Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №465/6350/17 — Львівський апеляційний суд

Справа № 465/6350/17 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.

Провадження № 22-ц/811/2346/25 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої: Н.П. Крайник

суддів: Р.В. Савуляка, М.М. Шандри

при секретарі: В.В. Черевко

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду м.Львова від 29 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , до Львівської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про скасування ухвал Львівської міської ради, скасування державної реєстрації права власності та визнання недійсними договорів дарування,-

в с т а н о в и в:

02.11.2017 року ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Львівської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , в якому просив скасувати ухвалу Львівської міської ради №113 від 30.12.2015 року «Про надання громадянами дозволу на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок і технічних документацій із землеустрою» в частині, що стосується ОСОБА_5 ; ухвалу Львівської міської ради №1020 від 15.09.2016 року «Про затвердження громадянам землеустрою щодо відведення земельних ділянок і технічних документацій із землеустрою та передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок» в частині, що стосується ОСОБА_5 ; скасувати запис №17585693 про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 277841946101; скасувати запис №17586102 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:07:007:0141, реєстраційний номер 1067513146101; визнати недійсним договір дарування будинку, укладений 23.11.2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , зареєстрований в реєстрі правочинів під номером 2105 та земельної ділянки, укладений 23.11.2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , зареєстрований в реєстрі правочинів під номером 2107.

Позов обґрунтовував тим, що 30.12.2015 року на підставі ухвали Франківського районного суду м.Львова від 30.12.2013 року у справі №465/7080/13-ц про визнання мирової угоди, укладеної між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , Львівською міською радо прийнято ухвалу №113 «Про надання громадянами дозволу на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок і технічних документацій із землеустрою». 15.09.2016 року Львівською міською радою винесено ухвалу №1020 «Про затвердження громадянам землеустрою щодо відведення земельних ділянок і технічних документацій із землеустрою та передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок». 21.10.2016 року ОСОБА_5 зареєструвала за собою право власності на спірну земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4610136900:07:007:0141 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 1067513146101, яку 23.11.2016 року згідно договору дарування подарувала своєму синові ОСОБА_6 . Разом з тим, ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21.12.2016 року ухвалу Франківського районного суду м.Львова від 30.12.2013 року у справі №465/7080/13-ц про визнання мирової угоди скасовано, у зв`язку з чим вважає наявними підстави для відновлення становища сторін у справі, яке існувало до постановлення судом ухвали від 30.12.2013 року.

Оскаржуваним рішенням суду у задоволенні позову ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , відмовлено.

Рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .

Вважає рішення суду незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

У скарзі зазначила, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги той факт, що прийняття Львівською міською радою ухвал №113 від 30.12.2015 року та №1020 від 15.09.2016 року відбулося саме в період дії мирової угоди, а так як в подальшому зазначена угода була скасована, положення ухвали в частині, що стосуються ОСОБА_5 , підлягають скасуванню. При цьому, суд не врахував, що усі реєстраційні дії, вчинені ОСОБА_5 , було здійснено нею саме на підставі мирової угоди від 30.12.2013 року. Скасування ухвали про затвердження мирової угоди свідчить про те, що у відповідача відпала правова підстава для набуття права власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 та на земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:07:007:0141, тому записи про державну реєстрацію зазначених вище об`єктів підлягають скасуванню. Вважає, що суд першої інстанції також не врахував, що редакція Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» що діяла до 15.01.2020 року, передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16, від 04.09.2018 року у справі № 915/127/18. Оскільки з позовом позивач звернувся ще у 2017 році, обраний ним спосіб захисту цивільних прав та інтересів є належним та ефективним. Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності договорів дарування, оскільки скасування мирової угоди свідчить про те, що правова підстава для їх укладення відпала.

Просить скасувати рішення суду та ухвалити у справі нове рішення, яким позов задоволити.

У засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 скаргу підтримала з підстав, наведених у ній, просила скаргу задоволити.

Представник ОСОБА_5 - ОСОБА_7 та представник ОСОБА_4 – ОСОБА_8 проти скарги заперечили.

Інші учасники, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явились, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, тому колегія суддів вважає, що розгляд справи слід проводити без їх участі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів.

Згідно положень ст.ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і їх перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Частиною 4 ст. 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації.

Отже, одночасно з набуттям особою у володіння нерухомого майна шляхом державної реєстрації за нею права власності така особа за наявності правових підстав набуває право власності на таке майно.

Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК Україн виділяє визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

Відповідно до ч.1 ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтею 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Судом встановлено, що рішенням виконкому Залізничної районної ради депутатів трудящих № 18 від 02 жовтня 1959 року заяву ОСОБА_9 задоволено та передано йому земельну ділянку площею 597 кв.м індивідуальної забудови по АДРЕСА_1 згідно проекту, затвердженого головним архітектором м. Львова. Зобов`язано ОСОБА_9 в трьохмісячний строк з дня видання цього рішення оформити технічну документацію на будівлю та укласти договір з райкомунгоспом про забудову земельної ділянки з засвідченням цього договору в нотаріальній конторі міста Львова.

Рішенням виконкому Залізничної районної ради депутатів трудящих від 06 січня 1960 року продовжено строк оформлення технічної документації на будівництво будинку по АДРЕСА_1 ОСОБА_9 до 20 січня 1960 року.

Згідно договору про надання у безстрокове корисування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві приватної власності з кількістю кімнат від однієї до п`яти включно від 07 січня 1960 року, Відділ комунального господарства Залізничної райради депутатів трудящих на підставі рішення виконкому Залізничної райради депутатів трудящих № 18 від 02 жовтня 1959 року надав ОСОБА_9 в безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 597 кв.м.

Розпорядженням Франківської районної адміністрації Львівської міської ради №88 від 04 березня 2003 року дозволено ОСОБА_9 та ОСОБА_5 за власні кошти завершити самовільно розпочаті ремонтно-будівельні роботи по будівництву окремого будинку та цегляного гаража на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1 згідно з поданими проектними пропозиціями та присвоїно новозбудованому будинку номер АДРЕСА_1 .

Державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯА № 869756 від 16 лютого 2006 року підтверджується, що ОСОБА_9 на підставі ухвали Львівської міськоїї ради № 1994 від 16 грудня 2004 року є власником земельної ділянки площею 0.0374 га з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно заповіту від 09 березня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцком Т.Л., зареєстрованим в реєстрі за № 1451, ОСОБА_9 на випадок своєї смерті зробив розпорядження, яким належні йому на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 заповів в рівних частках синам ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 11 грудня 2013 року у справі № 465/8902/13-ц визнано за ОСОБА_4 право власності в порядку спадкування за заповітом на 1/2 частину житлового будинку та 1/2 частину земельної ділянки, на якій він розташований, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Зазначене вище рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.

Згідно з довідкою від 30 квітня 2014 року № 40/01-14/2069, виданою відділом Держземагенства у м.Львові Львівської області, земельна ділянка на АДРЕСА_1 відноситься до земель м.Львова, що не надані у власність або користування (згідно списку землекористувачів та землевласників Фаркнівського району м. Львова, затвердженого рішенням виконкому Львівської міської ради за № 51 від 06 лютого 1998 року «Про інвентаризацію земль м. Львова»).

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 30 грудня 2013 року у справі №465/7080/13-ц визнано мирову угоду, укладену між сторонами у справі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , згідно якої сторони визначили наступні умови:

позивач відмовляється на користь відповідача ОСОБА_4 від будь-яких майнових претензій щодо: частини житлового будинку заг. пл. 156,6 м2 літ. А-2 (перший поверх та підвал) та 1/5 частини земельної ділянки пл. 0,0374 га, на користь третьої особи ОСОБА_5 - житлового будинку з гаражем заг. пл. 69,0 м2 по АДРЕСА_1 та земельної ділянки пл.0,0223 га по АДРЕСА_1 і не заперечує проти оформлення Третьою особою права власності на зазначені будинок та земельну ділянку;

відповідач та третя особа з самостійними вимогами на предмет спору відмовляються від будь-яких майнових вимог щодо: частини житлового будинку заг. пл. 156,6 м2 літ. А-2 (другий поверх та горище), гаража пл. 30,6 м2 літ. Б та сараю пл. 7 м2 літ. Г, земельної ділянки пл. 0,02985 га (4/5 частини земельної ділянки пл. 0,0374 га), що розташовані по АДРЕСА_1 , та не заперечують проти оформлення Позивачем права власності на зазначене майно;

визнано за позивачем ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування на:

- частину житлового будинку заг. пл. 156,6 м2 літ. А-2, що знаходиться по АДРЕСА_1 ;

- гараж пл. 30,6 м2 літ. Б, що знаходиться по АДРЕСА_1 ;

- сарай пл. 7 м2 літ. Г,що знаходиться по АДРЕСА_1 ;

-4/5 частини земельної ділянки пл. 0,0374 га (кадастровий номер 4610136900:07:007:0044), що розташована по АДРЕСА_1 ;

визнано за відповідачем ОСОБА_4 право власності в порядку спадкування на:

- 1/2 частину житлового будинку заг. пл. 156,6 м2 літ. А-2, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

-1/5 частину земельної ділянки пл. 0,0374 га (кадастровий номер 4610136900:07:007:0044), що розташована по АДРЕСА_1 ;

визнано за третьою особою з самостійними вимогами – ОСОБА_5 право власності на житловий будинок з гаражем заг. пл. 69,0 м2 по по АДРЕСА_1 ;

відповідач зобов`язується протягом 2014 р. перенести (переобладнати) вхід на перший поверх будинку по АДРЕСА_1 на протилежну (південну) сторону будинку і замурувати віконний отвір, розміщений на східній стороні будинку (в коридорі позначеному в технічному паспорті 1-1), перемістивши його на північну сторону будинку (на місці розташування входу у приміщення першого поверху);

згідно умов мирової угоди позивач зобов`язувався протягом 2014 року, після виконання відповідачем п.8 даної мирової угоди переобладнати сходи, що ведуть на другий поверх (шляхом зміщення входу на сходовий марш із південної на північну сторону) та не заперечує проти влаштування відповідачем віконного отвору на східній стороні будинку за межами сходового маршу (після зміщення позивачем сходів);

у випадку невиконання сторонами, взятих на себе даною мировою угодою, зобов`язань, передбачених пунктами 8 та 9, винна сторона сплачує потерпілій стороні штраф в розмірі 10 000,00 грн, якщо не доведе, що порушення сталося внаслідок незалежних від неї обставин;

судові витрати сплачені учасниками процесу відносяться на осіб, які їх сплатили;

справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_10 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_5 про визнання права власності на будинок та гараж провадженням закрито.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 грудня 2016 року ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 30 грудня 2013 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду (справа №465/7080/13-ц).

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 27 вересня 2018 року провадження у справі № 465/7080/13-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_10 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_5 про визнання права власності на будинок та гараж зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі (№ 465/6350/17).

Разом з тим, як убачається з Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16830135 від 27 січня 2014 року, за ОСОБА_5 на підставі мирової угоди, затвердженої ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 30 грудня 2013 року у справі № 465/7080/13-ц, зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Згідно довідки від 05 березня 2014 року № 40/01-14/1076, виданої відділом Держземагенства у м.Львові Львівської області, станом на 01 січня 2013 року інформація про наявність земельних ділянок у власності ОСОБА_5 (ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ), відповідно до зареєстрованих державних актів на право власності на земельну ділянку у АДРЕСА_2 та смт. Рудне відсутня.

17 лютого 2015 року ОСОБА_5 звернулася до Львівського міського голови з заявою про виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 для ообслуговування житлового будинку.

Ухвалою Львівської міської ради № 113 від 30 грудня 2015 року «Про надання громадянам дозволу на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічних документацій із землеустрою», ОСОБА_5 надано дозвіл на виготовлення проектів землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані у користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків, гаражів та ведення садівництва, за адресою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Львівської міської ради № 1020 від 15 вересня 2016 року «Про затвердження громадянам проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок і технічних документації із землеустрою, та передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок», ОСОБА_5 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки і передано у власність, земельну ділянку, яка є у її фактичному користуванні, для обслуговування житлового будинку, за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4610136900:07:007:0141, площею 171 кв.м.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 101880527 від 28 жовтня 2017 року за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4610136900:07:007:0141 площею 0.0171 га на підставі договору дарування земельної ділянки від 23 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ющук І.Л., зареєстрованого в реєстрі за №2107.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 101878799 від 28 жовтня 2017 року за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 69 кв.м, на підставі договору дарування земельної ділянки від 23 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ющук І.Л., зареєстрованого в реєстрі за №2105.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , посилався на те, що ухвалами Львівської міської ради № 113 від 30 грудня 2015 року та № 1020 від 15 вересня 2016 року в частині надання дозволу на виготовлення проектів землеустрою, затвердження технічної документації з землеустрою та передачі у власність ОСОБА_5 спірної земельної ділянки порушено його право користування такою.

Відмовляючи у задоволення позову в частині скасування ухвал Львівської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що надання ОСОБА_5 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означало позитивного рішення про надання їй такої у власність, а тому не створювало правових наслідків, зокрема для позивача, крім тих, що пов`язані з неправомірністю надання такого, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 826/5735/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц. При цьому, суд вважав, що звернення особи до органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, а тому за відсутності законних перешкод для задоволення такого, зазначений інтерес підлягає правовому захисту шляхом прийняття органом місцевого самоврядування відповідних рішень в межах наданих йому законом повноважень.

З таким висновоком суду колегія суддів погоджується, оскільки заявлений позивачем спосіб захисту в цій частині не забезпечує ефективного поновлення його порушеного права.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц, обраний спосіб захисту має забезпечувати реальне поновлення порушеного права та відповідати характеру порушення.

Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2022 року у справі № 597/977/21 також звернув увагу на необхідність оцінки ефективності обраного способу захисту з огляду на те, чи призведе задоволення заявлених вимог до реального відновлення порушеного права позивача.

За встановлених у даній справі обставин, саме по собі скасування оспорюваних ухвал Львівської міської ради в частині, що стосуються ОСОБА_5 , без належного вирішення питання про зареєстроване право власності останньої не забезпечить реального поновлення права позивача на спірну земельну ділянку.

Отже, заявлена вимога в цій частині не є ефективним способом захисту, що є підставою для відмови в її задоволенні.

При цьому, колегія суддів погоджується також з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірні житловий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 , оскільки такий спосіб захисту не відповідає положенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та є неефективним.

Відповідно до абзаців 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України.

Таким чином, зазначеною нормою закону допускаються такі окремі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи, які не є негаторним позовом: 1) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) скасування державної реєстрації прав, тоді як правовими наслідками застосування таких способів захисту є припинення речового права, зареєстрованого за останнім набувачем на підставі скасованого судом незаконного рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, та подальше повернення відповідних речових прав у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, скасованої в судовому порядку, тобто на користь попереднього набувача речового права, якщо останній звісно раніше реєстрував за собою відповідне речове право.

Колегія суддів враховує, що положення абзаців 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» послідовно узгоджуються з нормами пунктів 4, 5 частини першої статті 14 цього Закону, відповідно до яких розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі: скасування державної реєстрації земельної ділянки; набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , в частині визнання недійсними договорів дарування спірної земельної ділянки та житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем належними доказами не доведено підставності цих позовних вимог, а також не спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності оспорюваних правочинів.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів також погоджується.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Відповідно до правової позиції Веровного Суду, викладеної у постанові від 26 травня 2023 року у cправі № 905/77/21, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Враховуючи наведене, виходячи з відстуності в матеріалах справи належних доказів на підтвердження порушення сторонами договору чи нотаріусом вимог ст.203 ЦК України під час укладення оспорюваних договорів, а також доказів порушення цими договорами прав та законних інтересів позивача у зв`язку з їх укладенням, відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , в частині визнання недійсними договорів дарування спірної земельної ділянки та житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 .

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують. Підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м.Львова від 29 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 09 жовтня 2026 року.

Головуючий: Н.П. Крайник

Судді: Р.В. Савуляк

М.М. Шандра