Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №917/227/26 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 року м. Харків Справа №917/227/26

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» (вх.№1560П від 16.07.2026) на рішення Господарського суду Полтавської області від 25.06.2026 у справі №917/227/26 (м. Полтава, суддя Тимощенко О.М., повне рішення складено 25.06.2026)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрологістик-М», м. Новий буг, Баштанський район, Миколаївська область,

до Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України», селище Степне, Полтавський район, Полтавська область,

про стягнення 304 630,93 грн заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

17.02.2026 до Господарського суду Полтавської області через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрологістик-М» до відповідача Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» про стягнення заборгованості за договором оренди транспортного засобу від 01.07.2025 року в розмірі 304 630,93 грн, з яких: 261 920,32 грн основна заборгованість, 35 182,43 грн - пеня, 2 891,71 грн - 3% річних, 4 636,47 грн - інфляційні втрати (вх. № 234/26).

20.04.2026 відповідачем подано до Господарського суду Полтавської області відзив на позовну заяву, в якому останній, серед іншого, заперечував проти стягнення пені та посилався на положення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України. Одночасно відповідач просив поновити строк на подання відзиву, посилаючись на дію воєнного стану, нестабільність енергопостачання, ускладнення доступу до електронних сервісів, перебої у роботі засобів зв`язку та мережі Інтернет.

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 21.04.2026 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про поновлення строку на подання відзиву на позовну заяву. Залишено без розгляду відзив на позов Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України».

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 25.06.2026 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрологістик-М» 261 920,32 грн основного боргу, пеню у сумі 29 773,33 грн., 4636,47 інфляційних втрат, 2891,71 грн. 3% річних та 4921,66 грн. витрат по сплаті судового збору. В іншій частини позову відмовлено в задоволенні вимог.

Державне підприємство «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» з вказаним рішенням суду першої інстанції частково не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить рішення Господарського суду Полтавської області від 25.06.2026 у справі №917/227/26 скасувати в частині стягнення з Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України 29 773,33 грн пені; 4 636,47 грн інфляційних втрат; 2 891,71 грн трьох процентів річних; 4 921,66 грн судового збору. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким зменшити розмір пені на 90 % та стягнути з Відповідача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрологістик-М» пеню у розмірі 2 977,33 грн.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення місцевого господарського суду в оскаржуваній частині є таким, що ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, без належної оцінки співмірності відповідальності наслідкам порушення зобов`язання та з порушенням норм процесуального права.

Скаржник зауважує, що 20.04.2026 відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву, в якому він заперечував проти стягнення пені в заявленому розмірі, посилаючись, зокрема, на статтю 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», частину третю статті 551 ЦК України та статтю 233 ГК України. Відповідач одночасно просив поновити строк на подання відзиву. Однак, ухвалою Господарського суду Полтавської області від 21.04.2026 у поновленні строку відмовлено, а відзив залишено без розгляду.

На твердження апелянта, під час ухвалення рішення суд самостійно застосував обмеження, встановлене статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» та зменшив нараховану Позивачем пеню з 35 182,43 грн до 29 773,33 грн. Проте, суд першої інстанції не розглянув питання про додаткове зменшення неустойки на підставі частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України та не надав оцінки обставинам, які свідчать про неспівмірність заявленої відповідальності наслідкам порушення зобов`язання. Скаржник стверджує, що місцевий господарський суд помилково ототожнив законодавче обмеження розміру пені зі зменшенням неустойки як неспівмірної.

Скаржник зазначає, що частина третя статті 551 ЦК України та стаття 233 ГК України надають суду право зменшити навіть правильно розраховану пеню, якщо вона є надмірною порівняно зі збитками кредитора або за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, приведення розміру пені у відповідність до законодавчої межі не виключало необхідності перевірити, чи є остаточно визначена судом пеня співмірною наслідкам порушення зобов`язання. Однак, такої перевірки суд першої інстанції не провів.

Апелянт наголошує що суд першої інстанції не врахував статус та майновий стан Відповідача. Так, відповідач є державним сільськогосподарським підприємством, фінансово-господарська діяльність якого здійснюється в умовах воєнного стану, зростання вартості матеріально-технічних ресурсів, пального, енергоносіїв, логістичних послуг і загального погіршення економічної ситуації.

Скаржник переконаний, що стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних поряд з основним боргом і судовими витратами погіршує майновий стан державного підприємства та впливає на можливість виконання ним статутних завдань.

Разом з цим, в оскаржуваному рішенні не встановлено які конкретно негативні наслідки настали для позивача; чи завдано Позивачу збитків; чи відповідає пеня характеру та наслідкам порушення; чому максимальний допустимий розмір пені є справедливим саме у цій справі; чи не призведе стягнення всієї пені до надмірного покарання боржника. Оскаржуване рішення не містить мотивів щодо можливості застосування частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Апелянт зазначає, що прострочення не було спрямоване на ухилення від виконання зобов`язання або заподіяння шкоди Позивачу. Розмір пені може бути зменшений без порушення майнових інтересів Позивача, які вже захищені стягненням основного боргу, інфляційних втрат і трьох процентів річних.

З огляду на викладене скаржник вважає справедливим зменшити пеню на 90%, тобто з 29 773,33 грн до 2 977,33 грн.

Крім того, скаржник зауважує, що в мотивувальній частині рішення суд помилково зазначив, що здійснює розгляд справи № 917/697/26, хоча фактично розглядав справу №917/227/26.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.07.2026 для розгляду справи №917/227/26 визначено наступний склад суду: головуючий суддя (суддя-доповідач) Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.07.2026 апеляційну скаргу Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» (вх.№1560П від 16.07.2026) на рішення Господарського суду Полтавської області від 25.06.2026 у справі №917/227/26 залишено без руху з підстав відсутності доказів сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі.

В строк, наданий судом, від апелянта надійшла заява про усунення недоліків (вх.№8461 від 31.07.2026). Зокрема, апелянтом надано докази сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 11.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України». Розгляд апеляційної скарги постановлено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

17.08.2026 матеріали справи №917/227/26 надійшли до Східного апеляційного господарського суду (вх.№ 9016).

Представником позивача подано до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу (вх.№8953від 14.08.026), в якому останній просить суд апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Стягнути з Державного підприємства "Дослідне господарство "Степне" Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної Академії Аграрних Наук України" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЛОГІСТИК-М" 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування своєї правової позиції позивач вказує, зокрема, на те, що апелянт оскаржує рішення виключно в частині стягнення 29 773,33 грн пені; 4 636,47 грн інфляційних втрат; 2 891,71 грн трьох процентів річних; 4 921,66 грн судового збору та в частині відповідного розподілу судових витрат, проте обґрунтування апеляційної скарги зводиться лише до того, що суд мав зменшити пеню на 90 %, оскільки відповідач є державним підприємством, а в країні триває війна.

Позивач звертає увагу суду на те, що відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції не надіслав до суду жодної своєї реакції, відзиву чи доказів у встановлений судом строк. Лише більше ніж через місяць після відкриття провадження у справі Відповідач подав до суду клопотання про поновлення строку на подання відзиву, без належного обґрунтування пропуску строку на їх подання.

Окрім того, позивач зазначає, що відповідачу була надіслана претензія (отримання якої він не заперечує), де йому було запропоновано оплатити лише тіло боргу, а в разі несплати – позивач буде звертатися до суду та стягувати пеню, 3 % річних, інфляційні втрати та інші судові витрати. Однак, на твердження повивача, жодної реакції на вказану претензію Відповідач не надав.

Сторона позивача наголошує, що відповідач зареєстрований в системі «Електронний суді» та отримував всі процесуальні документи, мав змогу скористатися всіма передбаченими процесуальними правами у встановлені законом строки. Однак, сторона, яка свідомо обрала пасивну поведінку в суді першої інстанції, несе ризики настання наслідків такої поведінки.

На переконання позивача, поведінка відповідача у даній справі є класичним випадком намагання затягування розгляду справи (подання апеляційної скарги без належного обґрунтування, без сплати судового збору), з метою ухилення від виконання свого зобов`язання перед Позивачем.

В обґрунтування своїх заперечень позивач, серед іншого, посилається на висновки Великої Палати, згідно яких нарахування інфляційних втрат та 3% річних є правомірним разом із нарахуванням пені, оскільки вони мають різну правову природу і не суперечать ст. 61 Конституції України.

На переконання позивача, навіть у апеляційній скарзі відповідач не надає суду жодних доказів того, що стягнена пеня у розмірі 29 773,33 грн є несправедливою та підлягає зменшенню.

Суд зазначає, що враховуючи, що ціна позову в даній справі є меншою від ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судом було попереджено сторони, що апеляційна скарга буде розглянута за правилами частини 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України без повідомлення учасників справи.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з частино 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

З урахуванням вищезазначених законодавчих положень, ухвала про відкриття апеляційного провадження та розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження вручена сторонам у справі в електронному кабінеті системи «Електронний суд» 12.08.2026.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується належне повідомлення сторін про відкриття провадження у справі та розгляд справи в порядку, передбаченому частиною 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України.

Заперечень проти розгляду апеляційної скарги в даному порядку від сторін не надійшло.

Відповідно до частини 1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Дослідивши матеріали справи, а також доводи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 01.07.2025 року між Позивачем (надалі - Орендодавець) та Відповідачем (надалі - Орендар) укладено Договір оренди транспортного засобу (надалі – Договір), за умовами якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в тимчасове оплатне користування вантажний автомобіль марки DAF XF 105/460, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рік випуску 2011, заводський номер НОМЕР_2 , причіп марки KOGEL, реєстраційний номер НОМЕР_3 , заводський номер НОМЕР_4 (арк. справи 6).

01.07.2025 року вказаний автомобіль був переданий Орендодавцем Орендарю на підставі Акту прийому - передачі від 01.07.2025 року.

19.10.2025 року транспортний засіб був повернутий Орендарем Орендодавцю на підставі Акту прийому-передачі від 19.10.2025 року.

Відповідно до п.4.1. Договору Орендар зобов`язується своєчасно здійснювати орендні платежі в розмірі 100 000,00 грн. у календарний місяць.

Згідно п.4.2 Договору орендна плата сплачується в безготівковому порядку на розрахунковий рахунок Орендодавця не пізніше 20 числа кожного (місяця, кварталу, півріччя).

Орендар зобов`язаний протягом 20 днів з моменту отримання рахунку та акту виконаних робіт перерахувати орендну плату (п. 4.3. Договору).

У п. 7.1. Договору сторони узгодили, що у випадку прострочення по сплаті орендних платежів Орендар несе відповідальність у вигляді пені у розмірі 0,1% від суми боргу за кожен день прострочення.

Згідно Акту здачі-приймання робіт №18 від 31.07.2025 року вартість оренди становила за липень 2025 року становила 100 000,00 грн, згідно Акту здачі-приймання робіт №30 від 30.09.2025 року вартість оренди становила за вересень 2025 року становила 100 000,00 грн.

Відповідно до Акту здачі-приймання робіт №40 від 19.10.2025 року вартість оренди становила за 19 днів жовтня 2025 року становила 61 920,32 грн.

В порядку досудового врегулювання спору Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрологістик-М» на адресу Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» було направлено претензію від 19.01.2026 року, яка отримана останнім 28.01.2026 року.

Після отримання претензії Відповідач запросив у Позивача акт звірки взаєморозрахунків, який був йому направлений на електронну пошту.

Однак, вказана претензія залишена відповідачем без задоволення, що й стало підставою для звернення позивача до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою до відповідача про стягнення 304 630,93 грн, з яких: 261 920,32 грн основна заборгованість, 35 182,43 грн - пеня, 2 891,71 грн - 3% річних, 4 636,47 грн - інфляційні втрати.

Рішенням Господарського суду Полтавської області позовні вимоги задоволено частково.

Відповідні висновки місцевого господарського суду з посиланням на положення статей 525, 526, 530, 610, 611, 612, 798, 799 Цивільного кодексу України мотивовані тим, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором оренди транспортного засобу від 01.07.2025 у зв`язку із чим, наявні правові підстави для часткового задоволення позовних вимог.

Здійснивши перевірку заявленого до стягнення розміру пені, суд першої інстанції встановив, що її нарахування підлягає обмеженню відповідно до вимог статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», у зв`язку з чим визначив належним до стягнення розмір пені у сумі 29 773,33 грн.

Розрахунок інфляційних втрат у сумі 4 636,47 грн та трьох процентів річних у сумі 2 891,71 грн суд першої інстанції визнав обґрунтованим та арифметично правильним, у зв`язку з чим позовні вимоги у цій частині задовольнив у повному обсязі.

Апеляційний господарський суд зазначає, що з огляду на вимоги апеляційної скарги та, враховуючи положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України, рішення переглядається в частині стягнення з Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України 29 773,33 грн пені; 4 636,47 грн інфляційних втрат; 2 891,71 грн трьох процентів річних.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судова колегія зазначає, що відповідно до пункту 2 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків передбачає договори та інші правочини.

Відповідно до пункту 1 статті 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Судова колегія враховує, що 28.08.2025 Господарський кодекс України втратив чинність, водночас, відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 №1-зп, від 09.02.1999 №1-рп/99, від 05.04.2001 №3-рп/2001, від 13.03.2012 №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

З огляду на те, що спірні правовідносини виникли до 28.08.2025, останні регламентуються в тому числі приписами Господарського кодексу України.

Як встановлено статтею 67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Аналогічне положення міститься і в статті 627 Цивільного кодексу України, згідно якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Колегією суддів встановлено, що спірні правовідносини виникли на підставі договору оренди транспортного засобу від 01.07.2025 та регулюються положеннями глави 58 Цивільного кодексу України, зокрема § 5 «Найм (оренда) транспортного засобу».

Відповідно до статті 798 Цивільного кодексу України предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо. Договором найму транспортного засобу може бути встановлено, що він передається у найм з екіпажем, який його обслуговує. Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу.

Згідно зі статтею 799 Цивільного кодексу України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Умовами договору оренди транспортного засобу сторони визначили розмір орендної плати, порядок та строки її внесення, а також строк користування транспортним засобом. Зокрема, відповідно до пункту 4.1 договору Орендар зобов`язався здійснювати орендні платежі у розмірі 100 000,00 грн за календарний місяць, а пунктами 4.2, 4.3 договору встановлено порядок та строки проведення таких платежів.

Судом першої інстанції встановлено, і не заперечується сторонами під час апеляційного перегляду справи, що позивач належним чином виконав свої договірні зобов`язання, надавши відповідачу в оренду вантажний автомобіль. Водночас відповідач свої зобов`язання щодо своєчасної та повної оплати орендних платежів не виконав, у зв`язку з чим станом на момент звернення позивача до суду заборгованість за договором оренди транспортного засобу від 01.07.2025 становила 261 920,32 грн.

Пунктом 7.1. Договору сторони погодили, що у випадку прострочення по сплаті орендних платежів Орендар несе відповідальність у вигляді пені у розмірі 0,1% від суми боргу за кожен день прострочення.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За правилами частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У відповідності до частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Стаття 216 Господарського кодексу України передбачає відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим кодексом, іншими законами і договором.

Згідно пункту 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною 1 статті 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

За змістом частини 2 статті 549 Цивільного кодексу України, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до приписів Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань. Суб`єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності. Дія цього Закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб`єктів переказу грошей через платіжні системи.

Згідно з положеннями статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Позивачем нараховано пеню у розмірі 0,1% від суми боргу за кожен день прострочення, що суперечить положеннями статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань".

Перевіривши розрахунок пені та здійснивши її перерахунок з урахуванням положень статті 3 зазначеного Закону та подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у відповідні періоди прострочення, колегія суддів встановила, що розмір пені, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 29 773,33 грн.

Отже, висновок суду першої інстанції щодо визначення пені у зазначеному розмірі є правильним.

Водночас, апелянт стверджує, що місцевим господарським судом не розглянуто питання про додаткове зменшення неустойки на підставі частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України та не надано оцінки обставинам, які свідчать про неспівмірність заявленої відповідальності наслідкам порушення зобов`язання, оскаржуване рішення не містить мотивів щодо можливості застосування зазначених приписів законодавства.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції не врахував статус та майновий стан Відповідача.

Колегія суддів, надаючи оцінку вказаним доводам апеляційної скарги, насамперед звертає увагу на процесуальну поведінку відповідача під час розгляду справи судом першої інстанції.

Матеріалами справи підтверджено, що 20.04.2026 відповідачем подано до Господарського суду Полтавської області відзив на позовну заяву, в якому останній, серед іншого, заперечував проти стягнення пені та посилався на положення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України. Одночасно відповідач просив поновити строк на подання відзиву, посилаючись на дію воєнного стану, нестабільність енергопостачання, ускладнення доступу до електронних сервісів, перебої у роботі засобів зв`язку та мережі Інтернет.

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 21.04.2026 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про поновлення строку на подання відзиву на позовну заяву. Залишено без розгляду відзив на позов Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України».

Отже, колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції не розглядав по суті викладені у відзиві заперечення відповідача щодо розміру пені та клопотання про її зменшення, оскільки означена заява по суті справи подана з пропуском встановленого судом строку, а клопотання про поновлення такого строку було відхилено.

При цьому, колегія суддів вважає істотним те, що відповідач не скористався своїм процесуальним правом на оскарження ухвали Господарського суду Полтавської області від 21.04.2026 про відмову у поновленні строку на подання відзиву та залишення його без розгляду. Вказана ухвала у встановленому законом порядку не була оскаржена та не була скасована.

Отже, процесуальні наслідки пропуску строку на подання відзиву залишилися чинними, а викладені у ньому заперечення та клопотання про зменшення пені не набули статусу належним чином розглянутих судом першої інстанції процесуальних вимог відповідача.

Відповідно до статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право, зокрема, подавати докази, заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи та міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, а також оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках. Реалізація зазначених прав здійснюється учасниками справи у порядку та строки, встановлені процесуальним законом.

Водночас принцип змагальності господарського судочинства передбачає не лише надання сторонам рівних процесуальних можливостей, а й покладає на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням або невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідач мав можливість своєчасно заявити клопотання про зменшення пені, навести конкретні обставини на його обґрунтування, надати відповідні докази, а у разі незгоди з ухвалою про відмову у поновленні процесуального строку — оскаржити її у встановленому законом порядку. Проте своїм правом на оскарження зазначеної ухвали відповідач не скористався.

За наведених обставин колегія суддів відхиляє доводи апелянта про незастосування судом першої інстанції положень частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України щодо зменшення розміру пені, як такі, що не свідчать про порушення судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Колегія суддів наголошує, що питання щодо зменшення пені не було предметом розгляду в суді першої інстанції, оскільки відповідні заперечення та клопотання подані відповідачем після закінчення встановленого процесуального строку, у поновленні якого судом відмовлено, а ухвала про відмову у поновленні строку та залишення відзиву без розгляду відповідачем не оскаржувалась. За таких обставин, місцевий господарський суд обґрунтовано не надавав оцінки доводам, які не були прийняті ним до розгляду у встановленому процесуальним законом порядку.

Водночас наведені апелянтом посилання на статус відповідача як державного підприємства, його майновий стан та здійснення господарської діяльності в умовах воєнного стану не можуть самі по собі свідчити про наявність підстав для зменшення пені, оскільки відповідні обставини не були своєчасно заявлені, належним чином обґрунтовані та підтверджені відповідними доказами під час розгляду справи судом першої інстанції.

Підсумовуючи усе вищевикладене, колегія суддів, оцінюючи обставин справи та процесуальну поведінку відповідача в ході розгляду справи судом першої інстанції, не вбачає правових підстав для реалізації судом апеляційної інстанції дискреційних повноважень щодо зменшення розміру пені. Колегія суддів наголошує, шо відповідачем як під час розгляду справи в суді першої інстанції так і під час апеляційного перегляду справи, не доведено належними та допустимими доказами наявності виняткових обставин, які б свідчили про явну неспівмірність визначеного до стягнення розміру пені наслідкам порушення зобов`язання та обумовлювали необхідність її зменшення. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги апеляційної скарги щодо зменшення пені на 90 %.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в розмірі 2 891,71 грн та інфляційних втрат в сумі 4 636,47 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

У постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 Цивільного кодексу України, зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у статті 625 Цивільного кодексу України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює окремі види зобов`язань. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 31.10.2018 у справі №161/12771/15-ц, від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі №711/4010/13, від 23.06.2020 у справі №536/1841/15-ц, від 07.07.2020 у справі №712/8916/17, від 22.09.2020 у справі №918/631/19, від 09.11.2021 у справі №320/5115/17.

Враховуючи доведеність факту порушення відповідачем своїх договірних зобов`язань в частині своєчасної та повної оплати за договором оренди транспортного засобу від 01.07.2025, перевіривши наданий позивачем розрахунок, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог у відповідній частині та стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат в розмірі 4 636, 47 грн та 3 % річних в сумі 2 891,71 грн.

Водночас колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що стягнення інфляційних втрат та 3 % річних поряд із основною заборгованістю вже забезпечує захист майнових інтересів позивача, а тому розмір пені підлягає зменшенню, як такі, що ґрунтуються на довільному тлумаченні правової природи зазначених платежів та не враховують відмінності між ними.

Акцесорний характер інфляційних втрат та 3 % річних не означає, що такі нарахування компенсують усі майнові наслідки порушення зобов`язання або що їх стягнення усуває інші передбачені договором чи законом наслідки такого порушення.

Відтак посилання апелянта на стягнення інфляційних втрат та 3 % річних як на обставину, яка сама по собі свідчить про відсутність підстав для стягнення пені або необхідність її зменшення, є помилковим. Наявність зазначених акцесорних нарахувань не усуває факту порушення відповідачем грошового зобов`язання та не свідчить про те, що передбачена договором пеня внаслідок цього втрачає своє правове значення.

Крім того, колегія суддів відхиляє довід апелянта про помилкове зазначення судом першої інстанції у мотивувальній частині рішення номера справи № 917/697/26 замість №917/227/26.

Зазначення судом у тексті рішення іншого номера справи має характер очевидної технічної описки, яка сама по собі не свідчить про неправильність вирішення спору по суті та не впливає на законність і обґрунтованість судового рішення. Зі змісту рішення вбачається, що суд першої інстанції розглядав саме спір між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрологістик-М» та Державним підприємством «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України», досліджував обставини, що стосуються договору оренди транспортного засобу від 01.07.2025, та вирішував заявлені у справі № 917/227/26 позовні вимоги.

Отже, наведене апелянтом неправильне зазначення номера справи місцевим господарським судом не призвело до неправильного встановлення судом предмета спору, складу його учасників чи фактичних обставин справи, а тому не є підставою для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Таким чином, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують наведених вище висновків суду, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з правовою оцінкою, наданою судом першої інстанції, і не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті судом першої інстанції оскаржуваного рішення, не знайшли свого підтвердження, а тому суд залишає скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Також, Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Ураховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені апелянтом, у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Дослідне господарство «Степне» Інституту свинарства і агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 25.06.2026 у справі №917/227/26 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки касаційного оскарження передбачено ст.ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 09.10.2026.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян