Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №914/2886/24 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року

м. Київ

cправа № 914/2886/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючої, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Колосова О. П.,

за участю представників:

прокуратури - Колодяжної А. В.,

позивача - Полійчук С. Р. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

відповідача-1 - не з`явилися,

відповідача-2 - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Ярина Плюс"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.05.2026 (колегія суддів: Бойко С. М. - головуюча, Бонк Т. Б., Якімець Г. Г.) і рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 (суддя Горецька З. В.) у справі

за позовом Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради

до: 1) Приватного підприємства "Ярина Плюс", 2) Приватного підприємства "Княжий Дар Плюс"

про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення та скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення із закриттям розділу,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У листопаді 2024 року Франківська окружна прокуратура міста Львова звернулася до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі Львівської міської ради з позовом до Приватного підприємства "Ярина Плюс" (далі - ПП "Ярина Плюс"), Приватного підприємства "Княжий Дар Плюс" (далі - ПП "Княжий Дар Плюс") про звільнення земельної ділянки площею 0,0120 га за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 м2 та скасування державної реєстрації права приватної власності ПП "Ярина Плюс" і ПП "Княжий Дар Плюс" на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи.

1.2. Позовні вимоги Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради обґрунтовані тим, що ПП "Ярина Плюс" без належних правових підстав використовує земельну ділянку комунальної власності на вул. Виговського, 47 у м. Львові, на якій розміщено нежитлове приміщення (тимчасову споруду), за відсутності рішення Львівської міської ради про передачу земельної ділянки у власність чи користування.

Такі обставини, на думку Франківської окружної прокуратури міста Львова, свідчать про наявність підстав для звільнення ПП "Ярина Плюс" земельної ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення (тимчасової споруди). При цьому Франківська окружна прокуратура міста Львова також стверджувала про необхідність скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи, оскільки такі реєстраційні дії здійснені за відсутності належних правових підстав.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 26.09.2025, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.05.2026 у справі № 914/2886/24, задоволено позов Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради.

Вирішено ПП "Ярина Плюс" звільнити земельну ділянку площею 0,0120 га за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 м2.

Вирішено скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП "Ярина Плюс" і ПП "Княжий Дар Плюс" на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи.

2.2. Господарські суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу № 914/2886/24 по суті позовних вимог Франківської окружної прокуратури м. Львова, встановили в цьому випадку наявність правових підстав для представництва Франківською окружною прокуратурою м. Львова інтересів держави в особі Львівської міської ради.

2.3. Господарські суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради, виходили з того, що ПП "Ярина Плюс" використовує земельну ділянку комунальної власності на вул. Виговського, 47 у м. Львові без належних правових підстав. При цьому господарські суди встановили, що первинна реєстрація права власності на нежитлове приміщення була здійснена 02.07.2008 на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33, яке згодом було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 04.02.2009, а при новому розгляді справи позов у справі № 9/88 (19/33) було залишено без розгляду ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.03.2010.

Господарські суди попередніх інстанцій також зазначили, що матеріали справи не містять доказів щодо надання містобудівних умов і обмежень для проєктування об`єкта будівництва площею 64,7 м2 на вул. Виговського, 47 у м. Львові, а також доказів щодо видачі дозвільних документів на виконання будівельних робіт чи прийняття рішення про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна. За таких обставин суди виснували, що ПП "Ярина Плюс" не набуло права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку, а відповідне рішення, яке є єдиною передбаченою законом підставою для виникнення такого права, Львівська міська рада не приймала.

Господарські суди попередніх інстанцій, установивши такі обставини справи, виснували, що спірне приміщення є тимчасовою спорудою та є самочинно збудованою спорудою, оскільки така споруда збудована без належно оформленого права користування землею та без дозвільних містобудівних документів. За таких обставин суди виснували, що Львівська міська рада як власник земельної ділянки відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України та приписів статті 152 Земельного кодексу України має право вимагати усунення перешкод у користуванні землею шляхом демонтажу споруди.

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.05.2026 та рішенням Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі № 914/2886/24, до Верховного Суду звернулося ПП "Ярина Плюс" із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити Франківській окружній прокуратурі м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради в задоволенні позову.

3.2. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, ПП "Ярина Плюс" зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. ПП "Ярина Плюс", звертаючись із касаційною скаргою, покликається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, скаржник зазначає про порушення судами норм процесуального права, що передбачено пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. ПП "Ярина Плюс" вважає, що господарські суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, неправильно застосували положення статей 257, 261, 391 Цивільного кодексу України та не врахували висновки щодо застосування цих норм права, а також висновки щодо способу захисту, викладені в постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц, від 21.09.2022 у справі № 461/3490/18, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 16.10.2019 у справі № 522/23155/16-ц, від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089с15, від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17.

3.4. ПП "Ярина Плюс", покликаючись на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, зазначає про неефективність обраного Франківською окружною прокуратурою м. Львова способу захисту прав Львівської міської ради. Крім того, за доводами скаржника, суди помилково підмінили віндикаційний позов негаторним, оскільки в цьому випадку позивач намагається витребувати з володіння ПП "Ярина Плюс" виключно земельну ділянку та уникнути застосування приписів статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

3.5. На думку ПП "Ярина Плюс", господарські суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовної давності у спірних правовідносинах і не врахували статусу ПП "Ярина Плюс" як добросовісного набувача. ПП "Ярина Плюс" також зазначає про необґрунтоване втручання держави в мирне володіння майном.

3.6. При цьому ПП "Ярина Плюс" стверджує про врахування господарськими судами попередніх інстанцій неналежного та недопустимого доказу - акта обстеження земельної ділянки від 19.04.2023 № 14.

3.7. Львівська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу ПП "Ярина Плюс" залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. При цьому Львівська міська рада зазначає, що внаслідок відсутності у ПП "Ярина Плюс" належним чином оформленого права власності чи права користування земельною ділянкою тривалий час порушуються інтереси та права її законного власника - Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради.

3.8. Прокурор відділу Львівської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу ПП "Ярина Плюс" залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Прокурор відділу Львівської обласної прокуратури вважає, що підстави касаційного оскарження, наведені ПП "Ярина Плюс" у касаційній скарзі, є необґрунтованими.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що ухвалою Львівської міської ради від 20.10.2005 № 2701 "Про надання у короткострокову оренду земельних ділянок для встановлення та обслуговування малих архітектурних форм у м. Львові" вирішено передати приватному підприємцю Михайліву Роману Євгеновичу (далі - ПП Михайлів Р. Є.) в короткострокову оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 120 м2 на вул. Виговського, 47 у м. Львові без зміни цільового призначення для встановлення та обслуговування малої архітектурної форми (павільйону).

4.2. 04.12.2006 між Львівською міською радою (орендодавець) і ПП Михайлівим Р. Є. (орендар) було укладено договір оренди землі № 3-525.

4.3. За умовами цього договору орендодавець на підставі діючого положення "Про оренду земельних ділянок у м. Львові та порядок встановлення розмірів орендної плати за земельні ділянки" та ухвали Львівської міської ради від 20.10.2005 № 2701 надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку з кадастровим номером 4610136300:04:007:0038, площею 0,0120 га для обслуговування павільйону за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47.

4.4. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до умов договору оренди землі від 04.12.2006 № 3-525 на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна, інші об`єкти інфраструктури.

4.5. Господарські суди також зазначили, що відповідно до умов договору оренди землі від 04.12.2006 № 3-525 цільове призначення земельної ділянки - землі житлової та громадської забудови, категорія земельної ділянки за функціональним призначенням - землі комерційного використання із забороною самовільної забудови земельної ділянки. Договір укладено строком на 5 років до 20.10.2010.

4.6. Під час дії договору оренди землі від 04.12.2006 № 3-525 рішенням Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33 за позовом суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Михайліва Романа Євгеновича до Львівської міської ради визнано за позивачем право власності на нежитлові приміщення, зокрема, приміщення площею 64,7 м2 за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47 .

4.7. Як зазначили господарські суди попередніх інстанцій, рішення Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33 було залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.10.2008. Однак постановою Вищого господарського суду України від 04.02.2009 у справі № 19/33 було скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.10.2008, а справу № 19/33 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

4.8. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.03.2010 у справі № 9/88 (19/33) позовну заяву суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Михайліва Романа Євгеновича залишено без розгляду.

4.9. Відповідно до інформації, наданої Управлінням земельних ресурсів Департаменту природних ресурсів, будівництва та розвитку громад Львівської міської ради земельна ділянка на вул. Виговського, 47 у м. Львові площею 0,0120 га належить до земель комунальної власності Львівської міської ради.

4.10. Дані щодо прийняття Львівською міською радою рішень (ухвал) про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки для обслуговування нежитлового приміщення (тимчасової споруди) відсутні.

4.11. Відповідно до плану зонування територій (зонінгу) Залізничного району м. Львова, затвердженого ухвалами Львівської міської ради від 21.05.2015 № 4657, від 25.01.2018 № 2914, будівля на вул. Виговського, 47 у м. Львові, розміщена в зоні ТР-1 - зона транспортної інфраструктури (об`єкти зовнішнього транспорту) та згідно з генеральним планом м. Львова - магістральні вулиці загальноміського значення в червоних лініях, автодороги.

4.12. Згідно з листом Департаменту архітектури та урбаністики Львівської міської ради від 22.10.2024 № 3902-вих-150650 містобудівні умови та обмеження для проєктування будівлі площею 64,7 м2 на вул. Виговського, 47 у м. Львові не надавалися.

4.13. Відповідно до листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 27.09.2024 № 0006-вих-138111 у Реєстрі будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва немає інформації про видачу дозвільних документів на виконання будівельних робіт за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47.

4.14. Згідно з інформацією Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради та Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради жодних рішень про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна загальною площею 64,7 м2 за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, не приймалося.

4.15. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що 22.10.2008 державний реєстратор на підставі договору купівлі-продажу від 10.10.2008 № 2082 зареєстрував за ПП "Княжий Дар Плюс" право власності на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2 за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47.

4.16. 21.08.2009 ПП "Княжий Дар Плюс" відчужило зазначене нежитлове приміщення на користь ПП "Ярина Плюс" на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцком Т. Л., який зареєстровано в реєстрі за № 1901.

4.17. Відповідно до інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно 23.09.2009 здійснено державну реєстрацію права власності ПП "Ярина Плюс" на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2 на вул. Виговського, 47 у м. Львові (реєстраційний номер майна: 23827365).

4.18. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що в матеріалах справи немає доказів того, що ПП "Ярина Плюс" зверталося до Львівської міської ради та її виконавчих органів із проханням про оформлення права користування / власності на земельну ділянку, на якій розміщено предмет купівлі-продажу.

4.19. На підставі ухвали Львівської міської ради від 06.12.2022 № 2679 "Про окремі питання здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території Львівської міської територіальної громади у зв`язку із введенням військового стану" на виконання наказу Департаменту містобудування Львівської міської ради від 05.04.2023 № 92 здійснено обстеження тимчасової споруди на вул. Виговського, 47 у м. Львові, про що складено акт від 19.04.2023 № 14.

4.20. За результатами обстеження споруди встановлено, що ПП "Ярина Плюс" є власником споруди за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, яка розміщена на земельній ділянці комунальної власності, за відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про її надання в користування (оренду) та за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки.

4.21. Господарські суди також установили, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірна споруда зареєстрована за ПП "Ярина Плюс". Правовою підставою набуття речового права зазначено договір купівлі-продажу від 21.08.2009 № 1901, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцком Т. Л.

4.22. Крім того, суди встановили, що за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, немає сформованих земельних ділянок, які передано у власність чи користування фізичним або юридичним особам.

4.23. Прокурор, вважаючи порушеними права Львівської міської ради щодо користування та розпорядження земельною ділянкою під спірною спорудою, звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом про звільнення земельної ділянки площею 0,0120 га за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 м2 та скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.2. Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення прокурора та позивача, дослідивши доводи, наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

5.3. Предметом позову в цій справі є вимоги Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради до ПП "Ярина Плюс", ПП "Княжий Дар Плюс" про звільнення земельної ділянки площею 0,0120 га за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 м2 та про скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи.

5.4. Позовні вимоги Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради обґрунтовані тим, що ПП "Ярина Плюс" без належних правових підстав використовує земельну ділянку комунальної власності на вул. Виговського, 47 у м. Львові, на якій розміщено нежитлове приміщення (тимчасову споруду), за відсутності рішення Львівської міської ради про передачу земельної ділянки у власність чи користування.

Такі обставини, на думку Франківської окружної прокуратури міста Львова, свідчать про наявність підстав для звільнення ПП "Ярина Плюс" земельної ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення (тимчасової споруди). При цьому Франківська окружна прокуратура міста Львова також стверджувала про необхідність скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи, оскільки такі реєстраційні дії здійснені за відсутності належних правових підстав.

5.5. Господарські суди попередніх інстанцій, розглянувши справу № 914/2886/24 по суті позовних вимог, дійшли висновку про задоволення позову Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради.

5.6. ПП "Ярина Плюс" не погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, а тому звернулося з касаційною скаргою на судові рішення в цій справі. ПП "Ярина Плюс", звертаючись із касаційною скаргою, покликається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, скаржник зазначає про порушення судами норм процесуального права, що передбачено пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5.7. Пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

5.8. ПП "Ярина Плюс", покликаючись на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зазначає, що господарські суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, неправильно застосували положення статей 257, 261, 391 Цивільного кодексу України та не врахували висновки Верховного Суду і Верховного Суду України щодо застосування цих норм права, а також висновки щодо обраного Франківською окружною прокуратурою м. Львова способу захисту Львівської міської ради, викладені в постановах:

- від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц, від 21.09.2022 у справі № 461/3490/18, щодо застосування ефективного способу захисту;

- від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, відповідно до яких за відсутності в реєстрі відомостей про інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не мала і не мала знати про існування прав чи обтяжень, набуває право на таке майно від незареєстрованих прав інших осіб і обтяжень;

- від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, щодо застосування статті 261 Цивільного кодексу України та визначення початку перебігу позовної давності;

- від 08.06.2016 у справі № 6-3089с15, від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, щодо застосування до позовних вимог про витребування майна на підставі положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України загальної трирічної позовної давності;

- від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 16.10.2019 у справі № 522/23155/16-ц, щодо визнання поняття "добросовісності" володільця нерухомого майна;

- від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, стосовно втручання держави в мирне володіння майном.

ПП "Ярина Плюс", покликаючись на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, зазначає про неефективність обраного Франківською окружною прокуратурою м. Львова способу захисту прав Львівської міської ради. Крім того, за доводами скаржника, суди помилково підмінили віндикаційний позов негаторним, оскільки в цьому випадку позивач намагається витребувати з володіння ПП "Ярина Плюс" виключно земельну ділянку та уникнути застосування приписів статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

Крім того, на думку ПП "Ярина Плюс", господарські суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовної давності у спірних правовідносинах і не врахували статусу ПП "Ярина Плюс" як добросовісного набувача. ПП "Ярина Плюс" також зазначає про необґрунтоване втручання держави в мирне володіння майном.

5.9. Верховний Суд, проаналізувавши висновки, на які покликається скаржник, перевіривши та надавши оцінку доводам ПП "Ярина Плюс", зазначає, що положення Господарського процесуального кодексу України покладають обов`язок із визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваних рішень, саме на скаржника, що з урахуванням приписів статті 290 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує скаржника в касаційній скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваних судових рішень практиці Верховного Суду із застосуванням конкретної норми. При цьому Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. У іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність і диспозитивність. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 15.07.2026 у справі № 910/998/24, від 08.07.2026 у справі № 905/1015/25, від 07.04.2026 у справі № 904/4267/22.

Водночас колегія суддів зазначає, що в касаційній скарзі ПП "Ярина Плюс" відсутні доводи щодо незгоди із судовими рішеннями в частині задоволення позовних вимог до відповідача-2, а тому Верховний Суд розглядає касаційну скаргу в межах доводів і вимог касаційної скарги.

5.10. Верховний Суд, проаналізувавши висновки, на які покликається скаржник, перевіривши та надавши оцінку доводам ПП "Ярина Плюс", зазначає, що Велика Палата Верховного Суду в касаційному порядку переглядала судові рішення у справі № 914/1785/22 в подібних правовідносинах за позовом Львівської міської ради до ПП "Ярина Плюс", Михайліва Євгена Євгеновича про скасування державної реєстрації права приватної власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, зобов`язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу (знесення) приміщень. За результатами такого перегляду Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22.

5.11. При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 зазначила, що у правовідносинах про демонтаж (знесення) тимчасових споруд, які не належать до нерухомого майна та які розташовані на земельній ділянці без установлених законом підстав, слід застосовувати положення статті 391 Цивільного кодексу України. Подібні висновки також викладені в постанові Верховного Суду від 22.09.2026 у справі № 904/6345/25.

5.12. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

5.13. Згідно із частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

5.14. Статтею 212 Земельного кодексу України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

5.15. Верховний Суд також зазначає, що згідно із частиною 1 статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

5.16. За змістом статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

5.17. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

5.18. При цьому в практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22.

5.19. Колегія суддів зазначає, що згідно з абзацами 2, 4 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі - в редакції, чинній на момент подання Франківською окружною прокуратурою м. Львова позову) в разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим із порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини 7 статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. В разі якщо в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

5.20. За змістом пункту 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.

5.21. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22, у випадку, якщо суд дійде висновку про те, що право власності позивача на земельну ділянку було порушено незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачем, із якими позивач не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідача, що усуває для позивача перешкоди в здійсненні ним правомочностей розпоряджатися своїми земельними ділянками.

5.22. Згідно з абзацом 1 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини 7 статті 37 цього Закону.

5.23. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 також виснувала, що державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру відомостей про припинення права власності відповідача на нерухоме майно на підставі судового рішення.

5.24. За змістом частини 1 статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційна справа закриваються в разі: 1) знищення об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості; 2) поділу, об`єднання об`єктів нерухомого майна або виділу частки з об`єкта нерухомого майна; 3) виключення об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості з проектної документації на будівництво у зв`язку із змінами проектної документації на будівництво; 4) скасування державної реєстрації земельної ділянки; 5) набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ; 6) визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання Міністерством юстиції України рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ, - у випадку, передбаченому пунктом 1 частини 7 статті 37 цього Закону. Закритий розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційна справа не підлягають поновленню.

5.25. Відповідно до частини 8 статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі ухвалення судом рішення про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених цією статтею, закриття відповідного розділу допускається виключно в разі, якщо таким судовим рішенням вирішується питання щодо набуття та/або припинення речових прав, обтяжень речових прав на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, щодо якого закривається розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.26. Наведеними законодавчими приписами та висновками Великої Палати Верховного Суду спростовуються доводи ПП "Ярина Плюс" про неефективність обраного Франківською окружною прокуратурою м. Львова способу захисту Львівської міської ради.

5.27. Господарські суди попередніх інстанцій, розгладячи цю справу по суті позовних вимог Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради, встановили, що ПП "Ярина Плюс" використовує земельну ділянку комунальної власності на вул. Виговського, 47 у м. Львові без належних правових підстав.

5.28. При цьому господарські суди встановили, що первинна реєстрація права власності на нежитлове приміщення була здійснена 02.07.2008 на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33, яке згодом було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 04.02.2009, а при новому розгляді справи позов у справі № 9/88 (19/33) було залишено без розгляду ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.03.2010.

5.29. Крім того, як установили господарські суди попередніх інстанцій, у матеріалах справи немає доказів стосовно того, що ПП "Ярина Плюс" зверталося до Львівської міської ради та її виконавчих органів із проханням про оформлення права користування / власності на земельну ділянку, на якій розміщене нежитлове приміщення.

5.30. Суди також зазначили, що земельна ділянка за адресою: вул. Виговського, 47, м. Львів, яка належить до земель комунальної власності, не була відведена для розміщення спірної будівлі та відповідно до містобудівної документації розташована в зоні транспортної інфраструктури (ТР-1) і в межах територій магістральних вулиць загальноміського значення.

5.31. Господарські суди попередніх інстанцій також зазначили, що матеріали справи не містять доказів щодо надання містобудівних умов і обмежень для проєктування об`єкта будівництва площею 64,7 м2 на вул. Виговського, 47 у м. Львові, доказів щодо видачі дозвільних документів на виконання будівельних робіт чи прийняття рішення про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна.

5.32. За таких обставин суди виснували, що ПП "Ярина Плюс" не набуло права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку, а відповідне рішення, яке є єдиною передбаченою законом підставою для виникнення такого права, Львівська міська рада не приймала.

5.33. Господарські суди попередніх інстанцій, установивши наведені обставини, зазначили, що спірна будівля відповідає ознакам самочинного будівництва, оскільки розміщена на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, та за відсутності належних дозвільних документів на будівництво. При цьому суди виснували, що подальше відчуження спірної будівлі та державна реєстрація права власності за наступними набувачами не спростовують наявності ознак самочинного будівництва та не створюють самостійної правової підстави для набуття права власності на такий об`єкт.

5.34. З урахуванням наведеного суди дійшли висновку про необхідність ПП "Ярина Плюс" звільнити земельну ділянку площею 0,0120 га за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 м2 та про необхідність скасувати державну реєстрацію права приватної власності на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи.

5.35. Колегія суддів зазначає, що доводи, викладені в касаційній скарзі ПП "Ярина Плюс", не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій, а наведені висновки господарських судів попередніх інстанцій узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 18.09.2024 у справі № № 914/1785/22 в подібних правовідносинах за позовом Львівської міської ради до ПП "Ярина Плюс", Михайліва Євгена Євгеновича про скасування державної реєстрації права приватної власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, зобов`язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу (знесення) приміщень.

5.36. Однак, за доводами скаржника, суди помилково підмінили віндикаційний позов негаторним, оскільки в цьому випадку позивач намагається витребувати з володіння ПП "Ярина Плюс" виключно земельну ділянку та уникнути застосування приписів статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

5.37. Колегія суддів, розглянувши такі доводи ПП "Ярина Плюс", визнає їх необґрунтованими, оскільки, за встановленими судами обставинами справи, земельна ділянка, на якій розміщено спірну тимчасову будівлю, знаходиться в комунальній власності та не вибувала з власності Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради.

5.38. При цьому підставами позову Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради в цій справі є використання ПП "Ярина Плюс" без належних правових підстав земельної ділянки, на якій розміщено нежитлове приміщення (тимчасову споруду), а не вибуття земельної ділянки з власності Львівської міської територіальної громади в особі Львівської міської ради. Тому Верховний Суд зазначає, що приписи статей 387, 388 Цивільного кодексу України не поширюються на спірні правовідносини.

5.39. Крім того, на думку ПП "Ярина Плюс", господарські суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовної давності у спірних правовідносинах і не врахували статусу ПП "Ярина Плюс" як добросовісного набувача. ПП "Ярина Плюс" також зазначає про необґрунтоване втручання держави в мирне володіння майном.

5.40. Верховний Суд, розглянувши доводи ПП "Ярина Плюс", не може взяти їх до уваги, оскільки, як зазналося, у правовідносинах про демонтаж (знесення) тимчасових споруд, які не належать до нерухомого майна та які розташовані на земельній ділянці без установлених законом підстав, слід застосовувати положення статті 391 Цивільного кодексу України.

5.41. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 зазначила, що за змістом статті 391 Цивільного кодексу України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння.

5.42. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 сформулювала висновок, відповідно до якого негаторний позов пред`являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпоряджання річчю.

Предметом негаторного позову є вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном.

Підставою негаторного позову слугують покликання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей.

Вимоги за негаторним позовом полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Негаторний позов може бути пред`явлений впродовж всього строку тривання відповідного порушення. Подібні висновки також викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і постанові Верховного Суду від 18.08.2026 у справі № 904/1661/23.

5.43. Крім того, колегія суддів зазначає, що вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою. Подібні висновки також викладені в постанові Верховного Суду від 22.09.2026 у справі № 904/6345/25, від 18.08.2026 у справі № 904/1661/23.

5.44. Оскільки, за встановленими судами обставинами справи, земельна ділянка не вибувала з володіння позивача, то колегія суддів зазначає, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правомочностей самостійно розпоряджатися своїм нерухомим майном, що виникли через дії особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах.

5.45. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 зазначила, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.

5.46. З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, зокрема, і шляхом усунення перешкод у користуванні цим майном, а тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

5.47. За таких обставин Верховний Суд зазначає, що позовні вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення та про зобов`язання ПП "Ярина Плюс" звільнити самовільно зайняту земельну ділянку є негаторним позовом. Тому позовна давність у спірних правовідносинах не застосовується. Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22.

5.48. Крім того, Верховний Суд, розглянувши доводи скаржника про неправомірне втручання у право особи на мирне володіння майном, зазначає, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання в законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і абзаці 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції) і пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення її проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні позову. При цьому в разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, пред`явлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

5.49. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду добросовісність набувача майна підлягає оцінці через призму його можливості та обов`язку з`ясувати, чи були наявні правові підстави для набуття попереднім власником права власності на майно та чи здійснено його набуття відповідно до закону. При цьому суд оцінює, чи мав набувач об`єктивну можливість і чи був він зобов`язаний здійснити таку перевірку перед укладенням правочину. Відсутність такої перевірки, особливо якщо особа мала всі необхідні засоби та обставини для її здійснення, виключає добросовісність набуття майна та не може породжувати законні очікування щодо збереження такого майнового статусу. Цей підхід корелюється з принципом правової визначеності, який гарантує, що особа не може розраховувати на захист права власності, якщо її набуття не відповідає фундаментальним вимогам законності. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 15.04.2026 у справі № 910/9073/24, від 05.03.2025 у справі № 904/4076/23.

5.50. Водночас, як установили господарські суди, ПП "Ярина Плюс" мало можливість і повинно було дослідити правові підстави набуття попереднім власником права власності на спірну нежитлову будівлю, перевірити законність відведення комунальної земельної ділянки, а також наявність необхідної дозвільної документації. Ураховуючи, що така перевірка є звичною та очікуваною дією з боку обачного суб`єкта господарювання, то, за висновками господарських судів попередніх інстанцій, покликання набувача майна на добросовісність у цьому випадку є необґрунтованим.

5.51. Крім того, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацював три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

5.52. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

5.53. Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

5.54. Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якої необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 24.02.2026 у справі № 915/1185/20, від 11.04.2023 у справі № 915/1912/19.

5.55. Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу.

5.56. Разом із тим висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але й самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 24.02.2026 у справі № 915/1185/20, від 05.12.2023 у справі № 927/84/19.

5.57. Водночас господарські суди попередніх інстанцій, оцінюючи правомірність втручання у право власності ПП "Ярина Плюс", зазначили, що відповідно до статті 13 Конституції України власність зобов`язує. Це положення відображає соціальну функцію власності, підкреслюючи, що право власності передбачає не лише можливість володіння, користування та розпорядження майном, але й відповідальність власника перед суспільством.

5.58. За висновками судів, особа, яка набуває право на майно, повинна дотримуватися розумних стандартів обачності, оскільки сама по собі державна реєстрація права власності є спростовною презумпцією. Апеляційний господарський суд також виснував, що ПП "Ярина Плюс" не може бути визнано добросовісним набувачем, оскільки ПП "Ярина Плюс" могло і повинно було бути обізнаним про неможливість набуття права власності на спірну нежитлову будівлю за відсутності у ПП "Княжий Дар Плюс" як правовстановлюючих документів на земельну ділянку під майном, так і дозвільних документів на його будівництво.

5.59. При цьому суди, оцінюючи питання щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном, зазначили, що відсутність належної обачності з боку набувача виключає виникнення в нього обґрунтованих очікувань щодо збереження такого майнового статусу. Тому, за висновками господарських судів попередніх інстанцій, у цьому випадку втручання у право власності ПП "Ярина Плюс" не порушує принципу пропорційності, оскільки воно не створює для ПП "Ярина Плюс" надмірного тягаря, а слугує забезпеченню законних прав власника земельної ділянки.

5.60. За таких обставин суди виснували, що вимога про знесення самочинно збудованої споруди є правомірною, оскільки вона ґрунтується на нормах національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав власника земельної ділянки та є необхідною в демократичному суспільстві. Такий підхід, за висновками господарських судів попередніх інстанцій, відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки забезпечує справедливий баланс між інтересами суспільства та правами особи, яка зазнає втручання.

5.61. Колегія суддів зазначає, що доводи, викладені в касаційній скарзі ПП "Ярина Плюс", не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій.

5.62. Отже, з урахуванням установлених обставин у цій справі колегія суддів вважає, що висновки, наведені в оскаржуваних судових рішеннях, не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які покликається ПП "Ярина Плюс".

5.63. За таких обставин колегія суддів визнає необґрунтованими доводи ПП "Ярина Плюс" про те, що господарські суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, неправильно застосували положення статей 257, 261, 391 Цивільного кодексу України та не врахували висновки щодо застосування цих норм права, а також висновки щодо обраного Франківською окружною прокуратурою м. Львова способу захисту Львівської міської ради, викладені в постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц, від 21.09.2022 у справі № 461/3490/18, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 16.10.2019 у справі № 522/23155/16-ц, від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089с15, від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17.

5.64. Крім того, ПП "Ярина Плюс" стверджує про врахування господарськими судами попередніх інстанцій неналежного та недопустимого доказу - акта обстеження земельної ділянки від 19.04.2023 № 14. При цьому скаржник покликається на висновок Касаційного адміністративного суду про те, що акт обстеження земельної ділянки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, а дії щодо складання цього акта не породжують обов`язкових юридичних наслідків (постанова Верховного Суду від 08.07.2021 у справі № 520/5778/2020).

5.65. Верховний Суд, розглянувши доводи скаржника, зазначає, що відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

5.66. Верховний Суд також зазначає, що під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 14.05.2026 у справі № 904/1147/24, від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23.

5.67. Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства. Зокрема, відповідно до принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов`язок із доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

5.68. Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 14.05.2026 у справі № 904/1147/24, від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23.

5.69. Основні положення про докази та доказування, наведені в главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

5.70. При цьому відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

5.71. Згідно зі статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

5.72. Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

5.73. Колегія суддів зазначає, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

5.74. Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

5.75. Колегія суддів також зазначає, що належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 14.05.2026 у справі № 904/1147/24, від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23.

5.76. Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору.

5.77. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, у свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика, та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо, і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

5.78. Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає в тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

5.79. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

5.80. Верховний Суд також зазначає, що недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 14.05.2026 у справі № 904/1147/24, від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23.

5.81. При цьому встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.08.2026 у справі № 910/5391/24, від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19, постановах Верховного Суду від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23.

5.82. Проте ПП "Ярина Плюс" у касаційній скарзі не зазначає, чим саме зумовлена недопустимість акта обстеження земельної ділянки від 19.04.2023 № 14 як доказу у справі. При цьому покликання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 08.07.2021 у справі № 520/5778/2020, не можуть бути враховані колегією суддів, оскільки такі висновки стосувалися неможливості самостійного оскарження дій посадових осіб щодо складення акта про обстеження земельної ділянки, але не свідчать про недопустимість такого акта як доказу у справі.

5.83. Таким чином, скаржник не довів встановлення господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи на підставі неналежних і недопустимих доказів.

5.84. Отже, наведені ПП "Ярина Плюс" підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень. За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про задоволення позову Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради.

5.85. За результатами перегляду оскаржуваних судових рішень у касаційному порядку Верховний Суд дійшов висновку про правильність кваліфікації спірних правовідносин судами із правильним застосуванням норм матеріального права та процесуального права. Тому в цьому випадку немає правових підстав для скасування чи зміни судових рішень, що оскаржуються.

5.86. Крім того, деякі доводи скаржника зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судами при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою доказів у справі, а також до незгоди з висновками господарських судів, які покладені в основу оскаржуваних судових рішень.

5.87. Верховний Суд також зазначає, що інші доводи касаційної скарги стосуються з`ясування обставин, уже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.4. З урахуванням меж перегляду справи в суді касаційної інстанції колегія суддів вважає, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не підтвердилися, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Ярина Плюс" залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.05.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі № 914/2886/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак