Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №177/938/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8787/26 Справа № 177/938/25 Суддя у 1-й інстанції - Суботіна С. А. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року м. Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Бондар Я.М.,

суддів Акуленка В.В., Остапенко В.О.

секретар судового засідання – Лідовська А.А.

сторони:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивачки адвоката Шемета Ігоря Олеговича на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2026 року, яке ухвалено суддею Суботіною С.А. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 12 червня 2026 року,

В С Т А Н О В И В

В квітні 2025 року представник позивача ОСОБА_1 , адвокат Шемет І.О., звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив визнати садовий будинок та земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 0,06 га з кадастровим номером 1221881300:02:001:1006, за адресою: АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Пред`явлені вимоги мотивовано тим, що під час перебування сторін у шлюбі, позивачем 21.11.2023 придбано садовий будинок та земельну ділянку площею 0,06 га з кадастровим номером 1221881300:02:001:1006, надану для колективного садівництва у садівничому товаристві «Мрія», Лозуватська ОТГ, Криворізький район, Дніпропетровська область (будинок 375). Вказана нерухомість придбана за особисті кошти позивача, що отримані нею внаслідок роботи за контрактом в ФР Німеччина, за період із серпня 2022 року по липень 2023 року. Частину коштів на придбання нерухомості надала позивачу старша донька від першого шлюбу - ОСОБА_3 . У березні 2025 року позивач, маючи намір продажу вказаної нерухомості, під час підготовки для укладення угоди купівлі-продажу, дізналася про внесення органом виконавчої служби відомостей про відповідача до Єдиного реєстру боржників, у зв`язку з чим, нотаріус відмовив у посвідченні договору купівлі-продажу. Оскільки у позасудовому порядку позивач позбавлена можливості відновити право на реалізацію майна, вона звернулася до суду з даним позовом.

Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю відмовлено.

Не погодившись із даним судовим рішенням представник позивачки адвокат Шемет І.О. подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове про повне задоволення позовних вимог.

На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції не врахував, що позивач працювала за кордоном (Німеччина) у 2022–2023 рр. та отримувала стабільний дохід, який міг бути використаний для купівлі майна. Позивач наполягала, що гроші, зароблені нею за кордоном, є її особистими коштами, а не спільними, тому придбане майно має визнаватися її приватною власністю. Апелянт підкреслював, що сімейні стосунки фактично були припинені ще до придбання майна, спільного бюджету не велося, а отже презумпція спільної власності не може застосовуватися. У суді були допитані свідки, які підтвердили, що сторони тривалий час не проживали разом і не вели спільного господарства. Апелянт посилався на ст. 57 Сімейного кодексу України, яка передбачає, що майно, набуте за особисті кошти одного з подружжя, є його приватною власністю. Зазначив, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки походженню коштів та не врахував усі обставини, які підтверджують їх особистий характер.

Отже, позивач доводила, що садовий будинок і земельна ділянка були придбані виключно за її особисті кошти, зароблені за кордоном, і тому не можуть вважатися спільною сумісною власністю подружжя.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник відповідача адвокат Примаков К.О. зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалене правильно, без порушень норм матеріального та процесуального права, і апеляційна скарга має бути залишена без задоволення. Майно фактично набуте ще у 2016 році: сім`я користувалася дачею з 2016 року, кошти були передані продавцю тоді ж, а оформлення у власність відбулося лише у 2023 році.

Представник зазначив про недопустимість іноземних документів без легалізації: трудовий договір та довідка про доходи з Німеччини не мають апостиля, тому не можуть визнаватися належними доказами в Україні. Вказав на відсутність митної декларації: для підтвердження ввезення коштів понад 10 000 євро потрібна декларація, але її немає, отже не доведено, що гроші були ввезені в Україну. Послався на те, що свідчення свідків недопустимі: покази Шаповалової та Наумчик базуються «зі слів» позивачки, тому не є належним доказом. Зазначив про неприпустимість перекладання обов`язку доказування: відповідач не зобов`язаний доводити наявність доходів чи факт збереження шлюбних стосунків, бо діє презумпція спільності майна подружжя. Звернув увагу суду на поведінку позивачки, зазначено, що вона пошкодила майно «облила соляркою кімнати, знищила побутові прилади», що суперечить її твердженням про особисту власність.

В судовому засіданні представник позивачки адвокат Шемет І.О. підтримав та просив задовольнити апеляційну скаргу, представник відповідача адвокат Примаков К.О. заперечив проти її задоволення, підтримав свій відзив.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відзиву на неї, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення за наступних підстав.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Судом першої інстанції встановлено та це підтверджується матеріалами справи, що 20.11.2015 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06.03.2025 (справа № 216/1032/25) розірвано (а.с.7,160).

У шлюбі в сторін народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8).

Під час перебування в шлюбі, 21.11.2023 ОСОБА_1 придбала садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 0,06 га, кадастровий номер 1221881300:02:001:1006, надану для колективного садівництва, за тією ж адресою, що підтверджується договором купівлі-продажу від 21.11.2023, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Пахомовою Н.І., зареєстровано в реєстрі за № 3240 (а.с.9-10).

Позивач зазначає, що нерухоме майно придбано нею за її особисті кошти, які вона офіційно отримала внаслідок роботи в ФР Німеччина, на підтвердження чого надано трудовий договір, із нотаріально засвідченим перекладом, укладений 24.08.2022 та діючий до 22.03.2023 (а.с.50-54).

У витязі з електронних довідок про сплату податку на заробітну плату за 2022, 2023 роки, зазначено про отримання ОСОБА_5 за період із 24.08.2022 по 31.12.2022 доходу у виді заробітної плати в розмірі 11736,11 євро, із 01.01.2023 по 15.07.2023 у розмірі 20490,67 євро, із яких утримано податки та збори (а.с.54-55, 56-57).

Від ГУ ДПС у Дніпропетровській області судом отримано інформацію щодо доходів ОСОБА_2 за період із 2015 по 2023 роки, із яких слідує, що джерела стабільного заробітку відповідач не мав. Наявні відомості про отримання ним доходу у 2015, 2018 та 2020 роках (а.с.79-81).

За відомостями з Єдиного реєстру боржників щодо ОСОБА_2 , останній є боржником у виконавчих провадженнях, кількість яких станом на 09.04.2025 становить 39 записів (а.с.13-19).

Не погоджуючись із доводами позивача, ОСОБА_2 зазначив, що працював неофіційно, а кошти, які позивач заробила у Німеччині в період з 2022 по 2023 рік, нею витрачено на придбання автомобіля. Так, за інформацією Територіального сервісного центру МВС № 1243, за період 2015-2025 роки, позивачем ОСОБА_1 зареєстровано 19.02.2021 транспортний засіб МАЗ 533605, 2008 року випуску, який 28.10.2022 перереєстровано на іншу особу, та 26.07.2023 на останню зареєстровано транспортний засіб BMW ХЗ, 2005 року випуску (а.с.97).

Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, дійшов висновку, що позивачка не спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане під час шлюбу. Суд визнав, що садовий будинок і земельна ділянка, придбані під час шлюбу, залишаються спільною сумісною власністю подружжя, а підстав для визнання їх особистою приватною власністю позивачки немає.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України) Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно з законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У частині першій статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Наведеною постановою Пленуму Верховного Суду України судам роз`яснено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя.

За змістом статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Позивачкою ОСОБА_1 до суду не подано належних, допустимих та достатніх доказів, що, що кошти на придбання будинку та земельної ділянки були її особистою приватною власністю; що саме зароблені в Німеччині кошти були використані для придбання спірного майна; джерело походження всієї суми вартості нерухомості; передачу донькою частини коштів; фактичне припинення шлюбних відносин на момент придбання майна.

З врахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.

З підстав вищевказаного, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу представника позивачки адвоката Шемета Ігоря Олеговича залишити без задоволення.

Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повне судове рішення складено 08 жовтня 2026 року.

Головуючий:

Судді: