Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №202/348/26 — Індустріальний районний суд міста Дніпра

Справа № 202/348/26

Провадження № 2/202/2379/2026

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2026 року м. Дніпро

Індустріальний районний суд міста Дніпра у складі головуючого судді Марченко Н.Ю. за участю секретаря судового засідання Мартинюк С.В., позивача ОСОБА_1 , представника позивача – адвоката Бурби Ю.М., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача – адвоката Бондаренка С.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації місця проживання,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися з позовом, в якому просять визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , а також зняти його з реєстрації місця проживання за цією адресою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона, ОСОБА_1 , заселилася до квартири АДРЕСА_1 як член сім`ї наймача. Зареєстрована та проживає у вказаній квартирі з 1989 року.

Також у цій квартирі, крім неї, зареєстровані її колишній чоловік ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_4 , онуки ОСОБА_3 , 2008 року народження та ОСОБА_5 , 2015 року народження.

Фактично на теперішній час у квартирі мешкає вона та онук ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_2 є основним квартиронаймачем, але у квартирі не проживає з квітня 2013 року, не утримує це житло, не сплачує комунальні послуги, мешкає з іншою жінкою. Особисте майно відповідач вивіз з квартири протягом 2013-2019 років.

Відповідач за собою це житло не бронював, заяву про свою тимчасову відсутність не подавав.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2019 року шлюб між нею і відповідачем розірваний.

Відповідач добровільно знятися з реєстрації місця проживання відмовляється, чим порушує їх права та покладає на них додаткові фінансові витрати.

Отже, на думку позивачів, відповідач втратив право користування вказаним житлом, що є підставою для зняття його з реєстрації місця проживання за цією адресою.

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра від 25 лютого 2026 року позовну заяву було прийнято до розгляду та у справі відкрито загальне позовне провадження.

Ухвалою суду від 23 квітня 2026 року підготовче провадження закрито та справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник – адвокат Бурба Ю.М. позов підтримали та наполягали на його задоволенні.

Позивачка на запитання суду пояснила, що спірна квартира має дві кімнати. У 2019 році вони з відповідачем розлучилися. Фактично не проживали з ним однією сім`ю з 2011 року. Відповідач пішов через те, що спільно вони не могли проживати. При цьому вона селила відповідача до належного їй батьківського будинку, що знаходиться в селі, але в подальшому через неналежну поведінку відповідача його проживання в цьому житлі було припинено. Станом на 2013 рік у спірній квартирі проживала вона, дочка ОСОБА_4 та онук ОСОБА_3 . У 2015 році ще народилася онука. Відповідач рідко приходив до спірної квартири, забрав усі свої речі. З 2022 року вони мешкають вдвох з онуком, який досяг повноліття. Вважає, що їх спільне проживання з відповідачем у квартирі є неможливим.

Позивач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи без його участі.

В свою чергу, відповідач ОСОБА_2 та його представник – адвокат Бондаренко С.О. в судовому засіданні позов не визнали та просили відмовити в його задоволенні.

Заперечуючи проти позову, відповідач покликався на те, що з 2013 року він не проживає в спірній квартирі через те, що колишня дружина ОСОБА_1 не давала йому можливості користуватися цим житлом. Також у квартирі проживали дочка та онуки. Постійно викликали поліцію. Він є пенсіонером, вимушений працювати та винаймати житло, іншого власного житла, крім спірного, не має. З 2022 року у нього відсутній доступ до спірної квартири.

Треті особи ОСОБА_4 та Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради повідомлялися про розгляд справи, в судове засідання не з`явилися, своєї позиції щодо позову не повідомили.

Допитаний у судовому засіданні як свідок ОСОБА_6 пояснив, що відповідач ОСОБА_2 - його добрий знайомий. У 2025 році та протягом весни-літа 2026 року разом з ОСОБА_2 на прохання останнього їздив разом з ним до його колишнього місця мешкання, дзвонити в двері, але ніхто не відчиняв.

Суд, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, доходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає з огляду на наступне:

Судом установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 1984 року.

13 листопада 1989 року виконавчим комітетом Індустріальної районної ради народних депутатів ОСОБА_2 був виданий ордер № 1585 на право зайняття сім`єю з трьох осіб: він, ОСОБА_2 (основний квартиронаймач), дружина ОСОБА_1 , дочка ОСОБА_7 , житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 житловою площею 27,25 кв.м, яка складається з двох кімнат.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2019 року у справі № 202/4849/19 шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 був розірваний. Як зазначено у вказаному судовому рішенні, сторони тривалий час не проживають та не ведуть спільного господарства.

Згідно з довідкою Центру надання адміністративних послуг м. Дніпра у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані з 1989 року наймач ОСОБА_2 , його дружина ОСОБА_1 , дочка ОСОБА_4 , а також з ІНФОРМАЦІЯ_1 - онук ОСОБА_3 , 2008 року народження, з 12.11.2015 – онука ОСОБА_5 , 2015 року народження.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 24.10.2024 у справі № 752/8103/13-ц, суд вправі використовувати відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими і загальнодоступними, в тому числі судові рішення для встановлення обставин, що мають значення для справи.

Зокрема, судом установлено, що у 2013 році ОСОБА_2 звертався до Індустріального районного суду міста Дніпропетровська з позовом про усунення перешкод у користуванні житлом, але ухвалою від 18 червня 2013 року у справі 202/26156/13-ц його позов було повернуто у зв`язку з несплатою судового збору (номер рішення в ЄДРСР 49734126).

Ухвалою цього ж суду від 16 січня 2024 року у справі № 202/28852/13-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житлом залишено без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивача в судове засідання (номер рішення в ЄДРСР 40202877).

Крім того, з рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 13 червня 2024 року у справі № 202/14976/23 (номер рішення в ЄДРСР 120629120) вбачається, що до вересня 2020 року ОСОБА_4 разом зі своїми дітьми, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , проживала в спірній квартирі. Через негативні відносини, що склалися між нею і матір`ю ОСОБА_1 , ОСОБА_4 залишила з дітьми це житло. Згодом ОСОБА_10 повернувся до бабусі ОСОБА_1 , з якою на цей час мешкають у спірній квартирі.

Звернувшись з позовом про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та зняття його з реєстрації місця проживання, позивачі наполягають на тому, що з 2013 року ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає без поважних причин, про що надали копію акта від 10.10.2025, складеного мешканцями квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , а також головою ОСББ «Проспект Миру 37» Каракаш А.В., про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не проживають за адресою АДРЕСА_4 з квітня 2013 року.

Крім того, позивачем на підтвердження свої позовних вимог у судовому засіданні була долучена копія довідки, виданої виконавчим комітетом Солоницької сільської ради Козельщинського району Полтавської області № 517 від 02.11.2017 року, про те, що ОСОБА_2 проживає без реєстрації в АДРЕСА_5 з квітня місяця 2017 року.

При вирішенні між сторонами спору суд керується таким:

Статтею 47 Конституції України та статтею 33 Закону України «Про основні засади житлової політики» кожному гарантовано право на житло, відповідно до якого ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Статтею 396 ЦК України визначено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Зокрема статтею 391 ЦК України передбачено право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування своїм майном.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною 4 статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 64 ЖК України було визначено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Крім того, стаття 161 ЖК України визначала, що наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб за письмовою згодою власника будинку (квартири) і всіх членів сім`ї, які проживають з наймачем. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення відповідно до цієї статті як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування приміщенням, якщо при їх вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем та членами його сім`ї, які проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Тобто, виходячи з вказаних положень закону, особа може бути визнана такою, що втратила право на користування жилим приміщенням у випадку, коли вона була відсутня в ньому понад шість місяців і без поважних причин.

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого поміщення за тимчасово відсутніми на більш тривалий строк.

Отже вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

В постанові Верховного Суду від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21 зазначено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим.

Зокрема, у пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.

Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Так, розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Також згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання в право на житло повинно відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Таким чином, у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, слід відзначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Суд вважає, що аналогічні висновки можуть бути застосовані й при вирішенні питання про втрату особою права на житло, оскільки це також пов`язано із втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, а тому воно має бути оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Суд ураховує, що відповідач ОСОБА_2 у 1989 році на підставі ордеру як основний квартиронаймач набув право користування двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 .

Відповідач у встановленому порядку заселився та був зареєстрований у цьому житлі, де постійно проживав разом з дружиною ОСОБА_1 та дочкою ОСОБА_13 .

У 2008 року ОСОБА_4 народила сина ОСОБА_14 , а у 2015 році – дочку ОСОБА_15 , які у подальшому також були зареєстровані та стали проживати в цьому житлі разом з матір`ю.

Протягом 2011-2013 років шлюбні відносини між ОСОБА_2 та його дружиною ОСОБА_1 погіршилися, що призвело до припинення ними сімейних відносин та неможливості їх спільного проживання, що не заперечується обома сторонами.

При цьому в 2013 році відповідач звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про усунення йому перешкод у користуванні вищевказаним житлом.

Як підтверджено в судовому засіданні самою позивачкою, після цього у зв`язку з неможливістю спільного проживання та відсутності у відповідача іншого житла, з її згоди відповідач деякий час проживав в належному їй будинку.

В 2019 році шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 був офіційно розірваний.

Восени 2020 року через негативні відносини в сім`ї дочка ОСОБА_4 зі своїми дітьми залишила спірну квартиру. З 2022 року в спірній квартирі фактично проживає ОСОБА_1 та онук ОСОБА_3 , який на цей час досяг повноліття.

Оцінюючи встановлені обставини, суд звертає увагу, що проживання у спірній квартирі, яка фактично складається з двох житлових кімнат, позивачки – колишньої дружини та дочки з її двома дітьми унеможливлювало одночасне проживання в цьому житлі відповідача.

Наданий позивачем акт від 10 жовтня 2025 року про те, що ОСОБА_2 (наймач), ОСОБА_4 (дочка) та ОСОБА_5 (онука) не проживають у спірній квартирі з квітня 2013 року до теперішнього часу не може бути прийнятий судом до уваги, оскільки він, по-перше, не спростовує поважність причин відсутності відповідача в цьому житлі; по друге, викладені в ньому відомості щодо непроживання дочки та онуки спростовуються довідкою про склад сім`ї, яка наданою самою ж позивачкою та згідно з якою в спірній квартирі 12.11.2015 разом із матір`ю ОСОБА_4 була зареєстрована її дитина ОСОБА_5 , а також відомостями, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, зокрема по справі № 202/14976/23 (номер рішення в ЄДРСР 120629120), відповідного до яких ОСОБА_4 з дитиною залишила спірну квартиру наприкінці 2020 року.

Доказів того, що після припинення шлюбних відносин з позивачкою відповідачу була виділена в квартирі кімната, але він нею не користувався без поважних причин, позивачем не надано. В той час як обов?язок доказування непроживання відповідача в спірному житлі понад шести місяців без поважних причин покладається законом саме на позивачів. Натомість цього позивачі доказів непроживання відповідача спірному житлі без поважних причин не надали. Як і не надали доказів наявності у відповідача іншого житла на час розгляду справи.

Суд наголошує, що в даному випадку вирішення питання щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, та зняття його з реєстрації місця проживання має здійснюватися у контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення права останнього на житло та можливої недобросовісності дій позивачів, внаслідок яких відповідач по суті може втратити право на користування житлом та стати бездомною особою.

Суд бере до уваги, що після припинення шлюбних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тривалий час зберігаються негативні відносини.

На цей час відповідач є особою похилого віку, іншого житла на праві власності чи законного володіння не має.

В судовому засіданні відповідач проти визнання його таким, що втратив право користування квартирою, та зняття з реєстрації місця проживання категорично заперечував.

Переконливих доказів його непроживання та некористування спірним житлом без поважних причин понад шести місяців суду не надано. Навпаки, у судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 вважала неможливим їх спільне проживання з відповідачем як колишнім чоловіком в одній квартирі.

Суд вважає, що ці обставини є суттєвим елементом при оцінюванні можливості спільного проживання сторін у спірному житлі та поважності причин непроживання відповідача в квартирі.

На переконання суду, сам по собі факт тривалого непроживання відповідача в спірній квартирі не може бути підставою для визнання його таким, що втратив право користування цим житлом, оскільки спільну квартиру зайняли його колишня дружина з дочкою та онуками, з якими у нього наявні неприязні стосунки, і відповідачу не була виділена окрема кімната. Натомість цього через неможливість спільного проживання позивачка спочатку надала згоду на проживання відповідача в належному їй будинку, але згодом користування відповідачем таким житлом було припинено, через що відповідач вимушений вишукувати для себе інше житло, на чому він наполягав у судовому засіданні.

Суд також вважає, що той факт, що відповідач після 2014 року, коли його позов був залишений судом без розгляду, не вживав активних заходів для усунення йому перешкод у користуванні житлом, не може бути підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, оскільки спірна квартира була зайнята не сторонніми для нього людьми, а його колишньою дружиною, дочкою та двома малолітніми онуками, які також мали законне право користування цим житлом. Очевидно, що визначити інший порядок користування квартирою з урахуванням інтересів усіх мешканців (п`ять осіб) було неможливо з огляду на те, що шлюб між сторонами був розірваний, їх спільне проживання стало нестерпним, а спільна квартира має лише дві житлові кімнати – загалом 27,25 кв.м.

Твердження позивачів у позовній заяві про те, що відповідач протягом 2013-2019 років вивіз особисті речі з квартири, самі по собі не свідчать до відсутність у відповідача інтересу до спірного житла та не користування цим житлом без поважних причин, оскільки через неможливість спільного проживання в одній квартирі з колишньою дружиною та іншими родичами, а також необхідністю влаштування власного життя відповідачу були потрібні особисті речі.

Суд вважає, що визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та зняття його з реєстрації місця проживання буде мати для відповідача негативні наслідки, оскільки відповідач, будучи пенсіонером та особою похилого віку (1960 року народження), може залишитися без житла та не мати коштів для постійного забезпечення себе іншим житлом.

Між тим для позивачів збереження за відповідачем права користування житлом не буде мати негативних наслідків, оскільки відповідач фактично спірним житлом з поважних причин не користується, позивачам перешкод у користуванні цим житлом не створює, їх права жодним чином не обмежує. В свою чергу, понесення позивачами витрат на утримання спільного житла може бути підставою для стягнення компенсації таких витрат з відповідача, а не визнання його такими, що втратив право користування житлом та зняття з реєстрації місця проживання.

Крім того, позивачі не позбавлені права здійснити приватизацію спільного житла разом з відповідачем, який у законному порядку набув та на рівних з ними підставах має право користування цим житлом.

Отже, виходячи з усіх обставин справи, зокрема взаємовідносин між сторонами, які виключають їх спільне проживання, дійсних причин некористування відповідачем спірним житлом, які є поважними, суд вважає, що законні підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, та його зняття з реєстрації місця проживання за цією адресою відсутні, а тому в задоволенні цього позову необхідно відмовити повністю.

Відповідно до статті 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою в позові понесені судові витрати позивачам не відшкодовуються.

Керуючись ст. 258-259, 263-265 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1 , та зняття його з реєстрації місця проживання за вказаною адресою відмовити.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Наталія Марченко