Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №613/1324/26 — Краснокутський районний суд Харківської області

Справа № 613/1324/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року с-ще Краснокутськ

Краснокутський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Каліберди В.А.,

за участю секретаря судового засідання Коломієць Н.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с-щі Краснокутську Харківської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про поділ спільного майна

ВСТАНОВИВ:

До Краснокутського районного суду Харківської області 26 серпня 2026 року за підсудністю згідно ухвали Богодухівського районного суду Харківської області від 27.07.2026 надійшла цивільна справа №613/1324/26 за позовною заявою ОСОБА_1 , в якій представник позивача ОСОБА_4 просить суд: 1) визначити розмір часток співвласників у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , а саме: за ОСОБА_1 – 1/3 частку, за ОСОБА_2 – 1/3 частку, за ОСОБА_3 – 1/3 частку; 2) визнати транспортний засіб Renault Megane, 2009 року випуску, об`ємом двигуна 1461 см, зареєстрований за ОСОБА_2 02.11.2021, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; 3) визначити частки співвласників у праві спільної сумісної власності на транспортний засіб Renault Megane, 2009 року випуску, встановивши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку транспортного засобу та за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку транспортного засобу; 4) стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, у тому числі судовий збір та витрати на правову допомогу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 26.09.1992 року Пархомівською сільською радою народних депутатів Краснокутського району Харківської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що складено актовий запис № 24.

Під час шлюбу, позивачем та відповідачем, спільно як подружжям, за спільні кошти було придбано : 02.11.2021 зареєстрований RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, об`єм двигуна 1390 см.куб., реєстрація дійсна до цього часу; квартиру АДРЕСА_2 загальною жилою площею 12.7 кв.м. Дане майно було набуте подружжям спільно за час перебування у шлюбі, а тому підлягає розподілу.

Позивачем було декілька раз запропоновано добровільно розподілити належне спільне майно, оскільки виникли розбіжності з приводу подальшого використання об`єктів спільної сумісної власності та його можливого продажу. На пропозицію позивача, відповідач надавав відмову, тому виникла необхідність звернутися до суду. Угоди про добровільний поділ майна, що є спільною власністю подружжя, між сторонами не досягнуто. Так як сімейні відносини сторін протягом тривалого часу ґрунтувалися на принципах взаємної довіри та спільного ведення сімейного господарства, у позивача були відсутні будь-які підстави заперечувати проти оформлення транспортного засобу виключно на ім`я відповідача.

Після фактичного припинення сімейних відносин та виникнення спору щодо поділу майна позивач неодноразово зверталася до відповідача з проханням надати копії документів на належні сторонам транспортні засоби, однак відповідач відмовився їх надати.

Листом Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Харківській, Полтавській та Сумській областях (філія ГСЦ МВС) №31/32/13/569-аз/04-2026-550-2026 від 29.04.2026 року на запит представника позивача повідомлено, що за ОСОБА_2 зареєстрований транспортний засіб RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, об`єм двигуна 1461 см3, дата реєстрації — 02.11.2021 року, тобто в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

З метою визначення дійсної вартості спірного майна ТОВ «ФАКТОР ЕКСПЕРТ» було складено довідку щодо ймовірної ринкової вартості транспортного засобу RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, відповідно до якої орієнтовна ринкова вартість зазначеного автомобіля станом на 19.05.2026 року становить 215160,00 грн. Отже, наявні всі правові підстави для визнання автомобіля RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визначення за позивачем і відповідачем рівних часток у праві власності на вказаний транспортний засіб, а саме по 1/2 частці за кожним.

Окрім того, 04 липня 2000 року Бюро по оформленню документів про право власності на квартири (будинки) Краснокутської районної державної адміністрації видало свідоцтво про право власності на житло, відповідно до якого квартира АДРЕСА_3 ), належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Вказаним свідоцтвом встановлено, що квартира була приватизована відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». При цьому будь-які частки співвласників у праві власності на квартиру зазначеним правовстановлюючим документом не визначені. Згідно з технічним паспортом на квартиру АДРЕСА_1 , виданим Краснокутським бюро технічної інвентаризації та зареєстрованим у реєстровій книзі за №6-516, квартира є двокімнатною, загальною площею 47,30 кв.м та складається з двох житлових кімнат площею 8,80 кв.м та 15,50 кв.м, кухні площею 8,10 кв.м, коридору площею 8,50 кв.м, ванної кімнати площею 2,40 кв.м, вбиральні площею 1,00 кв.м та лоджії площею 6,00 кв.м. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість квартири станом на дату проведення оцінки становить 224000,00 грн.

На даний час між співвласниками відсутня будь-яка домовленість щодо розміру часток у праві власності на спірну квартиру, а правовстановлюючі документи таких часток не визначають. Водночас, наявність режиму спільної сумісної власності унеможливлює належне розпорядження майном та подальше врегулювання спору між сторонами щодо поділу спільного майна подружжя. За таких обставин наявні правові підстави для визначення часток співвласників у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 права власності за кожним на 1/3 частину вказаної квартири.

Оскільки в добровільному порядку вирішити питання поділу майна відповідач відмовляється, позивач вимушена звертатися до суду з таким позовом.

Ухвалою Краснокутського районного суду Харківської області від 02.09.2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою Краснокутського районного суду Харківської області від 21.09.2026 року закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 та її представник не з`явилися, однак 29.09.2026 від представника позивача ОСОБА_4 надійшла заява про підтримання позовних вимог та про розгляд справи за їхньої відсутності.

Від відповідача ОСОБА_2 21 вересня 2026 року до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі, проти позову не заперечує.

Третя особа – ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, причини неявки суд не повідомив, хоча викликався своєчасно та належним чином відповідно до ст. 128 ЦПК України.

Згідно із ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову.

Суд приймає визнання позову відповідачем, оскільки таке визнання відповідає вимогам цивільного законодавства, відповідає інтересам сторін по справі та не суперечить правам та інтересам інших осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, судом не здійснювалося.

Суд, дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи зі свого внутрішнього переконання, дійшов висновку про задоволення позовних вимог з наступних підстав.

Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Частинами 1 та 2 ст. 76 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частинами 1, 2 та 4 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст. 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч. 2 ст. 80 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Судом встановлено, що 26 вересня 1992 року сторони уклали шлюб, який зареєстрований Пархомівською сільською радою Краснокутського району Харківської області, актовий запис №24, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 26 вересня 1992 року.

Як вбачається з матеріалів справи, під час перебування у шлюбі, 02.02.2021 сторонами було придбано автомобіль.

Відповідно до інформації регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Харківській, Полтавській та Сумській областях від 29.04.2026 за ОСОБА_2 02.11.2021 зареєстровано автомобіль RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, об`єм двигуна 1461 см. куб.

Згідно інформаційної довідки ТОВ «Фактор-Експерт» від 19.05.2026, орієнтовна ринкова вартість легкового автомобіля RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, об`єм двигуна 1461 см. куб. станом на 19 травня 2026 року складає: 215160 гривень.

Статтею 41 Конституції України гарантується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтями 69, 70 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

У пунктах 22, 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Враховуючи положення ст. 60, 63, 69 СК України та ст. 368 ЦК України, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності.

При поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених у статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі, коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Суд враховує, що позивачка не заявляє вимог про стягнення грошової компенсації замість 1/2 частки спірного майна, а просила визнати за нею та відповідачем право власності на 1/2 частину цього майна, набутого в період шлюбу.

Таким чином, судом встановлено, що спірне майно - автомобіль RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, набуте сторонами у період перебування у шлюбі, а відтак є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідач проти заявлених позовних вимог не заперечував, при цьому матеріалами справи підтверджується як факт перебування сторін у шлюбі на час набуття спірного майна, так і факт його набуття за час шлюбу.

З огляду на наведене, враховуючи презумпцію рівності часток подружжя у спільному майні, відсутність між сторонами спору щодо розміру таких часток та визнання відповідачем позову, суд доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо визначення розміру часток співвласників у праві спільної сумісної власності на квартиру, суд зазначає наступне.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , про що свідчить копія свідоцтва про право власності на житло, виданого 04 липня 2000 року Бюро по оформленню документів про право власності на квартири (будинки) Краснокутської районної державної адміністрації, зареєстрованого у Краснокутському БТІ.

Згідно технічного паспорту на приватизовану квартиру АДРЕСА_1 , виданим Краснокутським бюро технічної інвентаризації, квартира є двокімнатною, загальною площею 47,30 кв.м та житловою площею 24,30 кв.м.

Відповідно до Звіту про оцінку майна, наданого ФО-П ОСОБА_5 01.06.2026, оціночна (ринкова) вартість двокімнатної квартири АДРЕСА_4 , склала 224000,00 грн.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Статтею 355 Цивільного кодексу України передбачено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Частиною 1 статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно зі статтею 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Згідно з частиною 1 статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до положень статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.

Згідно з частиною 3 статті 372 ЦК України, у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Отже, згідно приписів законодавства, яке застосовується до правовідносин між сторонами, а також враховуючи встановлені судом обставини, суд доходить висновку, що позовні вимоги в частині визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності на квартиру є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності сторін на майно, позовні вимоги відповідач визнав у повному обсязі.

Суд приймає до уваги, що визнання позову відповідачем не суперечить закону, не порушує права та законні інтереси інших осіб.

Таким чином, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Що стосується стягнення судових витрат у виді судового збору та витрат на правничу допомогу, слід зазначити наступне.

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1,4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

В позовній заяві представник позивача зазначила, що між ОСОБА_1 та адвокатом Калафута Д.В. укладено Договір про надання правової допомоги № DK 2026/070 від 22.04.2026 року. Станом на день подання позову позивач поніс витрати на правову допомогу у розмірі 12500,00 грн, що підтверджується договором, актом виконаних робіт та квитанціями про оплату. Також позивач очікує понести додаткові витрати на правову допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції у розмірі 10000,00 грн. Загальний попередній розрахунок судових витрат складається із сплаченого судового збору, понесених витрат на правову допомогу в розмірі 12500,00 грн та очікуваних витрат на правову допомогу в розмірі 10000,00 грн. Окрім того у позові вказала, що витрати на правничу допомогу у розмірі 8564,96 грн підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

В обґрунтування розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу до матеріалів справи надано наступні документи: копія договору про надання правової допомоги №DK-2026/070 від 22.04.2026 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Калафута Д.В.; ордер серії ВІ №1407959; акт прийому-передачі до договору від 22.04.2026 від 24 червня 2026 року, згідно якого вартість наданої правової допомоги становить 12500 гривень.

При розгляді справи «Гуриненко проти України» (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 2010 року, №37246/04) ЄСПЛ зазначив, що при розгляді питань компенсації витрат, понесених сторонами на отримання ними юридичної допомоги (в тому числі й під час розгляду їх справ в національних судах) задоволенню судом підлягають лише ті вимоги, по яким доведено, що витрати заявника були фактичними, неминучими, необхідними, а їх розмір розумним та обґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123-130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Отже, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, суд зазначає, що розмір пред`явлених позивачем до відшкодування витрат на надання правової допомоги є завищеним щодо іншої сторони спору.

Враховуючи складність справи, складність виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, суд дійшов висновку про необхідність зменшення їх розміру та стягнення з відповідача на користь позивача 5000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

За правилами, визначеними ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, згідно ч. 1 ст. 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору підтверджуються квитанцією про сплату № 8949-6519-0734-9389 від 25.06.2026 в розмірі 1822,47 грн.

З огляду на вищевказані вимоги, взявши до уваги ту обставину, що відповідач до початку розгляду справи по суті подав до суду заяву про визнання ним позову, суд вважає за необхідне повернути позивачу із державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого ним при поданні позову, а іншу частину судового збору в розмірі 50 відсотків його суми слід стягнути із відповідача на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 141, 142, 206, 247, 259, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про поділ спільного майна – задовольнити.

Визнати транспортний засіб - RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, об`ємом двигуна 1461 см3, зареєстрований за ОСОБА_2 02.11.2021 року, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визначити частки співвласників у праві спільної сумісної власності на транспортний засіб - RENAULT MEGANE, 2009 року випуску, встановивши за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку транспортного засобу та за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку транспортного засобу.

Визначити розмір часток співвласників у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , а саме: за ОСОБА_1 — 1/3 частку; за ОСОБА_2 — 1/3 частку; за ОСОБА_3 — 1/3 частку.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , витрати зі сплати судового збору у розмірі 911 (дев`ятсот одинадцять) грн 24 коп.

Зобов`язати Головне управління Державної казначейської служби України у Харківській області (місцезнаходження: 61166, Україна, Харківська область, місто Харків, вулиця Єніна Євгенія, 18, ЄДРПОУ 37874947) повернути ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 50 відсотків судового збору у розмірі 911 (дев`ятсот одинадцять) грн 24 коп, сплаченого відповідно до платіжної інструкції № 8949-6519-0734-9389 від 25.06.2026 на суму 1822,47 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , витрати на правничу допомогу в сумі 5000 (п`ять тисяч) грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач : ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Третя особа - ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 .

Суддя Каліберда В. А.