Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №910/1211/26 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" жовтня 2026 р. Справа №910/1211/26

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Сковородіної О.М.

суддів: Тищенко А.І.

Колесника Р.М.

розглянувши в порядку письмового провадження матеріали апеляційних скарг Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2026 та у справі №910/1211/26 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2026 у справі №910/1211/26 (суддя - Нечай О.В.)

за позовом: Фізичної особи - підприємця Мамчура Максима Васильовича

до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

про стягнення 150 000,00 грн,

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа - підприємець Мамчур Максим Васильович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про стягнення 150 000,00 грн безпідставно списаних грошових коштів з поточного рахунку позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.02.2026 було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.04.2026 у справі №910/1211/26 позовні вимоги були задоволені повністю стягнуто грошові кошти в сумі 150 000,00 грн.

23.04.2026 представником позивача сформовано в системі "Електронний суд" заяву про ухвалення додаткового рішення, яка 24.05.2026 зареєстрована в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 08.05.2026 у справі №910/1211/26 заява позивача була задоволена частково, стягнуто витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", у встановлений процесуальним законом строк, через підсистему "Електронний суд" звернулось із апеляційними скаргами, у яких просить скасувати оскаржувані рішення та додаткове рішення та ухвалити нові, якими відмовити у задоволенні позовних вимог та у стягненні витрат на правничу допомогу.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2026 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача на додаткове рішення, об`єднано апеляційні скарги відповідача в одне апеляційне провадження, вирішено здійснювати їх розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників судового процесу та встановлено строк на подання відзиву, заперечень на апеляційні скарги та інших заяв/клопотань протягом 15 днів з моменту отримання даної ухвали.

Узагальнені доводи апеляційних скарг зводяться до наступного.

Щодо рішення по суті спору:

На думку апелянта, висновки суду першої інстанції свідчать про неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, не застосовано норми Закону України "Про платіжні послуги", Закону України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів, що підлягали застосуванню, а натомість застосовано Закон України "Про захист прав споживачів", що не підлягав застосуванню.

Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що банк звільняється від обов`язку доказування вини в разі проведення спірної транзакції з автентифікацією платіжного інструменту і його держателя. За твердженнями відповідача, проведення платежу було здійснено за допомогою кваліфікованого електронного підпису клієнта, що прирівнюється до особистого підпису його власника. Відтак, як вказує апелянт, банком при здійсненні платежу було проведено автентифікацію підписанта, що виключає відповідальність банку за проведення спірної транзакції.

Як зазначає скаржник, перевірка реквізитів отримувача коштів перед їх відправленням цілком і повністю знаходиться в зоні відповідальності позивача. На думку відповідача, банк не несе відповідальності за злочинні дії третіх осіб, якщо такі дії були здійснені відносно позивача, а також транзакції здійснено особисто позивачем з підписанням і відправленням платіжних доручень за допомогою кваліфікованого електронного підпису.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування поняття "споживач", адже спір виник між суб`єктами господарювання, а не між споживачем та надавачем послуг. За твердженнями скаржника, до справи, що розглядається, положення законодавства про захист прав споживачів не підлягають застосуванню, натомість підлягають застосуванню положення укладеного між сторонами договору.

Як зазначає відповідач, судом першої інстанції не було застосовано положення укладеного між сторонами договору, відповідно до яких позивач несе відповідальність за виконання грошових зобов`язань, за всі платіжні операції та за несанкціоноване отримання грошових коштів з рахунку третіми особами. За твердженнями апелянта, саме позивач був зобов`язаний не залишати без нагляду телефон або пристрій, вживати необхідних заходів для запобігання втрати картки чи доступу третіх осіб до інформації, а також забезпечити нерозголошення індивідуальної облікової інформації.

Відповідач вказує, що позивачем було повідомлено працівнику банку інформацію для верифікації, відтак банком було проведено належним чином автентифікацію та здійснено транзакцію, підтверджену позивачем через технологію SmartID. Отже, на думку скаржника, винні дії чи бездіяльність відповідача за даних обставин відсутні. Крім того, апелянт зазначає, що судом першої інстанції безпідставно було застосовано висновки Верховного Суду, що не підлягали застосуванню до обставин справи, оскільки у зазначених справах виникли правовідносини між фізичними особами та банком.

Щодо порушень процесуального права, скаржник стверджує, що всупереч положенням Господарського процесуального кодексу України судом першої інстанції не було надано оцінки пунктам Умов і Правил надання банківських послуг та доказам проведення банком автентифікації користувача. На думку відповідача, в порушення принципу процесуальної рівності сторін судом першої інстанції ухвалено рішення виключно на підставі доводів позивача, чим порушено положення Господарського процесуального кодексу України та практику Європейського суду з прав людини.

Як вказує апелянт, наступне порушення норм процесуального права полягає у задоволенні судом позовних вимог, пред`явлених до неналежного відповідача. За твердженнями скаржника, оскільки одержувачем коштів є інша особа, а надавачем платіжних послуг є Акціонерне товариство "Універсал Банк", відповідач у цій справі може бути лише третьою особою. Відповідач зазначає, що банк діяв відповідно до розпорядження клієнта щодо переказу грошових коштів після проведення належної автентифікації користувача, тому право позивача банком не було порушено.

Щодо нез`ясування та недоведеності обставин, що мали значення для справи, скаржник наголошує, що суд першої інстанції не встановив належним чином обставини, а саме щодо проведення банком автентифікації користувача та наявності чи відсутності вини банку у проведенні спірної транзакції, що призвело до ухвалення рішення, яке ґрунтується на припущеннях.

Щодо додаткового рішення:

Як зазначає апелянт, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката лише за клопотанням іншої сторони та, з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями обґрунтованості та пропорційності розміру витрат до предмета спору. На думку скаржника, в оскаржуваному рішенні судом першої інстанції не було застосовано зазначені висновки Верховного Суду та покладено судові витрати на відповідача, незважаючи на наявність підстав для покладення витрат на позивача з огляду на їх необґрунтованість та непропорційність до предмета спору з урахуванням ціни позову.

За твердженнями відповідача, ціна позову Фізичної особи - підприємця Мамчура Максима Васильовича складала 150 000,00 гривень, а сума витрат на правничу допомогу була заявлена в розмірі 72 000,00 гривень, тобто становила майже половину від ціни позову.

Як вказує скаржник, на необґрунтоване штучне завищення розміру заявлених витрат на правничу допомогу свідчать такі фактори: справа виникла з правовідносин, в яких наявна сформована судова практика, тому рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі не потребував від адвоката значних витрат часу; позовна заява ґрунтується на положеннях лише трьох нормативно-правових актів - Цивільного кодексу України, Закону України "Про платіжні послуги", Господарського процесуального кодексу України, отже, складання позовної заяви не потребувало від адвоката вивчення додаткових джерел права; у справі не було заявлено заходів забезпечення позову, витребування доказів, не було проведено експертизи, не залучено свідків тощо; при підготовці позовної заяви адвокат не здійснював розрахунків; обсяг доказів, поданих позивачем, був незначним, відтак, їх вивчення та аналіз не вимагали значних витрат часу адвоката.

Крім того, за твердженнями апелянта, адвокатом штучно розділено послуги та зазначено окремою послугою усні консультації клієнта, що фактично входить до складу послуг з підготовки позовної заяви, а окремі послуги, такі як написання заяви про ухвалення додаткового рішення, не є наданням правничої допомоги, а є документами технічного характеру.

Відповідач зазначає, що надані адвокатом послуги, такі як опрацювання законодавчої бази, вивчення судової практики, визначення правової позиції, складання клопотань не є тими послугами, які є необхідними, а тому такі послуги не можуть бути враховані при розподілі судових витрат.

Щодо порушення судом норм процесуального права, на думку апелянта, воно полягає у порушенні порядку дослідження та оцінки доказів. Як зазначає скаржник, всупереч положенням Господарського процесуального кодексу України при ухваленні додаткового рішення судом першої інстанції не було надано належної оцінки переліку послуг, зазначених в акті приймання наданих послуг, наведеній кількості часу, витраченого на кожну послугу, не було співставлено кількість витраченого часу з обсягом матеріалів по справі та позовної заяви, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення.

03.06.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу на рішення по суті справи, у якому останній вважає доводи апелянта про застосування судом законодавства про захист прав споживачів є безпідставними.

Як зазначає представник позивача, у мотивувальній частині рішення суд першої інстанції використовував поняття "споживач банківських послуг" не як спеціальний правовий статус особи у розумінні законодавства про захист прав споживачів, а як загальноекономічну категорію особи, яка користується банківськими послугами. Вживання судом цього терміну, на думку позивача, було спрямоване на обґрунтування фактичної нерівності можливостей сторін у питаннях кібербезпеки.

Позивач наголошує, що він звернувся до суду як фізична особа-підприємець та сплатив судовий збір у встановленому законом розмірі для майнового спору, що виник у сфері господарської діяльності, а будь-які пільги чи процесуальні переваги, передбачені для спорів щодо захисту прав споживачів, ним не заявлялися та судом не застосовувалися.

Як вказує позивач, доводи апелянта про те, що судом не було застосовано норми Закону України "Про платіжні послуги", Закону України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги" та Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів, не відповідають змісту оскаржуваного рішення. За твердженнями позивача, у мотивувальній частині рішення судом детально проаналізовано положення Закону України "Про платіжні послуги", а також надано правову оцінку положенням пунктів 143, 144, 146 та 147 Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів.

Щодо посилань апелянта на Закон України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", позивач зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції банк не обґрунтовував свої заперечення положеннями зазначеного закону у відзиві на позовну заяву, не наводив доводів щодо необхідності його застосування та не посилався на його норми як на підставу своїх заперечень.

Як стверджує позивач, банк не довів, що було проведено автентифікацію позивача при здійсненні спірної операції. На думку позивача, посилання банку на те, що спірна операція була підтверджена через SmartID, саме по собі не є безумовним доказом того, що платіжна операція була ініційована особисто позивачем. За твердженнями позивача, банк не надав суду жодних технічних доказів, які б підтверджували, що на момент проведення операції доступ до облікового запису здійснювався саме позивачем, а не іншою особою. Натомість, як вказує позивач, із матеріалів справи вбачається, що в день проведення платежу був зафіксований вхід із нетипового для нього пристрою, що свідчить про наявність ознак ризикової операції та потребувало від банку застосування додаткових заходів перевірки.

Позивач також зазначає, що банк не надав журналів автентифікації, даних про IP-адреси, геолокацію та інших технічних доказів, а також доказів того, що позивач розголошував будь-яку конфіденційну інформацію третім особам. На думку позивача, записи дзвінків не містять інформації, що дала б змогу ідентифікувати розмову як таку, що безпосередньо пов`язана зі спірним списанням коштів.

Щодо доводів апеляційної скарги про процесуальні порушення, позивач вважає їх безпідставними. Як зазначає позивач, пред`явлення цивільного позову в межах кримінального провадження є правом потерпілої особи, а не її обов`язком, і це не позбавляє її права на самостійне звернення до суду за захистом свого майнового права. За твердженнями позивача, предметом даного спору є перевірка належності виконання банком своїх обов`язків як надавача платіжних послуг під час здійснення спірної платіжної операції, а не встановлення кримінальної відповідальності осіб.

Також, позивач не погоджується з твердженнями про те, що банк є неналежним відповідачем, оскільки саме з ним укладено договір банківського обслуговування, в межах якого банк забезпечував проведення платіжних операцій та був зобов`язаний виконувати встановлені законом і договором вимоги щодо безпеки платіжних послуг.

Колегія суддів, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, та підтверджується матеріалами справи 23.06.2017 Мамчуром М.В. було підписано Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Акціонерному товаристві Комерційному банку "Приватбанк" (надалі - банк).

В подальшому, Фізична особа - підприємець Мамчур М.В. (надалі - клієнт) неодноразово звертався до АТ КБ "Приватбанк" та додатково підписав Анкети-заяви та Заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг 14.09.2020, 09.03.2021, 06.04.2021, 30.04.2021, 07.11.2021, 30.11.2021, 23.11.2022, 03.11.2023, 13.11.2023.

Підписанням Анкети-заяви позивач приєднався до Умов і Правил надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", розміщених в мережі Інтернет за адресою: https://privatbank.ua/terms, в редакції, чинній на дату її підписання, та погодився, що ця анкета-заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг складають договір про надання банківських послуг, а також зобов`язувався знайомитись самостійно зі змінами Умов і Правил надання банківських послуг на офіційному сайті банку за посиланням https://privatbank.ua/terms.

Умови і Правила надання банківських послуг (далі - Договір) - це договір приєднання, який укладається в порядку, встановленому статтею 634 Цивільного кодексу України, а саме: публічна його частина встановлена банком та розміщена в мережі Інтернет на сайті https://privatbank.ua/terms.

Позивач зазначає, що 03.10.2024 близько 22:30 ним було помічено, що в мобільному застосунку "Приват24 для бізнесу" почалися підозрілі операції з його банківським рахунком НОМЕР_1 , позивачу почали надходити повідомлення-сповіщення про те, що відбуваються перекази коштів, які банківська система безпеки не пропускає і відхиляє.

Перші підозрілі операції було здійснено о 22:13 - переказ коштів у розмірі 400 000 грн із бізнес картки позивача на особисту картку позивача, однак грошові кошти фактично не вибули з володіння позивача та не були перераховані на рахунки третіх осіб, оскільки переказ здійснювався між рахунками, що належать одній особі.

О 23:21 з бізнес рахунку позивача було здійснено грошовий переказ у розмірі 150 000 грн на картку третьої особи - ОСОБА_2 . Факт перерахування коштів підтверджується платіжною інструкцією №946 від 03.10.2024.

27.10.2024 позивач звернувся до банку з заявою про повернення коштів, які було перераховано з рахунку 03.10.2024.

За результатами розгляду звернення (заявка № 15906944) було встановлено, що 03.10.2024 з рахунку НОМЕР_2 здійснено платіж на суму 150 000,00 грн. Вину банку не встановлено, клієнту рекомендовано звернутись до правоохоронних органів.

За фактом незаконного заволодіння належними позивачу грошовими коштами останній звернувся 24.10.2024 до Святошинського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення, про що внесено відомості до ЄРДР за номером кримінального провадження 12024100080003471 (ч. 4 ст. 190 Кримінального кодексу України).

Дослідивши наявні матеріали справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна заява підлягає задоволенню у повному обсязі.

У відповідності до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.

Згідно з ч. 1 ст. 1068 ЦК України банк зобов`язується вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.

Статтею 1071 ЦК України передбачено, що банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.

У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом (ст. 1073 ЦК України).

Закон України "Про платіжні послуги" визначає поняття та загальний порядок виконання платіжних операцій в Україні, встановлює виключний перелік платіжних послуг та порядок їх надання, категорії надавачів платіжних послуг та умови авторизації їх діяльності, визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, загальні засади випуску та використання в Україні електронних грошей та цифрових грошей Національного банку України, установлює права, обов`язки та відповідальність учасників платіжного ринку України, визначає загальний порядок здійснення нагляду за діяльністю надавачів платіжних послуг, надавачів обмежених платіжних послуг, порядок здійснення оверсайта платіжної інфраструктури.

Користувач платіжних послуг (далі - користувач) - це фізична особа або юридична особа, яка отримує чи має намір отримати платіжну послугу як платник або отримувач (або обидва одночасно) та/або є власником електронних грошей (цифрових грошей Національного банку України), а в разі надання послуг банком - клієнт банку (пункт 28 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Неакцептована платіжна операція - це платіжна операція, виконана надавачем платіжних послуг платника на підставі наданої ініціатором платіжної інструкції без отримання згоди платника (крім примусового списання (стягнення) або після відкликання такої згоди (пункт 39 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Неналежна платіжна операція - це платіжна операція, внаслідок якої з вини особи, яка не є ініціатором або надавачем платіжних послуг, здійснюється списання коштів з рахунку неналежного платника та/або зарахування коштів на рахунок неналежного отримувача чи видача йому коштів у готівковій формі (пункт 42 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Неналежний отримувач - це особа, на рахунок якої без законних підстав зарахована сума платіжної операції або яка отримала суму платіжної операції в готівковій формі (пункт 43 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Неналежний платник - це особа, з рахунку якої списано кошти без законних підстав (помилково або неправомірно) (пункт 44 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Платіжний інструмент - це персоналізований засіб, пристрій та/або набір процедур, що відповідають вимогам законодавства та погоджені користувачем і надавачем платіжних послуг для надання платіжної інструкції (пункт 63 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Електронний платіжний засіб - це платіжний інструмент, реалізований на будь-якому носії, що містить в електронній формі дані, необхідні для ініціювання платіжної операції та/або здійснення інших операцій, визначених договором з емітентом (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Пунктами 2 - 5 частини 20 статті 38 Закону України "Про платіжні послуги" встановлено, що користувач, якому наданий електронний платіжний засіб, зобов`язаний:

- зберігати та використовувати електронний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства та умов договору, укладеного з емітентом;

- не допускати використання електронного платіжного засобу особами, які не мають на це права;

- не повідомляти та іншим чином не розголошувати індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції;

- негайно після того, як така інформація стала йому відома, повідомити емітента у спосіб та каналами зв`язку, передбаченими договором між емітентом та платником, про факт втрати електронного платіжного засобу та/або факт втрати індивідуальної облікової інформації.

Частинами 1 - 5 статті 68 Закону України "Про платіжні послуги" визначено, що електронна взаємодія надавача платіжних послуг із користувачем здійснюється лише після автентифікації користувача, який є фізичною особою, або уповноваженого представника користувача, який є юридичною особою. Під час виконання автентифікації надавачі платіжних послуг зобов`язані виконувати вимоги Національного банку України щодо захисту конфіденційності та цілісності індивідуальної облікової інформації користувачів. Надавачі платіжних послуг зобов`язані застосовувати посилену автентифікацію користувача під час: 1) отримання користувачем доступу до рахунку за допомогою засобів дистанційної комунікації; 2) ініціювання дистанційної платіжної операції; 3) будь-яких інших дій у разі підозри вчинення шахрайства (або існування ризику шахрайства) чи інших неправомірних дій (або існування ризику вчинення інших неправомірних дій). Надавачі платіжних послуг зобов`язані розробити та застосовувати елементи посиленої автентифікації, які мають бути незалежними, щоб виявлення факту несанкціонованого доступу до одного захищеного елемента або його розголошення не загрожувало надійності інших елементів, а також запровадити заходи із забезпечення захисту конфіденційності даних автентифікації.

Для проведення дистанційних платіжних операцій надавачі платіжних послуг зобов`язані застосовувати посилену автентифікацію платника, що включає використання унікальних для кожної окремої операції даних, які дають змогу пов`язувати (в результаті виконання алгоритму співставляти контрольний показник з даними операції) операцію на певну суму і конкретного отримувача.

Автентифікація - це процедура, що дає змогу надавачу платіжних послуг установити та підтвердити особу користувача платіжних послуг та/або належність користувачу платіжних послуг певного платіжного інструменту, наявність у нього підстав для використання конкретного платіжного інструменту, у тому числі шляхом перевірки індивідуальної облікової інформації користувача платіжних послуг (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Посилена автентифікація - це процедура автентифікації, яка передбачає використання двох чи більше сукупностей даних, що належать до таких різних категорій: а) знань (володіння інформацією (даними), що відома лише користувачу); б) володінь (застосування матеріального предмета, яким володіє лише користувач); в) притаманність (перевірка біометричних даних або інших властивостей (рис, характеристик), притаманних лише користувачу, що відрізняють його від інших користувачів) (п. 70 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про платіжні послуги").

Пунктом 3.1.3.5 Умов та правил надання банківських послуг закріплено обов`язки Клієнта, зокрема, під час використання Системи "Приват24 для бізнесу" Клієнт зобов`язаний дотримуватися всіх вимог безпеки оброблення платіжних інструкцій, встановлених Банком та законодавством.

Разом з тим, відповідно до частин 1 та 2 статті 86 Закону України "Про платіжні послуги" надавач платіжних послуг несе відповідальність перед користувачами за невиконання або неналежне виконання платіжних операцій відповідно до закону та умов укладених між ними договорів, якщо не доведе, що платіжні операції виконані цим надавачем платіжних послуг належним чином. Надавачі платіжних послуг несуть відповідальність, визначену цим Законом, за виконання помилкової, неакцептованої платіжної операції або виконання платіжної операції з порушенням установлених цим Законом строків. Надавачі платіжних послуг несуть відповідальність перед користувачами за помилкові платіжні операції, у тому числі за виконання платіжної операції з рахунку платника без законних підстав або внаслідок інших помилок надавача платіжних послуг згідно пункту 3 частини 8 статті 86 Закону України "Про платіжні послуги".

Частиною 12 статті 86 Закону України "Про платіжні послуги" передбачено, що надавачі платіжних послуг, що обслуговують платників, несуть перед ними відповідальність за неакцептованими платіжними операціями. У разі виконання неакцептованої платіжної операції надавач платіжних послуг зобов`язаний негайно після виявлення факту виконання неакцептованої платіжної операції або після отримання повідомлення платника (залежно від того, що відбувалося раніше) повернути за рахунок власних коштів суму неакцептованої платіжної операції на рахунок платника, а також сплатити йому пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день від дня списання з рахунку платника коштів за неакцептованою платіжною операцією до дня повернення коштів на рахунок платника.

Згідно з ч. 4 ст. 87 Закону України "Про платіжні послуги" на платника покладено обов`язок негайного повідомлення (після того, як така інформація стала йому відома) надавача платіжних послуг у визначеному договором порядку про факт виконання з його рахунку неналежної або неакцептованої платіжної операції для отримання відшкодування за такою операцією. Платник має право вимагати відшкодування коштів за неналежною платіжною операцією, за умови повідомлення про це надавача платіжних послуг протягом 90 календарних днів з дати списання коштів за такою операцією з його рахунку.

Постановою Національного банку України № 164 від 29.07.2022 затверджено Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів (далі - Положення №164), яким, зокрема, встановлено:

- надавач платіжних послуг у разі виконання помилкової платіжної операції з рахунку неналежного платника, якщо власник рахунку/держатель невідкладно повідомив про платіжні операції з використанням платіжного інструменту, які ним не виконувалися, зобов`язаний негайно після виявлення помилки або після отримання повідомлення (залежно від того, що відбулося раніше) переказати за рахунок власних коштів суму платіжної операції на рахунок неналежного платника. Надавач платіжних послуг зобов`язаний також відшкодувати неналежному платнику суму утриманої/сплаченої неналежним платником комісійної винагороди за виконану помилкову платіжну операцію (за наявності такої комісійної винагороди) (пункт 143);

- надавач платіжних послуг повинен сприяти власнику рахунку/держателю в поверненні коштів за неналежною платіжною операцією з використанням платіжного інструменту шляхом негайного надання доступної йому інформації про таку операцію (без стягнення плати), включаючи інформацію, отриману на його запит від надавача платіжних послуг, що обслуговує неналежного отримувача (пункт 144);

- власник рахунку не несе відповідальності за платіжні операції, здійснені без автентифікації платіжного інструменту і його держателя, крім випадків, якщо доведено, що дії чи бездіяльність власника рахунку/держателя призвели до втрати, незаконного використання ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції (пункт 146);

- власник рахунку має право на відшкодування в судовому порядку шкоди, заподіяної надавачем платіжних послуг унаслідок помилкової, неналежної платіжної операції або виконання платіжної операції з порушенням установлених законодавством України строків (пункт 147).

Як зауважено судом першої інстанції, позивач та АТ КБ "Приватбанк", який є одним із найбільших банків України, мають, вочевидь, різні технічні та фінансові можливості у сфері забезпечення кібербезпеки та захисту від кіберзлочинів.

Крім того, саме банк є фінансовою установою, професійним учасником ринку фінансових послуг, на яку покладається організація та забезпечення безпеки платежів. Клієнт банку є споживачем банківських послуг, а тому не має тих рівня знань і засобів, які можуть забезпечити безпеку (схоронність) грошових коштів на своєму рахунку, що обслуговує банк.

Банк зі свого боку, надаючи такі фінансові послуги, зобов`язаний забезпечити такий рівень безпеки фінансових активів клієнта, довірених банку, аби убезпечити їх від безпідставного зменшення, зокрема за допомогою систем дистанційного банківського обслуговування (Інтернет-банкінгу), відповідальним за які є банк.

З цією метою банк має постійно впроваджувати у своїй діяльності технологічні процеси (алгоритми), що відповідають актуальним викликам безпеки та спрямовані на запобігання помилковому переказу грошових коштів клієнтів, а також здійснювати контроль за їх дотриманням і виконанням.

Відтак саме банк має довести, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. У разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів.

Сам по собі факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. За відсутності належних і допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитись переважно на користь споживача, який зазвичай є "слабкою" стороною в таких цивільних відносинах, оскільки правові відносини споживача з банком фактично не є рівними.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", колегія суддів зазначає, що твердження скаржника про те, що місцевий господарський суд безпідставно застосував до спірних правовідносин норми Закону України "Про захист прав споживачів", суд апеляційної інстанції відхиляє як необґрунтовані.

Аналіз оскаржуваного рішення свідчить про те, що суд першої інстанції не здійснював правову кваліфікацію спірних правовідносин на підставі вказаного закону, а застосував поняття "споживач банківських послуг" виключно як загальноекономічну категорію з метою відображення об`єктивної нерівності технічних та фінансових можливостей банку та його клієнта у сфері забезпечення кібербезпеки.

Відтак, використання судом описової термінології не свідчить про порушення норм матеріального права, оскільки рішення по суті спору ґрунтується на приписах ЦК України та Закону України "Про платіжні послуги".

Колегія суддів також критично оцінює посилання апелянта на те, що спірну транзакцію було підтверджено через технологію SmartID (шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису), що, на думку відповідача, свідчить про належну автентифікацію і в силу Закону України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги" та Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів виключає відповідальність банку.

Вказана позиція узгоджується із сталою практикою Верховного Суду.

Зокрема, у постанові від 24.02.2026 року у справі №910/6854/25 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що "саме банк має доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; у разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів. Сам факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції".

З огляду на наведену правову позицію Верховного Суду, колегія суддів відхиляє як безпідставні твердження апелянта про те, що сам лише факт підтвердження спірної транзакції за допомогою технології SmartID (кваліфікованого електронного підпису) безальтернативно свідчить про належну автентифікацію та виключає відповідальність банку.

Відповідач, як професійний надавач платіжних послуг, на якого покладено тягар доказування, не надав суду жодних належних та допустимих доказів (технічних журналів, даних геолокації чи IP-адрес) на підтвердження того, що доступ до облікового запису здійснювався саме позивачем, або що позивач своїми діями чи бездіяльністю сприяв розголошенню своєї конфіденційної інформації третім особам, що свідчить про відсутність вини клієнта у несанкціонованому списанні коштів.

Як вбачається з матеріалів справи та зазначається самим відповідачем у апеляційній скарзі, під час здійснення спірного грошового переказу 03.10.2024 банківською системою було зафіксовано вхід до облікового запису з нетипового для клієнта пристрою "MI 9 SE XIAOMI", тоді як типовим пристроєм входу позивача був "IPHONE 15,3".

Зазначена обставина є беззаперечним індикатором ризикової операції, що об`єктивно вимагала від відповідача, як професійного учасника фінансового ринку, посиленого моніторингу та додаткової перевірки, однак транзакція була проведена.

Відповідачем під час розгляду справи у суді першої інстанції, як і на стадії апеляційного перегляду, не надано належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що позивач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті або незаконному використанню персональних даних чи іншої конфіденційної інформації.

Надані відповідачем аудіозаписи розмов також не містять достеменної інформації, яка б свідчила про порушення позивачем умов безпеки щодо спірного платежу.

Як правомірно зазначив суд першої інстанції, за відсутності доказів сприяння користувачем втраті конфіденційної інформації, ризик збитків від несанкціонованих транзакцій несе банк.

Колегія суддів визнає безпідставними і доводи скаржника про те, що Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" є неналежним відповідачем, оскільки отримувач коштів обслуговувався в іншій банківській установі.

Спірні правовідносини у даній справі виникли саме на підставі укладеного між сторонами договору банківського обслуговування.

Позивач обґрунтовує свої вимоги порушенням з боку відповідача зобов`язань щодо забезпечення збереження коштів на рахунку та допущенням несанкціонованого списання грошей.

Оскільки саме Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" є надавачем платіжних послуг, що здійснює емісію платіжних інструментів та обслуговуючим банком позивача, з рахунку в якого відбулося спірне списання коштів, він є належним відповідачем за заявленими вимогами.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду про недоведеність відповідачем правомірності виконання спірної платіжної операції та відсутність вини позивача у списанні коштів, що є самостійною і достатньою підставою для стягнення з банку спірної суми збитків.

Суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає обставинам справи та нормам чинного законодавства.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі щодо оскарження рішення по суті спору, зводяться до незгоди з оцінкою судом встановлених обставин, ґрунтуються на власному тлумаченні норм права та не містять фактів, які б спростовували висновки суду першої інстанції.

Щодо доводів апеляційної скарги відповідача на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2026 у справі №910/1211/26 про розподіл судових витрат, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, додатковим рішенням місцевого господарського суду заяву позивача було задоволено частково та стягнуто з Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на користь Фізичної особи - підприємця Мамчура Максима Васильовича витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн, а іншу частину витрат залишено за позивачем.

Скаржник (відповідач) не погоджується з вказаним судовим актом, аргументуючи це тим, що заявлений позивачем первісний розмір витрат (72 000,00 грн) був штучно завищеним та є очевидно неспівмірним зі складністю справи, ціною позову (150 000,00 грн), обсягом доказів та витраченим адвокатом часом. Відповідач вказує, що певні послуги (усні консультації, написання заяви про додаткове рішення) були безпідставно виділені, а такі послуги як аналіз практики взагалі не є правничою допомогою. Крім того, скаржник вважає, що суд першої інстанції порушив порядок дослідження доказів, не надавши детальної оцінки переліку послуг в акті приймання-передачі, та мав, з огляду на практику Верховного Суду, з власної ініціативи повністю відмовити у стягненні цих витрат, поклавши їх на позивача.

Положеннями ст. 123 ГПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною 4 статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 ГПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 126 цього Кодексу).

Разом із тим, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина 8 статті 129 ГПК України).

Статтею 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське обєднання) зобовязується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, матеріали справи містять Договір про надання правничої допомоги № 01-02/2026 від 01.02.2026, Акт наданих послуг № 1 від 21.04.2026 на суму 72 000,00 грн, Додаток № 1 до Акту та Рахунок № 0001 від 21.04.2026 на суму 72 000,00 грн.

Згідно з п. 4.1 Договору сторони погодили розмір гонорару адвоката на умовах погодинної оплати - 6 000,00 грн за одну годину роботи, а загальний заявлений позивачем час склав 12 годин.

Відхиляючи доводи скаржника про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки переліку послуг та безпідставно стягнув витрати, суд апеляційної інстанції звертає увагу на зміст самого оскаржуваного додаткового рішення.

Місцевий господарський суд у повній мірі врахував клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на правничу допомогу та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для їх відшкодування у повному обсязі.

Зокрема, суд відмовив у стягненні витрат за надання усних консультацій клієнту (1 година) та за написання заяви про ухвалення додаткового рішення (1 година), визнавши їх необґрунтованими та такими, що не підлягають відшкодуванню, на чому слушно наголошував і сам апелянт у своїй скарзі.

Більше того, перевіряючи співмірність решти заявлених витрат (60 000,00 грн за підготовку позовної заяви та відповіді на відзив), суд першої інстанції прямо вказав на їх завищеність, взявши до уваги незначний рівень складності справи, обсяг доказів та час, об`єктивно необхідний для підготовки таких документів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

Колегія суддів відхиляє твердження апелянта про необхідність повного скасування додаткового рішення та відмови у стягненні будь-яких витрат на правничу допомогу.

Задоволення позову по суті свідчить про наявність факту порушення майнового права позивача з боку відповідача, що об`єктивно зумовило необхідність звернення за професійною правничою допомогою для відновлення порушеного права в судовому порядку.

Зменшивши заявлену суму витрат з 72 000,00 грн до 20 000,00 грн, місцевий господарський суд повною мірою застосував критерії співмірності та розумності, забезпечивши справедливий баланс інтересів обох сторін та не допустивши покладення надмірного фінансового тягаря на відповідача.

Таким чином, місцевий господарський суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права при ухваленні додаткового рішення, забезпечивши баланс інтересів сторін.

Доводи апеляційної скарги Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" не спростовують законності додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2026 у справі № 910/1211/26, у зв`язку з чим воно підлягає залишенню без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційних скарг покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 129, 232-241, 275-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд,-

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2026 та у справі №910/1211/26 - залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2026 у справі №910/1211/26 - залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2026 та у справі №910/1211/26 - залишити без змін.

4. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2026 у справі №910/1211/26 - залишити без змін.

5. Судовий збір за подання апеляційних скарг покладаються на скаржника.

6. Матеріали справи №910/1211/26 повернути до місцевого господарського суду.

7. Повний текст постанови складено та підписано 08.10.2026.

8. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених ст. 287 ГПК України, та у строки, встановлені ст. 288 ГПК України.

Головуючий суддя О.М. Сковородіна

Судді А.І. Тищенко

Р.М. Колесник