Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №333/3229/25 — Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Єдиний унікальний номер №333/3229/25

Номер провадження №2/333/189/26

РІШЕННЯ

Іменем України

05 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Піха Ю.Р., за участю секретарки судового засідання Тьор А.С., представника позивача Железняк Л.В., представника відповідача Жидкової Л.І., розглянувши в судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом представника ОСОБА_1 адвоката Железняка Андрія Вікторовича до ОСОБА_2 її законних представників ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: орган опіки та піклування районної адміністрації по Комунарському району Запорізької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

встановив:

Представник позивача Железняк А.В. звернувся до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 її законних представників ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: орган опіки та піклування районної адміністрації по Комунарському району Запорізької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову зазначив, що ОСОБА_1 , на праві спільної часткової власності належить 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Інша 1/2 частина вказаної квартири належить на праві спільної часткової власності її сину ОСОБА_3 .

15.08.2008 р. ОСОБА_3 зареєстрував шлюб із ОСОБА_5 . При проведенні державної реєстрації зазначеного шлюбу прізвище ОСОБА_5 було змінено на « ОСОБА_5 ». Після реєстрації шлюбу ОСОБА_4 вселилася до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в якій до цього проживала позивачка разом зі своїм сином ОСОБА_3 , та почала фактично проживати без реєстрації у вказаній квартирі однією сім`єю із ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 народилася донька ОСОБА_2 , яка відразу після народження почала фактично проживати зі своїми батьками у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

02.10.2012 р. місце проживання ОСОБА_2 було зареєстровано у належній позивачці та ОСОБА_3 на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

03.01.2020 р. ОСОБА_3 звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя із позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу.

06.05.2020 р. заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя № 333/125/20 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу задоволено, шлюб розірвано. Зазначене заочне рішення набрало законної сили.

У січні 2020 року, тобто після звернення ОСОБА_3 до суду з позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, ОСОБА_2 та її мати ОСОБА_4 добровільно виселилися із квартири за адресою: АДРЕСА_1 . У 2020 році, незабаром після розірвання шлюбу із ОСОБА_4 , її син ОСОБА_3 також виселився із вказаної квартири.

З січня 2020 року й до цього часу, тобто вже більше п`яти років, відповідач ОСОБА_2 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає, квартирою не користується, її майна та речей у квартирі немає. Фактичне місце проживання на цей час ОСОБА_2 , її батька ОСОБА_3 та її матері ОСОБА_4 їй невідоме.

З 2020 року й до цього часу ОСОБА_2 через своїх батьків (законних представників) ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не вживала жодних заходів, спрямованих на вселення до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

З часу добровільного виселення ОСОБА_2 , її батька ОСОБА_3 та її матері ОСОБА_4 із квартири, а саме з 2020 року, й до цього часу в квартирі фактично проживає тільки позивачка.

Після того, як ОСОБА_2 у січні 2020 року добровільно виселилася із квартири за адресою: АДРЕСА_1 , її не було знято батьками із зареєстрованого місця проживання у цій квартирі.

Обставина щодо фактичного непроживання відповідача ОСОБА_2 з січня 2020 року й до цього часу в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується актом від 15.03.2025 р. про фактичне непроживання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та її матері ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .

Просить визнати відповідачку такою, що втратила право користування житлом в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29.04.2025 відкрито провадження по справі, вирішено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено до підготовчого судового засідання.

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22.09.2026 року закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті.

В судове засідання позивачка не з`явилися, її представник Железняк Л.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд їх задовольнити.

Відповідачка, її законні представники в судове засідання не з`явилися, ОСОБА_3 надав суду відзив, в якому підтвердив обставини викладені в позові, просив позов задовольнити.

Представник ОСОБА_4 адвокат Жидкова Л.І. проти позову заперечувала, просила суд вирішити справу виходячи з найкращих інтересів дитини та відмовити в задоволенні позову.

Представник органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району Антонова І.П. в судове засідання не з`явилася, надала суду письмові пояснення, просила розглянути справу без її участі з урахуванням інтересів дитини.

Дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, заслухавши доводи представника позивача та представника відповідача, повно та всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно ч.3, ч.4 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно з ч.3, ч.4 ст.5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників.

Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

Декларування місця проживання та подання заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком до 14 років здійснюється одним із її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини (ч.4 ст.7 та ч.6 ст.18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».)

Крім того, положеннями цього Закону визначено, що особа, яка декларує або реєструє своє місце проживання (перебування) у житлі, яке не є власністю (співвласністю) такої особи, та за відсутності документів, що підтверджують право на проживання в цьому житлі, під час подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) або декларації про місце проживання надає згоду власника (співвласників) житла чи уповноваженої особи житла на декларування або реєстрацію особою свого місця проживання (перебування) за адресою цього житла у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст.11 Закону) .

Аналогічні положення містить і Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №265 від 07 лютого 2022 року № 265.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , її син ОСОБА_3 та її онука ОСОБА_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 24.02.2006 квартира за адресою АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності в рівних долях ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Судом також встановлено, що в спірній квартирі зареєстрована неповнолітня ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 з 02.10.2012 року по теперішній час, що підтверджується відповіддю з Єдиного державного демографічного реєстру №1331268 від 29.04.2025 року.

Згідно з актом про непроживання малолітньої дитини за місцем реєстрації від 15.03.2025 року, ОСОБА_2 , яка є фактично є онукою позивачки, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та фактично не проживає за місцем реєстрації з січня 2020 року.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, ст.4 Цивільного процесуального кодексу України судовому захисту підлягають порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси особи.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20 листопада 1989 року № 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (див., mutatismutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства», заява № 66746/01, § 82).

Так, у рішенні від 02.12.2010 р. у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ, втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatismutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

Відповідно до статті 18 вказаного Закону, Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

У випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Позивачем позовні вимоги обґрунтовані порушенням права на її вільне розпорядження майном, оскільки остання має намір продати вказану квартиру.

Водночас, при вирішенні даного спору, суд враховує вимоги законодавства наведені вище, а також забезпечення найкращих інтересів малолітньої дитини.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до вимог статті 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

При цьому, вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим, поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі №301/288/20 (провадження № 61-2566св21).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Докази, на які посилається представник позивача, дійсно підтверджують факт тривалого непроживання відповідача ОСОБА_2 .

Судом встановлено, що неповнолітня відповідачка разом із матір`ю проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Та після розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишили вказане місце проживання. З 19.03.2025 по теперішній час перебувають за кордоном, у зв`язку з безпековою ситуацією в Україні та безпосередньо в м. Запоріжжі. Проте після наявної можливості неповнолітня ОСОБА_2 має намір повернутися до свого зареєстрованого місця проживання.

Крім того матеріалами справи встановлено, що мати неповнолітньої ОСОБА_4 значиться знятою з місця реєстрації АДРЕСА_2 з 17.03.2025.

Аналіз статті 71 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання.

Разом з тим, суд враховує позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 09 вересня 2020 року №755/16152/16-ц: «….Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини».

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини…..».

Станом на день звернення до суду та розгляду справи по суті, ОСОБА_2 не досягла чотирнадцятирічного віку, а відтак є малолітньою дитиною у розмінні ч.2 ст.6 СК України, а факт її не проживання в квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Отже, перевіривши доводи представників сторін, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідивши зібрані у справі докази, суд вважає, що ОСОБА_1 не доведено факту порушення ОСОБА_2 її прав та інтересів, а також з огляду на необхідність якнайкращого забезпечення прав дитини, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст.12, 13, 81, 89, 206, 263-265 ЦПК України, ст.ст.15, 29, 405 ЦК України, Законом України «Про охорону дитинства»,

В И Р I Ш И В :

Позов представника ОСОБА_1 адвоката Железняка Андрія Вікторовича до ОСОБА_2 її законних представників ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: орган опіки та піклування районної адміністрації по Комунарському району Запорізької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням залишити без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Комунарський районний суд м. Запоріжжя. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Повний текст рішення складений 12.10.2026 року.

Суддя: Ю.Р. Піх