міністерство юстиції України, про визнання незаконним вивезення дитини з країни походження та утримання на території України, зобов`язання повернути дитину до постійного місця проживання.

Роздільнянський районний суд Одеської області ухвалою від 24 грудня 2024 року позовну заяву передав за підсудністю до Херсонського міського суду Херсонської області. Ухвала набрала законної сили 25 червня 2025 року.

Позов мотивований тим, що сторони є батьками малолітньої ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дитина з моменту народження і до

ІНФОРМАЦІЯ_2 проживала на території Республіки Польща. Позивач є громадянином Республіки Польща та має постійне місце проживання у цій країні.

Відповідачка є громадянкою України, має постійне місце проживання на території Республіки Польща. Дитина ОСОБА_4 є громадянкою Республіки Польща. Дитина до 07 грудня 2023 року постійно проживала з батьками на території Республіки Польща в сімейному будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Догляд за дитиною здійснювався спільно позивачем та відповідачкою. Позивач виконував усі батьківські обов`язки, як і відповідачка, проводив з дочкою кожну вільну хвилину. Дитина відвідувала дитячий садочок, заняття для дітей, регулярно обстежувалась у педіатра, що підтверджено довідками лікарських консультацій.

08 серпня 2023 року відповідачка переїхала з квартири, в якій проживали разом із позивачем, забравши з собою дитину, до своєї сестри (сестра відповідачки на той час винаймала квартиру в Польщі за адресою: Romana Іelazowskiego 9/8, 30-694 Krakуw). З моменту виїзду відповідачки позивач опікувався дочкою без її присутності, забираючи дитину до свого місця проживання. Позивач забирав дочку ОСОБА_5 з дитячого садка, ходив з нею на прогулянки, до басейну, дитина залишалася у нього на ніч, а наступного ранку він відвозив її до дитячого садка. Він опікувався дочкою з перших годин її життя. Відповідачка довіряла йому опіку над дитиною, не обмежувала контактів з дочкою, ніколи не було ознак того, що вона вважає, що він не впорається з дитиною сам. Багато разів відповідачка писала йому, що він добрий, люблячий батько.

Від моменту переїзду відповідачки до сестри вона почала прагнути обмежити його контакти з дитиною, на цьому ґрунті у них почали виникати суперечки. 04 вересня 2023 року відповідачка подала позов про розірвання шлюбу до Окружного суду в Кракові (справа: XI C 2780/23). Він подав відповідь на позов та клопотання про врегулювання контактів з дочкою, щоб вони були частими та регулярними. Через неявку відповідачки на засідання 29 квітня 2024 року провадження було призупинено, врегулювання контактів з дочкою не відбулося. 07 грудня 2023 року, згідно з попередніми домовленостями з відповідачкою, він мав забрати дитину з дитячого садка, але дитина була відсутня. Як з`ясувалося 07 грудня 2023 року відповідачка забрала дочка з дитячого садочка і виїхала за кордон без його згоди.

З цього моменту він втратив контакт з дочкою. У повідомленнях до нього відповідачка писала, що виїхала до Хорватії на Різдвяні свята і повернеться разом з дитиною до Польщі не пізніше 10 січня 2024 року.

07 грудня 2023 року в одному з повідомлень у додатку інтернет-месенджера відповідачка написала: «(...) ми в ЄС, ми не за кордоном». У цей період у Хорватії жили батьки відповідачки. Вона без відома та його згоди оформила дочці паспорт громадянина України, про що він дізнався лише після переїзду відповідачки до сестри. У середині грудня 2023 року відповідачка перестала відповідати на його дзвінки, пізніше її телефон був вимкнений (хоча вона іноді робила з нього дзвінки, що підтверджується долученими таблицями), перестала відповідати на надіслані їй повідомлення. У зв`язку з цим він зателефонував до сестри відповідачки та її батькам, але вони не повідомили, де перебуває його дружина з дитиною.

Пізніше позивач дізнався, що сестра дружини також виїхала з Польщі. Оскільки номер телефону відповідачки був зареєстрований за контрактом на нього, він отримував рахунки за дзвінки. 26 грудня 2023 року в рахунку за номером телефону, яким користувалася відповідачка, з`явилося SMS, надісланий у роумінгу від оператора, тому, він припустив, що відповідачка разом з дочкою ОСОБА_5 , ймовірно, перебувають в Україні.

24 лютого 2024 року позивач з розмови з колишнім роботодавцем відповідачки дізнався, що за його інформацією остання разом з дочкою на початку грудня виїхала до України, повідомивши роботодавця, що причиною виїзду є проведення реабілітації тазостегнових суглобів дитини, також повідомив, що з січня 2024 року він не має жодного контакту з нею. Відповідачка працювала дистанційно до січня

2024 року, а потім без пояснень припинила контакт з роботодавцем, не розірвала договір, не повернула наявного у неї обладнання роботодавцю.

04 березня 2024 року з позивачем зв`язалася директорка дитячого садочка, до якого ходила ОСОБА_5 , повідомивши, що відповідачка надіслала їй електронного листа про припинення відвідування ОСОБА_4 дитячого садка. 29 квітня 2024 року у повідомленні від оператора мобільного зв`язку з`явилася інформація, що відповідачка зателефонувала на польський номер телефону банку mBank, і цей дзвінок був позначений як роумінг, була стягнута плата за вказаний український оператор зв`язку. Це означає, що у цей час відповідачка перебувала разом з дитиною на території України. 31 травня 2024 року у паспортному бюро м. Кракова він дізнався, що паспорт ОСОБА_5 , який знаходився у нього, було анульовано відповідачкою. Як причину анулювання Відповідачка вказала втрату паспорта, хоча знала, що польський паспорт дитини весь час знаходився у нього.

Оскільки дитина не перебувала в Польщі, вона втратила право на державну допомогу в рамках виплати 800+, у зв`язку з чим він отримав дуже емоційне повідомлення від матері відповідачки, яка звинуватила його в цьому і написала, що він ніколи не побачить своєї дитини і що ОСОБА_5 більше ніколи не повернеться до Польщі. Батько дружини, єдиний у відповідь на його прохання, час від часу надсилав повідомлення, що дитина почувається добре, що ріжуться зуби, що вчиться ходити. Це єдине джерело інформації, яке він мав на той час.

Вважає, що вивезення дитини без його згоди за межі Республіки Польща є порушенням його батьківських прав та прав дитини на проживання з обома батьками. Ці дії є незаконними відповідно до статті 3 Гаазької Конвенції.

18 червня 2024 року він звернувся до Міністерства юстиції України через Міністерство юстиції Республіки Польща із заявою про сприяння поверненню дитини до Республіки Польща в рамках Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Однак Міністерство юстиції України не звернулося до суду із заявою про сприяння поверненню дитини до Республіки Польща, про що його повідомило на початку грудня 2024 року, тому він 03 грудня 2024 року самостійно звернувся із такою заявою до суду.

Позивач посилається на норми Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція 1980 року), та Кодексу про сім`ю та опіку Республіки Польща від 25 лютого 1964 року, які регулюють права на батьківську опіку, обов`язок договірної сторони повернути незаконно переміщену дитину до місця її постійного проживання.

Звернення до компетентних органів України в строк, який не перевищує одного року з дати приїзду дитини в Україну, свідчить про те, що позивач згоди на зміну постійного місця проживання не надавав, а тому відповідно до положень Конвенції утримання дитини в Україні відповідачкою дотепер, без згоди позивача є незаконним, оскільки позивач позбавлений права як батько здійснювати піклування про дочку.

На підставі викладеного позивач просив суд:

- визнати незаконним вивезення з території Республіки Польща, утримання

на території України ОСОБА_3 малолітньої ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_3 повернути малолітню ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 до постійного місця проживання на території Республіки Польща: за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Херсонський міський суд Херсонської області рішенням від 16 січня 2026 року, залишеним без змін постановою Херсонського апеляційного суду від 17 березня 2026 року, відмовив ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди взяли до уваги висновок психолога, характеристику із дитячого садка, урахувавши думку служби у Справах дітей Роздільнянської міської ради, та зробили висновок, що ОСОБА_5 знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір`ю, що є запорукою її гармонійного розвитку, тому вона не повинна розлучатися з матір`ю. Можлива розлука дитини, із матір`ю і зміна місця проживання з України на Польщу, де дитина не знає нікого із родини батька, буде для неї стресовою, фруструючою ситуацією, яка негативно вплине на її як психологічний, так і на фізичний розвиток. З огляду на вік дитини розлучення з матір`ю створить для дитини нетерпиму обстановку. При цьому у своєму віці ОСОБА_5 має коло значущих для неї людей, це люди, які становлять її сімейне оточення, у процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та гендерної ідентичності: мати та її родина. Отже, існують реальні ризики того, що повернення дитини до Республіки Польща, яке буде пов`язане із розривом зв`язку ОСОБА_4 із мамою, негативно вплине на дитину, спричинить їй психічну шкоду та не сприятиме забезпеченню якнайкращих її інтересів. З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, виходячи із найкращих інтересів дитини, дійшли висновку про те, що малолітня ОСОБА_4 , уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться з грудня 2023 року, тобто більше часу, ніж на момент її виїзду в Україну.

На час розгляду справи судом апеляційної інстанції дитині виповнилося три роки шість місяців, із яких лише 1 рік і три місяці дитина проживала в Польщі, а з 08 грудня 2023 року (тобто вже більше двох років, і більшу частину свого свідомого життя) проживає в Україні, що свідчить про те, що малолітня ОСОБА_5 , уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше двох років, а тому повернення дитини загрожує заподіянням їй психічної шкоди й створить для неї нетерпиму обстановку (пункт b статті 13 Гаазької конвенції 1980 року).

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

16 квітня 2026 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), в інтересах якого

діє адвокат Жак Н. Т., через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 16 січня 2026 року та постанову Херсонського апеляційного суду

від 17 березня 2026 року у цій справі, у якій представник заявника, посилаючись

на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), в інтересах якого діє адвокат Жак Н. Т., посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 607/1091/16, від 14 червня 2018 року у справі № 461/926/17, від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4237/12, від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 552/1759/19, від 11 грудня 2019 року у справі № 361/5779/18, від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20, від 23 березня 2023 року у справі № 344/6604/21, від 18 квітня 2024 року у справі № 718/1867/23, від 20 листопада 2024 року у справі № 714/1022/23 та постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Заявник зазначає, що суди підмінили предмет позову і замість з`ясування законності переміщення чи утримування дитини відповідно до статті 3 Гаазької конвенції 1980 року та дослідження наявності винятків, передбачених статтями 12, 13 та 20 Гаазької конвенції 1980 року, обмежилися питанням про доцільність проживання дитини з матір`ю в Україні з позиції найкращих інтересів дитини. Висновки судів про наявність мовчазної згоди батька ґрунтуються на припущеннях, не підтверджені доказами та суперечать фактичним обставинам справи. Під час розгляду справи не встановлено обставин, які б підтверджували існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди або іншим шляхом створить нестерпну обстановку.

Суди помилково послалися на мовний бар`єр дитини, процес її адаптації в Україні та емоційну прив`язаність до матері, а період перебування дитини в Україні під час судового процесу не може бути врахований у строк, необхідний для встановлення факту «приживання у новому середовищі», адже він є наслідком незаконного утримування дитини.

Суди необґрунтовано надали вирішальне значення висновку приватного психолога, який не є висновком експерта у розумінні процесуального закону, а лише письмовим поясненням спеціаліста, що не може мати самостійного доказового значення. Суди дійшли помилкового висновку про необхідність досліджувати обставини про те, чи прижилася дитина в новому середовищі, оскільки позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання через пів року з моменту її переміщення у червні 2024 року і звернувся до суду до спливу одного року з моменту її переміщення, тому суд не мав підстав для перевірки обставин про те, чи прижилася дитина в новому середовищі. Такий висновок відповідає положенням Гаазької конвенції (стаття 12) та фактичним обставинам справи, встановленим у цій справі.

Заявник вказує, що відповідачка відмовляється повернути дитину до країни її звичайного проживання, чим одноособово без згоди батька та/чи рішення компетентного органу держави (суду), у якій дитина постійно мешкала, змінила її місце проживання і утримує її, що є порушенням положень Гаазької конвенції, прав піклувальника, а також порушенням прав самої дитини, адже очевидно спричинило (не могло не спричинити) зміну режиму спілкування дитини з другим із батьків, порядок участі останнього у вихованні дитини, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що вплинуло на її подальше життя, розвиток і виховання.

Матеріали справи не містять доказів надання позивачем згоди чи мовчазної згоди на утримання дитини матір`ю в Україні. Навпаки, позивач висловлював заперечення проти проживання дитини на території України та вчиняв активні дії, спрямовані на повернення дитини до Республіки Польща. Починаючи з грудня 2023 року, позивач вчиняв дії щодо встановлення місцезнаходження відповідачки з дитиною, телефонував родичам, знайомим, роботодавцю відповідачки, в лютому 2024 року звернувся до органів поліції Республіки Польща, в червні 2024 року до Міністерства юстиції України, а 03 грудня 2024 року - самостійно до суду.

Матеріали справи не містять доказів того, що під час проживання в Республіці Польща позивач вчиняв щодо відповідачки та/чи дитини домашнє насильство у фізичній чи психічній формі, що давало б підстави заявляти про існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або створить для дитини нетерпиму обстановку.

Суди безпідставно покликаються на переписка в месенджерах нібито між матір`ю позивача та матір`ю відповідачки, свідчення відповідачки та її матері, як на підставу серйозного ризику. Сторони проживали спільно в будинку матері позивача задовго до реєстрації шлюбу. З 2019 року і дотепер сторони перебувають у шлюбі. У 2022 році у них народилася дочка. Жодного разу за час спільного проживання відповідачка не зверталася до будь-яких органів в Республіці Польща щодо домашнього насильства, покази відповідачки та її матері не підтверджені доказами. Суди не надали оцінку доказам позивача, які підтверджують його працевлаштування, матеріальний стан (банківські виписки, декларацію), натомість взяли уваги голослівні покази відповідачки, що позивач не працює.

Позивач вважає, що наявні умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Гаазької конвенції 1980 року, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: Польща є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини; дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача, оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні; позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення; дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Гаазькою конвенцією 1980 року (до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей»), тобто до моменту переміщення дитини на територію України без згоди позивача); малолітня дитина не досяг 16-річного віку. Отже, наявні підстави, за яких держава Україна, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою 26 травня 2026 року відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребувано справу із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Верховний Суд ухвалою від 25 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Протоколом автоматизованого визначення складу колегії суддів від 02 жовтня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи: головуючий - Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Луспеник Д. Д., Осіян О.М., Сакара Н. Ю., Шипович В. В.

Доводи відзивів на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу Міністерство юстиції України просить прийняти законне та обґрунтоване рішення на підставі наявних в матеріалах справи доказів з урахуванням інтересів дитини.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої дії ОСОБА_6 , вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення а оскаржувані судові рішення без змін. Відзив мотивовано тим, що суди виснували про ризики настання негативних наслідків для ОСОБА_4 задоволенням позову, адже повернення дитини до Республіки Польща призведе до залишення дитиною території України, яка наразі є її постійним місцем проживання у той час, коли адаптації в Республіці Польща взагалі не відбулося.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 зареєстровано шлюб, прізвище дружини після укладення шлюбу ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Кракові Республіка Польща у сторін народилася дитина ОСОБА_4 , про що Малопольським воєводством Управління реєстрації актів цивільного стану в Кракові (Республіка Польща) видано свідоцтво про народження НОМЕР_1 від 21 вересня 2022 року.

ОСОБА_4 має польське громадянство та має адресу прописки з 21 вересня 2022 року у АДРЕСА_1 (відомості станом на 25 травня 2024 року).

Дитина також має громадянство України від народження та зареєстрована в Україні за місцем реєстрації матері ( АДРЕСА_3 ),

що підтверджується довідкою № 6317/19-536-1273 та довідками про склад сім`ї

і ОСББ «Волна» від 14 лютого 2024 року. Відповідачка має Karta staіego pobytu - документ, що підтверджує право постійного місця проживання на території Польщі до 13 липня 2032 року.

З 07 серпня 2023 року сторони проживають окремо, відповідачка з дитиною залишила місце їх спільного з позивачем проживання та проживала з дитиною до моменту виїзду в Україну в орендованому житлі в м. Кракові.

Відповідно до довідки ТОВ «Медичний центр Уястек» ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримувала медичні послуги у Центрі 17 лютого 2023 року

у вигляді консультацій, діагностичного дослідження.

25 серпня 2023 року сторони уклали договір про визначення сплати аліментів на утримання ОСОБА_4 , її батько ОСОБА_9 зобов`язався сплачувати на банківський рахунок матері дитини в сумі 400 злотих до останнього дня кожного місяця, починаючи з серпня 2023 року. Позивач у своїх поясненнях до суду не заперечував, що аліменти не сплачував, а накопичував їх для дитини на окремому рахунку.

ОСОБА_10 працювала за контрактом (дистанційно) із фірмою Little Doctor Europe Sp. z. о.o. з терміном дії до 24 березня 2024 року.

04 вересня 2023 року відповідачка подала позов до Окружного суду м. Краків

про розірвання шлюбу (справа ХІ С 2780/23), позивач подав відзив на позов

і клопотання про врегулювання контактів з донькою. Судове засідання, призначене на 29 квітня 2024 року, не відбулося у зв`язку з неявкою ОСОБА_11 . Провадження у справі зупинено.

Відповідно до довідки від 20 травня 2024 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідувала Відділ фірми під назвою Анна Дзерка Клуб Креативного Малюка Домашні ясла «Помпон» на підставі договору № 4/2023 від 28 серпня

2023 року, укладеного на період з 01 вересня 2023 року до 31 серпня 2025 року.

07 грудня 2023 року ОСОБА_4 у дитячий садок не з`явилася. 03 березня 2024 року на електронну адресу установи надійшов лист ОСОБА_11 про те, що дитина більше не буде ходити у ясла.

За відповідями Державної прикордонної служби дитина ОСОБА_4 перетнула державний кордон України 07 грудня 2023 року о 00 хв 16 год за паспортним документом НОМЕР_2 як громадянка України.

Згідно з довідкою Податкової адміністрації доходів м. Краків від 12 грудня 2025 року ОСОБА_1 працює у Податковій адміністрації доходів у м. Краків старшим референтом із 16 січня 2023 року на невизначений термін.

24 лютого 2024 року позивач дізнався від роботодавця відповідачки про те, що вона в Україні, контракт не розірвала. Того ж дня ОСОБА_1 звернувся із заявою про викрадення дитини до Комісаріату поліції у м. Кракові, що підтверджується довідкою від 06 жовтня 2025 року.

18 червня 2024 року позивач звернувся до Міністерства юстиції України через Міністерство юстиції Республіка Польща про сприяння поверненню дитини до Республіки Польща. Міністерство юстиції України з позовом до суду не звернулося, про що повідомило позивача на початку грудня 2024 року.

04 грудня 2024 року позивач звернувся до Роздільнянського районного суду Одеської області з заявою про повернення дитини до Республіки Польща.

Фактично ОСОБА_10 проживає разом з дочкою ОСОБА_5 в АДРЕСА_4 . За вказаною адресою дитині створені усі необхідні умови для проживання, що підтверджено відповідним актом служби у справах дітей Роздільнянської міської ради від 24 лютого 2025 року. Декларація з лікарем, який надає первинну медичну допомогу ОСОБА_4 укладена 02 лютого 2024 року законним представником ОСОБА_3 . Згідно з медичною довідкою про народження дитини від 17 жовтня 2025 року, виданою КНП Роздільнянська БПЛ 14 жовтня 2025 року ОСОБА_10 народила дитину жіночої статі.

З характеристик КЗ «Роздільнянський заклад дошкільної освіти «Оленка» Роздільнянської міської ради» від 13 січня 2025 року, 01 вересня 2025 року вбачається, що ОСОБА_12 відвідує дошкільний заклад з 02 вересня

2024 року характеризується врівноваженим, активним та радісним станом, проявляє бажання продемонструвати наявність самостійних навичок (намагання самостійно вдягатися, їсти тощо); ознак девіантної поведінки не спостерігалося, є уважною на заняттях, проявляє ініціативу в іграх, має розвиток пізнавальних інтересів, початкового українського мовлення, дрібної моторики, є спокійною, неконфліктною дитиною. Спілкується з однолітками - ініціює спілкування самостійно і приймає його від інших дітей, адаптована до кола однолітків в групі, радісно з ними зустрічається, бере участь в іграх і спілкується на рівні, що притаманний її віку. Дитина демонструє прив`язаність до матері та оточення однолітків, які перебувають з нею в групі. За час перебування в закладі визначила коло друзів, сумує у разі відсутності діточок з такого кола, радіє при зустрічі з ними.

Дитина проявляє ініціативу у грі, виконує певні ролі, вміє сортувати предмети за кольором та формою, проявляє інтерес до взаємодії з іншими дітьми. Рівень інтелектуального та психічного розвитку відповідає віковій нормі, дитина поводиться вільно та відкрито, демонструє психоемоційні реакції, однак девіантної поведінки не спостерігалося, є уважною на зайняттях, проявляє інтерес до малювання, ліплення, ініціативу в іграх, має розвиток пізнавальних процесів українського мовлення, може складати прості речення з 2-3 слів, подекуди з 5-6 слів, а також описує картинки простими словами, а також розуміє та використовує короткі інструкції, є спокійною, не конфліктною дитиною.

ОСОБА_4 з 25 травня 2025 року відвідує приватні розвиваючі групові заняття для дітей дошкільного/молодшого шкільного віку у логопеда, вихователя розвиваючих занять Куліченко Н. А .

З характеристики особистості дитини, складеного практичним психологом

Дудка В. 01 вересня 2025 року, за результатами проведеного психологічного обстеження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 - дитина трирічного віку, яка проживає разом із матір`ю в Україні

АДРЕСА_4 . Дівчинка виховується у доброзичливій

та турботливій атмосфері, що сприяє гармонійному розвитку її особистості. Дитина демонструє пізнавальний інтерес до навколишнього світу, знає основні кольори, правильно їх називає; має початкові навички лічби, вміє рахувати (до 5); ідентифікує та називає основні геометричні фігури (коло, квадрат, трикутник); розпізнає предмети побуту та іграшки, розуміє їх призначення; дуже любить слухати казки, уважно стежить за сюжетом, проявляє емоційний відгук під час слухання. Дитина комунікабельна, легко вступає в контакт з іншими дітьми та дорослими; лагідна, доброзичлива, проявляє емоційну чутливість; має стійку емоційну прив`язаність

до матері. Взаємини з матір`ю гармонійні, побудовані на любові та довірі. Особливе значення у розвитку ОСОБА_4 має очікування народження молодшої сестрички.

За висновком, розвиток ОСОБА_4 відповідає віковим нормам. Вона емоційно врівноважена, комунікабельна, з гарно сформованим мовленням для свого віку і пізнавальними інтересами. У дитини сформована надійна прив`язаність до мами, яка забезпечує її повноцінний розвиток і почуття безпеки. Очікування народження сестрички є для ОСОБА_4 важливим позитивним емоційним фактором, який сприяє розвитку турботливості та соціально-емоційної зрілості.

Згідно з психологічним висновком спеціаліста за результатами проведеного психологічного обстеження, складеного практичним психологом Дудка В. , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , розвивається відповідно до свого віку. Вона проявляє нормальний рівень когнітивного, мовленнєвого, емоційного

та соціального розвитку. У дитини відсутні ознаки відхилень у психічному

чи інтелектуальному розвитку. ОСОБА_4 є спокійною, комунікабельною та врівноваженою дівчинкою, яка росте в атмосфері любові та безпеки, що створює умови для її гармонійного розвитку. За висновком щодо соціально-сімейних обставин, ОСОБА_5 сприймає проживання в Україні як безпечне та комфортне. У ОСОБА_5 відсутні труднощі адаптації в сім`ї за місцем її проживання та в дитячому садочку.

Її психологічний розвиток відповідає віковим особливостям. ОСОБА_5 поводиться вільно та відкрито, демонструє психоемоційні реакції, характерні для дитини,

яка сприймає свою сім`ю як місце безпеки та прийняття. Для неї проживання

в Україні сприймається як природна потреба бути поруч з матір`ю. Фігура матері дівчинкою сприймається як значимий дорослий, який задовольняє її основні потреби. У ОСОБА_4 сформована надійна прихильність до матері, що є необхідною умовою гармонійного розвитку дитини. Повернення дитини до республіки Польща

з високою ймовірністю створить для неї загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди, оскільки це відбудеться всупереч її потребі бути поруч з матір`ю. Розлучення з матір`ю може призвести до травми прив`язаності, що матиме віддаленні наслідки та негативно вплине на психологічний стан дитини та її подальший розвиток. Зокрема, це може відобразитися на формуванні самооцінки, особливостях побудови стосунків з людьми та відчутті безпеки. Важливим аспектом є і те, що через вікові особливості дитина несвідомо віддзеркалює психоемоційний стан матері. Тому почуття безпеки ОСОБА_4 напряму залежить від того, наскільки мати та дитина перебувають в безпечних і стабільних умовах. У разі розлуки з матір`ю

та примусового повернення до Республіки Польща травма прив`язаності з високою ймовірністю проявлятиметься у розладах сну, порушеннях апетиту, труднощах адаптації в закладах освіти, підвищеній тривожності, психоемоційній напрузі. Батька ОСОБА_5 не ідентифікує та погано пам`ятає, що обумовлено віком дитини, часом розірвання стосунків із батьком та відсутністю спілкування. На питання про батька дитина не відповідає, але на рівні тілесних реакцій демонструє психологічну напругу (затримує подих, обличчя напружене, відволікається на іграшки). Це вказує на те, що фігура батька для неї не є значимою і не асоціюється з безпекою. Натомість до матері у дівчинки сформована надійна прихильність, що проявляється у поведінкових реакціях. З мамою ОСОБА_5 відчуває себе у безпеці, мати забезпечує її розвиток і виховання. Таким чином, зроблено висновок, що ОСОБА_5 не ідентифікує батька як значимого дорослого, з яким могла б почувати себе в безпеці. У ситуації конфлікту між батьками дитина не має використовуватись як інструмент маніпуляції, оскільки це дестабілізує її розвиток і шкодить психічному благополуччю.

У письмових поясненнях до суду Служба у справах дітей Роздільнянської міської ради зазначила, що дитина повністю прижилась за новим місцем проживання. Повертатись до Польщі не бажає та заперечує таке повернення. Дитина має друзів, тісне коло спілкування, відвідує гуртки, дружить та постійно спілкується із родиною мами. ОСОБА_3 офіційно працевлаштована, має стабільний заробіток. Враховуючи викладене, а також, що з моменту переїзду пройшло вже 1,8 років, те, що дитина повністю адаптувалась до нового місця проживання, почувається комфортно та безпечно, повернення її для проживання до Республіки Польщі, розлучення її з матір`ю, призведе до психологічної травми, до її страждань, що не відповідає якнайкращим інтересам малолітньої дитини.

Сторони проходили процедуру медіації за участі польських медіаторів щодо участі

у вихованні дитини та повернення дитини до Польщі, за результатами якої батько спілкується з дочкою за допомогою відеозв`язку.

20 травня 2025 року позивач подав до Окружного суду м. Краків заяву про розірвання шлюбу, позбавлення ОСОБА_11 батьківських прав щодо дочки ОСОБА_5 , стягнення аліментів у розмірі 1 000 злотих ( справа ХІ С 1540/25).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

За положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Наведеним вимогам оскаржувана постанова апеляційного суду в повній мірі не відповідає з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

У статті 7 СК України визначена необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

За частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об`єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями частини першої статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 06 грудня 2007 року «Момуссо і Вашинтон проти Франції» («Maumousseau and Washington v. France»), заява № 39388/05, Суд зазначив про зобов`язання, які стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод накладає на Договірні Держави відносно возз`єднання батьків з дітьми, - вони повинні тлумачитися в світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (див. Iglesias Gil і AUI v. Spain, заява № 56673/00, §51, ECHR 2003 V, і Ignaccolo-Zenide v. Romania, заява № 31679/96 , § 95, ECHR 2000-I) і з положеннями Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Вирішальним є питання наявності справедливого балансу між існуючими конкуруючими інтересами дитини, обох батьків і суспільного порядку. У зв`язку з цим у той час, як стаття 8 не містить явні процесуальні вимоги, процес прийняття рішень стосовно втручання у захищене статтею 8 Конвенції право повинно бути справедливими і таким, щоб дозволити собі належну повагу інтересів, гарантованих цією статтею. ЄСПЛ, серед іншого, звернув увагу на те, що поняття «найкращі інтереси дитини» також є основним фактором у контексті процедур, передбачених у Гаазької конвенції 1980 року. У зв`язку з цим ЄСПЛ послався на Рекомендацію № 874 (1979) Ради Парламентської асамблеї Ради Європи, в якій вказано: «діти більше не повинні розглядатися як власність батьків, але вони повинні бути визнані в якості осіб з їх власними правами і потребами» (пункт 68).

Згідно зі статтями 1, 2 Гаазької конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції

є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої

з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав;

та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити: по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт «а» частини першої статті 3); по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт «b» частини першої статті 3).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримування дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини. Таким чином, основним питанням, яке підлягає з`ясуванню у цій справі, є встановлення звичайного (постійного) місця проживання дитини.

У постановах Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21 (провадження № 61-4217св22), від 01 лютого 2023 року у справі № 595/1722/21 (провадження № 61-6232св22) зазначено, що «поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією 1980 року, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі».

Підсумовуючи, звичайне місце проживання дитини потрібно розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частина друга статті 12 Гаазької конвенції 1980 року).

Відповідно до статті 13 Гаазької конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому необхідно брати до уваги її думку.

Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Згідно зі статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Таким чином, у частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статті

20 Гаазької конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Стаття 8 Гаазької конвенції 1980 року покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 цієї Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди насамперед повинні враховувати, що частина перша статті 13 Конвенції покладає обов`язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.

Європейський суд з прав людини зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 72, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 138). В контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також «Maumousseau та Washington», згадану вище, § 62, та «Neulinger та Shuruk», згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 133). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVIA, заява № 27853/09, § 98, 101, 106, 107, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

Встановлюючи, чи дійсно мали місце незаконні переміщення або утримування відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть безпосередньо враховувати законодавство і судові й адміністративні рішення, формально визнані або не визнані у державі постійного проживання дитини, не вдаючись до спеціальних процедур доведення цього законодавства або визнання рішень іноземних органів, які застосовувалися б у такому випадку (стаття 14 Гаазької Конвенції 1980 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року у справі № 127/17880/22 (провадження № 61-8308св23), вказано «у справі, яка переглядається, відповідачем не надано доказів ризиків спричинення психічного або фізичного насильства дитині у разі повернення до Республіки Польща. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що обставини справи не можуть свідчити про те, що дитина прижилася в своєму новому середовищі настільки, що повернення її в країну постійного проживання не буде відповідати її найкращим інтересам, оскільки дитина до 31 серпня 2021 року проживала на території Польщі, а з 31 серпня 2021 року до 24 квітня 2023 року (ухвалення постанови судом апеляційної інстанції) мешкає на території України, тобто майже рівнозначні періоди свого життя вона проживала в Республіці Польща та Україна. В матеріалах справи відсутні докази щодо наявності у дитини сталих соціальних зав`язків, друзів, тим більше що під час розгляду справи в суді касаційної інстанції мати дитини наголошувала, що остання змінила п`ять дошкільних закладів та на момент розгляду справи їх не відвідує. Крім того, мати не позбавлена можливості повернуся на територію Республіка Польща разом з донькою та проживати разом з нею, не розриваючи існуючі родинні стосунки, оскільки під час розгляду справи судом вирішується лише питання щодо повернення ОСОБА_5 до місця її постійного проживання та не визначається її місце проживання разом з батьком, тобто ОСОБА_27. При цьому батько дитини не заперечує надати фінансову допомогу з метою скорішої адаптації та сприяти в забезпеченні житлом матері та дитини для проживання в Республіці Польща. Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, поклавши в основу судового рішення найкращі інтереси дитини, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, зваживши інтереси сторін справи, встановивши, що дитина з моменту народження до її переміщення на територію України постійно проживала у Республіці Польща, а також те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування за дитиною, а відповідачем не наведено достатніх підстав для відмови у поверненні дитини, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та повернення малолітньої дитини у Республіку Польщу».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 березня 2023 року у справі № 344/6604/21 (провадження № 61-13140св22), вказано: «виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини. Верховний Суд зауважує, що суди не досліджують лише емоційний зв`язок малолітньої дитини з кожним із батьків, оскільки те, що дитина прижилаяь стосується питань соціалізації самої дитини в країні її перебування».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 335/5615/19 (провадження № 61-11223св20) зазначено, що:

«у справі, що переглядається, обмежившись посиланням на те, що предметом цього позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що: відповідач виконала свій обов`язок та надала на підтвердження своїх доводів, зокрема, висновок спеціаліста-психолога від 30 серпня 2019 року, що може підтверджувати існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Конвенції, а тому апеляційний суд повинен був провести ефективну перевірку, що дозволила би підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи.

Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції».

За положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, що переглядається суди встановили, що:

ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Кракові Республіка Польща у сторін народилася дитина ОСОБА_4 .

З народження ОСОБА_4 проживала в Республіці Польща, разом з батьками за однією адресою, а з 07 серпня 2023 року малолітня дитина проживала разом з відповідачкою.

25 серпня 2023 року сторони уклали договір про визначення сплати аліментів на утримання ОСОБА_4 , які її батько ОСОБА_9 зобов`язався сплачувати на банківський рахунок матері дитини в сумі 400 злотих до останнього дня кожного місяця, починаючи з серпня 2023 року. Позивач у своїх поясненнях до суду не заперечував, що аліменти не сплачував, а накопичував їх для дитини на окремому рахунку. Вказане свідчить про те, що з серпня 2023 року сторони визначили порядок утримання батьком малолітньої дитини, який визначав що ОСОБА_5 проживає разом з матір`ю, а батько сплачує аліменти на її утримання.

Лише 20 травня 2025 року позивач подав до окружного суду м. Краків заяву про розірвання шлюбу, позбавлення ОСОБА_11 батьківських прав щодо дочки ОСОБА_5 , стягнення аліментів у розмірі 1 000 злотих (справа ХІ С 1540/25).

ОСОБА_4 перетнула державний кордон України 07 грудня 2023 року.

З характеристики особистості дитини, складеного практичним психологом

АДРЕСА_4 . Дівчинка виховується у доброзичливій

та соціального розвитку. У дитини відсутні ознаки відхилень у психічному

чи інтелектуальному розвитку. ОСОБА_5 є спокійною, комунікабельною та врівноваженою дівчинкою, яка росте в атмосфері любові та безпеки, що створює умови для її гармонійного розвитку. За висновком щодо соціально-сімейних обставин, ОСОБА_5 сприймає проживання в Україні як безпечне та комфортне. У ОСОБА_5 відсутні труднощі адаптації в сім`ї за місцем її проживання та в дитячому садочку.

яка сприймає свою сім`ю як місце безпеки та прийняття. Для неї проживання

Служба у справах дітей Роздільнянської міської ради пояснила, що дитина повністю прижилась за новим місцем проживання. Повертатись до Польщі не бажає та заперечує таке повернення. Дитина має друзів, тісне коло спілкування, відвідує гуртки, дружить та постійно спілкується із родиною мами. ОСОБА_3 офіційно працевлаштована, має стабільний заробіток. Враховуючи викладене, а також, що з моменту переїзду пройшло вже 1,8 років, те, що дитина повністю адаптувалась до нового місця проживання, почувається комфортно та безпечно, повернення її для проживання до Республіки Польщі, розлучення її з матір`ю, призведе до психологічної травми, до її страждань, що не відповідає якнайкращим інтересам малолітньої дитини.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовляючи

у задоволенні позовних вимог, взяв до уваги висновок психолога, характеристику із дитячого садка, урахувавши думку служби у Справах дітей Роздільнянської міської ради, та зробили висновок, що ОСОБА_5 знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір`ю, що є запорукою її гармонійного розвитку, тому вона не повинна розлучатися з матір`ю. Можлива розлука дитини, із матір`ю

і зміна місця проживання з України на Польщу, де дитина не знає нікого із родини батька, буде для неї стресовою, фруструючою ситуацією, яка негативно вплине

на її як психологічний, так і на фізичний розвиток. З огляду на вік дитини розлучення з матір`ю створить для дитини нетерпиму обстановку. При цьому у своєму віці ОСОБА_5 має коло значущих для неї людей, це люди, які становлять її сімейне оточення,

у процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та гендерної ідентичності: мати та її родина. Отже, існують реальні ризики того, що повернення дитини до Республіки Польща, яке буде пов`язане із розривом зв`язку ОСОБА_4 із мамою, негативно вплине на дитину, спричинить їй психічну шкоду та не сприятиме забезпеченню якнайкращих її інтересів. З огляду на викладене суди, встановивши фактичні обставини у справі, виходячи із найкращих інтересів дитини, дійшли висновку про те, що малолітня ОСОБА_4 , уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться з грудня 2023 року, тобто більше часу, ніж на момент її виїзду в Україну.

Апеляційний суд зазначив, що на час розгляду справи судом апеляційної інстанції дитині виповнилося три роки шість місяців, із яких лише один рік і три місяці дитина проживала в Польщі, а з 08 грудня 2023 року (тобто вже більше двох років, і більшу частину свого свідомого життя) проживає в Україні, що свідчить про те, що малолітня ОСОБА_5 , уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше двох років, а тому повернення дитини загрожує заподіянням їй психічної шкоди й створить для неї нетерпиму обстановку (пункт b статті 13 Гаазької конвенції 1980 року).

Апеляційний суд вказав на те, що відповідачка виконала свій обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини, передбачених статтею 13 Гаазької Конвенції 1980 року, оскільки існує серйозний ризик того, що повернення дитини створить для неї нетерпиму обстановку (частина перша статті 13 (b)); ОСОБА_4 протягом першого року та трьох місяців проживала в Республіці Польща, в силу свого віку не можна вважати, що вона прижилася за місцем проживання батька; згідно з характеристикою особистості дитини, психологічного висновку спеціаліста, дитина більше прихильна до матері дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13).

Суд апеляційної інстанції також зауважив, що хоч зазначене і не спростовує посилання суду першої інстанції на загрозливу безпекову ситуацію в Україні у зв`язку з воєнним станом, оскільки за місцем постійного проживання дитини бойові дії не ведуться, але відмова у поверненні відповідає найкращим інтересам дитини у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією 1980 року, за наявності яких судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини.

Підсумовуючи, апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оцінив звичайне місце проживання дитини та врахував, що на час розгляду справи апеляційним судом дитині виповнилось три роки шість місяців, із яких лише 1 рік і три місяці дитина проживала в Польщі, а з 08 грудня 2023 року (тобто вже більше двох років, і більшу частину свого свідомого життя) проживає в Україні, що свідчить про те, що дитина уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше двох років, а тому повернення дитини загрожує заподіянням їй психічної шкоди і створить для неї нетерпиму обстановку (пункт b статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року).

Таким чином, апеляційний суд застосував виключну обставину, передбачену пунктом b статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року, за наявності якої суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Водночас колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на таке.

Згідно з висновками ЄСПЛ, сформульованими у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії» (Sneersone and Kampanella v. Italy) від 12 липня 2011 року, заява

№ 14737/09, рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» (Х v. Latvia), заява № 27853/09, рішення

від 26 листопада 2013 року, зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть у першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Гаазької Конвенції 1980 року національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (рішення ЄСПЛ від 26 листопада 2013 року у справі «Х проти Латвії», заява № 27853/09, пункт 107; від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України», заява № 12354/19, пункт 31).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, поклавши в основу судового рішення обставини проживання малолітньої дитини разом з матір`ю на території України після звернення позивача з заявою про повернення дитини, не звернув уваги, що до початку процедури повернення малолітньої ОСОБА_4 минуло менше одного року з дати її переміщення, оскільки вперше позивач звернувся до Міністерства юстиції України у червні 2024 року, 04 грудня 2024 року подав до суду позовну заяву, а незаконне переміщення відбулося 07 грудня 2023 року, та не врахував, що поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b).

Тому у цій справі апеляційний суд помилково застосував частину другу статті

12 Гаазької конвенції, положення якої підлягає застосуванню лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного строку з моменту незаконного переміщення або утримування дитини, та визначив звичайне місце проживання дитини на території України після її переміщення, оцінюючи при цьому загрозу заподіяння їй психічної шкоди й створення для неї нетерпимої обстановки (пункт b статті 13 Гаазької конвенції 1980 року).

Колегія суддів зазначає, що розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди насамперед повинні враховувати, що частина перша статті 13 Конвенція покладає обов`язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.

Встановлюючи обставини щодо повернення дитини до свого постійного місця проживання, апеляційний суд не виклав правових висновків про те, чи вимагав заявник повернення дитини до країни постійного проживання до звернення із заявою, які мотиви спонукали заявника на звернення до суду про повернення дитини, чи були мотиви добросовісними. Апеляційний суд не вказав, якими доказами підтверджено існування серйозних ризиків, що повернення дитини до Республіки Польща загрожує їй психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови, а також не встановив того, що повернення дитини не допускається згідно з основними принципами запитуваної держави у сфері захисту прав людини та її свобод.

Крім того, обмежившись посиланнями на те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, суд апеляційної інстанції не врахував тієї обставини, що зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як натепер, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

Додатково необхідно зауважити, що зважаючи на цілі Гаазької конвенції 1980 року та характер ситуації, в якій опиняється дитина та її батьки, однією з головних функцій Мін`юсту України, як і іноземних Центральних органів, є вжиття всіх відповідних і належних заходів для досягнення згоди від особи, що утримує дитину на території України, на добровільне повернення дитини або вирішення питання про забезпечення права на спілкування з дитиною.

Безперечно, відновлення статусу-кво і добровільне повернення до держави постійного проживання у якомога коротший строк відповідає найкращим інтересам дитини та дозволяє уникнути ескалації конфлікту між батьками (заявником та особою, з якою перебуває дитина), адже у такому випадку зберігається можливість для мирного вирішення і питання по суті прав піклування про дитину.

Разом з тим, у разі, якщо добровільної згоди щодо повернення дитини до держави постійного проживання не вдається досягнути, то Центральний орган від імені заявника звертається до суду або іншого органу, уповноваженого прийняти рішення, або сприяє таким процедурам. Виключно суди держави, де знаходиться дитина (в деяких іноземних державах інші, призначені з цією метою адміністративні органи), мають право розглядати по суті справи на підставі Конвенції. Тобто лише суд або такий орган можуть вирішити питання про повернення дитини або відмовити у її поверненні, а також прийняти рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною.

Наведене вище у сукупності свідчить про неповне встановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, та дає підстави для висновку про передчасність ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому в силу положень статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд не ухвалює остаточного судового рішення у цій справі, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), в інтересах якого діє адвокат Жак Наталія Тадеївна, задовольнити частково.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 17 березня 2026 року скасувати,

а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Сердюк

Судді: Д. Д. Луспеник

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович

Оригінал: reyestr.court.gov.ua