Рішення від 08 жовтня 2026 р. у справі №473/2342/26 — Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/2342/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

іменем України

"09" жовтня 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі головуючого - судді Вуїва О.В.,

за участю секретаря судового засідання Москаленко С.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Вознесенську цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2026 року ТОВ «Споживчий центр» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому вказувало, що 02 жовтня 2025 року ТОВ «Споживчий центр» уклало з ОСОБА_1 . Кредитний договір №02.10.2025-100000067 (кредитної лінії).

Відповідно до договору ТОВ «Споживчий центр» зобов`язалося надати та надало ОСОБА_1 кредит у розмірі 13 000 грн з загальним строком користування коштами протягом 70 днів з дня надання (що складається з окремих періодів кредитування тривалістю 14 днів кожен), а відповідач зобов`язався повернути кредит до 10 грудня 2025 року, а також сплачувати проценти за користування ним за пільговою процентною ставкою у розмірі 0,01 % за кожен день користування коштами (процентна ставка «Економ», що застосовується протягом першого періоду кредитування), а також проценти за стандартною ставкою у розмірі 1 % за кожен день користування кредитом (процентна ставка «Стандарт», що застосовується протягом усього строку кредитування, окрім періоду кредитування, у якому застосовується процентна ставка «Економ»).

У разі порушення позичальником зобов`язання останній відповідно до ст. 625 ЦК України зобов`язався сплатити заборгованість з урахуванням 170 000 % річних від суми простроченої заборгованості за весь період прострочення.

Проте позичальник свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 12 травня 2026 року виникла заборгованість у загальному розмірі 26 780 грн, у тому числі:

-заборгованість за кредитом – 13 000 грн;

-заборгованість за процентами за користування кредитом – 7 280 грн;

-відсотки, нараховані згідно ст. 625 ЦК України – 6 500 грн.

Вказану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача у повному обсязі.

09 червня 2026 року відповідач ОСОБА_1 надіслав на електронну адресу суду відзив на позовну заяву, у якому позовні вимоги визнав частково. Не заперечував проти стягнення з нього заборгованості за кредитом (тілом кредиту), однак не погодився із нарахованими процентами, вказуючи на те, що їх розмір є завищеним. При цьому вказував, що умова договору про нарахування процентів у розмірі, що перевищує половину суми кредиту, є незаконною та несправедливою, призводить до сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації та дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальнику. Крім цього, вказував на те, що вимога позивача про стягнення нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України відсотків є безпідставним у зв?язку з введенням в Україні заборони на їх нарахування протягом строку дії на території України воєнного стану.

16 червня 2026 року від представниці позивача ОСОБА_2 надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якій остання позовні вимоги підтримала у повному обсязі, вказуючи на те, що заборгованість за кредитним договором повністю підтверджена наданим розрахунком заборгованості. При цьому, звертала увагу на те, що ТОВ «Споживчий центр» не є банківською установою, не веде окремих банківських рахунків та не формує банківських виписок. Відповідач не надав доказів, які б спростували наявну заборгованість, не надав свого (альтернативного) розрахунку. Договірні проценти нараховані у повній відповідності до умов кредитного договору, в межах узгодженого строку кредитування, умови договору в цій частині не перевищують обмежень, встановлених ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування». Водночас, позивач не застосував відповідальність, передбачену ст. 625 ЦК України, а саме не нараховував проценти за понадстрокове користування кредитом.

В судове засідання представниця позивача Чехун Ю.В. не з`явилася, проте у відповіді на відзив просила про розгляд справи без її участі.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, однак в окремій заяві просив про розгляд справи без його участі.

Суд вважав можливим провести розгляд справи без особистої участі представниці позивача та відповідача, оскільки матеріали справи містять усю необхідну інформацію та докази для вирішення спору.

Дослідивши матеріали справи в межах позовних вимог та на підставі поданих доказів, суд прийшов до наступного.

Зокрема, суд встановив, що 02 жовтня 2025 року ТОВ «Споживчий центр» уклало з ОСОБА_1 . Кредитний договір №02.10.2025-100000067 (кредитної лінії).

Відповідно до договору ТОВ «Споживчий центр» зобов`язалося надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 13 000 грн з загальним строком користування коштами протягом 70 днів з дня надання (що складається з окремих періодів кредитування тривалістю 14 днів кожен), а відповідач зобов`язався повернути кредит до 10 грудня 2025 року, а також сплачувати проценти за користування ним за пільговою процентною ставкою у розмірі 0,01 % за кожен день користування коштами (процентна ставка «Економ», що застосовується протягом першого періоду кредитування), а також проценти за стандартною ставкою у розмірі 1 % за кожен день користування кредитом (процентна ставка «Стандарт», що застосовується протягом усього строку кредитування, окрім періоду кредитування, у якому застосовується процентна ставка «Економ»).

У разі порушення позичальником зобов`язання останній відповідно до ст. 625 ЦК України зобов`язався сплатити заборгованість з урахуванням 170 000 % річних від суми простроченої заборгованості за весь період прострочення.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів Цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).

Згідно ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, або іншим чином врегульовується порядок його використання сторонами.

Згідно ч. 2 ст. 639 ЦК України якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-комунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Споживчий Центр» та ОСОБА_1 з дотриманням положень ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» уклали між собою кредитний договір в електронній формі, узгодили у ньому усі істотні умови, відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» позичальник підписав договір за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором.

Таким чином, ОСОБА_1 набув статусу, прав та обов`язків позичальника у кредитних правовідносинах з ТОВ «Споживчий Центр».

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення щодо договору позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.ст. 611, 612, 623-625, 1049, 1050 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцю позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

В разі несвоєчасного повернення позики або її чергової частини (прострочення боржника) він не звільняється від обов`язку виконання зобов`язання, зокрема повинен повернути суму позики разом з процентами та іншими нарахуваннями, відшкодувати позикодавцю збитки та сплатити неустойку.

З копії відповіді ТОВ «Універсальні платіжні рішення» від 01 травня 2026 року №1-0105 (а.с. 24) вбачається, що ТОВ «Споживчий центр» повністю виконало взяті на себе зобов`язання перед позичальником шляхом перерахування кредиту у загальному розмірі 13 000 грн на зазначену у кредитному договорі банківську картку позичальника.

У той же час, позичальник взяті на себе зобов`язання належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 12 травня 2026 року йому нараховано заборгованість у загальному розмірі 26 780 грн, у тому числі:

-заборгованість за кредитом – 13 000 грн;

-заборгованість за процентами за користування кредитом (за період з 02 жовтня 2025 року до 10 грудня 2025 року) – 7 280 грн;

-відсотки, нараховані згідно ст. 625 ЦК України – 6 500 грн.

Перевіривши вказаний розрахунок, суд встановив наступне.

Суд погоджується із нарахованою заборгованістю за кредитом (тілом кредиту), яка визнана відповідачем.

Також суд констатує, що договірні проценти дійсно нараховувалися позивачем відповідно до умов кредитного договору (в тому числі за узгодженими сторонами розмірами процентних ставок та строком кредитування) та з урахуванням обмежень, встановлених ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування».

При цьому, позивач не є банківською установою, а має статус фінансової установи, керується у своїй діяльності Законом України «Про фінансові послуги та фінансові компанії», здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема з кредитування без відкриття для позичальників окремих рахунків (на відміну від банківських установ), а тому не створює первинні банківські документи, а відтак наданий позивачем суду розрахунок (у сукупності з доказами про надання кредиту) є належним та допустимим доказом заборгованості та її розміру.

Зі свого боку відповідач не надав жодних доказів на підтвердження відсутності заборгованості за кредитним договором або спростування заборгованості у нарахованому розмірі.

Згідно з ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У той же час, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19).

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у ст. 13 ЦПК України, втрачає сенс.

Що стосується доводів відзиву про те, що умови договору щодо процентів є несправедливими в розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» як такі, що призводять до сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання позичальником зобов`язань та дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальника, то в цій частині слід зазначити наступне.

Згідно ч. 2, п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування» сукупна сума неустойки (штраф, пеня) та інших платежів, що підлягають сплаті споживачем за порушення виконання його зобов`язань на підставі договору про споживчий кредит, не може перевищувати половини суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін.

Сукупна сума неустойки (штраф, пеня) та інших платежів, що підлягають сплаті споживачем за порушення виконання його зобов`язань на підставі договору про споживчий кредит, загальний розмір кредиту за яким не перевищує розміру однієї мінімальної заробітної плати, не може перевищувати розміру подвійної суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін.

Тобто, положення закону щодо несправедливих умов договору, на які посилається сторона відповідача у своєму відзиві, стосуються саме обмеження відповідальності позичальника за невиконання (неналежне виконання) споживчого кредитного договору (зокрема нарахування пені, штрафу, інших платежів за порушення зобов?язань) та не поширюються на узгоджені сторонами кредитного договору договірні проценти (не плутати з процентами, передбаченими ч. 2 ст. 625 ЦК України), які не мають компенсаційного характеру (є платою за користування кредитом), оскільки вони мають різну правову природу та цільове призначення.

Що стосується вимоги про стягнення процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України, то в цій частині слід зазначити наступне.

Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 14 ЦК України).

Відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Аналогічні положення, що містилися в Законі України «Про споживче кредитування», дійсно були виключені Законом України від 22 листопада 2023 року № 3498-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг».

При цьому, аналогічні зміни в розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України Законом № 3498-IX не вносились.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин є чинними положення п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в редакції Закону № 2120-IX.

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі №5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Відтак, хоч Закон №3498-IX від 22 листопада 2023 року прийнятий пізніше, ніж Закон № 2120-IX від 15 березня 2022 року, проте статтею 4 ЦК України встановлено, що інші закони України приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, а на суб`єкта законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, покладено обов`язок одночасно подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін до ЦК України, які мають розглядатися одночасно.

Оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні зміни до ЦК України подані не були, то з огляду на положення статті 4 ЦК України та позицію Конституційного Суду України, застосування колізійного принципу lex posterior derogat priori (лат. «пізніший закон скасовує попередній») у цій ситуації неможливе.

Отже, зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України.

Разом з тим, при існуванні складної змістової колізії, застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини знайшов своє застосування принцип правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії», «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» та ін.).

Суд неодноразово вказував, що він виходить із таких вимог до національних нормативно-правових актів, щоб вони вважалися законом для цілей Конвенції: 1) нормативно-правовий акт повинен бути доступним громадянинові як орієнтир правової поведінки і її наслідків, достатнім за тих правових норм, що застосовуються у конкретній справі; 2) норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з необхідною точністю (справа «Санді Таймз проти Сполученого Королівства». У справі «Кантоні проти Франції» Суд зазначив, що закон має відповідати якісним вимогам: бути доступним і передбачуваним.

Аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме норми ЦК України (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо стягнення неустойки під час дії воєнного стану.

Зазначене відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.

Враховуючи викладене, суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, який регулює звільнення позичальників від відповідальності за прострочення виконання грошових зобов`язань (зокрема сплати процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України) під час дії воєнного стану в Україні, і яка превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

За встановленого, вказані проценти не підлягають стягненню.

Таким чином, заборгованість за кредитним договором до стягнення станом на 12 травня 2026 року становить 20 280 грн, у тому числі:

-заборгованість за кредитом – 13 000 грн;

-заборгованість за процентами за користування кредитом (за період з 02 жовтня 2025 року до 10 грудня 2025 року) – 7 280 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача (згідно розміру задоволених позовних вимог) також підлягають стягненню понесені останнім судові витрати, а саме 2 016,24 грн судового збору та 91,01 грн поштових витрат.

Керуючись ст.ст. 141, 258, 259, 263-265, 282, 284, 289 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; ідент. номер НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 133-А; код ЄДРПОУ 37356833) заборгованість за Кредитним договором №02.10.2025-100000067 від 02 жовтня 2025 року, що утворилася станом на 12 травня 2026 року, а саме: заборгованість за кредитом у розмірі 13 000 (тринадцять тисяч) гривень; заборгованість за процентами за користування кредитом (за період з 02 жовтня 2025 року до 10 грудня 2025 року) у розмірі 7 280 (сім тисяч двісті вісімдесят) гривень, а всього в загальному розмірі 20 280 (двадцять тисяч двісті вісімдесят) гривень, а також в повернення 2 107 (дві тисячі сто сім) гривень 25 копійок судових витрат.

Заочне рішення може бути переглянуте за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складення.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.

Суддя: О.В. Вуїв