Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №641/3787/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 641/3787/25

провадження № 61-8412св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Харківська обласна прокуратура, Головне управління Національної поліції України в Харківській області, Державна казначейська служба України,

треті особи: Офіс Генерального прокурора, Національна поліція України, Державне бюро розслідувань,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2025 року у складі судді ЯщенкоС. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 червня 2026 року у складі колегії суддів Маміної О. В., Мальованого Ю. М., Тичкової О. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції України в Харківській області, Державної казначейської служби України, треті особи: Офіс Генерального прокурора, Національна поліція України, Державне бюро розслідувань, про захист честі, гідності, ділової репутації, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Харківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції України в Харківській області, Державної казначейської служби України, треті особи: Офіс Генерального прокурора, Національна поліція України, Державне бюро розслідувань, у якому просив:

- визнати незаконним його притягнення до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також незаконним пред`явлення Харківською обласною прокуратурою позову про відшкодування державі шкоди, заподіяної іншими особами;

- визнати недостовірною та такою, що порушує його право на повагу до честі, гідності та ділової репутації, інформацію, поширену Харківською обласною прокуратурою та Головним управлінням Національної поліції в Харківській області, про те, що він не виплачував заробітну плату, ухилявся від сплати податків та зловживав службовим становищем, а також зобов`язати відповідачів спростувати зазначену інформацію способом, визначеним позивачем, а в разі неможливості такого спростування - шляхом її спростування у засобах масової інформації та соціальних мережах;

- визнати незаконними та протиправними дії Харківської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції в Харківській області, які протягом періоду з 02 березня 2006 року до 07 червня 2023 року полягали у протидії його законній господарській діяльності та діяльності афілійованих із ним підприємств, незаконному вилученні, привласненні та неповерненні належного йому майна;

- стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України в особі Державної казначейської служби України матеріальну шкоду у розмірі 667 580 669,93 грн, що складається з вартості вилученого майна та упущеної вигоди, а також моральну шкоду у розмірі 6 000 000,00 грн.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що постановою дізнавача від 07 червня 2023 року кримінальне провадження № 12012220540000584, розпочате 19 грудня 2012 року (колишня кримінальна справа № 22060055), закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв`язку з відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. Позивач зазначав, що протягом тривалого часу незаконно притягувався до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України, перебував під підпискою про невиїзд, а після направлення обвинувального акта до суду до моменту закриття кримінального провадження перебував у стані правової невизначеності. На його думку, кримінальне переслідування здійснювалося без достатніх правових підстав, незважаючи на те, що органам досудового розслідування та прокуратури було відомо про відсутність його причетності до інкримінованих кримінальних правопорушень.

Крім того, позивач посилався на те, що під час досудового розслідування було вилучено належне йому майно, яке після закриття кримінального провадження йому не повернуто, а також що незаконними діями відповідачів було фактично припинено діяльність Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-американське підприємство «Веда-Холдинг» (далі - ТОВ «СП «Веда-Холдинг») та інших афілійованих із ним підприємств, що спричинило втрату майна та упущену вигоду. Розмір матеріальної шкоди він визначив у сумі 667 580 669,93 грн.

Також ОСОБА_1 зазначав, що незаконне кримінальне переслідування, тривале перебування під слідством і судом, обмеження свободи пересування, погіршення стану здоров`я та інші негативні наслідки завдали йому моральної шкоди, розмір якої він оцінив у 6 000 000,00 грн.

Крім того, позивач вважав, що Харківська обласна прокуратура та Головне управління Національної поліції в Харківській області поширили щодо нього недостовірну інформацію про невиплату заробітної плати, ухилення від сплати податків та зловживання службовим становищем, чим порушили його право на повагу до честі, гідності та ділової репутації, у зв`язку з чим просив визнати таку інформацію недостовірною та зобов`язати відповідачів її спростувати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Слобідський районний суд міста Харкова рішенням від 13 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Зокрема, суд зазначив, що позивач не довів факту поширення відповідачами недостовірної інформації, яка б порушувала його честь, гідність та ділову репутацію, а інформація, отримана та використана під час здійснення кримінального провадження, не може розглядатися як її поширення у розумінні статті 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відмовляючи у задоволенні вимог про відшкодування матеріальної шкоди, суд керувався тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами належність йому майна, факт його втрати з вини відповідачів, розмір заявлених збитків, а також причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідачів і заявленою матеріальною шкодою.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд зазначив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року у справі № 641/6086/16-ц на користь позивача вже було стягнуто компенсацію моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, а тому підстав для її повторного відшкодування не встановлено.

Крім того, суд дійшов висновку, що вимоги про визнання незаконним притягнення позивача до кримінальної відповідальності та незаконними дій органів досудового розслідування і прокуратури є похідними від вимог про відшкодування шкоди та захист честі, гідності і ділової репутації, а заявлені позивачем обставини самі собою не свідчать про наявність передбачених законом підстав для їх задоволення.

Харківський апеляційний суд постановою від 16 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання незаконними притягнення його до кримінальної відповідальності, пред`явлення цивільного позову в межах кримінального провадження та дій органів прокуратури і поліції щодо протидії його господарській діяльності не є ефективним способом захисту цивільного права, оскільки сам собою не забезпечує відновлення порушених прав. Негативні наслідки незаконного кримінального переслідування підлягають оцінці під час вирішення вимог про відшкодування шкоди і не потребують окремого визнання їх незаконними у резолютивній частині судового рішення.

Щодо вимог про відшкодування матеріальної шкоди апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявності всіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для стягнення збитків, зокрема факту належності йому майна, розміру заявлених збитків, причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів та заподіяною шкодою, а також реальності заявленої упущеної вигоди.

Погоджуючись із відмовою у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд керувався тим, що рішенням суду у справі № 641/6086/16-ц на користь ОСОБА_1 вже було стягнуто моральну шкоду, завдану незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності. Оскільки Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) не передбачає багаторазового відшкодування моральної шкоди за одне й те саме незаконне кримінальне переслідування, підстав для повторного її стягнення суд не встановив.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2026 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням поданих уточнень, просить скасувати рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 червня 2026 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 та у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 583/1075/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 16, 22, 277, 1173-1176 ЦК України, статей 2, 12, 13 Закону № 266/94-ВР, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статей 12, 13, 76-81 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та розглянули справу незаконним складом суду (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 5 частини першої та пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, не врахували, що право на відшкодування шкоди на підставі статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР виникло лише після закриття кримінального провадження № 12012220540000584 з реабілітуючих підстав, тоді як рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року не могло охоплювати компенсацію моральної шкоди, право на відшкодування якої виникло лише у 2023 році.

Крім того, заявник вважає, що суди безпідставно поклали на нього обов`язок доведення обставин, підтвердження яких стало неможливим унаслідок вилучення та втрати правоохоронними органами документів і майна, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, неправильно визначили спосіб захисту права та не перевірили його доводів щодо порушення права на справедливий суд і розгляду справи незаконним складом суду.

Аргументи інших учасників справи

У серпні 2026 року Державне бюро розслідувань, Офіс Генерального прокурора, Харківська обласна прокуратура, Національна поліція України та Головне управління Національної поліції України в Харківській області подали відзиви на касаційну скаргу, у яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Заявники зазначали, що позивач не довів факту поширення відповідачами недостовірної інформації та порушення у зв`язку із цим його особистих немайнових прав. Вказували, що постанова слідчого, прийнята в межах повноважень, визначених КПК України, фіксує хід досудового розслідування, ґрунтується на матеріалах кримінального провадження, зберігається у його матеріалах та доступна обмеженому колу осіб, а тому сама собою не може розцінюватися як поширення недостовірної інформації. У зв`язку із цим правильними є висновки судів про недоведеність факту поширення відповідачами такої інформації.

Щодо вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди заявники посилалися на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння йому такої шкоди, її розміру та причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів і заявленими негативними наслідками. Зазначали, що визначений позивачем розмір шкоди ґрунтується переважно на його суб`єктивній оцінці, тоді як матеріали справи не містять достатніх доказів душевних страждань, шкоди здоров`ю чи інших втрат немайнового характеру та відповідних матеріальних витрат.

У відповідях на відзиви ОСОБА_1 зазначив, що доводи відзивів фактично зводяться до обґрунтування правильності кінцевих висновків судів першої та апеляційної інстанцій, однак не спростовують аргументів касаційної скарги про неповне дослідження судами доказів і неналежне встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 28 липня 2026рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Слобідського районного суду міста Харкова.

03 серпня 2026 року матеріали справи № 641/3787/25 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 01 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

26 квітня 2002 року між ТОВ «СП «Веда-Холдинг»в особі генерального директора ОСОБА_1 та Радою по спеціальному режиму інвестиційної діяльності укладено договір № 53-02 про реалізацію інвестиційного проєкту. На виконання зазначеного договору реалізовувався інвестиційний проєкт зі створення підприємства з виробництва високоякісного борошна.

Станом на 31 травня 2005 року вартість цілісного майнового комплексу ТОВ «СП «Веда-Холдинг»за висновком Харківської товарної біржі становила 40 600 000,00 грн.

30 вересня 2005 року між ТОВ «СП «Веда-Холдинг» та ОСОБА_1 укладено договір про надання послуг, відповідно до якого останній надавав товариству послуги з організації діяльності цілісного майнового комплексу, передавав у користування необоротні активи та об`єкти інтелектуальної власності, а також мав право на отримання винагороди на умовах, визначених договором.

У березні та червні 2006 року правоохоронні органи провели виїмку бухгалтерської документації ТОВ «СП «Веда-Холдинг». Надалі кримінальну справу № 22060055 та кримінальне провадження № 12012220540000584 неодноразово повертали на додаткове розслідування, а постанови про їх закриття суди неодноразово скасовували.

Так, Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 13 березня 2008 року залишив без змін постанову Комінтернівського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2007 року, якою кримінальну справу № 22060055 за обвинуваченням ОСОБА_1 направлено прокурору Комінтернівського району міста Харкова для проведення додаткового розслідування.

Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 24 березня 2011 року залишив без змін постанову Комінтернівського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2010 року про направлення кримінальної справи № 22060055 на додаткове розслідування.

Старший слідчий прокуратури Комінтернівського району міста Харкова постановою від 24 серпня 2011 року кримінальну справу № 22060055 у частині обвинувачення ОСОБА_1 за частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України припинив.

Комінтернівський районний суд міста Харкова постановою від 18 жовтня 2011 року кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною першою статті 175 КК України знову направив прокурору для проведення додаткового розслідування.

19 листопада 2012 року прокурор Комінтернівського району міста Харкова скасував постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого та направив кримінальну справу для організації подальшого досудового слідства.

Протягом 2013-2022 років суди неодноразово скасовували постанови органів досудового розслідування про закриття кримінального провадження № 12012220540000584, а матеріали провадження направляли для продовження досудового розслідування. Зокрема, ухвалами Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2013 року, від 01 червня 2021 року та від 20 січня 2022 року, ухвалами Ленінського районного суду міста Харкова від 18 серпня 2014 року, від 09 вересня та від 09 жовтня 2015 року, а також ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2016 року вирішувалися питання щодо законності постанов органів досудового розслідування та необхідності продовження кримінального провадження.

Старший дізнавач Сектору дізнання відділу поліції № 2 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області постановою від 07 червня 2023 року закрив кримінальне провадження № 12012220540000584, розпочате за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 175 КК України, у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

02 листопада 2023 року начальник Сектору дізнання відділу поліції № 2 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області повідомив ОСОБА_1 , що в матеріалах кримінального провадження міститься протокол виїмки від 02 березня 2006 року про вилучення бухгалтерської та іншої документації ТОВ «СП «Веда-Холдинг», тоді як зазначені заявником протоколи виїмки від 23 травня 2006 року та від 02 червня 2006 року в матеріалах кримінального провадження відсутні, у зв`язку з чим підтвердити або спростувати факт вилучення зазначеного ним майна неможливо.

Комінтернівський районний суд міста Харкова ухвалою від 21 липня 2023 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на зазначену постанову відмовив.

Суди також з`ясували, що Комінтернівський районний суд міста Харкова рішенням від 10 жовтня 2017 року у справі № 641/6086/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року, частково задовольнив позов ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, та стягнув на його користь 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. При цьому позов був обґрунтований незаконним кримінальним переслідуванням, перебуванням під слідством і судом, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд та пов`язаними із цим негативними наслідками.

Крім того, Комінтернівський районний суд міста Харкова рішенням від 04 лютого 2019 року у справі № 641/8857/17, зміненим постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури Харківської області та Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними та відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів досудового розслідування, прокуратури та суду відмовив, а Велика Палата Верховного Суду під час касаційного перегляду зазначила, що у справі № 641/6086/16-ц позивач уже реалізував право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством відповідно до частини третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог про спростування недостовірної інформації та відшкодування матеріальної шкоди

Перевіривши доводи касаційної скарги у цій частині, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зазначених позовних вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім`ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов`язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

Юридичним складом правопорушення, необхідним для задоволення позову про захист честі, гідності чи ділової репутації, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її хоча б до однієї особи; поширення інформації саме щодо позивача; недостовірність такої інформації; порушення нею особистих немайнових прав позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19)).

Під поширенням інформації необхідно розуміти опублікування її у засобах масової інформації, поширення в мережі Інтернет чи іншим способом, повідомлення у публічних виступах, листах, заявах або в іншій формі хоча б одній особі.

Водночас усталеною є практика Верховного Суду, відповідно до якої в порядку цивільного судочинства не підлягають розгляду вимоги про спростування інформації, викладеної у процесуальних документах органів досудового розслідування, прокуратури, судових рішеннях, висновках експертиз чи інших документах, якщо така інформація була предметом перевірки та оцінки у встановленому процесуальному порядку (постанови Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 757/4403/16, від 16 серпня 2019 року у справі № 464/4433/15, від 02 жовтня 2019 року у справі № 332/293/17, від 19 травня 2020 року у справі № 441/1547/17).

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач не навів конкретних відомостей, які були поширені відповідачами поза межами кримінального провадження, не визначив спосіб такого поширення, коло осіб, яким вони були доведені, та не довів їх недостовірності у розумінні статті 277 ЦК України.

Сам собою факт здійснення кримінального провадження, повідомлення про підозру чи пред`явлення обвинувачення не є поширенням недостовірної інформації у розумінні статті 277 ЦК України та не породжує цивільно-правового способу захисту у вигляді її спростування.

Фактично позовні вимоги у цій частині ґрунтуються на твердженні про незаконність кримінального переслідування та необхідність спростування відомостей, які містяться у матеріалах кримінального провадження. Проте процесуальні документи органів досудового розслідування та прокуратури є формою реалізації кримінального процесуального закону і самі собою не можуть розглядатися як поширення недостовірної інформації у цивільно-правовому розумінні.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність передбачених статтею 277 ЦК України підстав для задоволення позову в цій частині.

Верховний Суд також погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позовних вимог щодо відшкодування матеріальної шкоди.

За змістом статей 22, 1166, 1176 ЦК України, Закону № 266/94-ВР, а також статей 76, 77, 81 ЦПК України саме на позивача покладається обов`язок доведення факту заподіяння шкоди, її розміру та причинного зв`язку між незаконними діями відповідачів і заявленими збитками.

Заявляючи вимогу про стягнення 667 580 669,93 грн матеріальної шкоди, позивач посилався на втрату майна, упущену вигоду та неодержані доходи.

Разом із тим суди попередніх інстанцій надали оцінку поданим доказам та обґрунтовано керувалися тим, що вони не підтверджують належність позивачу всього майна, вартість якого заявлена до відшкодування, факту його остаточної втрати саме внаслідок дій відповідачів, реального розміру заявленої упущеної вигоди, а також наявності безпосереднього причинного зв`язку між незаконними діями органів державної влади та заявленими збитками.

Поданий позивачем розрахунок матеріальної шкоди ґрунтується переважно на його власних припущеннях, оцінці вартості цілісного майнового комплексу, умовах цивільно-правових договорів та прогнозованих доходах, однак сам собою не підтверджує реального розміру майнової шкоди, яка відповідно до статей 22 та 623 ЦК України підлягає відшкодуванню.

Доводи касаційної скарги про неможливість подання належних доказів у зв`язку з вилученням документації під час досудового розслідування правильності висновків судів не спростовують, оскільки не звільняють позивача від установленого процесуальним законом обов`язку довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Наведені у касаційній скарзі доводи у цій частині переважно зводяться до незгоди з оцінкою доказів, встановленими судами фактичними обставинами справи та необхідності їх переоцінки, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що суд першої інстанції розглянув справу незаконним складом суду, оскільки суддя Зелінська І. В., яка вирішувала заяву про відвід судді Ященко С. О., раніше брала участь у кримінальному провадженні № 12012220540000584 як слідчий суддя. На думку заявника, сама лише ця обставина породжує об`єктивні сумніви щодо її безсторонності та свідчить про порушення статті 36 ЦПК України і статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи з огляду на таке.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо існують інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості або об`єктивності.

Разом із тим за змістом частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не можуть бути підставою для відводу.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини безсторонність суду оцінюється за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. За суб`єктивним критерієм презюмується особиста безсторонність судді, доки не доведено протилежне. За об`єктивним критерієм необхідно встановити, чи існували достатні факти, які могли б викликати у стороннього спостерігача об`єктивно обґрунтовані сумніви щодо неупередженості суду (рішення у справах «Piersack v. Belgium», «De Cubber v. Belgium, Morice v. France»).

Сам собою факт здійснення суддею повноважень слідчого судді у відповідному кримінальному провадженні не свідчить про сформованість нею правової позиції щодо цивільно-правового спору про відшкодування шкоди та не є безумовною підставою для висновку про її упередженість під час вирішення процесуального питання про відвід іншого судді.

У справі, що переглядається, суддя Зелінська І. В. не брала участі у розгляді справи по суті, не ухвалювала рішення щодо прав та обов`язків сторін, а лише вирішила процесуальне питання про відвід судді відповідно до вимог глави 3 ЦПК України.

При цьому заявник не навів жодних конкретних обставин, які б свідчили про особисту заінтересованість судді у результаті розгляду справи, наявність сформованої позиції щодо предмета спору або інші обставини, що могли б об`єктивно поставити під сумнів її безсторонність. Посилання лише на участь судді як слідчого судді у кримінальному провадженні не підтверджує існування таких обставин.

Крім того, заявник не довів, що під час здійснення повноважень слідчого судді Зелінська І. В. вирішувала питання, тотожні предмету цього цивільного спору, або висловлювала правову оцінку тих обставин, які є предметом розгляду у цій справі.

Отже, наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про порушення вимог статті 36 ЦПК України чи статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не дають підстав для висновку, що справу розглянуто незаконним складом суду. Вони ґрунтуються виключно на припущеннях заявника та не підтверджені належними і допустимими доказами.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог щодо спростування недостовірної інформації та відшкодування матеріальної шкоди, оскільки вони ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Отже, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про спростування недостовірної інформації та відшкодування матеріальної шкоди відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Порядок відшкодування такої шкоди встановлюється законом (частина сьома статті 1176 ЦК України).

Таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон № 266/94-ВР.

У статті 1 Закону № 266/94-ВР передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди виникає, зокрема, у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення або відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, моральна шкода.

У статті 4 Закону № 266/94-ВР визначено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

У справі, що переглядається, суди встановили, що постановою старшого дізнавача сектору дізнання від 07 червня 2023 року кримінальне провадження № 12012220540000584 закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку з відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року у справі № 641/6086/16-ц, залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, позивач уже реалізував право на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним кримінальним переслідуванням, а чинне законодавство не передбачає повторного відшкодування однієї й тієї самої моральної шкоди.

При цьому суди послалися на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, про те, що ОСОБА_1 реалізував своє право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, передбачене частиною третьою статті 13 Закону № 266/94-ВР.

Однак із такими висновками судів у повному обсязі погодитися не можна.

Відповідно до частини третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться з урахуванням розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Отже, законодавець установив гарантований мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди за час незаконного перебування особи під слідством чи судом, нижче якого розмір такої компенсації визначений бути не може. Водночас конкретний розмір відшкодування визначається судом з урахуванням характеру та обсягу страждань, яких зазнала особа, тривалості немайнових втрат, тяжкості вимушених змін у її життєвих і суспільних відносинах, ступеня зниження престижу та репутації, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, можливості такого відновлення, а також вимог розумності та справедливості.

Як відомо з матеріалів справи, рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року у справі № 641/6086/16-ц на користь ОСОБА_1 стягнуто 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Підставою для її відшкодування були незаконне кримінальне переслідування позивача, тривале перебування під слідством і судом, застосування щодо нього запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд та пов`язані із цим негативні наслідки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, урахувавши наявність зазначеного судового рішення, дійшла висновку, що позивач реалізував право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, передбачене частиною третьою статті 13 Закону № 266/94-ВР, та зазначила, що чинне законодавство не передбачає багаторазового відшкодування моральної шкоди за незаконне притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Разом із тим під час вирішення цієї справи суди не врахували істотної відмінності фактичних обставин, які існували на час ухвалення зазначених судових рішень та на час виникнення спірних правовідносин у справі, що переглядається.

На момент ухвалення рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року кримінальне провадження № 12012220540000584 остаточно закрито не було, досудове розслідування фактично тривало й після присудження позивачу 10 000,00 грн моральної шкоди.

Крім того, після ухвалення цього рішення кримінальне провадження продовжувалося протягом значного періоду часу. Постанови органів досудового розслідування про його закриття скасовувалися судами, зокрема ухвалами Комінтернівського районного суду міста Харкова від 01 червня 2021 року та від 20 січня 2022 року, після чого досудове розслідування продовжувалося.

Остаточне процесуальне рішення, яким кримінальне провадження № 12012220540000584 закрито у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, прийнято лише 07 червня 2023 року.

Таким чином, рішенням суду від 10 жовтня 2017 року об`єктивно не могла бути компенсована моральна шкода, пов`язана з подальшим перебуванням позивача під слідством після ухвалення цього рішення, оскільки відповідний період кримінального переслідування на той час ще не настав.

Висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25 березня 2020 року про реалізацію позивачем права на відшкодування моральної шкоди також сформульовано з урахуванням обставин, які існували на час розгляду тієї справи. Він не міг охоплювати подальший період кримінального переслідування, яке тривало після ухвалення цієї постанови та остаточно завершилося лише 07 червня 2023 року.

Положення частини п`ятої статті 23 ЦК України про одноразовість відшкодування моральної шкоди та висновок Великої Палати Верховного Суду про недопустимість багаторазового відшкодування моральної шкоди за незаконне притягнення особи до кримінальної відповідальності не можуть тлумачитися як такі, що позбавляють особу права на відшкодування шкоди за той період незаконного перебування під слідством, який настав після визначення судом попередньої компенсації та об`єктивно не міг бути врахований під час визначення її розміру.

Інше тлумачення фактично призводило б до того, що продовження кримінального переслідування особи після присудження їй відшкодування моральної шкоди, незалежно від тривалості такого переслідування, взагалі не підлягало б компенсації, що не узгоджується зі змістом гарантії, встановленої частиною третьою статті 13 Закону № 266/94-ВР.

При цьому особливого значення набуває те, що зазначена норма встановлює не просто критерій визначення розміру моральної шкоди, а його мінімальну гарантовану межу - не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тому для правильного вирішення спору судам необхідно було насамперед установити загальну тривалість перебування ОСОБА_1 під слідством та судом, визначити, який саме період такого перебування був урахований під час присудження 10 000,00 грн рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, та окремо встановити тривалість перебування позивача під слідством після ухвалення зазначеного рішення і до остаточного закриття кримінального провадження 07 червня 2023 року.

Після встановлення цих обставин судам належало перевірити, чи забезпечує раніше присуджене відшкодування гарантований законом мінімум компенсації за той період незаконного перебування під слідством, який відповідно до закону підлягає відшкодуванню, та чи охоплює воно період, який настав після ухвалення рішення від 10 жовтня 2017 року.

Саме собою посилання на те, що у 2017 році на користь позивача вже було стягнуто 10 000,00 грн моральної шкоди, без установлення періоду, за який ця компенсація була визначена, та без урахування подальшої тривалості кримінального провадження не є достатнім для висновку про повторність заявленої вимоги.

Необхідно розмежовувати повторне відшкодування однієї й тієї самої моральної шкоди за один і той самий період незаконного кримінального переслідування, що законом не допускається, та відшкодування моральної шкоди, зумовленої продовженням перебування особи під слідством після періоду, за який компенсацію вже було присуджено.

Проте суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували, тривалості перебування позивача під слідством після ухвалення рішення від 10 жовтня 2017 року не визначили, не встановили, який саме період був охоплений раніше присудженими 10 000,00 грн, та не перевірили дотримання гарантованого частиною третьою статті 13 Закону № 266/94-ВР мінімального розміру відшкодування моральної шкоди.

За таких обставин висновки судів про те, що присудження ОСОБА_1 у 2017 році 10 000,00 грн моральної шкоди саме собою виключає можливість відшкодування моральної шкоди у зв`язку з кримінальним переслідуванням, яке тривало після ухвалення зазначеного рішення та остаточно завершилося лише 07 червня 2023 року, є передчасними.

Оскільки встановлення тривалості відповідних періодів перебування позивача під слідством, визначення обсягу шкоди, охопленого попереднім судовим рішенням, та оцінка доказів щодо характеру й обсягу завданих позивачу моральних страждань потребують встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суди попередніх інстанцій не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди відповідно до Закону № 266/94-ВР після закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з переданням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, і ухвалити в означеній частині законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:

касаційну скаргу задовольнити частково;

рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про спростування недостовірної інформаціїта відшкодування матеріальної шкодизалишити без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України;

рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги провідшкодування моральної шкодискасувати з підстав, передбачених статтею 411 ЦПК України, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Отже, враховуючи, що Верховний Суд справу в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкодипередає на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто не вирішує остаточно спір по суті, то у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій мають бути перерозподілені за результатами розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 червня 2026 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції України в Харківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 13 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

СуддіА. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

О. М. Ситнік