Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №202/11299/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 202/11299/23

провадження № 61-8740св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Донецький національний медичний університет, ОСОБА_2 ,

третя особа - Міністерство охорони здоров`я України,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги Донецького національного медичного університету, ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Межова Ксенія Павлівна, та Міністерства охорони здоров`я України на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року у складі колегії суддів Агєєва О. В., Гапонова А. В., Халаджи О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Донецького національного медичного університету, ОСОБА_2 , третя особа - Міністерство охорони здоров`я України, про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Донецького національного медичного університету, ОСОБА_2 , третя особа - Міністерство охорони здоров`я України, у якому просив:

- визнати неправомірними дії виконувача обов`язків ректора Донецького національного медичного університету ОСОБА_2 щодо його звільнення;

- скасувати наказ від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з про його звільнення;

- поновити його на посаді першого проректора з науково-педагогічної роботи Донецького національного медичного університету;

- стягнути з Донецького національного медичного університету на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 грудня 2021 року до дня ухвалення судового рішення.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що з 1990 року він перебував у трудових відносинах із Донецьким національним медичним університетом.

На підставі наказу від 01 червня 2021 року № 06/01/14-п із позивачем було укладено трудовий договір у формі контракту, відповідно до якого він призначений на посаду першого проректора з науково-педагогічної роботи строком на п`ять років, починаючи з 01 червня 2021 року.

Наказом ректора Донецького національного медичного університету Кондратенка П. Г. від 29 червня 2021 року № 241 позивача було звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків заступником керівника підприємства, установи, організації.

Як підставу для звільнення у наказі зазначено, що після видання Міністерством охорони здоров`я України наказу від 16 червня 2021 року № 23-о про поновлення ОСОБА_4 на посаді ректора Донецького національного медичного університету з 23 червня 2020 року ОСОБА_1 , виконуючи розпорядження виконувача обов`язків ректора ОСОБА_7, подав державному реєстратору заяву щодо внесення до Єдиного державного реєстру змін про другого підписанта університету без сплати адміністративного збору.

На думку роботодавця, такі дії призвели до блокування внесення інших реєстраційних змін, що могло унеможливити внесення змін до Єдиної державної електронної бази з питань освіти (далі - ЄДЕБО), видачу дипломів випускникам, оформлення банківських документів та здійснення Казначейською службою розрахункових операцій, наслідком чого могла стати затримка виплати заробітної плати працівникам і стипендій студентам, а отже, були спрямовані на умисне блокування діяльності університету.

Надалі наказом виконувача обов`язків ректора Донецького національного медичного університету ОСОБА_2 від 10 грудня 2021 року № 12/10/1-п «Про поновлення на роботі» позивача поновили на посаді першого проректора з науково-педагогічної роботи. Про видання цього наказу його повідомили шляхом надсилання фотокопії наказу на мобільний телефон.

Позивач зазначав, що з 13 грудня 2021 року до 24 грудня 2021 року перебував на амбулаторному лікуванні, а з 24 грудня 2021 року до 03 січня 2022 року включно - на стаціонарному лікуванні.

Після виходу на роботу, 04 січня 2022 року, у місті Краматорську позивача ознайомили з наказом від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з, яким його повторно звільнили на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків.

Позивач зазначав, що зміст наказу від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з фактично повністю дублює наказ від 29 червня 2021 року № 241 у частині викладених підстав звільнення та ґрунтується на тих самих фактичних обставинах. На його думку, оскаржуваний наказ є незаконним, оскільки відповідач не конкретизував, у чому саме полягало одноразове грубе порушення ним трудових обов`язків, не витребував від нього письмових пояснень, не ознайомив із документами, що стали підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності, а також фактично двічі застосував до нього дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за один і той самий дисциплінарний проступок.

Крім того, позивач вказував, що роботодавець порушив строки застосування дисциплінарного стягнення, оскільки обставини, які покладено в основу звільнення, були відомі відповідачу ще 23 червня 2021 року, тоді як наказ про звільнення видано лише 17 грудня 2021 року. Також наказ про звільнення прийнято у період його тимчасової непрацездатності, коли він перебував на стаціонарному лікуванні, яке тривало до 03 січня 2022 року включно.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська у складі судді Бєльченко Л. А. рішенням від 21 березня 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України проведено з дотриманням вимог трудового законодавства.

Суд установив, що позивач, обіймаючи посаду першого проректора з науково-педагогічної роботи Донецького національного медичного університету, всупереч своїм посадовим обов`язкам подав державному реєстратору документи щодо внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань без належних повноважень, без сплати адміністративного збору та без подання необхідних документів, що призвело до блокування внесення реєстраційних змін, затримки видачі дипломів випускникам, виплати заробітної плати працівникам і стипендій студентам університету. Такі дії суд визнав одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків заступником керівника, яке є самостійною підставою для розірвання трудового договору відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Суд також дійшов висновку про безпідставність доводів позивача щодо повторного притягнення його до дисциплінарної відповідальності за один і той самий проступок, зазначивши, що наказ про його попереднє звільнення було скасовано, а позивача поновлено на роботі із виплатою належних сум, у зв`язку з чим негативні наслідки цього наказу були усунуті.

Крім того, суд визнав необґрунтованими посилання позивача на порушення строків застосування дисциплінарного стягнення, недодержання процедури звільнення, у тому числі у зв`язку з його тимчасовою непрацездатністю, а також на невитребування письмових пояснень. Суд зазначив, що наказ про звільнення визначав днем звільнення перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності, а дисциплінарне стягнення застосовано в межах шестимісячного строку, встановленого статтею 148 КЗпП України.

Разом із тим суд відхилив заяви відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, оскільки встановив, що позивач звернувся з аналогічним позовом у межах строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, а повторне звернення було зумовлене зміною територіальної підсудності у зв`язку із запровадженням воєнного стану та неможливістю передання матеріалів первісної справи.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 15 червня 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Тимошенко А. А. задовольнив.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 21 березня 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав незаконним та скасував наказ Донецького національного медичного університету від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновив ОСОБА_1 на посаді першого проректора з науково-педагогічної роботи Донецького національного медичного університету з 04 січня 2022 року.

Стягнув із Донецького національного медичного університету на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 січня 2022 року до 25 березня 2025 року в розмірі 1 412 909,56 грн.

Допустив негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що відповідач не довів наявності у діях ОСОБА_1 одноразового грубого порушення трудових обов`язків, яке відповідало б вимогам пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Оскаржуваний наказ не містить конкретизації, у чому саме полягало таке порушення, ким саме не було виконано оплату реєстраційних дій та у чому полягав умисел позивача. При цьому матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що позивач був ознайомлений із наказом Міністерства охорони здоров`я України про поновлення ОСОБА_4 на посаді ректора, а тому відсутні докази його обізнаності про відповідні обставини. Крім того, згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 23 червня 2021 року ОСОБА_1 був уповноважений діяти від імені університету та подавати документи для державної реєстрації.

Апеляційний суд також зазначив, що відповідач порушив вимоги статті 149 КЗпП України, оскільки до застосування дисциплінарного стягнення не витребував від позивача письмових пояснень. Акт від 04 січня 2022 року лише підтверджує відмову позивача від ознайомлення з наказом про звільнення і не свідчить про виконання роботодавцем обов`язку запропонувати надати письмові пояснення до видання наказу.

Крім того, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 фактично двічі притягнуто до дисциплінарної відповідальності одного виду за один і той самий дисциплінарний проступок. Оскаржуваний наказ від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з за своїм змістом є ідентичним наказу від 29 червня 2021 року № 241, який був скасований наказом від 10 грудня 2021 року № 12/10/1-п. При цьому рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 16 лютого 2022 року, яке набрало законної сили, встановлено незаконність дій відповідача, а відповідно до частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлені цим рішенням обставини не підлягають повторному доказуванню.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про незаконність наказу про звільнення, наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді та для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

30 червня 2026 року Донецький національний медичний університет подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 21 березня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 753/20243/16, від 29 червня 2022 року у справі № 554/897/21, від 16 грудня 2022 у справі № 461/605/18, від 02 лютого 2023 року у справі № 505/1452/19, від 12 березня 2025 року у справі № 466/2799/22.

Касаційну скаргу Донецький національний медичний університет обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 складу одноразового грубого порушення трудових обов`язків, передбаченого пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Заявник зазначає, що позивач, обіймаючи посаду першого проректора, яка належить до категорії керівників, за відсутності належних повноважень та виконуючи усне розпорядження особи, повноваження якої як керівника вже були припинені, ініціював проведення реєстраційних дій у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Такі дії, на думку заявника, спричинили блокування внесення змін до ЄДР щодо законного керівника університету, блокування рахунків університету в органах Казначейства, затримку видачі дипломів випускникам, а також виплати заробітної плати працівникам і стипендій студентам, що свідчить про наявність усіх ознак одноразового грубого порушення трудових обов`язків.

Крім того, заявник вважає помилковим висновок апеляційного суду про повторне притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності за один і той самий проступок. На думку університету, наказ від 29 червня 2021 року було скасовано самим роботодавцем виключно з метою усунення процедурного порушення, оскільки звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності працівника. Після усунення цього порушення роботодавець правомірно видав новий наказ про звільнення, а тому дисциплінарне стягнення фактично було реалізовано лише один раз. При цьому позивачу виплачено середній заробіток за період вимушеного прогулу, що, на думку заявника, свідчить про відсутність порушення його прав.

Також заявник не погоджується з висновком апеляційного суду щодо порушення роботодавцем порядку та строків застосування дисциплінарного стягнення. Зазначає, що дисциплінарний проступок було вчинено 20 червня 2021 року, а наказ про звільнення видано 17 грудня 2021 року, тобто в межах шестимісячного строку, встановленого статтею 148 КЗпП України. На думку заявника, застосування дисциплінарного стягнення після спливу місячного строку було зумовлене необхідністю скасування попереднього наказу про звільнення та тимчасовою непрацездатністю позивача. Крім того, твердження апеляційного суду про невитребування письмових пояснень спростовується актом від 04 січня 2022 року, який, на переконання заявника, підтверджує дотримання роботодавцем вимог статті 149 КЗпП України, а відмова ОСОБА_1 від надання пояснень не може свідчити про порушення процедури звільнення.

10 липня 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Межова К. П., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 21 березня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 та у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року у справі № 359/7299/16, від 19 жовтня 2020 року у справі № 341/102/18, від 08 листопада 2020 року у справі № 305/1418/19, від 26 лютого 2021 року у справі № 686/18381/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 733/1695/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 661/2744/19, від 12 січня 2022 року у справі № 592/6904/21, від 02 лютого 2023 року у справі № 505/1452/19, від 20 травня 2026 року у справі № 761/41818/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтями 81, 82 та 89 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо визначення належного відповідача у трудових спорах, застосування положень статті 149 КЗпП України, а також неправильно застосував положення частини четвертої статті 82 ЦПК України щодо преюдиціального значення судового рішення.

Заявник зазначає, що він не є належним відповідачем у цій справі, оскільки оспорюваний наказ про звільнення видав як виконувач обов`язків ректора Донецького національного медичного університету, діючи від імені та в інтересах роботодавця - юридичної особи. Отже, відповідати за позовом має Донецький національний медичний університет, а не його посадова особа.

Крім того, заявник вважає помилковим висновок апеляційного суду про преюдиціальне значення рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 лютого 2022 року у справі № 234/9635/21, оскільки у тій справі не досліджувалося питання правомірності підстав звільнення за наказом від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з, який є предметом оскарження у цій справі. Попереднє рішення стосувалося іншого наказу про звільнення та було ухвалене після його скасування самим роботодавцем у зв`язку з допущеним процедурним порушенням, без вирішення питання про законність підстав застосування дисциплінарного стягнення.

Також заявник не погоджується з висновком апеляційного суду про порушення роботодавцем вимог статті 149 КЗпП України, посилаючись на усталену практику Верховного Суду, відповідно до якої невитребування письмових пояснень працівника саме собою не є підставою для визнання наказу про звільнення незаконним, якщо факт дисциплінарного проступку доведений належними та допустимими доказами. На думку заявника, матеріали справи підтверджують вчинення ОСОБА_1 одноразового грубого порушення трудових обов`язків та настання негативних наслідків для діяльності університету, а апеляційний суд належної оцінки цим доказам не надав.

Крім того, заявник зазначає, що Верховний Суд ще не висловлював правового висновку щодо застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтями 81, 82 та 89 ЦПК України в подібних правовідносинах, зокрема щодо меж преюдиціального значення судового рішення, ухваленого після скасування роботодавцем наказу про звільнення без вирішення по суті питання про законність підстав звільнення, розподілу тягаря доказування обізнаності посадової особи з управлінськими рішеннями роботодавця, а також можливості повторного застосування дисциплінарного стягнення за той самий проступок після скасування первинного наказу виключно з процедурних підстав.

21 липня 2026 року Міністерство охорони здоров`я України також подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 21 березня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, а також у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року у справі № 359/7299/16, від 19 жовтня 2020 року у справі № 341/102/18, від 08 листопада 2020 року у справі № 305/1418/19, від 26 лютого 2021 року у справі № 686/18381/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 733/1695/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 661/2744/19, від 12 січня 2022 року у справі № 592/6904/21, від 02 лютого 2023 року у справі № 505/1452/19 та від 20 травня 2026 року у справі № 761/41818/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у правовідносинах, коли наказ про звільнення працівника скасовано виключно з процедурних підстав, а після усунення таких порушень роботодавець видав новий наказ про звільнення за тих самих фактичних обставин (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу Міністерство охорони здоров`я України обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, унаслідок чого безпідставно скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Зокрема, заявник зазначає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність у діях позивача одноразового грубого порушення трудових обов`язків, не дослідив у повному обсязі обставини справи та не надав належної оцінки зібраним доказам, які, на його переконання, підтверджують наявність підстав для звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Заявник стверджує, що апеляційний суд безпідставно визнав порушення роботодавцем вимог статті 149 КЗпП України самостійною підставою для задоволення позову, оскільки невитребування письмових пояснень у працівника не є безумовною підставою для визнання звільнення незаконним за умови доведеності факту дисциплінарного проступку. Крім того, на думку заявника, суд неправильно застосував положення частини четвертої статті 82 ЦПК України щодо преюдиційності, поширивши правові наслідки рішення у справі № 234/9635/21 на спірні правовідносини, хоча предметом розгляду у зазначеній справі був інший наказ про звільнення, а питання наявності чи відсутності підстав для застосування дисциплінарного стягнення суд не досліджував.

Також Міністерство охорони здоров`я України вважає помилковим висновок апеляційного суду про повторне притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності за один і той самий проступок. На переконання заявника, первинний наказ про звільнення було скасовано виключно з процедурних підстав, пов`язаних із перебуванням працівника на лікарняному, а не через відсутність самого дисциплінарного проступку, що не позбавляло роботодавця права після усунення відповідного порушення видати новий наказ про звільнення за тих самих фактичних обставин із дотриманням вимог трудового законодавства.

Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд не встановив усіх юридично значущих обставин, необхідних для вирішення спору, зокрема не дослідив, чи належали спірні дії до службових повноважень позивача, чи був він відповідальним за виконання наказу МОЗ України щодо поновлення ректора університету, чи мав реальну можливість виконати відповідні дії, чи перебувають його дії у причинному зв`язку з негативними наслідками для діяльності університету, а також чи підтверджуються зазначені обставини належними та допустимими доказами.

Відзиви на касаційні скарги до Верховного Суду не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 липня 2026 рокувідкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребував матеріали цієї справи з Індустріального районного суду міста Дніпра.

Верховний Суд ухвалою від 13 липня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Донецького національного медичного університету.

Верховний Суд ухвалою від 30 липня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства охорони здоров`я України.

18 серпня 2026року матеріали справи № 202/11299/23 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Відповідно до наказу Донецького національного медичного університету від 01 червня 2021 року № 06/01/14-п з ОСОБА_1 укладено контракт про прийняття на роботу на посаду першого проректора з науково-педагогічної роботи Донецького національного медичного університету строком з 01 червня 2021 року до 31 травня 2026 року.

Наказом ректора Донецького національного медичного університету від 29 червня 2021 року № 241 ОСОБА_1 звільнено з посади першого проректора з науково-педагогічної роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків заступником керівника підприємства, установи, організації.

Наказом виконувача обов`язків ректора Донецького національного медичного університету ОСОБА_2 від 10 грудня 2021 року № 12/10/1-п «Про поновлення на роботі» скасовано наказ від 29 червня 2021 року № 241, ОСОБА_1 поновлено на посаді першого проректора з науково-педагогічної роботи з 30 червня 2021 року та зобов`язано провести з ним відповідний розрахунок і виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Краматорський міський суд Донецької області рішенням від 16 лютого 2022 року у справі № 234/9635/21 позов ОСОБА_1 до Донецького національного медичного університету, ОСОБА_4 про визнання дій ректора неправомірними, скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнив частково. Стягнув із Донецького національного медичного університету на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 червня 2021 року до 10 грудня 2021 року у розмірі 193 664,60 грн без урахування обов`язкових податків і зборів. У задоволенні інших позовних вимог відмовив у зв`язку зі скасуванням відповідачем наказу про звільнення.

Наказом виконувача обов`язків ректора Донецького національного медичного університету ОСОБА_2 від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з ОСОБА_1 звільнено з посади першого проректора з науково-педагогічної роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків. Пунктом 2 цього наказу визначено, що днем звільнення є перший день виходу працівника на роботу після закриття листка тимчасової непрацездатності.

Підставою для звільнення у наказі зазначено, що після видання Міністерством охорони здоров`я України наказу про поновлення ОСОБА_4 на посаді ректора Донецького національного медичного університету ОСОБА_1, знаючи про це, за усним розпорядженням виконувача обов`язків ректора ОСОБА_7 подав державному реєстратору заяву про внесення до Єдиного державного реєстру відомостей щодо другого підписанта університету без сплати адміністративного збору та без подання примірника оригіналу наказу Донецького національного медичного університету. У зв`язку з цим державний реєстратор зупинив проведення реєстраційних дій на 15 днів, що, на думку роботодавця, унеможливило своєчасне внесення змін до ЄДЕБО, отримання серій та номерів дипломів для випускників університету, спричинило блокування рахунків університету органами Казначейства та затримку виплати заробітної плати працівникам і стипендій студентам. У наказі зазначено, що такі дії були спрямовані на навмисне блокування діяльності університету.

Відповідно до посадової інструкції першого проректора з науково-педагогічної роботи, затвердженої наказом Донецького національного медичного університету від 05 жовтня 2018 року № 323, перший проректор здійснює керівництво організацією навчальної, навчально-методичної та виховної роботи університету, забезпечує складання і виконання робочих навчальних планів та програм, стабільне функціонування всіх напрямів навчального процесу, контролює виконання графіка навчального процесу та забезпечує своєчасне складання встановленої звітної документації з навчальної роботи.

На підтвердження наслідків дій, покладених в основу звільнення, ОСОБА_2 подав до матеріалів справи копії фінансових документів, які підтверджують наявність станом на 01 липня 2021 року заборгованості Донецького національного медичного університету з виплати заробітної плати працівникам та стипендій студентам.

Згідно з листом Міністерства охорони здоров`я України від 11 березня 2025 року, наданим на адресу суду, Міністерство не заперечувало щодо звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України відповідно до наказу Донецького національного медичного університету від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частинами першою та третьою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений у частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

За змістом пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний у разі одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Застосування зазначеної норми передбачає встановлення судом конкретного трудового обов`язку, який порушено працівником, характеру такого порушення, його грубості, вини працівника, а також причинного зв`язку між його діями та негативними наслідками. При цьому саме роботодавець зобов`язаний довести наявність усіх юридичних фактів, з якими закон пов`язує можливість звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Важливою умовою застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є те, що підставою для звільнення може бути лише одноразове грубе порушення працівником трудових обов`язків. Тому як рішення уповноваженого органу роботодавця, так і наказ про звільнення повинні містити чітке визначення конкретного одноразового порушення трудових обов`язків, яке стало підставою для застосування такого виду дисциплінарного стягнення. Водночас наказ про звільнення не може ґрунтуватися на сукупності чи системі порушень трудової дисципліни, а має містити посилання саме на конкретний одноразовий дисциплінарний проступок.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 461/4863/16-ц (провадження № 61-20758св18), від 02 лютого 2023 року у справі № 505/1452/19 (провадження № 61-7382св22), від 05 липня 2024 року у справі № 643/19858/21 (провадження № 61-9625св23) та від 04 вересня 2024 року у справі № 753/1969/23 (провадження № 61-3448св24).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення, а тому його застосування повинно здійснюватися з дотриманням порядку та строків, установлених статтями 147-1, 148 і 149 КЗпП України.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням у відпустці. Водночас дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Розглядаючи спори про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, суд повинен встановити, у чому конкретно полягало порушення трудових обов`язків, яке стало підставою для звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за відповідною нормою закону, а також перевірити додержання роботодавцем порядку застосування дисциплінарного стягнення, зокрема, чи не пропущено встановлені законом строки його застосування, чи не було працівника вже притягнуто до дисциплінарної відповідальності за той самий проступок, а також чи враховано ступінь тяжкості проступку, заподіяну ним шкоду, обставини його вчинення та попередню роботу працівника.

Отже, системний аналіз положень пункту 1 частини першої статті 41, статей 147-1, 148 та 149 КЗпП України дає підстави для висновку, що звільнення працівника на цій підставі є правомірним лише за наявності сукупності таких умов: по-перше, суб`єктом дисциплінарної відповідальності є працівник, на якого поширюється дія пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України; по-друге, роботодавцем доведено факт порушення працівником конкретного трудового обов`язку; по-третє, таке порушення має одноразовий і грубий характер; по-четверте, рішення про звільнення прийнято уповноваженою особою з додержанням установленого законом порядку та строків застосування дисциплінарного стягнення.

Такий правовий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 квітня 2023 року у справі № 174/171/21 (провадження № 61-5359св22), від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23), від 04 вересня 2024 року у справі № 753/1969/23 (провадження № 61-3448св24) та від 10 липня 2026 року у справі № 536/1109/19 (провадження № 61-15072св20).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, підставою для звільнення ОСОБА_1 визначено подання ним державному реєстратору документів для внесення змін до Єдиного державного реєстру без сплати адміністративного збору та без подання повного пакета документів, що, на думку роботодавця, призвело до блокування діяльності університету.

Разом із тим відповідач не довів належними та допустимими доказами, що саме позивач порушив покладені на нього трудові обов`язки та що його дії становили одноразове грубе порушення трудових обов`язків у розумінні пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Матеріали справи не містять доказів того, що позивач був належним чином ознайомлений із наказом Міністерства охорони здоров`я України про поновлення ОСОБА_4 на посаді ректора університету, що саме на нього покладався обов`язок забезпечити сплату адміністративного збору чи подання всіх необхідних документів державному реєстратору або що саме його дії перебували у прямому причинному зв`язку з негативними наслідками, зазначеними у наказі про звільнення.

Надані відповідачем фінансові документи лише підтверджують наявність заборгованості із виплати заробітної плати та стипендій, однак не підтверджують, що така заборгованість виникла саме внаслідок дій позивача.

Отже, роботодавець не довів наявності передбачених законом підстав для застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про незаконність наказу Донецького національного медичного університету від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з, поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Разом із тим колегія суддів не погоджується з окремими мотивами, з яких апеляційний суд дійшов такого висновку.

Так, помилковим є висновок апеляційного суду про те, що позивача двічі притягнуто до дисциплінарної відповідальності за один і той самий дисциплінарний проступок.

Як установили суди, наказ від 29 червня 2021 року № 241 був скасований самим роботодавцем наказом від 10 грудня 2021 року № 12/10/1-п, позивача поновлено на роботі, а також вирішено питання про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Після цього роботодавець видав новий наказ від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з.

Сам собою факт скасування роботодавцем наказу про звільнення та видання нового наказу після усунення допущеного процесуального порушення не свідчить про повторне застосування дисциплінарного стягнення, оскільки первісний наказ був скасований самим роботодавцем і не породжував подальших правових наслідків.

Не можна погодитися і з висновком апеляційного суду щодо преюдиціального значення рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 лютого 2022 року у справі № 234/9635/21.

Як відомо зі змісту зазначеного рішення, суд не перевіряв правомірність підстав звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки наказ від 29 червня 2021 року № 241 був скасований самим роботодавцем до ухвалення рішення, а позивача поновлено на роботі. Суд вирішив виключно питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та прямо зазначив, що наступне звільнення позивача за наказом від 17 грудня 2021 року № 12/17/2-з не є предметом розгляду цієї справи. Отже, зазначеним рішенням не встановлено обставин щодо правомірності повторного звільнення позивача, а тому воно не має преюдиціального значення у розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Помилковим є також висновок апеляційного суду про те, що саме невитребування від працівника письмових пояснень є самостійною підставою для визнання наказу про звільнення незаконним.

Саме собою недодержання роботодавцем вимог статті 149 КЗпП України щодо витребування письмових пояснень працівника не є безумовною підставою для визнання наказу про звільнення незаконним, якщо факт дисциплінарного проступку доведено належними та допустимими доказами. Проте у цій справі визначальним є те, що роботодавець не довів наявності передбачених законом підстав для звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Отже, доводи касаційних скарг Донецького національного медичного університету та Міністерства охорони здоров`я України щодо повторного притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, преюдиціального значення рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 лютого 2022 року у справі № 234/9635/21 та порушення процедури застосування дисциплінарного стягнення є частково обґрунтованими, однак не спростовують правильного по суті висновку апеляційного суду про незаконність звільнення позивача.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про пред`явлення позову до неналежного відповідача Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до статей 13, 48 ЦПК України визначення відповідачів, предмета та підстав позову належить до процесуальних прав позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості заявлених вимог є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 зазначила, що належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом спірного матеріального правовідношення та за рахунок якої можливе задоволення позовних вимог. Водночас неналежним відповідачем є особа, притягнута до участі у справі як відповідач, щодо якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України стороною трудового договору з боку роботодавця є підприємство, установа, організація або фізична особа - роботодавець.

За змістом статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що у спорах, які виникають із трудових правовідносин, належним відповідачем є роботодавець, а не його керівник чи інша посадова особа, яка діяла від імені юридичної особи під час реалізації своїх службових повноважень (постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 661/2744/19 та від 12 січня 2022 року у справі № 592/6904/21).

У справі, що переглядається, наказ про звільнення ОСОБА_1 видано ОСОБА_2 виключно як виконувачем обов`язків ректора Донецького національного медичного університету, тобто як органом юридичної особи, який реалізовував повноваження роботодавця.

Трудові правовідносини виникли між позивачем та Донецьким національним медичним університетом, який і є належним відповідачем у спорі щодо законності звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку.

Оскільки ОСОБА_2 не є належним відповідачем у цьому трудовому спорі, заявлені до нього позовні вимоги задоволенню не підлягають.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , пред`явлених до ОСОБА_2 , про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в цій частині - залишенню в силі зі зміною його мотивувальної частини, оскільки підставою для відмови у задоволенні позову є пред`явлення його до неналежного відповідача.

Водночас висновок апеляційного суду про незаконність наказу про звільнення, поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку з Донецького національного медичного університету є правильним по суті. Разом із тим мотиви, покладені апеляційним судом в основу такого висновку, не повною мірою відповідають вимогам матеріального та процесуального права з підстав, наведених у цій постанові. У зв`язку з цим постанова апеляційного суду в зазначеній частині підлягає зміні шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишенню без змін.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:

касаційні скарги Донецького національного медичного університету та ОСОБА_6 , в інтересах якого діє адвокат Межова К. П., та Міністерства охорони здоров`я України задовольнити частково;

постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , пред`явлених до ОСОБА_2 , про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити в силі, змінивши його мотивувальну частину з підстав, викладених у цій постанові;

постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , пред`явлених до Донецького національного медичного університету, про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зміни постанови апеляційного суду лише в частині її мотивувальної частини щодо позовних вимог, пред`явлених до Донецького національного медичного університету, без зміни результату їх вирішення, підстав для нового розподілу судових витрат між позивачем та зазначеним відповідачем немає.

Разом із тим Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2 , залишивши в силі рішення суду першої інстанції в цій частині зі зміною його мотивувальної частини. Отже, саме ОСОБА_2 є стороною, на користь якої ухвалено судове рішення за результатами касаційного перегляду, а тому понесені ним судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу відповідно до статті 141 ЦПК України.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 24 907,52 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі у справах про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) дійшла висновку, що пільга, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», поширюється також на вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбачені частиною другою статті 235 КЗпП України.

Оскільки ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подання цього позову в усіх судових інстанціях, а рішення у частині позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2 , ухвалено на його користь, сплачений ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 24 907,52 грн підлягає компенсації за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Донецького національного медичного університету, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Межова Катерина Петрівна, та Міністерства охорони здоров`я України задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій неправомірними, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 21 березня 2025 року в цій частині залишити в силі, змінивши його мотивувальну частину з підстав, викладених у цій постанові.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Донецького національного медичного університету про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У решті постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2026 року залишити без змін.

Компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 24 907 (двадцять чотири тисячі дев`ятсот сім) гривень 52 копійки.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

СуддіА. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

О. М. Ситнік