Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №367/670/23 — Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/670/23

Провадження №2/367/678/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

(заочне)

12 жовтня 2026 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

головуючого - судді Кравчук Ю.В.,

за участю:

секретаря судових засідань – Гордієнко А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ірпені цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання недійсним заповіту, -

в с т а н о в и в :

25 січня 2023 року до Ірпінського міського суду Київської області звернувся ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Асатрян Олену Вікторівну із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання недійсним заповіту.

Обґрунтовуючи позов, зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його рідний батько – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

До спадкового майна належить 41/100 частина квартири АДРЕСА_1 . Інша 59/100 частина квартири належить позивачу.

08 липня 1986 року батько позивача склав заповіт, яким все своє майно заповів молодшому сину – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Позивач зазначає, що його батько з 1980 року страждав на органічні порушення головного мозку зі зниженням інтелекту та психічними включеннями, що при житті позбавило його здатності правильно розуміти значення своїх дій та керувати ними. З 1980 року ОСОБА_3 був поставлений на облік у лікаря психіатра та з 1981 року йому була встановлена ІІІ група інвалідності.

Позивач вказує, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10.10.1989 (справа №2-756 1989 р.) за заявою дружини ОСОБА_5 ОСОБА_3 був визнаний недієздатним.

Позивач зазначає, що у 1989 році, коли мати забрала свого молодшого сина – ОСОБА_6 та переїхала в свій будинок, позивач залишився проживати з хворим батьком, тому що останній знаходився в безпорадному стані, в цей же рік шлюб між батьками позивача був розірваний.

09.01.1990 Рішенням №1 Коцюбинської селищної ради народних депутатів було призначено позивача опікуном його недієздатного батька. На протязі всіх років позивач піклувався за своїм батьком, купував йому ліки, доглядав його. Жодного разу батько не згадував про те, що свою частину в квартирі він заповів своєму молодшому сину – ОСОБА_7 , який не піклувався за своїм рідним та важкохворим батьком.

Після смерті батька позивач 14.04.2015 звернувся до Ірпінської міської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та дізнався про наявність заповіту від 08.07.1986.

16.04.2015 ОСОБА_8 , рідний брат позивача, також звернувся до Ірпінської міської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька.

Позивач стверджує, що, враховуючи рішення Ірпінського міського суду Київської області від 10.10.1989, яким батька визнано недієздатним, під час складання заповіту від 08.07.1986 батько не розумів своїх дій та не міг керувати ними через стійкий розлад психічної діяльності, також, батько знаходився під час складання заповіту на користь молодшого сина під психологічним тиском зі сторони своєї дружини – ОСОБА_5 , тобто його внутрішнє волевиявлення, як заповідача, не було вільним і не відповідало його волі, а відображало волю іншої особи, яка здійснила вплив на нього.

Зокрема, позивач зазначає, що при житті померлий ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , хворів на душевну хворобу та йому в 1981 році встановлена ІІІ група інвалідності за даним захворюванням, внаслідок цього він перебував на обліку у психіатра в КЗ «Ірпінська центральна міська лікарня», дані факти підтверджуються направленням на стаціонарне лікування в Київську облпсихоневрологічну №2 та КЄПНБМЛ 2 від 12.02.1986. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10.10.1989 на підставі судово-психіатричної експертизи від 13.09.1989 ОСОБА_3 визнаний недієздатним. За таких обставин, на переконання позивача, є очевидним той факт, що на момент посвідчення заповіту, покійний не усвідомлював свої дії, оскільки відповідно до задокументованих записів лікарів батько позивача був важкохворим та малоконтактним і у день складання заповіту він через важкий стан хвороби не сприймав дійсних подій.

За наведених обставин, позивач змушений був звернутися до суду із позовом про визнання заповіту недійсним, ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 27.11.2015 було відкрито провадження у справі №367/8190/15-ц у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , третя особа Головне територіальне управління юстиції у Київській області про визнання заповіту недійсним.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 14.03.2017 позовну заяву було залишено без розгляду на підставі заяви позивача, оскільки його брат, ОСОБА_7 , який проживав за кордоном, пообіцяв найближчим часом приїхати в Україну та оформити договір дарування частини квартири на позивача.

Однак, ІНФОРМАЦІЯ_1 брат позивача – ОСОБА_7 помер, тому вирішити питання дарування квартири не вдалося.

Про прийняття спадщини, а саме 41/100 частини квартири сином померлого брата позивача – ОСОБА_2 позивач дізнався, коли в лютому 2020 року до квартири, де він постійно проживав, з`явилися невідомі особи в супроводі поліцейських.

Тому, позивач знов змушений звернутися до суду з позовом про визнання недійсним заповіту вже до ОСОБА_2 за захистом своїх прав на майно свого батька.

Позивач вказує, що про порушення своїх прав дізнався тільки в лютому 2020 року, коли відповідач вселився у спірну квартиру, а позивач вимушений був виїхати з квартири в старий будинок померлої матері у зв`язку із поганим відношенням до нього племінника, а тому, вищезазначені аргументи, на переконання позивача, є підставами для поновлення строку позовної давності на звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Враховуючи викладене, позивач просить: визнати недійсним заповіт як розпорядження на випадок смерті ОСОБА_3 від 08.07.1986 на користь ОСОБА_7 , посвідчений державним нотаріусом Ірпінської міської державної нотаріальної контори Плеско О.Ф., реєстраційний номер 1802; поновити термін позовної давності по даній цивільній справі.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 28 лютого 2023 року відкрито загальне позовне провадження у даній цивільній справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 05 вересня 2023 року витребувано з Ірпінської міської державної нотаріальної контори належним чином завірену копію спадкової справи №126/2015 від 14.04.2015.

08 грудня 2023 року до суду від Ірпінської державної нотаріальної контори надійшла копія спадкової справи №126/2015, заведена після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 02 липня 2024 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

15 січня 2025 року від представника позивача надійшла заява, в якій вона просила розглянути справу у її відсутність, позовну заяву підтримала та просила задовольнити, проти ухвалення заочного рішення суду у справі не заперечувала.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений своєчасно та належним чином, про причини неявки суду не повідомив.

Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до вимог ч.1 ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин суд, враховуючи вимоги ст. 280 ЦПК України, вважає за можливе ухвалити по справі заочне рішення.

01 травня 2023 року від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надійшли письмові пояснення, в яких третя особа зазначила про те, що як вбачається з предмету спору, рішення у даній справі не впливає на права, свободи, інтереси та обов`язки третьої особи, а тому просили прийняти справедливе, законне та обґрунтоване рішення у справі та проводити розгляд справи без участі представника третьої особи.

Дослідивши письмові докази у справі, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є рідним сином ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого Ірпінським виконкомом Київської області 11 лютого 1992 року.

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , був рідним братом позивача та сином ОСОБА_3 і ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого Ірпінським виконкомом Київської області 22 жовтня 1981 року.

Як видно із наявної в матеріалах спадкової справи №126/2015 копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 , виданого Коцюбинською селищною радою Київської області, ОСОБА_3 , 1941 року народження, та ОСОБА_5 , 1935 року народження, зареєстрували шлюб 06 вересня 1968 року, про що складено актовий запис №44, після реєстрації одруження чоловікові присвоєно прізвище – ОСОБА_9 , дружині – ОСОБА_10 .

Згідно із витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про розірвання шлюбу, 10 січня 1990 року Відділом ДРАЦС Ірпінського МУЮ Київської області зареєстровано актовий запис про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , актовий запис №13.

23 червня 2011 року ОСОБА_6 змінив прізвище на « ОСОБА_10 », що підтверджується копією свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_4 , виданого 23.06.2011 відділом ДРАЦС Ірпінського МУЮ у Київській області.

ОСОБА_3 був власником 41/100 частини квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується копією довідки з Ірпінського БТІ №74 від 17.10.2005, копією свідоцтва про право власності на житло, копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №3331195 від 14.04.2004.

Власником 59/100 частин квартири АДРЕСА_1 , є позивач ОСОБА_1 .

08 липня 1986 року ОСОБА_3 склав заповіт, в якому зазначив про те, що все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде йому належати на день його смерті і на що він за законом матиме право, заповідає своєму синові – ОСОБА_6 . Зазначений заповіт посвідчений 08 липня 1986 року старшим державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори Плеско О.Ф. та зареєстрований в реєстрі за №1802.

Відповідно до долученої до позовної заяви копії рішення Ірпінського міського народного суду Київської області від 10 жовтня 1989 року, ухваленого у справі №2-756/1989 р. за заявою ОСОБА_5 про визнання недієздатним ОСОБА_3 , заяву було задоволено, визнано ОСОБА_3 , 1941 року народження, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , - недієздатним. Рішення суду мотивоване тим, що заявниця вказує, що чоловік ОСОБА_3 в період проходження служби в системі МВС отримав психічне захворювання в 1980 році. У останні два роки чоловік почав безпричинно бити дітей і її, висловлювати на їх адресу погрози фізичної розправи, з жовтня 1988 року заявниця з сином проживають окремо, при цьому, навідує чоловіка та здійснює догляд за ним, оскільки проживати з ним стало небезпечно. Також, із акта судово-психіатричної експертизи від 13.09.1989 судом встановлено, що ОСОБА_3 вперше в психіатричний стаціонар поступив 28.03.1980 р., з 25.03.1981 по 08.05.1981 ОСОБА_3 знову знаходився на лікуванні в Київській облпсихлікарні №2, після лікування був визнаний інвалідом ІІІ групи. У подальшому неодноразово перебував в стаціонарі на лікуванні через психічне захворювання у зв`язку з соціально небезпечними діями. Також, судом зазначено, що згідно висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_3 страждає на органічне ураження головного мозку із зниженням інтелекту і психічними (галюциногенними) включеннями, що позбавляє його можливості правильно розуміти значення своїх дій та керувати ними. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 внаслідок душевної хвороби не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, а тому його необхідно визнати недієздатним.

Відповідно до копії рішення виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради народних депутатів №1 від 09.01.1990, ОСОБА_1 призначено опікуном ОСОБА_3 , який визнаний Ірпінським міським народним судом недієздатним.

Згідно із копією направлення №74, виданого Ірпінською міською поліклінікою, ОСОБА_3 , 1941 р.н., направляється в Київську облпсихоневрологічну лікарню №2, у направленні зазначено, що останнє стаціонарне лікування в КОПНБ №2 було в період з 29.05.1992 по 10.08.1992.

Відповідно до копії направлення, виданого Ірпінською міською поліклінікою №318 від 10.01.2001, ОСОБА_3 , 1941 р.н., направляється у Київську облпсихоневрологічну лікарню №2 у зв`язку із психічним захворюванням.

Як видно із довідки, виданої Ірпінським міським центром первинної медико-санітарної допомоги №188 від 26.12.2014, ОСОБА_3 , 1941 р.н., знаходиться в тяжкому стані, потребує стороннього догляду, не може самостійно пересуватися.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 , виданого Виконавчим комітетом Коцюбинської селищної ради 29.12.2014, лікарським свідоцтвом про смерть №53 від 26.12.2014, причина смерті – хронічна серцево-судинна недостатність, церебральний атеросклероз, ішемічна хвороба серця.

Згідно із копією довідки, виданої УЖКГ «Біличі» №297 від 02.04.2015, ОСОБА_3 був зареєстрований та проживав в АДРЕСА_2 , з 23.05.1978 по день смерті – ІНФОРМАЦІЯ_6 , разом із сином ОСОБА_1 .

Також, судом досліджено копію спадкової справи №126/2015, заведено до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , яка була витребувана судом із Ірпінської державної нотаріальної контори за клопотанням представника позивача.

Зокрема, судом встановлено, що 14 квітня 2015 року позивач звернувся до Ірпінської міської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті його батька ОСОБА_3 .

05 травня 2015 року до Ірпінської міської державної нотаріальної контори від ОСОБА_7 надійшла заява про прийняття спадщини на підставі заповіту після смерті батька ОСОБА_3 .

16 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_7 про визнання недійсним заповіту.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 14 березня 2017 року у справі №367/8190/15-ц на підставі заяви представника позивача позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , третя особа Головне територіальне управління юстиції у Київській області про визнання недійсним заповіту - було залишено без розгляду.

Згідно із копією Витягу з акту про смерть №643/2018, ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце смерті: Сент Паульс бей, Мальта.

Відповідно до Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі, спадкова справа №126/2015 закрита 11.12.2019 у зв`язку зі смертю спадкоємця ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_7 . В Ірпінській міській державній нотаріальній конторі Київської області 19.06.2018 відкрита спадкова справа за №220/2018 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_7 та видані свідоцтва про право на спадщину.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до частини першої статті 524 ЦК УРСР 1963 року, яка була чинною на час укладення спірного заповіту, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Згідно з частиною першою статті 534 ЦК УРСР 1963 року кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Статтею 541 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Заповіт завжди має письмову форму, складається і підписується особисто у присутності нотаріуса і посвідчується нотаріально.

Недотримання форми заповіту тягне його недійсність.

Заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам цивільного законодавства щодо недійсності правочинів.

Відповідно до частини першої статті 55 ЦК УРСР угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Таким чином, однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, при цьому необхідно враховувати умови фактичного стану, які не дозволяють фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину.

Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а в решті є недійсним, суду необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: що особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц виснував, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).

Згідно з частиною першою статті 55 ЦК УРСР угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Підставою для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 55 ЦК УРСР, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, при цьому необхідно враховувати умови фактичного стану, які не дозволяють фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину. Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а врешті є недійсним, суду необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: що особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Висновок експертизи у такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 2/2218/7166/11 (провадження № 61-5726св18).

Таким чином, підставою для визнання угоди недійсною згідно зі статтею 55 ЦК УРСР може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент її вчинення розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач ОСОБА_1 вказував про те, що складений його батьком ОСОБА_3 08 липня 1986 року заповіт є недійсним, оскільки з 1980 року батько ОСОБА_3 хворів на психічну хворобу, у зв`язку з чим з 1981 року йому була встановлена ІІІ група інвалідності, а рішенням суду від 10 жовтня 1989 року батько був визнаний недієздатним, у зв`язку з чим, на думку позивача, при складанні оспорюваного заповіту не міг усвідомлювати своїх дій та керувати ними внаслідок психічної хвороби.

Позивачем не заявлено клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи для визначення психічного стану особи саме в момент вчинення правочину.

При цьому, сама по собі наявність психічної хвороби у ОСОБА_3 з 1980 року, на яку посилається позивач, не доводить, що на момент складення заповіту – 08 липня 1986 року ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій або не міг керувати своїми діями.

Суд звертає увагу, що оспорюваний заповіт складений 08 липня 1986 року, а рішення суду про визнання ОСОБА_3 недієздатним ухвалене 10 жовтня 1989 року, тобто після спливу більше ніж трьох років з дня укладення спірного заповіту.

Також, жодним доказом не доведено посилання позивача про те, що ОСОБА_3 під час складання заповіту перебував під психологічним тиском зі сторони своєї дружини – ОСОБА_5 .

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, судом встановлено, що заповіт, складений ОСОБА_3 08 липня 1986 року, відповідає вищенаведеним вимогам закону. Вказаний заповіт складений та посвідчений у відповідності до вимог закону, зокрема: старшим державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори Плеско О.Ф. було встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності; заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням усіх відомостей, передбачених законом, заповіт містить підпис заповідача. Посилання позивача на те, що ОСОБА_3 на момент складення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, тобто його волевиявлення не було вільним, не доведені відповідними доказами.

Відтак, суд приходить до переконання, що спірний заповіт від 08 липня 1986 року є чинним і визнанню недійсним не підлягає.

Також, судом встановлено, що спадкова справа №126/2015 закрита 11.12.2019 у зв`язку зі смертю спадкоємця ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_7 . В Ірпінській міській державній нотаріальній конторі Київської області 19.06.2018 відкрита спадкова справа за №220/2018 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_7 та видані свідоцтва про право на спадщину.

Разом з тим, у матеріалах цивільної справи відсутні докази того, що саме ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 та успадкував 41/100 частину квартири АДРЕСА_1 , тобто що саме ОСОБА_2 є належним відповідачем у цій справі.

Крім того, позивач не оспорює видане свідоцтво про право на спадщину, що може свідчити про обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту, застосування якого не призведе до реального поновлення порушених прав.

Щодо заяв позивача про поновлення строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог і через це відмовив у позові, також, відповідач не подавав заяву про застосування позовної давності у цій справі, то підстави для розгляду заяви позивача про поновлення строків позовної давності відсутні.

Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні поданого позову.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11, провадження № 61-175сво21: «У випадках, коли відбувається проголошення судового рішення, датою такого судового рішення є дата судового засідання, яким завершено судовий розгляд. І навпаки, якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи; з урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.».

Керуючись ст. ст. 12, 133, 141, 258-259, 263-265, 273, 280-282, 354 ЦПК України, суд –

в и р і ш и в :

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання недійсним заповіту.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заява про перегляд заочного рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 12 жовтня 2026 року.

Суддя Ю.В. Кравчук