Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №460/7817/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/7817/25 пров. № А/857/27300/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії :

судді-доповідача: Судової-Хомюк Н.М.,

суддів: Глушка І.В., Затолочного В.С.,

розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року у справі № 460/7817/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про зобов`язання вчинити певні дії,

суддя у І інстанції – Недашківська К.М.,

час ухвалення рішення - не зазначено,

місце ухвалення рішення - м. Рівне,

дата складення повного тексту рішення – 04 червня 2025 року,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі також позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі також відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, щодо припинення виплати із 01.01.2025 підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непацючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області починаючи із 01.01.2025 поновити, нарахувати та виплачувати підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановлених на 1 січня календарного року.

Позивач зазначає, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду у справі №460/12055/23 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснити з 23.02.2023 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік). Проте, з 01.01.2025 Відповідач протиправно не нараховує доплату до пенсії в порядку статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у визначеному розмірі. Такі дії пенсійного органу є протиправними, оскільки норми Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» є спеціальними по відношенню до Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», яким установлені інші розміри доплати до пенсії (стаття 45).

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, його оскаржив позивач, оскільки вважає рішення суду першої інстанції таким, що прийняте з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що статтею 39 Закону №796-XII, дію якої відновлено Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018, їй гарантовано право на підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення. На її думку, положення Закону №4059-IX та постанови КМУ №1524 не можуть звужувати це право, яке було встановлене спеціальним законом.

Вказує, що суд першої інстанції неправильно вирішив колізію між Законом №796-XII та Законом №4059-IX, оскільки пізніший загальний закон не має переваги над раніше прийнятим спеціальним законом. Запровадження законом про державний бюджет додаткових умов одержання доплати та іншого її розміру, на переконання скаржниці, фактично звузило гарантований обсяг соціального захисту.

Просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України.

Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянкою, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи (категорія 3) (Посвідчення №521238) (а.с. 21).

Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади ОСОБА_1 зареєстрована та проживає з 04.11.2022 у населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення (село Біле) (а.с. 22).

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 у справі №460/12055/23 постановлено:

«Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, щодо не нарахування та невиплати із 23.02.2023 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснити із 23.02.2023 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області судовий збір у розмірі 536 (п`ятсот тридцять шість) грн 80 копійок».

Зі змісту Протоколу / розпорядження про призначення / перерахунок пенсії вбачається, що з 01.01.2025 доплата до пенсії відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII (далі – Закон №796-XII), не встановлена відповідно до статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19.11.2024 № 4059-IX (далі – Закон №4059-IX).

Вважаючи дії відповідача, які полягають у не нарахуванні та невиплаті позивачу доплати до пенсії з 01.01.2025 протиправними, позивач звернулась із позовом до суду.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволенні позовних вимог з огляду на те, що наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що позивач не проживав та не працював у зоні гарантованого добровільного відселення станом на «26 квітня 1986 року» чи у період, який починається з цієї дати. Позивач не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту проживання чи роботи у зоні гарантованого добровільного відселення станом на «26 квітня 1986 року» чи у період, який починається з цієї дати.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та соціального захисту визначає Закон №796-XII.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:

у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;

у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;

у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.

Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати (частина друга цієї статті).

01 січня 2015 року набрав чинності Закон № 76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі № 796-XII статті 31, 37, 39, 45.

У подальшому Законом України від 04 лютого 2016 року №987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»«, який набрав чинності з 01 січня 2016 року, до Закону №796-XII включено статтю 39 у новій редакції, якою передбачено доплату громадянам, які працюють у зоні відчуження, у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Позиція Верховного Суду стосовно застосування положень цього Закону сформована, зокрема у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 240/18004/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/27872/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/7584/23, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/21903/22, від 07 травня 2024 року у справі № 240/9080/22 та від 12 липня 2024 року у справі № 240/16837/22.

Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності), зокрема, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Крім того, Конституційний Суд України указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

При цьому у вказаному Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII. Водночас застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року), яка із 17 липня 2018 року є чинною.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 240/18881/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 240/12545/22, від 03 травня 2024 року у справі № 240/22317/22 та від 07 травня 2024 року у справі № 240/44186/21.

Суд також зазначає, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону № 796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018.

Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17 липня 2018 року відновлено дію редакції статті 39 Закону № 796-ХІІ (яка була чинною до 01 січня 2015 року) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС України) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. При цьому Суд також дійшов висновку, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.

При цьому Великою Палатою Верховного Суду не здійснено відступ від цієї позиції з огляду на положення частини п`ятої статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року № 3354-IX (далі - Закон № 3354-IX) (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022), згідно з якою визнання нормативно-правового акта або окремого його структурного елемента таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), або таким, що втратив чинність, не відновлює дію нормативно-правового акта або його окремого структурного елемента, що діяв до набрання чинності нормативно-правовим актом або окремим його структурним елементом, що визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), або таким, що втратив чинність.

Також Суд зауважує, що 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01 січня 2017 року.

Позиція Верховного Суду стосовно застосування положень цього Закону сформована, зокрема у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 240/21469/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/14613/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/29984/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/22160/22 та від 09 грудня 2024 року у справі № 240/720/24.

Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19 грудня 2019 року № 410-IX).

До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15 травня 2018 року № 2415-VIII).

Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до наведених вище положень Закону № 1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.

Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом № 76-VIII (що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018).

Колегією суддів встановлено, що Велика Палата Верховного Суду вже розглядала спір у подібних правовідносинах з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

У постанові від 04 квітня 2024 року у справі №240/19227/21 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що нове нормативно-правове регулювання, за загальним правилом, поширюється також на правовідносини, які виникли раніше, але продовжують існувати після набрання ним чинності, якщо законодавець не встановив іншого.

Аналогічний підхід застосований у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20, від 03 листопада 2021 року у справі № 9901/378/20.

Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону № 796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону № 796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.

При цьому зауважила, що Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень частини третьої статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зокрема, у пункті 5.2 Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 Конституційний Суд України вказав на те, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вказала, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.

Апеляційний суд не вбачає наявності підстав для відступу від вказаного висновку Великої Палати Верховного Суду.

Аналогічного висновку щодо застосування прожиткового мінімуму як розрахункової величини для визначення розміру підвищення (доплати) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яку визначено статтею 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 240/14563/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 240/20557/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 240/30187/22, від 07 травня 2024 року у справі № 240/10860/22, від 25 червня 2024 року у справі №240/30989/22, від 04 липня 2024 року у справі № 240/5290/22, від 16 жовтня 2024 року у справі №460/19850/23, від 28 жовтня 2024 року у справі №240/13753/22, від 28 жовтня 2024 року у справі № 240/15092/23.

Таким чином, непрацюючий пенсіонер, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення та на якого поширюється дія статті 39 Закону №796-XII, має право на щомісячне підвищення до пенсії у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених на 1 січня відповідного календарного року.

Разом з тим статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено, що у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у відповідній зоні станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 01 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Розмір такої доплати визначено у сумі 2361 грн.

Крім того, цією статтею передбачено, що особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС змінили місце проживання за межі відповідних зон та в подальшому повернулися до них, а також особам, які зареєстрували місце проживання чи переїхали на постійне проживання до зазначених зон після аварії, така доплата не встановлюється.

На виконання статті 45 Закону №4059-IX Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 27 грудня 2024 року №1524, якою визначено механізм встановлення факту проживання особи у відповідних зонах для встановлення, продовження чи припинення передбаченої цією статтею доплати.

Отже, на відміну від Закону №1774-VIII, яким змінено виключно розрахункову величину для визначення розміру вже встановленої статтею 39 Закону №796-XII виплати, статтею 45 Закону №4059-IX та постановою КМУ №1524 запроваджено відмінне від спеціального Закону №796-XII, правове регулювання: змінено як умови реалізації права, так і розмір відповідної виплати.

. Конституційний Суд України неодноразово наголошував на особливостях предмета закону про Державний бюджет України та недопустимості зміни таким законом правового регулювання, установленого іншими законами. Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 Конституційний Суд України зазначив, що предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений Конституцією України, а тому такий закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.

Аналогічний підхід Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 27 лютого 2020 року №3-р/2020, зауваживши, що Бюджетним кодексом України не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від предмета спеціального регулювання іншими законами України.

У Рішеннях від 09 липня 2007 року №6-рп/2007 та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 Конституційний Суд України також виходив із того, що законом про Державний бюджет України не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки для цього мають використовуватися окремі закони.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини щодо захисту майнових інтересів за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У рішеннях «Кечко проти України» (№63134/00, п.23) та «Сук проти України» (№10972/05, пп.20- 24), ЄСПЛ виходив із того, що, доки відповідні законодавчі положення залишаються чинними та передбачають право на виплату, органи державної влади не можуть виправдовувати її невиконання лише відсутністю необхідних бюджетних коштів. Цей підхід кореспондує принципу юридичної визначеності як складовій верховенства права. Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) в Оновленому Контрольному переліку питань для оцінки стану верховенства права (The Updated Rule of Law Checklist), CDL-AD(2025)002, ухваленому на 145-й пленарній сесії 12- 13 грудня 2025 року, відносить до змісту юридичної визначеності, зокрема, передбачуваність правового регулювання та захист легітимних очікувань особи.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів зазначає, що зміна правового регулювання соціальних гарантій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, у частині умов та обсягу права, встановленого Законом №796-XII, має здійснюватися шляхом внесення відповідних змін саме до цього спеціального Закону. Водночас зміни до статті 39 Закону №796-XII у частині права непрацюючих пенсіонерів, які проживають у зонах радіоактивного забруднення, на відповідне підвищення до пенсії у зв`язку з прийняттям Закону №4059-IX не вносилися.

Верховний Суд уже неодноразово вирішував питання щодо застосування статті 45 Закону №4059-IX у взаємозв`язку зі статтею 39 Закону №796-XII.

Так, у постанові від 20 травня 2026 року у справі №600/1438/25-а Верховний Суд визнав помилковим застосування статті 45 Закону №4059-IX як підстави для зменшення або припинення виплати та дійшов висновку про право особи на отримання підвищення, передбаченого статтею 39 Закону №796-XII, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Аналогічний правовий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 02 червня 2026 року у справі №460/377/25.

У постанові від 05 червня 2026 року у справі №240/4486/25 Верховний Суд зазначив, що статтею 45 Закону №4059-IX та постановою КМУ №1524 встановлено додаткове правове регулювання, відмінне від Закону №796-XII, тоді як зміна відповідного регулювання має здійснюватися шляхом внесення змін до спеціального Закону №796-XII.

У цій постанові Верховний Суд також застосував принцип lex specialis derogat generali та виходив із пріоритету Закону №796-XII як спеціального закону у відповідних правовідносинах, визнавши протиправним припинення виплати підвищення, передбаченого статтею 39 цього Закону.

Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 10 липня 2026 року у справі №460/4069/25, у якій Суд дійшов висновку про протиправність припинення з 01 січня 2025 року виплати підвищення, визначеного статтею 39 Закону №796-XII.

Суд також враховує, що у постанові від 12 травня 2026 року у справі №620/2616/25 Верховний Суд визнав необґрунтованою відмову у виплаті підвищення за статтею 39 Закону №796-XII з мотивів відсутності доказів проживання особи у відповідній зоні у зазначений період, якщо встановлено, що особа є непрацюючим пенсіонером та у спірний період проживає у зоні, на яку поширюється дія статті 39 Закону №796-XII.

Отже, передбачена статтею 45 Закону №4059-IX додаткова умова щодо проживання або роботи особи у відповідній зоні станом на 26 квітня 1986 року чи у період до 01 січня 1993 року не може бути самостійною підставою для припинення виплати підвищення, право на яке встановлено статтею 39 Закону №796-XII.

Для застосування статті 39 Закону №796-XII визначальним є встановлення того, що особа є непрацюючим пенсіонером, на якого поширюється дія цієї норми, та у спірний період постійно проживає на відповідній території радіоактивного забруднення.

Крім того, право ОСОБА_1 на отримання відповідного підвищення було встановлено рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 18.07.2023 у справі №460/12055/23.Наявність такого судового рішення сама по собі не виключає можливості зміни прав та обов`язків сторін у триваючих правовідносинах у разі подальшої належної зміни матеріально-правового регулювання. Проте у спірних правовідносинах стаття 39 Закону №796-XII, якою безпосередньо встановлено право ОСОБА_1 на відповідне підвищення, не змінювалася.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів робить висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до пункту 2 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно частин першої та другої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

У розрізі викладеного, оцінюючи наведені скаржником доводи, апеляційний суд приходить до переконання, що такі є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, а тому рішення суду слід скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року у справі № 460/7817/25 – скасувати та прийняти нове рішення, яким ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо припинення виплати із 01.01.2025 підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непацючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області починаючи із 01.01.2025 поновити, нарахувати та виплачувати підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановлених на 1 січня календарного року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяН. М. Судова-Хомюк

суддіІ. В. Глушко

В. С. Затолочний