Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №727/10154/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2026 року м. Чернівці Справа № 727/10154/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: Чернівецька міська рада, ОСОБА_3 , товариство з обмеженою відповідальністю «Вікарді»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 ,

при розгляді справи за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Гінінгер Анатолій Залманович, та Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікарді», в інтересах якого діє Волошина Тетяна Борисівна, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 січня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Калмикової Ю.О., дата виготовлення повного тексту рішення не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2025 року позивачі звернулися до суду із позовом до відповідачів про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди землі.

В обґрунтування вимог покликалися на те, що 04.01.2024 року між ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати» та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній набув у власність незавершене будівництво будівлі (відсоток готовності 21%), що розташована за адресою АДРЕСА_1 . Зазначене будівництво знаходиться на земельній ділянці за кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, що перебувала на праві оренди у ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати» строком до 05.02.2024 року.

За зверненням ОСОБА_3 та умовами укладеного договору купівлі-продажу 29 лютого 2024 року Чернівецькою міською радою було прийнято рішення за №1693, відповідно до пункту 1 якого вирішено: укласти на новий строк з ОСОБА_3 договір оренди землі за адресою АДРЕСА_1 , площею 1,2338 га (кадастровий номер 7310136300:09:001:0251) на 5 років для будівництва та Провадження №22-ц/822/511/26

обслуговування будівель торгівлі (код 03.07) (для організації мікроринку); вважати припиненим з 05.02.2024 року договір оренди земельної ділянки від 25.11.2003 року №1010, у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено; ОСОБА_3 укласти з Чернівецькою міською радою договір оренди землі та сплатити плату за фактичне користування земельною ділянко в еквіваленті орендної плати за землю до цільового фонду, утвореного міською радою, відповідно до умов договору.

На підставі вказаного рішення 19 березня 2024 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 було укладено договір оренди землі за №12880, згідно якого в оренду передано земельну ділянку загальною площею 1,2338 га за адресою АДРЕСА_1 , строком до 18.03.2029 року включно.

29 квітня 2024 року ОСОБА_3 передав ТОВ «Вікарді», кінцевим бенефіціаром якого він є, у власність незавершене будівництво будівлі (відсоток готовності 21%), що розташоване за адресою АДРЕСА_1 , як наслідок, ТОВ «Вікарді» набуло прав орендаря за договором оренди землі від 19.03.2024 року №12880 з 29.04.2024 року.

Позивачі наголошували, що рішення 42 сесії Чернівецької міської ради VIII скликання від 29.02.2024 року №1693 «Про розгляд звернення ОСОБА_3 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 » щодо надання земельної ділянки в оренду останньому є незаконним і підлягає скасуванню, а договір оренди землі №12880 від 19.03.2024 року, який був укладений на його виконання, повинен бути визнаний судом недійсним, оскільки вони є власниками нерухомого майна (будівлі) по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 13994507), а ОСОБА_4 є власником нерухомого майна (будівлі) (реєстраційний номер майна 20967926).

Стверджують, що належне їм майно знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, що підтверджується відомостями, наданими інженером-землевпорядником у схематичному плані земельної ділянки.

Знаходження цих будівель на земельній ділянці з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251 також підтверджується і викопіюванням з топографічного плану м. Чернівці (М1:2000), яке разом з іншими документами стало підставою для ухвалення ЧМР оскаржуваного рішення про надання земельної ділянки в оренду.

Наголошують, що до 05 лютого 2024 року земельна ділянка з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251 перебувала у користуванні ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати» відповідно до договору оренди земельної ділянки із Чернівецькою міською радою, посвідченого 25.11.2003 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Половинською О.Б., зареєстрованого в реєстрі за №13327.

Вказують, що в установлений законом строк ні ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати», ні ОСОБА_3 до власника земельної ділянки - ЧМР із заявою в порядку статті 33 ЗУ «Про оренду землі» не зверталися, а ОСОБА_3 із заявою про поновлення договору оренди через Центр надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради звернувся тільки 11.01.2024 року, тобто з порушенням встановленого для орендаря строку для використання переважного права.

Таким чином, у ОСОБА_3 в силу закону не було переважного права на укладання договору оренди землі з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, а отже вирішення цього питання повинно було відбуватись на загальних засадах з урахуванням законних інтересів всіх власників нерухомого майна, що знаходиться на цій земельній ділянці.

Вважають, що позивачі, які набули право власності на об`єкт нерухомості, набули і право вимагати оформлення на своє ім`я права користування частиною земельної ділянки в обсязі, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

Позивачі звертались до власника земельної ділянки - Відповідача-1 з приводу надання земельної ділянки для обслуговування об`єкта нерухомого майна, проте Чернівецька міська рада послалася на неможливість вирішення цього питання до моменту закінчення строку дії договору оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251 або виключно за згодою орендаря (на той час ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати»).

Оскільки договір оренди земельної ділянки із Чернівецькою міською радою закінчився 05.02.2024 року, а колишній орендар і його правонаступник не скористалися своїм переважним правом на укладання договору на новий строк, ЧМР була зобов`язана вирішувати питання щодо подальшого землекористування земельною ділянкою на загальних підставах - з`ясувати, чи знаходяться на земельній ділянці об`єкти нерухомого майна третіх осіб і з урахуванням цього факту прийняти рішення, однак в порушення вимог закону ЧМР уклала із ОСОБА_3 договір оренди земельної ділянки за кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, чим позбавила позивачів права на частину земельної ділянки, необхідної для розміщення та обслуговування належного їм об`єкту нерухомого майна.

На підставі наведеного просили:

визнати незаконним та скасувати рішення 42 сесії Чернівецької міської ради VІІІ скликання від 29.02.2024 року №1693 «Про розгляд звернення ОСОБА_3 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 »;

визнати недійсним договір оренди землі №12880, укладений 19.03.2024 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 1,2338 га за кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, цільове призначення землі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07), мета використання для організації мікроринку за адресою: АДРЕСА_1 та вирішити питання розподілу судових витрат.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 січня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір оренди землі №12880, укладений 19 березня 2024 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 1,2338 га за кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07), мета використання - для організації мікроринку за адресою: АДРЕСА_1 в частині земельної ділянки комунальної власності, яка необхідна для розміщення та обслуговування об`єкта нерухомого майна, який належать ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві приватної власності.

У позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Чернівецької міської ради, ОСОБА_3 , ТОВ «Вікарді», з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , про визнання незаконним та скасування рішення 42 сесії Чернівецької міської ради 8 скликання від 29 лютого 2024 року №1693 «Про розгляд звернення ОСОБА_3 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 », - відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням суду позивачі та відповідач ТОВ «Вікарді» подали апеляційні скарги.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в своїй апеляційній скарзі вважають оскаржене рішення незаконним та необґрунтованим у зв`язку із тим, що останнім неправильно застосовано норми матеріального права, а тому просить його скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог.

Щодо вимоги про незаконність рішення Чернівецької міської ради 42 сесії Чернівецької міської ради VIII скликання від 29.02.2024 року №1693 «Про розгляд звернення ОСОБА_5 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 , то суд першої інстанції посилаючись на формальні підстави (вичерпання дії рішення його виконанням - укладенням договору оренди землі), без надання правової оцінки законності самого рішення відмовив в позові у вказаній частині.

Вказують, що згідно договору оренди земельної ділянки, укладеного між ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати» та ЧМР, строк його дії закінчився 05.02.2024 року, однак у встановлений законом строк, тобто до 05.01.2024 року ні ВАТ «Чернівецький емальзавод «Карпати», ні ОСОБА_3 до власника земельної ділянки - ЧМР із заявою в порядку ст.33 ЗУ «Про оренду землі» не зверталися.

Заява ОСОБА_3 на ім`я Департаменту урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради про поновлення договору оренди була подана в Центр надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради тільки 11.01.2024 року, тобто з порушенням встановленого для орендаря строку для використання переважного права, і до заяви було додано проект договору, що свідчить про відсутність у ОСОБА_3 переважного права на укладання договору оренди землі на новий строк з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, а вирішення цього питання повинно було відбуватись на загальних засадах з урахуванням законних інтересів всіх власників нерухомого майна, що знаходиться на цій земельній ділянці, в тому числі позивачів та третьої особи.

Позивачі стверджують, що на земельній ділянці з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251 знаходиться належне їм та третій особі нерухоме майно, а тому особи, які набули право власності на об`єкт нерухомості, набули і право вимагати оформлення на своє ім`я права користування частиною земельної ділянки в обсязі, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

На підставі наведеного вважають, що суд першої інстанції не дав правої оцінки законності чи незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на виконання якого був укладений оспорюваний договір оренди землі, що, в свою чергу, призвело до необґрунтованої відмови у позові.

Щодо визнання недійсним договору оренди землі №12880, укладеного 19.03.2024 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 , вказують, що суд, приймаючи рішення про визнання такого недійсним лише в частині земельної ділянки, необхідної для розміщення та обслуговування нерухомого майна позивачів, фактично розділив сформовану як об`єкт цивільних прав земельну ділянку з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251 на декілька частин, чим неправильно застосував приписи ЗК України, ЗУ «Про Державний земельний кадастр», ЗУ «Про землеустрій» та ЗУ «Про оренду землі», а також норми ст.ст.215 та 217 ЦК України.

Звертають увагу, що саме земельна ділянка площею 1,2338 га, якій присвоєно кадастровий номер 7310136300:09:001:0251, була предметом договору оренди землі №12880 від 19.03.2024 року, тобто істотною умовою договору відповідно до статті 15 ЗУ «Про оренду землі», що вказує на необхідність визнання недійсним всього договору.

Також, з посилання на правові позиції ВС вказують, що рішення суду про часткове визнання недійсним договору не призведе до поновлення прав позивачів, так як в силу закону неможливо провести скасування реєстрації земельної ділянки і реєстрації нових без згоди землекористувача, а отже, лише повне припинення прав землекористування ТОВ «Вікарді» надасть можливість вирішити питання землекористування всіх власників нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 7310136300:09:001:0251.

В свою чергу, ТОВ «Вікарді» в поданій апеляційній скарзі просить скасувати рішення в частині задоволеної вимоги та ухвалити нову постанову про відмову в задоволенні такої.

Стверджує, що визнання договору недійсним в частині без виділення цієї частини в натурі (формування окремої земельної ділянки) порушує принцип цілісності земельної ділянки. Суд фактично створив правову колізію, за якою договір оренди нібито діє на частину ділянки, але сама ділянка в кадастрі існує як єдиний об`єкт. Судом першої інстанції не було враховано, що позивачі є власниками невеликих об`єктів нерухомості на земельній ділянці площею 1,2338 га.

Визнання недійсним договору оренди основного землекористувача (забудовника) є непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Належним способом захисту в даному випадку, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду (справа №910/18560/16 від 04.12.2018 року), є вимога про встановлення земельного сервітуту або вимога про визнання права користування земельною ділянкою під будівлею (за умови технічного виділення такої ділянки), а не руйнування правового титулу оренди на весь масив або його невизначену частину.

Звертає увагу на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою саму заяву Чернівецької міської ради, яка і визнала позов, проте звертала особливу увагу суду на той факт, що при передачі земельної ділянки в оренду за адресою АДРЕСА_1 , площею 1,2338 га, кадастровий номер 7310136300:09:001:0251 ОСОБА_3 та в подальшому ТОВ «Вікарді», Чернівецькій міській раді не було відомо про наявність на цій земельній ділянці будь-якого іншого нерухомого майна, окрім об`єкту незавершеного будівництва готовністю 21%, а саме про об`єкти нерухомого майна, які належать на праві власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Наведене зумовлено тим, що об`єкти нерухомого майна, які належать на праві власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , зареєстровані за адресою АДРЕСА_1 є малою архітектурною формую, а адреса земельної ділянки АДРЕСА_1 , що вказує на правомірність дій Чернівецької міської рада при прийнятті 29.02.2024 року рішення за №1693 та при укладенні 19.03.2024 року Договору оренди землі за №12880, виходячи із фактичних обставин, які їй були відомо. Ухвалюючи оскаржуване рішення про визнання недійсним договору оренди «в частині», суд першої інстанції порушив ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім цього наголошує, що в матеріалах справи міститься заява ТОВ «Вікарді» про закриття провадження з підстав віднесення спору до юрисдикції господарських судів з підстав того, що предметом такого є визнання незаконним та скасування рішення Чернівецької міської ради та визнання недійним договору оренди землі укладеного між двома юридичними особами.

Належними на праві власності позивачам нерухоме майно є приміщення комерційного призначення, яке розташоване на земельній ділянці, яка, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Чернівці з цільовим призначенням земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, а посилання позивачів на реєстрацію права власності на об`єкт за фізичними особами не доводить, що дане нерухоме майно не використовується в комерційних цілях, оскільки на даний час нерухоме майно комерційного призначення не може реєструватися за фізичними особами-підприємцями, а реєструється саме за фізичними особами.

ЧМР до суду апеляційної інстанції подала заяву, в якій просить апеляційну скаргу позивачів задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційноих скарг, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів кожної апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Щодо визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, суд першої інстанції зазначив, що рішення органу місцевого самоврядування 42 сесії Чернівецької міської ради 8 скликання від 29 лютого 2024 року №1693 «Про розгляд звернення ОСОБА_5 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 » на час звернення позивачів з позовом до суду виконане шляхом укладення договору оренди землі між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 від 19 березня 2024 року №12880.

Отже, вимога про визнання незаконним і скасування оскаржуваного рішення є неефективним способом захисту порушених прав, тому саме з цих підстав у задоволенні цієї вимоги необхідно відмовити.

Щодо визнання договору оренди земельної ділянки недійсним суд зазначив, що оскільки на ділянці комунальної власності розміщені об`єкти нерухомого майна, які належать позивачам на праві приватної власності, така ділянка не може бути передана власником Чернівецькою міською радою у користування ОСОБА_3 , а оспорюваним договором оренди землі, укладеним між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 19 березня 2024 року №12880, порушуються права власників такого об`єкта.

Водночас позовна вимога про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки у цьому спорі призведе до позбавлення ОСОБА_3 права користування відповідною земельною ділянкою, яке він має в силу положень законодавства, а тому визнання недійсним такого договору в цілому вимагатиме від сторін оформлення користування земельною ділянкою в порядку, встановленому земельним законодавством, що фактично призведе до скасування правової підстави користування ОСОБА_3 спірною земельною ділянкою і поставить його у становище, відповідно до якого він буде користуватися нею певний час без належної правової підстави, і поставить останнього у невигідне становище, оскільки у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається (ч. 4 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» у відповідній редакції).

Відтак, в такий спосіб вимога позивачів про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки в цілому, з урахуванням обставин цієї справи, не є об`єктивно виправданою та адекватною наявним у ній обставинам, оскільки спричинить обмеження законних прав та інтересів ОСОБА_3 за відсутності його протиправної поведінки.

Отже дійшов висновку, що належною та ефективною позовною вимогою, а також такою, у разі задоволення якої досягається мета звернення позивачів з позовом у даному випадку є саме визнання недійсним договору оренди землі №12880, укладеного 19 березня 2024 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 1,2338 га за кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07), для організації мікроринку за адресою: АДРЕСА_1 в частині земельної ділянки комунальної власності, яка необхідна для розміщення та обслуговування об`єкта нерухомого майна, який належать позивачам на праві приватної власності.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону відповідає не в повній мірі, виходячи з наступного.

До початку розгляду справи суд апеляційної інстанції зауважує наступне.

У відповідності до ст.3 ЗУ Про доступ до судових рішень для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Згідно з ч.5 ст.4 вказаного Закону судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Реєстру.

Згідно з ч.3 ст.6 Закону суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

З наведеного убачається, що суд не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими, зокрема, судові рішення, які набрали законної сили та були чинними на час розгляду справи апеляційним судом.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 23 березня 2021 року у справі №910/3191/20, від 24 жовтня 2024 року №752/8103/13-ц.

Щодо суті спору, суд апеляційної інстанції вказує наступне.

З матеріалів справи вбачається, що згідно копії договору оренди земельної ділянки від 25.11.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Половинською О.Б. за реєстром №13327, Чернівецька міська рада орендодавець та ВАТ «Чернівецький емаль завод «Карпати» - орендар домовились про наступне: орендодавець на пастві 14 сесії ХХІV скликання Чернівецької міськради від 25.09.2003 року №293 надає, а орендар приймає в оренду земельну ділянку загальною площею 1,2338 га, яка розташована в АДРЕСА_1 , згідно з планом землекористування на строк до 18.08.2010 року для організації мікроринку.

Пункт 4.4. Договору передбачав переважне право орендаря на поновлення вказаного договору за певних умов (т.1 а.с.26-27).

Згідно копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №11583882 від 18.08.2006 року, наданого Чернівецьким КОБТІ за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису 569, в книзі 136, с. 233 ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу ВЕА №754914 від 12.08.2006 року належить на праві приватної власності нежитлова будівля, часта 1/1 (т.1 а.с.40).

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №16600457 від 09.11.2007 року, наданого Чернівецького КОБТІ за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису 569, в книзі 152, с. 90 ОСОБА_4 на підставі рішення суду №6/156-1 від 23.10.2007 Господарського суду Чернівецької області належить на праві приватної власності, часта 1/1 (т.1 а.с.42).

Крім того, з відомості про право власності до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що нежитлові приміщення (кафе-бар) по АДРЕСА_1 попередньо належали ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, а до неї ОСОБА_7 на підставі рішення Господарського суду Чернівецької області від 06.04.2006 року, справа №6/25 (т.1 а.с.96/зворот).

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №437043333 від 27.07.2025 року за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у частках по 1/2 на підставі договору купівлі-продажу від 22.10.2009 року належить нежитлова будівля (бар-експрес: торговий зал, вбиральня, кухня) (т.1 а.с.43/зворот).

У заяві від 12.06.2008 року ОСОБА_1 просив Департамент урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради просив надати в оренду землю площею 0,0035 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування приміщення на 49 років (т.1 а.с.49).

За повідомленням департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин від 18 липня 2008 року №П-90/2 ОСОБА_1 на звернення з приводу надання в оренду земельної ділянки на АДРЕСА_2 для обслуговування нежитлових будівель й надання дозволу на виготовлення технічної документації по надання земельної ділянки в оренду необхідно представити лист-згоду мікроринку «Карпати» на вилучення частини земельної ділянки із користування по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.50).

Із схематичного плату земельної ділянки по АДРЕСА_1 , виконаного сертифікованим інженером-землевпорядником ОСОБА_8 , вбачається, що на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7310136300:09:001:0251 розташовані будівлі ОСОБА_4 на площі 0,0049 га, ОСОБА_1 й ОСОБА_9 на площі 0,0053 га та ОСОБА_6 на площі 0,0087 га (т.1 а.с.44).

З копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №27602966 від 11.10.2010 року, наданого Чернівецьким КОБТІ, за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису 569, в книзі 136, с. 397 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу ВМК №495079 від 22.10.2009 року належить на праві приватної спільної часткової власності нежитлова будівля, частка (т.1 а.с.41).

Згідно з рішенням Господарського суду Чернівецької області від 27.11.2017 року у справі №926/3054/17 визнано укладеним додатковий договір до договору оренди землі №1010 від 25.11.2003 року про поновлення договору оренди землі №1010 від 25.11.2003 року. Рішення набрало законної сили 24.01.2018 року. Постановою Верховного суду від 13.12.2018 року постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.01.2018 року та рішення господарського суду Чернівецької області від 27.11.2017 року у справі №926/3054/17 залишено без змін (т.1 а.с.29-32).

Рішенням Чернівецької міської ради 42 сесії VІІІ скликання №1693 від 29.02.2024 року «Про розгляд звернення ОСОБА_3 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 » вирішено: 1) укласти на новий строк з ОСОБА_10 договір оренди землі за адресою АДРЕСА_1 , площею 1,2338 га (кадастровий номер 7310136300:09:001:0251) на 5 років для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07) (для організації мікроринку) (підстава: заява ОСОБА_3 , зареєстрована 12.01.2024 року за №Б-170/0-24/01 (ДНАП) договір купівлі-продажу від 04.01.2024 року №54); 1.1) вважати припиненим з 05.02.2024 року договір оренди земельної ділянки від 25.11.2003 року №1010 у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено (т.1 а.с.18).

У заяві ОСОБА_3 просив Департамент урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради поновити договір оренди землі від 05.11.2003 року за адресою: АДРЕСА_1 для організації мікроринку на 10 років від 10.01.2024 року (т.1 а.с.19).

Згідно договору купівлі-продажу від 04.01.2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Холоменюк О. І. за реєстром №54, ВАТ «Чернівецький емаль завод «Карпати» - продавець та ОСОБА_3 - покупець домовились, що продавець передає майно у власність покупця відповідно до протоколу №2 засідання Наглядової ради ВАТ «Чернівецький Емальзавод «Карпати» від 27.12.2023 року, а покупець приймає майно в приватну власність і сплачує за нього обговорену грошову суму.

Відповідно до п.1.2 Договору предметом договору є будівля, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

В п.1.4 Договору обумовлено місце розташування: кадастровий номер земельної ділянки 7310136300:09:001:0251 (т.1 а.с.20-21).

04.01.2024 року проведено реєстрацію речового права на вказану будівлю за ОСОБА_3 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав №360930132 (т.1 а.с.22).

З копії витягу з Державного реєстру речових прав №360930240 вбачається право власності на земельну ділянку 7310136300:09:001:0251, площею 1,2338 га за ЧМР, на яку за ОСОБА_3 зареєстровано право оренди, дата закінчення дії договору 05.02.2024 року (т.1 а.с.25).

Згідно копії договору оренди землі №12880 від 19.03.2024 року Чернівецька міська рада (орендодавець) та ОСОБА_3 (орендар) домовились, що рішення Чернівецької міської ради VІІІ скликання від 29.02.2024 року №1693 орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування для організації мікроринку земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Загальна площа 1,2338 га, кадастровий номер 7310136300:09:001:0251, договір укладено строком на п`ять років і діє до 18.03.2029 року включно (т.1 а.с.36-38).

За змістом додаткового договору до договору оренди землі від 27 травня 2024 року №1/12880, укладеного між Чернівецькою міською радою та ТОВ «Вікарді», внесено зміни до договору оренди землі від 19 березня 2024 року №12880 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 1,2338 га (кадастровий номер 7310136300:09:001:0251). Сторони обумовили грошову оцінку, річну оренду плату та набуття ТОВ «Вікарді» обов`язків орендаря за договором оренди землі №12880 від 19.03.2024 року з 29.04.2024 року. Вказаний договір є невід`ємною частиною договору оренди землі №12880 від 19.03.2024 року (т.1 а.с.39/зворот).

За повідомленням Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради від 22 липня 2025 року С-130/1801-10/53 за критерієм пошуку «замовник Відкрите акціонерне товариство «Чернівецький емальзавод «Карпати» (02972440) наявна інформація про реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт №ЧВ 08312155495 від 03 вересня 2012 року щодо об`єкта «Будівництво торгово-сервісного комплексу» поштова адреса: АДРЕСА_1 , замовник будівництва Відкрите акціонерне товариство «Чернівецький емальзавод «Карпати» (т.1 а.с.45).

Згідно висновку №80 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 09 вересня 2026 року проведеного судовим експертом Юзвенко Р.В. СП «Західно-Українського Експертно-Консультативного Центру», виснувано:

1)земельна ділянка, яка фактично використовується власниками нежитлової будівлі для її обслуговування нежитлової будівлі, що знаходиться в АДРЕСА_1 з урахуванням вимог ДБН та нормативно правових актів з питань землеустрою станом на день проведення експертизи становить 0,0246 га;

2)координати точок земельної ділянки в АДРЕСА_1 площею 0,0246 га слідуючі: каталог координат поворотних точок межі земельної ділянки № точки Х: 1 - 5338309,89; 2 - 53383100,88; 3 - 5338315,53; 4 - 5338316,41; 5 - 5338315,78; 6 - 5338304,84; 7 - 5338297,17; Y: 1 - 2559364,31; 2 - 2559365,12; 3 - 2559376,27; 4 - 2559378,50; 5 - 2559381,06; 6 -2559386,37; 7 - 2559370,34.

Крім того, в описовій частині висновку експерта зазначено характеристики конструктивних елементів нежитлової будівлі літ. «А», де зазначено, що: фундамент стрічковий бетонний; стіни цегляні, поштукатурені; перегородки цегляні, поштукатурені; перекриття на 1 поверхом залізобетонні плити, над 2 поверхом дощане; дах, покрівля двосхильний з листів металочерепиці по дерев`яним кроквам; підлога плитка на бетонній основі; вікна та двері металопластикові; оздоблення зовнішнє стіни поштукатурені, оздоблені; інженерне устаткування електропостачання, водопостачання від міських мереж, водовідведення в міську каналізаційну мережу (т.2 а.с.129-147).

Також судом апеляційної інстанції під час розгляду справи долучено наступні письмові докази:

копія інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 424532684;

копія відмови ЧКОБТІ в реєстрації права власності ОСОБА_11 №1974 від 20.10.2005 року;

копія позовної заяви приватного підприємця ОСОБА_11 , з якої вбачається, що підставою звернення до Господарського суду Чернівецької області стала відмова Чернівецьким КОБТІ в реєстрації права власності на нерухоме майно – «Експрес-бар» по АДРЕСА_1 з мотивів того, що державній реєстрації не підлягають тимчасові споруди;

копія договору №99 від 11.07.2000 року, укладеного між ВАТ «Чернівецькій емальзавод Карпати» та ПП ОСОБА_11 ;

копія проектно – кошторисної документації, погоджена заступником Головного архітектора м. Чернівці від 21.08.2000 року та проект №7/01 погоджений головним архітектором м. Чернівці 17.07.2001 року;

копія дозволу Інспекції державного архітектурно - будівельного контролю на виконання будівельних робіт від 09.08.2001 року щодо підключення до інженерних мереж міста;

копія акту №119 від 07.12.2000 року приймальної технічної комісії;

копія розпорядження Чернівецького міського голови від 29.12.2000 року №795-р «Про надання дозволу на відкриття об`єктів торгівлі, громадського харчування, послуг, культурно-розважального закладу, пункту обміну валюти»;

копія рішення Господарського суду Чернівецької області по справі №1/48 від 06.01.2006 року, яким визнано право власності ОСОБА_11 на бар-експрес за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 33 кв.м, що складається з наступних приміщень І-поверху: торгового залу, вбиральні, кухні. Вказане рішення мотивоване тим, що відповідно до звіту про технічний стан будівель, які розташовані в АДРЕСА_1 на території ринку «Карпати» відносяться до ІІІ групи будівель по капітальності зі строком служби 100 років. Чернівецька міська рада (власник земельної ділянки) не заперечує проти визнання права власності позивача на спірну будівлю, а тому позов на підставі ст.392 ЦК України підлягає до задоволення (т.2).

За приписами ч.3 ст.1 ЗК України використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частинами 1 та 2 ст.2 ЗК України обумовлено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави (п.б ч.1 ст.5 ЗК України).

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі (ч.1 ст.6 ЗУ «Про оренду землі»).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Істотні умови договору землі передбачені статтею 15 ЗУ «Про оренду землі», зокрема, такими є: об`єкт оренди, дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Власники земельних ділянок, крім іншого, мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (п.а ч.1 ст.90 ЗК України).

В силу ч.1 та ч.2 ст.93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

За змістом ч.2 ст.792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

ЗК України визначає основні засади регулювання земельних відносин, зокрема, порядок передачі земельних ділянок в оренду (ст.124 ЗК України). Проте, саме ЗУ «Про оренду землі» врегульовано відносини, що виникають між власником земельної ділянки та іншими особами у зв`язку з передачею її в користування та володіння, у тому числі конкретизовано та деталізовано особливості та порядок укладення договору оренди землі, його істотні умови, основні права та обов`язки його сторін, порядок зміни, припинення та поновлення такого договору.

У ст.13 ЗУ «Про оренду землі» міститься визначення договору оренди землі, яким є договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Орендодавець, крім іншого, зобов`язаний: передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди; при передачі земельної ділянки в оренду забезпечувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки; не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою, тощо (ст.24 ЗУ «Про оренду землі»).

Щодо підсудності (юрисдикції) спору.

Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини «суд, встановлений законом» має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 188 ЦПК України (аналогічні положення закріплені у частині першій, другій, четвертій статті 173 ГПК України) в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги). Суд з урахуванням положень частини першої цієї статті може за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи об`єднати в одне провадження декілька справ за позовами: 1) одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача; 2) одного й того самого позивача до різних відповідачів; 3) різних позивачів до одного й того самого відповідача. Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Позивач звернувся до суду з такими позовними вимогами: скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору оренди землі.

Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Згідно зі статтею 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (пункт 72), від 13 жовтня 2020 року у справі №369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (пункт 55), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31)).

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Крім того, спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц).

Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як фізичною особою - підприємцем на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі №686/19389/17).

Оскільки предметом спору у справі, що переглядається, є земельна ділянка, власником якої є ЧМР, позивачі є фізичними особами, відомості стосовно наявності у ОСОБА_1 чи ОСОБА_2 статусу ФОП чи ПП відсутні, як і відомості щодо використання належного їм нежитлового приміщення в підприємницькій діяльності, предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків власника нерухомого майна на земельну ділянку, а вимоги стосувалися незаконності оскаржуваного рішення ЧМР про передачу нерухомого майна в оренду фізичній особі ОСОБА_3 та недійсності укладеного з ним договору оренди спірної земельної ділянки, отже з огляду на характер правовідносин, з яких виник спір, його слід розглядати в порядку цивільного судочинства.

За наведеного, аргументи апеляційної скарги ТОВ «Вікарді» із зазначеного приводу є безпідставними та до уваги не приймаються.

Щодо вимоги про визнання незаконним та скасування рішення 42 сесії Чернівецької міської ради VІІІ скликання від 29.02.2024 року №1693 «Про розгляд звернення ОСОБА_3 щодо укладення на новий строк договору оренди землі за адресою АДРЕСА_1 ».

Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За ч.1 ст.16 ЦК України захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду, а п.10 ч.2 цієї статті визначає, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з ч.1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

У постанові від 13.07.2022 року у справі №909/8/21 Верховний Суд виснував, що аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає закону), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, що звернулась за їх захистом.

Так, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17.

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 68)).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі №446/478/19 зазначила, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18, пункт 143).

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні вказаної вимоги з підстав неефективного способу захисту, оскільки оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування виконане, тобто вичерпало свою дію і його скасування не поновить порушене право позивачів.

Спростовуючи аргументи апеляційної скарги позивачів щодо незаконності прийнятого рішення, колегія суддів звертає увагу на те, що зазначеним доводам слід надавати оцінку саме при розгляді вимоги стосовно відповідності закону оскаржуваного договору оренди земельної ділянки, укладеного на підставі вищевказаного рішення.

Відносно вимоги про визнання недійсним договору оренди землі №12880, укладеного 19.03.2024 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 1,2338 га за кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, цільове призначення землі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07), мета використання для організації мікроринку за адресою: АДРЕСА_1 .

Дійсно, земельна ділянка може надаватися в користування (оренду) власнику розташованого на ній нерухомого майна (у порядку, визначеному, зокрема статтями 116, 124 ЗУ України, - на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди.

Частина 1 ст. 79 ЗК України визначає, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у cправі №910/127/21 зроблено висновок, що «земельна ділянка» як індивідуалізована частина поверхні і відповідна частина простору є річчю (об`єктом цивільних прав) і, відповідно, майном (нерухомим майном), таке визначення підходить і до нього.

Розміри та конфігурація такої земельної ділянки визначаються на підставі відповідної технічної документації із землеустрою, яка подається на затвердження уповноваженому на прийняття такого рішення органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст.1 ЗУ «Про землеустрій» документація із землеустрою (землевпорядна документація) - затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими регулюється використання та охорона земель державної, комунальної та приватної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель тощо; технічна документація із землеустрою - сукупність текстових та графічних матеріалів, що визначають технічний процес проведення заходів з використання та охорони земель без застосування елементів проектування.

Землеустрій забезпечує, зокрема, отримання інформації щодо кількості та якості земель, їхнього стану та інших даних, необхідних для ведення державного земельного кадастру, моніторингу земель, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель (стаття 2 ЗУ «Про землеустрій»).

За змістом приписів статті 55 ЗУ «Про землеустрій» встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, матеріалів Державного фонду документації із землеустрою та оцінки земель, матеріалів топографо-геодезичних робіт. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) розробляється за рішенням власника (розпорядника) земельної ділянки, землекористувача. У разі передачі у власність та користування земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування технічна документація розробляється на підставі дозволу, виданого відповідним органом (крім випадків, якщо відповідно до закону розроблення технічної документації здійснюється без надання такого дозволу).

Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: а) завдання на складання технічної документації із землеустрою; б) пояснювальну записку; в) матеріали топографо-геодезичних робіт; г) кадастровий план земельної ділянки; ґ) перелік обмежень у використанні земельної ділянки; д) відомості про встановлені межові знаки.

Відтак, оформлення співвласниками нежитлових приміщень права на землю відбувається шляхом виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, тобто має місце формування нової земельної ділянки під нерухомістю, що не суперечить наведеним вище положенням земельного законодавства щодо формування земельних ділянок. Використання такого порядку оформлення прав на земельну ділянку за власником нерухомості не порушує і прав постійного землекористувача, оскільки не позбавляє його можливості самостійно оформити право на належну йому частину земельної ділянки, яка залишається після вилучення її частин, необхідних для обслуговування об`єктів нерухомості.

Однак, питання пов`язані з наведеним вище можуть бути встановлені на підставі судової земельно-технічної експертизи, що судом першої інстанції залишено поза увагою.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц зазначено, що для висновків про порушення прав позивача визначенням меж сусідніх земельних ділянок мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності (користуванні) позивача, де проходить її межа, чи порушена межа земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

Підтвердження обставин накладення однієї земельної ділянки на іншу може бути відповідна земельно-технічна експертиза (Див. постанови Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі №372/2650/17, від 15 вересня 2021 року у справі №570/1721/20, від 13 квітня 2022 року у справі №738/46/20, від 19 березня 2025 року у справі №569/2168/23).

Однією із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України, частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої і третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі №1340/4630/18).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від

22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц (пункт 14)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 липня 2023 року у справі №757/31372/18-ц виснувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 червня 2021 року у справі №904/5726/19, від 20 червня 2023 року у справі №633/408/18 зазначала, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

Згідно зі ст.16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правовою нормою, до якою відсилає попередня норма закону, установлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Згідно ст.216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на час відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами виник спір, пов`язаний з передачею в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7310136300:09:001:0251, яка належить Чернівецькій міській раді, мета використання земельної ділянки для організації мікроринку, на якій, на їх думку, розташоване належне на праві спільної власності нерухоме майно.

З наявних в матеріалах справи письмових документів вбачається, що спірна земельна ділянка перебуває у користуванні на правах оренди не у ОСОБА_3 , а у ТОВ «Вікарді».

Згідно схематичного плану розміщення встановлюється накладення земельної ділянки під нерухомим майном за адресою АДРЕСА_1 на спірну земельну ділянку. Проте суд першої інстанції, належним чином не перевіривши наявність порушеного права позивачів, за захистом якого останні звернулися, визнав недійсним договір оренди в частині, необхідній для обслуговування належних позивачам споруд без зазначення площі, поворотних точок, що унеможливило ідентифікувати таку.

На усунення вказаних недоліків суд апеляційної інстанції, сприяючи сторонам у здійснені їх процесуальних прав й обов`язків, призначив судову земельно-технічну експертизу, яка встановила необхідну площу земельної ділянки 0,0246 га в межах зазначених експертом координат, що усуває зазначені в аргументах апеляційної скарги ТОВ «Вікарді» невідповідність рішення суду в цій частині вимогам процесуального закону.

Проте, погодженню судом з такими аргументами передує надання оцінці доводам позовної заяви щодо наявності порушеного права. При цьому, з матеріалів цієї справи вбачається, що позивачі звернулися до суду за захистом свого права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування розміщеного і належного на правах власності частини нерухомого майна, вважаючи відсутність у відповідача ОСОБА_3 переважного права на укладення договору оренди комунальної землі.

Суд першої інстанції, задовольняючи у цій частині позовні вимоги, не з`ясував характеристики нерухомого майна, правову природу виникнення права на нього, статус розміщеної споруди, внаслідок чого помилково дійшов до висновку про наявність порушеного права позивачів, як наслідок, позбавив ТОВ «Вікарді» права користуватися частиною земельної ділянки.

Так, відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру.

Відповідно до частин 1 та 4 статті 5 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у Державному реєстрі реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (наприклад, постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (наприклад, постанови від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16-ц).

Отже, посилання суду першої інстанції лише на обставину державної реєстрації майна як нерухомого в обґрунтування висновку про його юридичне та фактичне існування на спірних земельних ділянках є помилковим.

Разом із тим, у практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21 грудня 2022 року у справі №914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (підпункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).

Письмовими доказами ТОВ «Вікарді» заперечило віднесення належних позивачам споруд до зазначеного в Реєстрі «нежитлова будівля (бар-експрес)», вважаючи таку тимчасовою спорудою, за якою не закріплено право користування земельною ділянкою.

Тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей або не мати такого приміщення.

Встановлюється, що первинну реєстрацію належного позивачам об`єкту було здійснено за ОСОБА_11 , а підставою зазначено рішення господарського суду у справі №1/48 від 06.01.2006 року. Доводами звернення до суду стала відмова ОСОБА_11 . ЧКОБТІ листом від 20.10.2005 року у реєстрації прав за ним з посиланнями на діюче Тимчасове положення через статус майна «тимчасові споруди», що підтверджується змістом позовної заяви, зареєстрованої у суді 09.11.2005 року. Згідно мотивувальної частини рішення підставою для прийняття такого було розпорядження Чернівецького міського голови від 28.12.2000 року №795-р «Підприємцю ОСОБА_11 дозволено відкрити у власному павільйоні на мікроринку «Карпати» експрес-бар, а резолютивною частиною цього рішення визнано право власності за ОСОБА_11 саме на «бар-експрес» без визначення статусу «нежитлова будівля».

Згодом, 12.08.2006 року за договором купівлі-продажу бар-експрес набуто у власність ОСОБА_1 , надалі, 29.07.2009 за договором поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, об`єкт в рівних частках набуто у спільну часткову власність ОСОБА_1 та ОСОБА_12 , і за договором купівлі-продажу частки 22.10.2009 року перейшла у власність ОСОБА_2 (співпозивача), і лише при реєстрації 14.10.2009 року зміни прав на об`єкт з`являється в реєстрі «тип майна: нежитлова будівля».

Крім цього, у мотивах висновку експерта, про що було зазначено, з`являються характеристики майна, зокрема розміщення стін із цегли на стрічковому фундаменті, що спростовує аргументи ТОВ «Вікарді», що на час вирішення цього спору об`єкт відноситься до тимчасових споруд. Суд з наявних в матеріалах справи письмових доказів, зазначених вище, констатує, що після відмови ОСОБА_11 (первинному власнику) в реєстрації прав на тимчасову споруду і до реєстрації змін у правах на цей об`єкт 14.10.2009 року першочергово за рішенням суду, згодом за договорами, об`єкт набув характеристик та ознак, відмінних тимчасовій споруді.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.07.2022 року у справі №923/196/20 зробила висновок про те, що об`єкт незавершеного будівництва, збудований на земельній ділянці, що на час будівництва не була відведена для цієї мети, є об`єктом самочинного будівництва, на який особа, що здійснила самочинне будівництво, не набуває право власності. Державна реєстрація права власності на такий об`єкт недобросовісним набувачем не означає виникнення права власності на цей об`єкт, а тому така особа не може претендувати на набуття земельної ділянки під цим будівництвом у власність чи користування в неконкурентний спосіб на підставі абзацу другого частини другої статті 134 ЗК України.

За змістом пункту 9 частини першої статті 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Так, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули право власності на нежитлові будівлі на підставі договорів купівлі-продажу, а тому вважають, що набули право користування земельною ділянкою під такими для їх обслуговування.

Однак, первинний власник вказаного нежитлового приміщення набув право власності на таке на підставі рішення суду, про що, проявивши зацікавленість і обачність, у останніх не було об`єктивних перешкод до набуття у власність про це довідатися.

Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна, одночасно переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт.

Відповідно до частини першої, одинадцятої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. Якщо об`єкт нерухомого майна розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності.

Наведені норми регулюють відносини набуття власником об`єкта нерухомого майна прав на земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт. Ці норми не регулюють відносини набуття особою прав на земельну ділянку, на якій знаходиться належне такій особі майно, яке не є нерухомим.

В постанові від 18 грудня 2019 року у справі №203/4180/15-ц Верховний Суд дійшов наступних висновків.

«Так, за змістом пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 1.6 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5, (чинний на час виникнення спірних правовідносин) реєстрації підлягають права власності тільки на об`єкти нерухомого майна, які прийняті в експлуатацію в установленому порядку за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених БТІ, яка проводить реєстрацію прав власності на ці об`єкти.

Не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов`язані фундаментом із землею.

Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною 2 статті 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей або не мати такого приміщення.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17 серпня 2000 року № 507, міститься визначення терміну «будівля», їх перелік та класифікація, однак тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення».

Так, у постанові Верховного Суду від 8 квітня 2020 року у справі №202/3788/18 вказано, що відповідно до ч.1 ст.181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з ч.2 ст.181 ЦК рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до ч.2 ст.28 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності — одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 м2 по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

У ч.4 ст.28 закону №3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, міститься визначення терміна «будівля», їх перелік та класифікація — тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов`язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.

Статтею 238 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочині. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Як вже встановлено з обставин цієї справи, наданих сторонами доказів та відомостей з відкритих джерел, а саме ЄДРСР, вбачається, що до реєстрації належного позивачам нерухомого майна таке було тимчасовою спорудою, а надалі, на вказане спірне майно було визнано право власності на підставі рішення суду, без ознак нерухомого майна, й в подальшому відчужене на підставі договорів купівлі-продажу, зареєстроване за позивачами як нежитлова споруда.

З урахуванням висновку експерта можна підсумувати, що нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 , які належать на праві власності позивачам, розміщені на стрічковому фундаменті, стіни цегляні, перегородки цегляні, тощо і не є тимчасовою спорудою, доказів того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 чи попередні власники такого отримували дозвіл на будівництво капітальної споруди – такими не надано, матеріали справи таких не містять, що свідчить про наявність самочинного будівництва.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2023 року у справі №904/7803/21 зробив наступні висновки:

«6.6. За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

6.7. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

6.8. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

6.9. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить.

6.10. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

6.11. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

6.12. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

6.13. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

6.14. Такий же правовий висновок про те, що зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц та у численних постановах Верховного Суду.

Отже, державна реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва на підставі рішення суду про визнання права власності на нього за ст.392 ЦК України не призводить до виникнення права власності на цей об`єкт».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.12.2025 року у справі №908/2388/21 роз`яснила, що «Для кваліфікації об`єкта як самочинного достатньо встановити, що він збудований поза межами умов договору оренди землі або після припинення його дії. При цьому державна реєстрація права власності чи наявність декларації про готовність об`єкта до експлуатації не усувають ознак самочинного будівництва.

У цій же постанові Велика Палата зазначила, що якщо земельна ділянка була відведена для будівництва одного об`єкта, а забудовник звів інший об`єкт або здійснив будівництво після припинення права користування землею, таке будівництво є самочинним.

Самочинним будівництвом може бути лише нерухоме майно. Тимчасові споруди, які виготовлені з полегшених конструкцій і можуть бути переміщені без втрати свого призначення, не є об`єктами самочинного будівництва».

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 листопада 2023 року у справі №916/1174/22, від 20 липня 2022 року у справі №923/196/20, від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 сформулювала правовий висновок, відповідно до якого не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

Таким чином можна зробити висновок про те, що ведення будівлі без оформлених прав на земельну ділянку (власності чи користування) або без необхідних дозволів не дає власнику такої законних підстав вимагати виділення чи надання землі, на якій таке майно розташоване в користування з метою обслуговування останнього.

Отже, безпідставними є доводи апеляційної скарги з приводу переходу права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (ст.120 ЗК України), при цьому є слушними доводи ТОВ «Вікарді» з приводу того, що часткове задоволення позову в частині земельної ділянки комунальної власності, яка необхідна для розміщення та обслуговування об`єкта нерухомого майна позивачів, є безпідставним, оскільки така земельна не знаходилась у законному користуванні як ні у попереднього власника, так ні у теперішнього.

Апеляційний суд констатує, що ні право користування тимчасовою спорудою, ні право на самочинне будівництво не можуть створювати прав для таких власників на приналежність земельної ділянки за принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (superficies solo cedit), що спростовує доводи позивачів як щодо порушення засад конкурентності при передачі первинному орендарю ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, так і висновки суду першої інстанції про задоволення вимог в частині передачі в користування її частини позивачам з підстав порушеного права.

При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 року у справі №910/6091/19).

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (пункт 44 постанови Верховного Суду від 30 квітня 2024 року).

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних й допустимих доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам доказів не збирає.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), №288).

Беручи до уваги всі встановлені судом обставини і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги ТОВ «Вікарді» та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким в задоволенні позову в частині визнання недійсним договору оренди землі необхідно відмовити, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Гінінгер Анатолій Залманович, залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікарді», в інтересах якого діє Волошина Тетяна Борисівна, задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 січня 2026 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі скасувати та ухвалити у справі нову постанову.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Чернівецької міської ради, ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікарді», третя особа без самостійних вимог на стороні позивача – ОСОБА_4 , про визнання недійним договору оренди землі відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: І.М. Литвинюк

І.Б. Перепелюк