Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №211/6408/26 — Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 211/6408/26

Провадження № 2/211/5142/26

Р і ш е н н я

і м е н е м У к р а ї н и

12 жовтня 2026 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Ткаченко С. В.

за участю секретаря судового засідання - Бодрухіній Є.А.,

у відсутність учасників процесу,

розглянувши у порядку спрощеного провадження в м. Кривому Розі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 , як законного представника їх неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та просить суд позбавити сина права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з тривалою його відсутністю за місцем реєстрації без поважних причин. В обґрунтування вимог позивачем зазначено, що на підставі свідоцтва про право власності на спадщину, він являється власником указаної квартири, де зареєстрований і його рідний син ОСОБА_3 , 2012 р.н., який не проживає у помешканні з 2016 року по теперішній час. Із січня 2017 року спілкування з дитиною у позивача припинилось, син разом зі своєю матір`ю переїхав на постійне місце проживання за кордон до США. Тому оскільки неповнолітній син у належній позивачу квартирі не проживає, за комунальні послуги не сплачує, зв`язку у позивача з відповідачами не має, тому вирішити питання в досудовому порядку не має змоги, з метою захисту права власності, зменшення витрат з утримання житлового приміщення та можливості в подальшому продажу належного йому нерухомого майна, позивач просить вимоги задовольнити.

Ухвалою суду від 03 липня 2026 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Представник позивача ОСОБА_4 в судовому засіданні 15 вересня 2026 року на вимогах наполягав з підстав, викладених у тексті позовної заяви, в подальшому звернувся до суду із заявою про закінчення розгляду справи за його відсутності.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 причини неявки суд не повідомили, відзиву на позов не подали.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 суду пояснила, що вона є сусідкою позивача по під`їзду та знає його приблизно з 2016 року. Дружина позивача та син ОСОБА_3 теж жили разом з ним, але вже близько 8 років син не мешкає разом з батьком в квартирі.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 суду пояснила, що вона є сусідкою позивача, мешкає з ним на одній площадці. Знає ОСОБА_1 близько 10 років, в його квартирі проживають орендарі.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_8 суду пояснив, що він є сусідом позивача, мешкають в одному під`їзді, знає його з 2010 року. У ОСОБА_1 були жінка та син, але не бачить їх вже близько 8-10 років.

Вислухавши представника позивача, свідків, дослідивши матеріали справи, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Вказані положення кореспондуються у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, у якій закріплено право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Як встановлено судом та підтверджується письмовими доказами, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 лютого 2023 року, позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.

У вказаному помешканні, за відомостями Реєстру Криворізької міської територіальної громади, зареєстрований неповнолітній син позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який, за даними акту про не проживання особи за місцем реєстрації від 21 травня 2026 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_3 (без затвердження уповноваженою особою обслуговуючої організації або уповноваженою особою місцевого самоврядування) не проживає у квартирі АДРЕСА_4 із січня 2016 року.

Відповідно до статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно частини 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Згідно пункту другого частини 34 Постанови, під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім`ї, попередніми членами його сім`ї, а також членами сім`ї попереднього власника житла.

Згідно пункту 39 Постанови, члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім`ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За змістом зазначених норм праву користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з тим, згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 Сімейного кодексу України).

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

У постанові від 24 травня 2022 року у справі № 755/20478/19 (провадження № 61-16958св20) Верховний Суд установивши, що позбавлення неповнолітньої дитини права користування спірною квартирою, яка належить її матері на праві власності, порушує її право на житло, вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Суди на підставі належним чином оцінених доказів установили, що тривале непроживання дитини у квартирі було зумовлене поважними причинами, оскільки дитина не має власного житла і не може самостійно обирати місце проживання. Доводи позивачки про проживання дитини за іншою адресою з батьком не спростовують висновків судів, оскільки батько дитини не має власного житла, а орендує його. З цього випливає, що дитина не може вважатися такою, що забезпечена іншим житлом і через це втратила право на проживання у спірній квартирі, в якій вона набула права на житло з народження.

Суд наголошує на тому, що оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. При цьому суд приймає до уваги, що 14-річного віку відповідач ОСОБА_3 набув лише в січні цього року, на 5-й рік повномасштабного вторгнення росії і м. Кривий Ріг перебуває під постійними ворожими обстрілами.

Крім того, суд критично відноситься до показів свідків на підтвердження факту непроживання відповідачів в належній позивачу квартирі з огляду на той факт, що у спірному житловому приміщенні проживають сторонні люди, які орендують житлове приміщення, а отже і сам позивач не проживає за місце реєстрації. Шлюб між сторонами розірвано, квартира належить виключно позивачу, а отже неповнолітній син фізично та юридично не має права та можливості проживати за місцем реєстрації за відсутності факту проживання там одного з батьків.

Отже, не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав, бо визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

З урахуванням наведеного факт непроживання неповнолітнього сина сторін у спірній квартирі зумовлений поважними причинами, оскільки він в силу свого віку та обставин, які склалися у родині та в країні, не може сам вирішити питання проживання у цій квартирі, а тому відсутні передбачені законом передумови для позбавлення його права на житло шляхом визнання його таким, що втратив право користування цим житлом, в якому він зареєстрований як член сім`ї співвласника житла.

Реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти особу з реєстрації за місцем проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв`язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку).

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 161/2050/23 (провадження № 61-251св24).

Тому суд не знаходить підстав для задоволення вимог.

Згідно частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні вимог відмовлено, судові витрати відшкодуванню не підлягають..

Керуючись статями 10, 12,13, 141, 263, 265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - повністю.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення судового рішення.

Суддя: С. В. Ткаченко