Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №917/2076/25 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

cправа № 917/2076/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.

секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників сторін:

позивача - Грудін А.В., Шевеленко Т.В.

відповідача - Давиденко С.Д., Кондратюк Т.П., Малініна К.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.08.2026 (у складі колегії суддів: Россолов В.В. (головуючий), Склярук О.І., Хачатрян В.С.)

та рішення Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 (суддя Сірош Д.М.)

за позовом Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича

до Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області

про визнання договору поновленим,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. Фізична особа-підприємець Грудін Андрій Вікторович (надалі - ФОП Грудін А.В., Позивач, Скаржник) звернувся до Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області (надалі - Рада, Відповідач) з позовом про визнання договору від 16.09.2020 № 11 про встановлення земельного сервітуту (надалі - договір) поновленим на той самий строк - п`ять років, до 16.09.2030, та на тих самих умовах, зокрема щодо площі земельної ділянки, її цільового використання і розміру плати за сервітут.

1.2. Позов обґрунтовано тим, що пункт 4.3 договору, на думку Позивача, передбачає його право на поновлення договору після закінчення строку дії. Посилаючись також на положення частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" за аналогією, Позивач вважає договір поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, а відмову Ради у продовженні договірних відносин такою, що порушує його переважне право на поновлення земельного сервітуту.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 у позові відмовлено.

2.2. Суд першої інстанції виходив із того, що земельний сервітут та оренда землі мають різну правову природу, тому правила поновлення договору оренди, на які посилався Позивач, не визначають наслідків закінчення строку спірного сервітуту. Вирішальним суд вважав те, чи можливе подальше використання земельної ділянки для розміщення тимчасової споруди, з метою якого сервітут було встановлено.

Суд установив, що на час звернення з позовом строк дії паспорта прив`язки споруди закінчився, а доказів його продовження або переоформлення немає. Крім того, споруда розташована в межах червоних ліній, у зоні транспортної інфраструктури ТР-1 та ближче ніж за п`ять метрів до проїзної частини. За таких обставин суд дійшов висновку, що поновлення договору означало б продовження використання ділянки всупереч чинним вимогам до розміщення тимчасових споруд.

2.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.08.2026 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

2.4. Апеляційний господарський суд виходив із того, що передбачене пунктом 4.3 договору переважне право Позивача на його поновлення не є умовою про поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах без подальшого волевиявлення сторін у розумінні статті 126-1 Земельного кодексу України.

Суд установив, що Позивач своєчасно повідомив Раду про намір продовжити договір, Рада рішення з цього питання не ухвалила, а її лист від 10.09.2025 не є рішенням колегіального органу. Водночас ці обставини, як і подальше фактичне користування ділянкою, самі собою не свідчать про поновлення договору.

Також було зазначено, що паспорт прив`язки не посвідчує права земельного сервітуту, проте його чинність має значення для розміщення споруди, з яким пов`язана мета встановлення сервітуту. Зміни містобудівної документації не припинили право Позивача до закінчення строку договору, однак підлягають урахуванню при вирішенні питання про його поновлення. З огляду на закінчення строку дії паспорта прив`язки та чинні обмеження щодо розміщення споруди Східний апеляційний господарський суд погодився з відмовою в позові.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі ФОП Грудін А.В. просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

3.2. Ухвалою Верховного Суду від 16.09.2026 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Грудіна А.В. з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та призначено справу до розгляду.

3.3. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник посилається на неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.11.2023 у справі № 906/1314/21, щодо застосування статті 126-1 Земельного кодексу України.

На переконання Скаржника, пункт 4.3 договору містить умову про його поновлення, а передбачений цим пунктом обов`язок щодо завчасного повідомлення Ради Позивач виконав. Тому висновок судів про те, що закріплення у договорі переважного права не є умовою про його поновлення, Скаржник вважає помилковим. Також він посилається на інше тлумачення апеляційним судом аналогічної умови договору між цими ж сторонами у справі № 917/487/25.

Посилаючись на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо співвідношення положень про поновлення земельного сервітуту та містобудівних вимог до розміщення тимчасової споруди.

На його думку, зміна містобудівної документації під час дії договору та закінчення строку дії паспорта прив`язки самі по собі не припиняють права на поновлення сервітуту. Скаржник наголошує, що на час звернення до Ради із заявою про поновлення договору паспорт прив`язки був чинним, тоді як Рада відповідного рішення не прийняла.

Крім того, ФОП Грудін А.В. вказує, що суди не встановили конкретних порушень вимог благоустрою чи безпеки, які унеможливлювали б подальше розміщення тимчасової споруди, та, на його думку, безпідставно врахували висновки Верховного Суду, сформовані у справах з іншим предметом спору.

3.4. 02.10.2026 від Ради надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Рада зазначає, що пункт 4.3 договору передбачає переважне право Позивача на продовження договірних відносин, а не автоматичне поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах, у зв`язку з чим вважає безпідставним посилання Скаржника на статтю 126-1 Земельного кодексу України.

Крім того, Відповідач посилається на закінчення строку дії паспорта прив`язки тимчасової споруди та розташування спірної земельної ділянки в межах червоних ліній, що, на її думку, унеможливлює продовження відповідних правовідносин на новий строк.

Також Рада вважає необґрунтованими наведені Скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.5. 04.10.2026 від Скаржника надійшли додаткові пояснення з урахуванням відзиву Ради.

Згідно з частиною п`ятою статті 161 Господарського процесуального кодексу України, суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне.

Втім Суд не визнавав за необхідне подання ФОП Грудіним А.В. додаткових пояснень на відзив.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 161 Господарського процесуального кодексу України та правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 та від 25.09.2024 у справі № 587/1382/15-ц, Суд відмовляє у її прийнятті, залишаючи її без розгляду та здійснює розгляд справи без урахування її змісту.

4. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Рішеннями Ради від 23.06.2020 та 15.09.2020 ФОП Грудіну А.В. надано дозвіл на виготовлення технічної документації, затверджено її та встановлено строковий земельний сервітут на земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 5323455100:30:004:0514, для розміщення тимчасової споруди, провадження підприємницької діяльності та благоустрою прилеглої території строком на п`ять років.

4.2. На виконання зазначених рішень 16.09.2020 між Радою та ФОП Грудіним А.В. укладено договір про встановлення земельного сервітуту, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до пунктів 4.1, 4.3 договору, сервітут встановлено до 16.09.2025, а після закінчення цього строку сервітуарію надано переважне право на поновлення договору за умови письмового повідомлення Ради не пізніше ніж за 30 днів до його закінчення.

4.3. 05.11.2020 Виконавчий комітет Ради видав паспорт прив`язки торговельного павільйону зі строком дії до 05.11.2025. Надалі Позивач розмістив торговельний павільйон та використовував земельну ділянку для здійснення підприємницької діяльності. Розмір плати за сервітут було визначено у сумі 2 579,64 грн на рік.

4.4. 17.07.2025 та повторно 15.08.2025 ФОП Грудін А.В. звернувся до Ради з повідомленням про намір продовжити договірні відносини та надав проєкт нового договору.

Підготовлений за результатами цього звернення проєкт рішення про відмову у продовженні дії договору селищна рада не підтримала, у зв`язку з чим відповідного рішення прийнято не було.

4.5. Листом від 10.09.2025 Рада повідомила Позивача про відсутність наміру продовжувати договір після закінчення строку його дії, пославшись на пункт 6.2 договору та статтю 102 Земельного кодексу України.

Після 16.09.2025 Позивач продовжував користуватися земельною ділянкою, зазначаючи, що паспорт прив`язки залишався чинним до 05.11.2025.

4.6. Вважаючи, що він належно та своєчасно реалізував передбачене пунктом 4.3 договору переважне право, а Рада не прийняла рішення про відмову у його поновленні, Позивач звернувся до суду з цим позовом, посилаючись також за аналогією на частину шосту статті 33 Закону України "Про оренду землі".

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ФОП Грудіна А.В. не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.3. З огляду на мотиви судових рішень та доводи касаційної скарги предметом касаційного дослідження є правильність застосування судами статей 99, 126-1 Земельного кодексу України, а також необхідність формування висновку щодо впливу строку дії паспорта прив`язки та містобудівних вимог на можливість поновлення договору земельного сервітуту.

З приводу наведеного Суд зазначає таке.

5.4. Предметом позову у цій справі є вимога про визнання договору земельного сервітуту поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. З огляду на це для вирішення спору необхідно розмежувати поновлення договору в порядку статті 126- 1 Земельного кодексу України та продовження сервітутних правовідносин шляхом укладення договору на новий строк, оскільки зазначені механізми відрізняються передумовами застосування та правовими наслідками.

5.5. У пунктах 6.22- 6.24 постанови від 23.11.2023 у справі № 906/1314/21 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду розмежував поновлення договору оренди землі в порядку статті 126-1 Земельного кодексу України та укладення такого договору на новий строк у порядку реалізації переважного права, зазначивши про відмінність змісту цих правових механізмів.

Суд виходив із того, що поновлення договору за статтею 126-1 Земельного кодексу України означає продовження його дії на той самий строк і на тих самих умовах без укладення нового правочину. Натомість реалізація переважного права передбачає укладення договору на новий строк на підставі окремого волевиявлення сторін та допускає погодження ними умов такого договору.

5.6. Статтею 126-1 Земельного кодексу України врегульовано поновлення договору про встановлення земельного сервітуту.

За змістом частини другої цієї статті, якщо договір містить умову про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, такий договір поновлюється на той самий строк і на тих самих умовах. При цьому поновлення відбувається без вчинення сторонами письмового правочину та не потребує вчинення ними інших дій, якщо жодна зі сторін не подала заяви про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Можливість включення такої умови до договорів щодо земель державної та комунальної власності обмежена випадками, визначеними частиною першою статті 126-1 Земельного кодексу України.

Тобто, передбачений статтею 126-1 Земельного кодексу України механізм поновлення полягає у продовженні дії існуючого договору після закінчення встановленого ним строку без укладення нового правочину та повторного погодження його умов.

Необхідною передумовою застосування такого механізму є наявність у договорі про встановлення земельного сервітуту умови, зі змісту якої вбачається домовленість сторін саме про його поновлення у визначеному цією статтею порядку.

5.7. Поряд із поновленням договору у порядку статті 126-1 Земельного кодексу України земельне законодавство передбачає можливість встановлення земельного сервітуту на новий строк шляхом нового оформлення відповідних правовідносин. Такий механізм може застосовуватися, зокрема, у разі реалізації передбаченого договором переважного права сервітуарія на продовження договірних відносин.

За положеннями статті 99 Земельного кодексу України, власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельного сервітуту на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм).

Відповідно до статті 100 Земельного кодексу України, земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником або землекористувачем земельної ділянки. Істотними умовами такого договору є обсяг прав сервітуарія щодо користування земельною ділянкою або її частиною, кадастровий номер земельної ділянки, розмір та порядок внесення плати, а також строк дії сервітуту.

Щодо земель державної та комунальної власності стаття 124-1 Земельного кодексу України передбачає звернення заінтересованої особи із заявою про встановлення земельного сервітуту та, щодо сформованої земельної ділянки, подання проєкту відповідного договору. Укладення такого договору з органом місцевого самоврядування здійснюється на підставі рішення цього органу, а у разі відмови в укладенні договору щодо сформованої земельної ділянки закон передбачає можливість його укладення за рішенням суду.

Так, частина п`ята статті 124-1 Земельного кодексу України передбачає, що у разі відмови особи відповідно до пункту "а" частини першої цієї статті у прийнятті рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та/або укладення договору про встановлення земельного сервітуту, такий земельний сервітут встановлюється за рішенням суду за позовом особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту.

5.8. Можливість установлення земельного сервітуту для розміщення тимчасових споруд передбачена статтею 99 Земельного кодексу України, на що Верховний Суд звертав увагу в постановах від 28.09.2022 у справі № 911/541/20 (пункти 6.12, 6.16) та від 07.06.2023 у справі № 922/4877/21 (пункт 24.1).

При цьому закінчення строку попереднього договору не позбавляє орган місцевого самоврядування повноважень установити сервітут на раніше сформовану земельну ділянку для розміщення тимчасової споруди з оформленням відповідного договору та за умови додержання вимог до розміщення такої споруди. Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 440/6749/21 (пункти 61- 62) та від 07.08.2023 у справі № 440/7204/21 (пункти 102, 104- 105).

Зокрема, у постанові від 11.04.2024 у справі № 440/6751/21 наведено обставини укладення сторонами після закінчення строку попереднього договору нового договору особистого земельного сервітуту щодо тієї самої земельної ділянки для розміщення торговельного павільйону (пункти 12- 14).

Водночас у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 Верховний Суд розглядав спір, у якому після припинення попереднього договору сторони вели переговори щодо укладення нового договору сервітуту, однак не погодили його умов (пункт 5.30). Суд зазначив, що залежно від способу встановлення сервітуту захист права може здійснюватися шляхом пред`явлення вимоги про визнання договору укладеним або про встановлення сервітуту судовим рішенням (пункт 5.10). Цей підхід також застосовано у постанові Верховного Суду від 13.01.2022 у справі № 921/591/20 (пункти 5.28- 5.29).

5.9. Отже, передбачене договором переважне право на встановлення сервітуту на новий строк саме по собі не зумовлює продовження дії попереднього договору на той самий строк і на тих самих умовах. Реалізація такого права потребує нового оформлення договірних відносин, а тому відповідну умову слід відрізняти від умови про поновлення договору в порядку статті 126-1 Земельного кодексу України.

5.10. У такий спосіб, після закінчення строку дії договору подальше існування договірних правовідносин може ґрунтуватися на різних правових механізмах.

Одним із них є поновлення договору у порядку статті 126-1 Земельного кодексу України, за якого дія договору продовжується на той самий строк і на тих самих умовах без укладення нового правочину.

Іншим є реалізація передбаченого договором переважного права на укладення договору на новий строк, що передбачає припинення попереднього договору у зв`язку із закінченням строку його дії та подальше оформлення правовідносин шляхом погодження умов і укладення нового договору.

Тому для розмежування наведених механізмів визначальними є правова природа відповідних правовідносин, зміст умови договору та встановлений сторонами порядок їх продовження.

При цьому положення статті 33 Закону України "Про оренду землі", які регулюють порядок поновлення договору оренди землі та реалізацію переважного права орендаря на його укладення на новий строк, безпосередньому застосуванню до правовідносин земельного сервітуту не підлягають з огляду на відмінну правову природу цих видів користування земельною ділянкою.

Відтак посилання Скаржника на необхідність урахування висновків Верховного Суду щодо механізмів поновлення договорів оренди землі є необґрунтованими, оскільки такі висновки стосуються правовідносин, відмінних від спірних, та не визначають порядку продовження дії договору земельного сервітуту.

5.11. Аналізуючи підстави для застосування до спірних правовідносин статті 126-1 Земельного кодексу України, колегія суддів виходить з того, що зміст пункту 4.3 договору має оцінюватися не лише з огляду на використаний у ньому термін "поновлення", а насамперед з урахуванням передбаченого сторонами механізму продовження сервітутних правовідносин.

Як установили суди, відповідно до пункту 4.3 договору після закінчення строку його дії Позивач має переважне право на поновлення договору за умови завчасного письмового повідомлення власника земельної ділянки про відповідний намір.

Надаючи тлумачення зазначеному положенню договору, суд апеляційної інстанції виходив із того, що передбачений сторонами механізм продовження сервітутних правовідносин не передбачає автоматичного продовження дії договору на той самий строк і на тих самих умовах без укладення нового правочину, а пов`язує подальше існування таких правовідносин із реалізацією Позивачем передбаченого договором переважного права.

У такий спосіб пункт 4.3 договору не містить погодженої сторонами умови про його поновлення у розумінні статті 126-1 Земельного кодексу України, а передбачає можливість Позивача ініціювати подальше оформлення сервітутних правовідносин на новий строк.

5.12. Отже, оскільки сторони не погодили в договорі умови про його поновлення, передбачений статтею 126-1 Земельного кодексу України механізм поновлення до спірних правовідносин не застосовується. Отже, правові підстави для визнання договору поновленим на той самий строк і на тих самих умовах відсутні.

5.13. Водночас питання реалізації передбаченого пунктом 4.3 договору переважного права Позивача на укладення договору на новий строк не є предметом цього спору.

Як установили суди та вбачається зі змісту позовних вимог, Позивач просить визнати договір поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. Отже, обраний ним спосіб захисту ґрунтується саме на твердженні про продовження дії існуючого Договору, а не на порушенні переважного права на оформлення сервітутних відносин на новий строк. Вимог про визнання укладеним договору земельного сервітуту на новий строк, відповідної додаткової угоди чи іншої вимоги, спрямованої на захист переважного права, передбаченого пунктом 4.3 Договору, Позивач у цій справі не заявляв.

5.14. У межах заявленої позовної вимоги судам належало насамперед встановити, чи містить договір умову про його поновлення у розумінні статті 126-1 Земельного кодексу України. Відсутність такої умови виключає застосування передбаченого цією нормою механізму поновлення та є достатньою підставою для відмови у задоволенні відповідної вимоги з огляду на її предмет і підстави.

Питання щодо дотримання Позивачем передбаченого пунктом 4.3 договору порядку реалізації переважного права, своєчасності повідомлення Відповідача, виникнення у останнього обов`язку погоджувати умови нового договору та наявності підстав для його укладення стосуються іншого за змістом матеріального права. Такі обставини можуть мати значення у спорі щодо реалізації переважного права на встановлення сервітуту на новий строк, однак не стосуються передумов поновлення чинного договору за статтею 126-1 Земельного кодексу України.

5.15. З огляду на викладене Суд вважає необґрунтованими доводи Скаржника, заявлені з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, щодо необхідності формування висновку про співвідношення положень законодавства про поновлення земельного сервітуту та містобудівних вимог до розміщення тимчасової споруди, оскільки стаття 126-1 Земельного кодексу України до спірних правовідносин не підлягає застосуванню.

5.16. Суд визнає необґрунтованим також посилання Скаржника на неправильне застосування судами норм матеріального права з огляду на відмінне тлумачення апеляційним судом подібної умови договору між цими ж сторонами у справі № 917/487/25.

Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Водночас згідно з частиною сьомою цієї норми правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Отже, тлумачення судом змісту умови договору в іншій справі саме по собі не має преюдиційного значення для вирішення цього спору, оскільки становить правову оцінку відповідної умови договору, яка здійснюється судом у кожній справі з урахуванням установлених у ній обставин.

При цьому Верховний Суд в ухвалі від 13.01.2026 у справі № 917/487/25, закриваючи касаційне провадження та вказуючи на наявність сформованого висновку щодо застосування статті 126-1 Земельного кодексу України до правовідносин з поновлення договору земельного сервітуту, виходив з установленої судами у тій справі обставини, що відповідний договір містив умову про його поновлення. Натомість у цій справі суд апеляційної інстанції, надавши тлумачення змісту пункту 4.3 договору, дійшов висновку, що зазначена умова не передбачає поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах у порядку, визначеному статтею 126-1 Земельного кодексу України, а закріплює за Позивачем переважне право на продовження сервітутних правовідносин на новий строк.

За таких обставин висновки, зроблені судами у справі № 917/487/25 щодо змісту відповідної умови договору, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції у цій справі.

5.17. Інші доводи ФОП Грудіна А.В. фактично зводяться до незгоди з наданою судом апеляційної інстанції оцінкою змісту пункту 4.3 договору та спрямовані на його переоцінку, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України.

5.18. Оцінюючи висновки судів попередніх інстанцій, Суд зазначає, що Господарський суд Полтавської області належним чином не розмежував поновлення договору в порядку статті 126-1 Земельного кодексу України та реалізацію переважного права на встановлення сервітуту на новий строк, унаслідок чого надав оцінку обставинам, які не були визначальними для вирішення спору.

Східний апеляційний господарський суд таке розмежування здійснив та, оцінивши зміст пункту 4.3 договору, дійшов обґрунтованого висновку, що за відповідним тлумаченням ця умова не передбачає поновлення договору в порядку статті 126-1 Земельного кодексу України. Зазначене було достатньою самостійною підставою для відмови у задоволенні заявленої позовної вимоги.

Отже, суди обох інстанцій передчасно надали правову оцінку обставинам, пов`язаним із реалізацією Позивачем переважного права на встановлення сервітуту на новий строк, які не охоплювалися підставами та предметом заявленого позову. Втім це не вплинуло на правильність результату вирішення спору про відмову у позові.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у позові з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. Наведені зауваження щодо мотивування оскаржуваних судових рішень не вплинули на правильність вирішення спору.

5.19. Наведене свідчить про необґрунтованість касаційної скарги в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частина друга цієї ж статті забороняє скасовувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.4. Оскільки наведені Скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення у справі - залишенню в силі.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.08.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 у справі № 917/2076/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

І. Міщенко