Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №495/13130/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/676/26

Справа № 495/13130/23

Головуючий у першій інстанції Анісімова Н. Д.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М. М.,

суддів: Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,

при секретарі: Узун Н. Д.,

за участю представника відповідача – адвоката Гербей А. А.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гербей Андрій Анатолійович, на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Перша Білгород-Дністровська державна нотаріальна контора Одеської області про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності на спадкове майно,-

в с т а н о в и в:

05 грудня 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник за довіреністю Челак Яна Дмитрівна, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Перша Білгород-Дністровська державна нотаріальна контора Одеської області про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності на спадкове майно, у якому з урахуванням уточнених вимог від 23 січня 2024 року просить суд:

- визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 11.11.2022, що видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано в реєстрі за №1606 та свідоцтво про право на спадщину за законом від 11.11.2022, видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано в реєстрі за №1605.

- визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 24.08.2023, видане на ім`я ОСОБА_1 , державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано в реєстрі за №1673 та свідоцтво про право на спадщину за законом від 24.08.2023, видане на ім`я ОСОБА_1 , державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано в реєстрі за №1672.

- перерозподілити спадкове майно, визнавши за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зменшивши частку ОСОБА_1 в спадковому майні щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 та 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 до 1/2 її частини.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . До заміжжя з батьком позивача, ОСОБА_5 , тобто у дівоцтві прізвище ОСОБА_4 було «

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та після її смерті відкрилася спадщина у вигляді нерухомого майна, а саме:

- квартири за адресою АДРЕСА_1 , яка належала матері на праві власності; та

- 11/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивач разом з матір`ю постійно проживав у будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

Оскільки позивач на час відкриття спадщини постійно проживав з матір`ю-спадкодавицею та він не заявляв про відмову від спадщини, він, у силу положень ст. 1268 ЦК України, є таким, що прийняв спадщину.

Тобто позивач є спадкоємцем першої черги спадкування після смерті матері, постійно проживав разом із спадкодавицею на час відкриття спадщини, протягом строку, встановленого законом не відмовився від спадщини, а тому є таким, що прийняв спадщину після смерті матері.

Звернувшись до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину, позивачу стало відомо, що таке свідоцтво на все спадкове майно, що належало покійній матері позивача, видано на ім`я брата позивача, ОСОБА_3 .

Як стверджує позивач, його брат приховав від нотаріуса, той факт, що окрім нього, у першій черзі спадкування є ще позивач, ОСОБА_2 , який постійно проживав з матір`ю на момент відкриття спадщини та ще й є особою інвалідністю І групи безстроково.

Отже, ОСОБА_3 , звертаючись до державного нотаріуса із заявою про отримання спадкового майна після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , свідомо не повідомив нотаріуса про наявність іншого спадкоємця першої черги спадкування – ОСОБА_2 та прийняв спадщину, оформивши на себе право власності на усе спадкове майно.

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер брат позивача, ОСОБА_3 .

Після його смерті усе майно, що належало братові позивача і, як наслідок, те майно, що брат, ОСОБА_3 , успадкував після смерті матері, успадкувала його донька ОСОБА_1 /відповідач/.

Ще за життя брата позивач намагався з ним домовитися про деякий перерозподіл спадщини, визначивши кожному з спадкоємців по 1/2 частині спадкового майна, просив його внести зміни до свідоцтва про право на спадщину, на що ОСОБА_3 завжди заперечував. На даний момент, коли законну 1/2 частину спадкового майна, що мала б перейти позивачу за законом успадкувала відповідач, тобто донька ОСОБА_3 , після смерті її батька, вважає вимогу про внесення змін до первісного свідоцтва про право на спадщину (яке було видано на ім`я брата) неналежним способом захисту моїх прав.

Так як брат позивача фактично вів нотаріуса в оману, а сам нотаріус не впевнився у тому, що відповідач не є єдиними спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 , та тим самим позбавив позивача спадкових прав. На даний момент, коли донька померлого брата успадкувала за ним його майно, у тому числі ту частину майна, яка за законом має належати позивачу, при цьому також отримала свідоцтво про право на спадщину, вважає, свої права порушеними та такими, що підлягають захисту у судовому порядку, тому і звернувся до суду з позовом.

Заочним рішенням 01 березня 2024 року Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області було ухвалено заочне рішення, яким позовні вимоги позивача були задоволенні.

01 квітня 2024 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Гербей А. А. звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 16 травня 2024 року заява представника відповідача, ОСОБА_1 , адвоката Гербея Андрія Анатолійовича про перегляд заочного рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 01 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Перша Білгород-Дністровська державна нотаріальна контора Одеської області про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності на спадкове майно була задоволена: заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 01 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Перша Білгород-Дністровська державна нотаріальна контора Одеської області про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності на спадкове майно було скасовано.

Сторони у судове засідання не з`явилися, тому у силу положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалося.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 червня 2024 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Перша Білгород-Дністровська державна нотаріальна контора Одеської області про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності на спадкове майно - задоволено.

Суд визнав частково недійсним Свідоцтво про право на спадщину за законом від 11.11.2022, видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано в реєстрі за №1606 та Свідоцтво про право на спадщину за законом від 11.11.2022, видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано в реєстрі за №1605;

визнав частково недійсним Свідоцтво про право на спадщину за законом від 24.08.2023, видане на ім`я ОСОБА_1 , державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О. В., на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано в реєстрі за №1673 та Свідоцтво про право на спадщину за законом від 24.08.2023, видане на ім`я ОСОБА_1 , державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Садановим О.В., на нерухоме майно - 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано в реєстрі за №1672;

перерозподілив спадкове майно, визнавши за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину 11/100 часток (11/200 часток) житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зменшивши частку ОСОБА_1 в спадковому майні щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 та 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 до 1/2 її частини.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гербей Андрій Анатолійович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В судове засідання, призначене на 30 вересня 2026 року об 15 год 00 хв в режимі відеоконференції з`явився представник відповідача – адвокат Гербей А. А..

В судове засідання, призначене на 09 жовтня 2026 року об 11 год 00 хв сторони не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Згідно положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно із статтями 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина 3 статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами 2-4 статті 1273 цього Кодексу.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами 1 і 2 цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (стаття 1300 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в абзаці другому та третьому пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», «свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження».

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126, 133, 135 Сімейного кодексу України №00033416599 від 29.10.2021.

До заміжжя з ОСОБА_5 прізвище ОСОБА_4 було « ОСОБА_8 », що підтверджується також копією її свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 27 липня 1959 року Веселеновським районним бюро РАГС та копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого 26 липня 1967 року.

ОСОБА_4 є також матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , що підтверджується повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження №00037482877 від 11.11.2022, що міститься у матеріалах спадкової справи.

Отже, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 є братами, що підтверджується вищевказаними матеріалами.

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 02 жовтня 2021 року Білгород-Дністровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про що було складено актовий запис №1101.

ОСОБА_4 була власником квартири АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 26.09.1996, яке було зареєстровано Білгород-Дністровським міжміським бюро технічної інвентаризації 26 вересня 1996 року в реєстровій книзі №180 за реєстровим №47. Вказане підтверджується копією свідоцтва про право особистої власності на кооперативну квартиру, що міститься у матеріалах спадкової справи.

Також ОСОБА_4 була власником 11/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Вказане підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 08.09.2021, розпорядженням органу приватизації №11154 від 08.09.2021 та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Отже, після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина у вигляді:

- 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 , на земельній ділянці. На вказаній земельній ділянці знаходиться, в цілому, житловий будинок - літ. «А», загальною площею 363,7 кв.м, житловою площею 224,0 кв.м та надвірні будівлі: сараї - літ. «Б», «Д», «Ж», «Є», вбиральня - літ. «Г», споруди №№ 1-5. Вищевказана частка житлового будинку належала спадкодавцю на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого органом приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради Одеської області 08.09.2021 року, згідно з розпорядженням органу приватизації від 08.09.2021 №11154, дублікати яких видані 06 жовтня 2022 року; та

- квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 50,5 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м, що належала спадкодавцю на підставі Свідоцтва про право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_4 , виданого виконавчим комітетом Білгород-Дністровської міської ради Одеської області 26 вересня 1996 року, на підставі рішення виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради від 19 вересня 1996 року №997, право власності на яку зареєстровано Білгород-Дністровським міжміським бюро технічної інвентаризації 26 вересня 1996 року, в книзі: 180, номер запису: 47.

ОСОБА_4 проживала у будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний факт підтверджується довідкою №357 від 22.10.2021, виданою КП «ЖЕО №1» у якій вказується, що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 10 березня 1975 року по день її смерті. За вказаною адресою також проживає та зареєстрований ОСОБА_2 , що підтверджується відміткою у його паспорті.

09 грудня 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою про прийняття спадщини за законом. Вказаною заявою ОСОБА_3 повідомив державного нотаріуса, що він є спадкоємцем першої черги на все спадкове майно, що залишилося після смерті спадкодавця ( ОСОБА_4 ) та те, що інших спадкоємців, які передбаченні чинним законодавством України, немає.

11 листопада 2022 року до Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_3 звернулася його представник за довіреністю ОСОБА_1 , яка повідомила державного нотаріуса, що її довіритель є спадкоємцем першої черги спадкування та те, що інших спадкоємців немає.

11 листопада 2022 року на ім`я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , були видані свідоцтва про право на спадщину за законом на 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 , на земельній ділянці та на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 50,5 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м.

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого Білгород-Дністровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 10 лютого 2023 року.

ОСОБА_9 (син ОСОБА_3 ) подав до нотаріальної контори заяву про відмову у прийнятті спадщини, що залишилися після смерті його батька, у той час як донька ОСОБА_3 – ОСОБА_1 звернулася із заявою про прийняття спадщини та повідомила державного нотаріуса, що окрім неї іншими спадкоємцями майна померлого ОСОБА_3 є його син ОСОБА_9 .

Факт родинних відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підтверджується:

- копією свідоцтва про народження ОСОБА_10 (серії НОМЕР_5 від 05.02.1994), у якому її батьком записаний відповідно ОСОБА_3 ; та

- копією свідоцтва про шлюб (серії НОМЕР_6 від 15.10.2016), яким встановлено, що після заміжжя ОСОБА_10 змінила прізвище на « ОСОБА_11 ».

24 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно, що залишилося після смерті її батька, ОСОБА_3 :

- квартири АДРЕСА_3 ;

- 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 .

11 листопада 2022 року на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , були видані свідоцтва про право на спадщину за законом на 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 , на земельній ділянці та на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 50,5 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м.

Нормативно-правове обґрунтування та позиція суду.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК України).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК України).

Спадкування за законом здійснюється у разі, зокрема, відсутності заповіту.

У разі відсутності заповіту право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України (ч. 2 ст. 1223 ЦК України).

В першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК України).

Спадкоємцями першої черги спадкоємців за законом відповідно до статті 1261 ЦК України до майна померлої ОСОБА_4 були її сини: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ч. 1 ст. 1268 ЦК України).

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (ч. 3 ст. 1268 ЦК України).

Спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини, був її син ОСОБА_2 , який до того ж не заявляв про відмову від спадщини. Отже, спадкоємець ОСОБА_2 у силу положень частини 3 статті 1268 ЦК України вважався спадкоємцем, який прийняв спадщину.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України).

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто (ч. 2 ст. 1269 ЦК України).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України).

Спадкоємець ОСОБА_3 не був спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини, оскільки мав відмінне зареєстроване місце проживання і тому звертався до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадщини у межах строку для її прийняття.

Згідно ч. 1 ст. 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.

Таким чином, враховуючи те, що спадковим майном ОСОБА_4 є:

- квартири АДРЕСА_3 ;

- 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 , то при рівному їх поділі між двома спадкоємцями-синами, частка кожного у спадщині мала складати: 1/2 квартири АДРЕСА_3 та 11/200 часток житлового будинку АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст. 1300 ЦК України, за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

На момент вирішення справи спадкоємець ОСОБА_3 вже помер, що унеможливлює видачу йому нотаріусом нового свідоцтва про право на спадщину, а тому застосування такого правового механізму в цій справі є необґрунтованим.

Статтею 1301 ЦК України визначено механізм визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Так, свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.12.2021 у справі №335/13418/18 (провадження №61-15300св20) вказано, що: «у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише про відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, тощо».

Суд зауважує, що під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

З`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23.10. 2019 у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Європейський суд з прав людини не раз наголошував на необхідності ефективного захисту. Наприклад, у п. 75 рішення від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» зазначено, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади.

Конституційний Суд у рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам.

Таким чином, враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, рішення ЄСПЛ, розглядаючи справу, суд повинен з огляду на зміст та обґрунтування позовних вимог, не порушуючи принцип рівності сторін, визначитися із ефективним способом захисту права позивача, який забезпечить поновлення порушеного права.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Правильність визначення часток у спірній квартирі щодо померлої ОСОБА_4 має значення для подальшого оформлення спадщини її спадкоємцями, з огляду на неможливість корегування судом записів у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, а також неможливість внесення змін щодо розміру часток у нього. Таке визначення часток померлого брата у спірній квартирі та житловому будинку, на думку суду, сприятиме найбільш ефективному захисту прав іншого співвласника ОСОБА_2 , як титульного власника, який прийняв спадщину, але не оформив її.

Цим рішенням суд вважає правильним визначити, що частка ОСОБА_3 у праві власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на момент його смерті мала становити 1/2 частки, а на житловий будинок АДРЕСА_5 часток (1/2 від 11/100 часток).

Як вбачається з матеріалів спадкової справи №498/2021, відкритої Білгород-Дністровською міською державною нотаріальною конторою Одеської області 09 грудня 2021 року, після смерті ОСОБА_4 , то її син ОСОБА_3 – батько відповідача, звертаючись до державного нотаріуса, власною заявою від 09.12.2021 повідомив про відсутність інших спадкоємців за законом, знаючи про існування іншого спадкоємця - позивача.

Надалі, як встановлено судом, Першою Білгород-Дністровською державною нотаріальною конторою Одеської області було оформлено свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове нерухоме майно, що залишилося після смерті ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_3 ..

При цьому, заяви про відмову позивача, ОСОБА_2 , від прийняття спадщини після його померлої матері ОСОБА_4 , спадкова справа не містить.

З огляду на спадкову справу №117/2023, що заведена після смерті брата позивача ОСОБА_3 , то вбачається, що серед спадкової маси померлого ОСОБА_12 наявним є спірне нерухоме майно: квартира АДРЕСА_3 та 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 .

При цьому, відповідачка ОСОБА_1 , будучи на її думку, єдиною спадкоємицею померлого ОСОБА_3 , звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, зазначивши про існування серед інших спадкоємців майна померлого лише свого брата, який подав заяву про відмову від спадщини.

Згодом, як встановлено судом, на ім`я ОСОБА_1 були видані свідоцтва про право на спадщину за законом на 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 , на земельній ділянці та на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 50,5 кв.м, житловою площею 29,5 кв.м.

Як встановлено судом, померлий ОСОБА_12 та відповідачка, подаючи заяву до нотаріуса про прийняття спадщини, діючи недобросовісно зазначили, що окрім них у спадкодавця інших спадкоємців немає.

При цьому, як не містять матеріали вищевказаних спадкових справ, так і відповідач не надав нотаріусу та суду належних і допустимих доказів про відмову позивача від прийняття спадщини або усунення його від спадкування.

Статтею 1301 ЦК України визначено механізм визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Так, свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.12.2021 у справі №335/13418/18 (провадження №61-15300св20) вказано, що: «у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише про відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, тощо».

В цій справі, враховуючи смерть спадкоємця ОСОБА_3 , суд вважає доцільним застосувати механізм, визначений у ст. 1301 ЦК України та визнати частково недійсними свідоцтва про право на спадщину, виданого на ім`я ОСОБА_3 в частині визначення його частки у спадковому майні.

За таких обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню в частині визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 11.11.2022, видане на ім`я ОСОБА_3 , державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О. В., на нерухоме майно – 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 , зареєстровано в реєстрі за №1605, та свідоцтва про право на спадщину за законом від 11.11.2022, видане на ім`я ОСОБА_3 , державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О. В., на нерухоме майно - квартири АДРЕСА_3 , зареєстровано у реєстрі за №1606.

А свідоцтва про право на спадщину за законом від 24.08.2023, видані на ім`я ОСОБА_1 державним нотаріусом Першої Білгород-Дністровської державної нотаріальної контори Одеської області Саданова О. В., на це ж саме майно підлягають також визнанню частково недійсними, з огляду на те, що суд виходить з того, що батько відповідачки, ОСОБА_1 , як встановлено судом мав право на половину спадкового майна, що дісталася після смерті ОСОБА_4 , а саме 1/2 частки на квартиру АДРЕСА_3 , та на житловий будинок АДРЕСА_5 часток (1/2 від 11/100 часток). Тому сама відповідачка приймаючи спадщину після смерті свого батька, має право на рівно ту ж саму частину майна, що йому і належала, а не на усю сукупність майна у цілому.

Згідно ч. 1 ст. 1280 ЦК України, якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини 2 і 3 статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.

Статтею 1301 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом. Відтак, судовий захист права позивача може здійснюватись шляхом визнання таких свідоцтв про право на спадщину частково або повністю недійсним та визнання за ними права на відповідну частину спадкового майна.

Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року по справі за №6-32цс12, що у відповідності до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковими для застосування усіма судами України.

Перерозподіл спадщини – це повторний розподіл спадщини між спадкоємцями у тому випадку, коли після первісного її розподілу в натурі спадщина була прийнята іншими спадкоємцями. Здійснення первісного розподілу пов`язане із видачею спадкоємцям свідоцтв про право на спадщину. Якщо ж первісний розподіл спадщини не відбувся, наприклад, у разі, коли спадкоємці прийняли спадщину, але не отримали свідоцтв про право на спадщину, не може бути проведений і перерозподіл спадщини.

Перерозподіл стосується спадщини, яка вже розділена між спадкоємцями в натурі, тобто спадкові відносини припинилися. Аналогічне за змістом положення міститься у правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 20.10.2020 у справі №748/72/20-ц (провадження №61-13144св20). Тому специфіка такої конструкції, як перерозподіл спадщини, полягає в тому, що вона створює ефект «повернення» до спадкових правовідносин, які на момент перерозподілу припинені.

Правило про перерозподіл спадщини застосовується у разі: визначення спадкоємцеві додаткового строку для прийняття спадщини (ст. 1272 ЦК); визнання заповіту недійсним (ст. 1257 ЦК); визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним (ст. 1301 ЦК); визнання договору про зміну черговості одержання права на спадкування недійсним (ч. 1 ст. 1259 ЦК).

У частині 1 ст. 1280 ЦК закріплено два способи перерозподілу спадщини:

1) передання частини спадкового майна в натурі;

2) сплата грошової компенсації.

Верховний Суд у постанові від 30.04.2020 у справі №727/1571/15-ц (провадження №61-47830св18) наголосив, що у разі ж продажу (відчуження іншим способом) спадкового майна особою, на користь якої було видано свідоцтво про право на спадщину, як спосіб захисту інтересів спадкоємців судом може бути застосовано передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, що збереглося, або сплати грошової компенсації.

Перерозподіл спадщини завершується видачею нотаріусом нових свідоцтв про право на спадщину та може здійснюватись:

1. Нотаріусом або в сільських населених пунктах - уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини на підставі заяв спадкоємців, які дійшли згоди стосовно перерозподілу спадщини (ч. 1 ст. 1300 ЦК). Причому правова природа правовідносин, що виникають при цьому, не є договірною, зважаючи на закритий (вичерпний) перелік договорів, що можуть укладатися у сфері спадкового права.

2. Судом за на вимогу одного із спадкоємців (ч. 2 ст. 1300 ЦК). Перерозподіл спадщини проводиться судом лише у тому випадку, коли між спадкоємцями відсутня взаємна згода щодо внесення змін до свідоцтв про право на спадщину, тобто має місце спір про право. Якщо ж суд здійснюватиме перерозподіл спадщини за наявності згоди між спадкоємцями з цього питання, він виконуватиме невластиві йому функції нотаріату. З цього приводу Верховний Суд у постанові від 06.09.2021 у справі №274/1166/19 (провадження №61-7607св21) підкреслив, що правила ст. 1300 ЦК врегульовують можливість внесення змін до свідоцтва про право на спадщину за умов, відповідно, відсутності (ч. 1) та наявності (ч. 2) спору між спадкоємцями. Якщо спору між спадкоємцями не існує, то питання про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину вирішує нотаріус за місцем відкриття спадщини за згодою всіх спадкоємців, що прийняли спадщину. У випадку ж відсутності такої згоди, тобто, за наявності спору, питання про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину на вимогу одного із спадкоємців вирішується судом.

На момент вирішення справи спадкоємець ОСОБА_3 вже помер, що унеможливлює видачу йому нотаріусом нового свідоцтва про право на спадщину, а тому застосування такого правового механізму в цій справі є недоцільним.

Тому суд доходить до висновку, що також підлягають задоволенню вимоги про перерозподіл спадкового майна, шляхом визнання за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину 11/100 часток (11/200 часток) житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зменшивши частку ОСОБА_1 в спадковому майні щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 та 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 до 1/2 її частини.

Висновки суду

Враховуючи те, що при вирішенні цієї справи, судом встановлено неправильність у оформленні спадщини після смерті ОСОБА_4 і її розподілу між спадкоємцями (її синами), що вимагає судового захисту прав позивача ОСОБА_2 і дотримання максимального балансу між його правами та правами інших заінтересованих осіб, суд вважає правильною вимогу позивача щодо перерозподілу спадкового майна та визнанні за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину 11/100 часток (11/200 часток) житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , зменшивши частку ОСОБА_1 в спадковому майні щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 та 11/100 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 до 1/2 її частини.

Задовольняючи позов, суд також виходить з того, що батько відповідача, ОСОБА_1 , як встановлено судом мав право на половину спадкового майна, що дісталася після смерті ОСОБА_4 , а саме 1/2 частки на квартиру АДРЕСА_3 , та на житловий будинок АДРЕСА_5 часток. Тому сама відповідачка приймаючи спадщину після смерті свого батька, має право на рівно ту ж саму частину майна, що йому і належала.

Отже, свідоцтва про право на спадщину за законом, що видані на їх імена є частково недійсними.

Перевіривши матеріали справи суд також дійшов висновку, що стороною відповідача не спростовано належними та допустимими доказами обставин, що встановлені були судом.

Під постійним місцем проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.

Частина 3 статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не саму реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною 3 статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом (Постанова КЦС ВС від 26.04.2023 у справі №204/1052/20 щодо факту відсутності реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця при прийняття спадщини).

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 94 року, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що він постійно проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини, який до того ж не заявляв про відмову від спадщини. Отже, він у силу положень частини 3 статті 1268 ЦК України вважався спадкоємцем, який прийняв спадщину.

Відповідач ОСОБА_1 повністю спростувала підстави позову, зокрема, те, що спадкодавець ОСОБА_4 , померла ІНФОРМАЦІЯ_9 , і позивач ОСОБА_2 не були зареєстровані за однією адресою, оскільки матеріалах справи містяться докази про те, що зареєстроване місце проживання позивача ОСОБА_2 значиться як: АДРЕСА_6 (а.с. 8), а спадкодавець ОСОБА_4 - АДРЕСА_7 (а.с. 82).

Проте, суд першої інстанції правильно виходив що «відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом (Постанова КЦС ВС від 26.04.2023 у справі №204/1052/20 щодо факту відсутності реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця при прийняття спадщини)».

На підтвердження факту проживання разом з матір`ю ОСОБА_4 на момент відкриття спадщини позивач ОСОБА_2 надав суду довідку №357 від 22.10.2021, видану КП «ЖЕО №1», у які зазначено, що спадкодавець зареєстрована з 10 березня 1975 року по день її смерті за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 17), а також відміткою про прописку у паспорті позивача (а.с. 8).

«Згідно пункту 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року №20/5 (у редакції, чинній на момент відкриття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 ) свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Зі змісту наведених норм закону вбачається, що під постійним місцем проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.

Частина 3 статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не саму реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною 3 статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 у справі №484/747/17» (Постанова Верховного Суду від 26.04.2023 у справі №204/1052/20 (провадження №61-18625св21)).

Отже, довідка №357 від 22.10.2021, видана КП «ЖЕО №1», у які зазначено, що спадкодавець зареєстрована з 10 березня 1975 року по день її смерті за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 17), яка складена після смерті спадкодавця, не може вважатися безспірним та достатнім доказом постійного проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, якщо ця обставина не підтверджена іншими належними та допустимими письмовими доказами, зокрема:

медичні та соціальні документи:

Декларація з сімейним лікарем в амбулаторії за місцем проживання спадкодавця.

Виклики швидкої допомоги, де заявник зазначений як контактна особа або особа, що перебувала поруч під час госпіталізації.

Документи про купівлю ліків, виписки з медичних карток про догляд за спадкодавцем.

Фінансові та побутові документи:

Квитанції про оплату комунальних послуг спадкодавця з особистої банківської карти заявника.

Чеки на купівлю будматеріалів, меблів, ремонт житла спадкодавця.

Чеки та договори на організацію та оплату похорон, поминальних обідів, встановлення пам`ятника (посередні докази турботи та присутності).

Поштові відправлення та доставка:

Накладні «Нова Пошта»/«Укрпошта», чеки кур`єрської доставки товарів повсякденного попиту, продуктів, посилок на адресу спадкодавця на ім`я заявника.

Свідчення свідків:

Свідчення сусідів, медичних та соціальних працівників.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що належних та достатніх доказів на підтвердження того, що позивач ОСОБА_2 дійсно постійно проживав на час відкриття спадщини із спадкодавцем ОСОБА_13 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , матеріали справи не містять.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, надані сторонами у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належними, допустимим та достатніми доказами, що він постійно проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини й отже, у силу положень частини 3 статті 1268 ЦК України не може вважатися спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_13 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Тому, права позивача ОСОБА_2 не порушені відповідачем ОСОБА_1 й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вони не підлягають захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_2 є незаконними, необґрунтованими, та не підлягають задоволенню.

Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 76, 81, 89, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, частини 3 статті 1268 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гербей Андрій Анатолійович, задовольнити, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 червня 2024 року скасувати та ухвалити постанову, якою позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Перша Білгород-Дністровська державна нотаріальна контора Одеської області про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності на спадкове майно залишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 09 жовтня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

С. М. Сегеда