Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №522/7921/25-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1552/26

Справа № 522/7921/25-Е

Головуючий у першій інстанції Косіцина В. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М. М.,

суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М.,

при секретарі: Узун Н. Д.,

за участю: ОСОБА_1 та прокурора Алябової О. Є.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду Одеської області від 22 вересня 2025 року за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби та Одеської обласної прокуратури про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями і діями органів досудового слідства, прокуратури, -

в с т а н о в и в:

11 квітня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби та Одеської обласної прокуратури про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями і діями органів досудового слідства, прокуратури, у якому позивач просив суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби моральну шкоду, завдану внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування, прокуратури та суму у розмірі 5 000 000,00 гривень.

Вимоги обґрунтовані тим, що 10 грудня 2016 року виконуючим обов`язки прокурора Одеської області старшим радником юстиції Саулко Олександр Іванович по даному кримінальному провадженню винесено та підписано письмове повідомлення про підозру адвокатам ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого п. 2 ст. 27 та ч. 3 ст. 368 КК України.

Цього ж дня повідомлення про підозру було вручено прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Одеської області старший радник юстиції Ю. О. Морванюк за дорученням в.о. прокурора Одеської області старшого радника юстиції ОСОБА_2 адвокату Євсюкову Євгену Петровичу, що підтверджується вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року у справі №522/13711/17.

Зазначеним вироком ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369, п. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 364 КК України та виправдано його у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінальних правопорушень.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року у справі №522/13711/17 апеляційну скаргу прокурора відділу Одеської обласної прокуратури Шпаченка С. М. – задоволено частково.

Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року відносно ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , обвинувачених у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369, п. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 364 КК України – змінено та виключено з мотивувальної частини вироку висновки суду щодо недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 481 КПК України повідомлення про підозру адвокатам Євсюкову Євгену Петровичу та ОСОБА_3 . В іншій частині вирок залишено без змін.

Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року у справі №522/13711/17 набрав законної сили з урахуванням змін, викладених в ухвалі Одеського апеляційного суду – 14 квітня 2022 року, що підтверджується відповідними відомостями з ЄДРСР.

У позовній заяві позивач зазначає про те, що внаслідок таких дій, він зазнав глибоких та тривалих моральних страждань, була створена довготривала стресова ситуація в результаті перебування під слідством і судом, триманням під вартою, обмеження його прав в період дії запобіжних заходів, що призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, необхідності затрати часу та вжиття заходів для свого судового захисту, що викликало у нього психологічне напруження, внаслідок чого погіршилася якість його життя та змінило нормальний ритм життя, а тому, позивач вказав, що 5 000 000,00 гривень буде тією сумою, яка може мінімально компенсувати спричинені страждання.

На підтвердження того, що 5 000 000,00 гривень в якості моральної шкоди буде тією сумою, яка може мінімально компенсувати спричинені страждання позивачем було надано копію висновку експерта за результатами проведення судово-психологічної експертизи від 12.12.2024 за №19/24, складеного експертом – ОСОБА_5 , з якого вбачається, що можливий розмір грошової компенсації за завдані страждання у розмірі 5 000 000,00 гривень є обґрунтованим.

До копії свідоцтва долучено свідоцтво №15, з якого вбачається, що ОСОБА_5 рішенням експертно-кваліфікаційної комісії МОЗ України присвоєно кваліфікацію судового експерта з правом проведення судово-психологічної експертизи, строком дії до 18 лютого 2024 року, та термін дії якого продовжено до 19 січня 2029 року.

Зі змісту висновку вбачається, що експерта повідомлено про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

01 травня 2025 року до суду від Державної казначейської служби України надійшов відзив, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

02 травня 2025 року до суду від Одеської обласної прокуратури надійшло клопотання про продовження процесуального строку для подання відзиву.

09 травня 2025 року до суду від Одеської обласної прокуратури надійшов відзив, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

14 травня 2025 року до суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, у якій позивач підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Державної казначейської служби та Одеської обласної прокуратури про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями і діями органів досудового слідства, прокуратури – задоволено частково. Суд стягнув з Державного бюджету України на користь позивача – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , шкоду, завдану незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду у розмірі 1 026 666 (один мільйон двадцять шість тисяч шістсот шістдесят шість) гривень 66 (шістдесят шість) копійок.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції змінити в частині визначення розміру моральної шкоди встановивши справедливий розмір відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000 000 грн, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, а саме на те, що визначений судом розмір відшкодування є заниженим і таким, що не відповідає принципам розумності, справедливості та адекватності шкоди.

В апеляційній скарзі, відповідач, Одеська обласна прокуратура, просить рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру моральної шкоди змінити та зменшити суму відшкодування моральної шкоди до мінімального гарантованого розміру – 513 333, 35 грн, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, а саме, на те, що фактично позивач був під вартою 7 днів, а тому висновки суду про наявність підстав для стягнення моральної шкоди у подвійному розмірі мінімального визначеного розміру відшкодування за 64 місяця та 5 днів є безпідставним, оскільки не відповідає принципам справедливості та пропорційності.

Представник Державної казначейської служби в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчить довідка про доставку судових повісток-повідомлень до електронного кабінету Електронного Суду (т. 3 а.с. 91-92).

Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

08 жовтня 2026 року в судове засідання для проголошення повного тексту судового рішення, учасники справи не з`явились.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені у апеляційних скаргах та відзиві Державної казначейської служби на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 та відповідача, Одеської обласної прокуратури, задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у разі встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, визначені частиною сьомою статті 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких наведено у частині першій статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Згідно із вимогами статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

За правилами пункту 2 частини 2 статті 1167 ЦК України, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01 грудня 2014 року №266/94-ВР (надалі - Закону №266/94-ВР) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 2 Закону №266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону №266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується (повертається) моральна шкода.

Відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (стаття 4 Закону №266/94-ВР).

Згідно із частинами другою, третьою статті 13 Закону №266/94-ВР розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Судом першої інстанції встановлено, що 10 грудня 2016 року виконуючим обов`язки прокурора Одеської області старшим радником юстиції Саулко Олександр Іванович по даному кримінальному провадженню винесено та підписано письмове повідомлення про підозру адвокату ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого п. 2 ст. 27 та ч. 3 ст. 368 КК України.

Цього ж дня повідомлення про підозру було вручено прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Одеської області старший радник юстиції Ю. О. Морванюк за дорученням в.о. прокурора Одеської області старшого радника юстиції ОСОБА_2 адвокату Євсюкову Євгену Петровичу, що підтверджується вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року у справі №522/13711/17.

Зазначеним вироком ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369, п. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 364 КК України та виправдано його у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінальних правопорушень.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 14 квітня 2022 року у справі №522/13711/17 апеляційну скаргу прокурора відділу Одеської обласної прокуратури Шпаченка С. М. – задоволено частково.

Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року відносно ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , обвинувачених у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369, п. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 364 КК України – змінено та виключено з мотивувальної частини вироку висновки суду щодо недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 481 КПК України повідомлення про підозру адвокатам Євсюкову Євгену Петровичу та ОСОБА_3 . В іншій частині вирок залишено без змін.

Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року у справі №522/13711/17 набрав законної сили з урахуванням змін, викладених в ухвалі Одеського апеляційного суду – 14 квітня 2022 року, що підтверджується відповідними відомостями з ЄДРСР.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Практика Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що на базі положень статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод створено самостійне право потерпілого від арешту або затримання на відшкодування шкоди.

Відповідно до частини 5 статті 9, частини 6 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 38 Декларації прав і свобод людини та громадянина, частини 5 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди.

Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено в статтях 56, 62 Конституції України, у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та в статтях 1167, 1176 ЦК України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із вимогами статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно пункту 2 частини 2 статті 1167 ЦК України, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

У частинах 1 та 2 статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону, право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.

Згідно статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини 1 статті 12 цього Закону.

У позовній заяві позивач зазначає про те, що внаслідок таких дій, він зазнав глибоких та тривалих моральних страждань, була створена довготривала стресова ситуація в результаті перебування під слідством і судом, триманням під вартою, обмеження його прав в період дії запобіжних заходів, що призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, необхідності затрати часу та вжиття заходів для свого судового захисту, що викликало у нього психологічне напруження, внаслідок чого погіршилася якість його життя та змінило нормальний ритм життя, а тому, позивач вказав, що 5 000 000,00 гривень буде тією сумою, яка може мінімально компенсувати спричинені страждання.

На підтвердження того, що 5 000 000,00 гривень в якості моральної шкоди буде тією сумою, яка може мінімально компенсувати спричинені страждання позивачем було надано копію висновку експерта за результатами проведення судово-психологічної експертизи від 12.12.2024 за №19/24, складеного експертом – ОСОБА_5 , з якого вбачається, що можливий розмір грошової компенсації за завдані страждання у розмірі 5 000 000,00 гривень є обґрунтованим.

До копії свідоцтва долучено свідоцтво №15, з якого вбачається, що ОСОБА_5 рішенням експертно-кваліфікаційної комісії МОЗ України присвоєно кваліфікацію судового експерта з правом проведення судово-психологічної експертизи, строком дії до 18 лютого 2024 року, та термін дії якого продовжено до 19 січня 2029 року.

Зі змісту висновку вбачається, що експерта повідомлено про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

У відзиві на позовну заяву Державна казначейська служба зазначає про те, що для розрахунку розміру шкоди слід застосовувати частину 2 статті 8 закону України «Про державний бюджет України на 2025 рік» де вказано, що розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму, зазначеного в абзаці дев`ятому статті 7 цього Закону, тобто, у розмірі 1 600,00 гривень.

Проте, суд не може погодитися із зазначеним з огляду на наступне.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі №6-2203цс15, «відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №686/23731/15-ц, провадження №14-298цс18, зроблено висновок про те, що «моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості».

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №686/23731/15-ц, провадження №14-298цс18, «розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження».

У постанові КЦС ВС від 05.03.2025 у справі №166/789/24 вказано, що доводи касаційної скарги про те, що при обчисленні моральної шкоди необхідно виходити із частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду на рівні 1 600 грн, не заслуговують на увагу, оскільки межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування, що узгоджується із нормами статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

КЦС ВС виходив з того, що законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено можливість запровадження Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік окремого виду мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду.

Конституційний Суд України у своїх Рішеннях: від 09 липня 2007 року №6-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 27 лютого 2020 року №3-р/2020, від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 неодноразово наголошував на тому, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і саме норми цього Закону регулюють порядок визначення моральної шкоди у спірних правовідносинах, а зміни у вказаний Закон не вносилися.

КЦС ВС погодився з тим, що відшкодування моральної шкоди, завданої позивачці, не є в розумінні статей 56, 62 Конституції України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», статей 1167, 1176 ЦК України «виплатою», а відтак, підстави для застосування положень частини 2 статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду на рівні 1 600 грн, відсутні.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» у редакції, чинній на час розгляду справи, установлено з 01 січня 2025 року мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з першого січня 2025 року становить 8 000,00 гривень.

За таких обставин, для розрахунку мінімального гарантованого мінімуму, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 суд бере за основу мінімальний розмір заробітної плати станом на момент розгляду справи, тобто, грошову суму у розмірі 8 000,00 гривень.

Як було встановлено судом, ОСОБА_1 було повідомлено про підозру 10 грудня 2016 року, тоді як вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року, що набрав законної сили 14 квітня 2022 року ОСОБА_1 – виправдано.

Загальний строк, протягом якого позивач перебував під слідством та судом склав 64 місяців та 5 днів.

Розмір мінімального гарантованого відшкодування за 64 місяці становить 512 000,00 гривень (64*8 000).

Розмір мінімального гарантованого відшкодування за 5 днів становить 1 333,33 гривень (8 000/30*5).

Загальний розмір мінімального гарантованого відшкодування у період перебування ОСОБА_1 склав 513 333,33 гривень.

У відзиві на позову заяву Одеська обласна прокуратура зазначає про те, що мінімальний розмір шкоди, який гарантований державою є досить значним, а тому, достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, а підставі для його збільшення – немає, оскільки відшкодування не повинно призводити до безпідставного збагачення.

Посилається на те, що грошова сума у розмірі 5 000 000,00 гривень позбавлена засад поміркованості, розумності та справедливості, є значно більшою ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи.

Cуд частково погоджуєтья із доводами щодо надмірності заявленого позивачем до відшкодування розміру моральної шкоди, проте вважає, що справедливим буде стягнення моральної шкоди у подвійному розмірі від мінімально встановленого з огляду на наступне.

Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, мають виходити із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи (позиція ВС викладена у постанові від 12 серпня 2025 року, справа 203/4715/23).

Збільшуючи мінімальний гарантований розмір моральної шкоди суд враховує наступні обставини.

10 грудня 2016 року слідчий звернувся до суду з клопотанням, погодженим з прокурором, про застосування відносно ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року клопотання слідчого – задоволено, застосовано до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в ОУВП УДПтСУ в Одеській області (№21). Визначено розмір застави, як запобіжного заходу, достатнього для забезпечення виконання підозрюваним обов`язків, передбачених КПК України, у розмірі 300 (триста) розмірів мінімальної заробітної плати, тобто станом на 12 грудня 2016 року – 413 400 (чотириста тринадцять тисяч чотириста) гривень (300 х 1 378 = 413 400). Строк дії ухвали слідчого судді становив 60 (шістдесят днів) і обчислюється з моменту затримання, тобто з 09 грудня 2016 року. Ухвала слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою припиняє свою дію 07 лютого 2017 року.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2016 року апеляційну скаргу захисника підозрюваного ОСОБА_1 - адвоката Слуцького К. В. - задоволено частково. Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року, якою у рамках кримінального провадження №42016160000001017 внесеному до ЄРДР 05 грудня 2016 року за ознаками ч. 2 ст. 27 ч. 3 ст. 368 КК України застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваного ОСОБА_1 , строком на 60 днів, тобто до 07 лютого 2017 року з визначенням застави, як запобіжного заходу у розмірі 300 (трьохсот) розмірів мінімальної заробітної плати, тобто у сумі 413 400 (чотириста тринадцять тисяч чотириста) гривень – скасовано та постановлено нову ухвалу, якою клопотання слідчого ОВС другого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Одеської області прокуратури Одеської області Філіппова С. В., погоджене з прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Одеської області ОСОБА_6 про застосування відносно підозрюваного ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з визначенням розміру застави – задоволено частково. Застосовано відносно підозрюваного ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Одеському слідчому ізоляторі УДДВП в Одеській області строком на 60 діб, тобто до 06 лютого 2017 року. Визначено підозрюваному ОСОБА_1 розмір застави як запобіжного заходу, достатнього для забезпечення виконання підозрюваним обов`язків, передбачених КПК України, у розмірі 80 мінімальних розмірів заробітної плати, тобто 110 240 (сто десять тисяч двісті сорок) гривень.

У позовній заяві позивач зазначає про те, що у зв`язку з внесенням 15 грудня 2016 року застави, його було звільнено з-під варти.

Зазначене свідчить про те, що внаслідок дій правоохоронних органів, ОСОБА_1 був позбавлений волі у період з 09 грудня 2016 року по 15 грудня 2016 року, тобто, 7 днів.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2016 року встановлено, що у разі внесення застави зобов`язати підозрюваного після звільнення з під варти прибувати за кожною вимогою до слідчого, прокурора або суду протягом дії запобіжного заходу у вигляді застави.

Покладено на підозрюваного обов`язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК України, а саме:

1) прибувати до слідчого з встановленою періодичністю;

2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він проживає без дозволу слідчого, прокурора або суду;

3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та місця роботи;

4) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, або інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2016 року покладено на підозрюваного ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обов`язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК України, до закінчення строку досудового розслідування, тобто до 10 квітня 2017 року, а саме:

- прибувати за кожною вимогою слідчого, прокурора, слідчого судді; суду;

-не відлучатись із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

-повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

-здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 квітня 2017 року продовжено строк виконання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обов`язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України на 60 діб, тобто до 05 червня 2017 року.

Продовжено строк дії обов`язків підозрюваного, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України, а саме:

-прибувати за кожною вимогою слідчого, прокурора, слідчого судді; суду;

-повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

-здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2017 року у справі №522/13711/17 змінено обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжний захід з тримання під вартою та визначеним розміром застави як запобіжного заходу, достатнього для забезпечення виконання підозрюваним обов`язків, передбачених КПК України на особисте зобов`язання з встановленням обов`язків, передбачених ст. 194 КПК України.

Встановлено для обвинуваченого ОСОБА_1 такі обов`язки:

- прибувати за кожною вимогою до суду;

- повідомляти суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи.

Повернуто заставу у розмірі 110 240 грн, встановлену на підставі ухвали Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2016 року.

Зазначене у своїй сукупності свідчить про те, що внаслідок безпідставного притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, його права та свободи були обмежені протягом тривалого часу з огляду на застосування відносно останнього різного виду запобіжних заходів (тримання під вартою, особисті зобов`язання), а також поклало на останнього додаткові обов`язки, внаслідок чого він був вимушений виконувати дії, що визначені в ухвалі суду про обрання щодо нього запобіжного заходу.

У позовній заяві позивач зазначає про те, що під час його затримання, йому було завдано тілесних ушкоджень.

Вироком суду, який залишився в цій частині без змін встановлено, що під час затримання адвокатам (в тому числі ОСОБА_1 ) були спричинені тілесні ушкодження, затримання адвокатів відбувалось, як особливо небезпечних та озброєних злочинців.

Вироком суду також встановлено наступні порушення:

- прокурор Морванюк Ю. О. фактично перевищив свої повноваження, погоджуючи клопотання про надання дозволу на проведення НСРД відносно адвокатів, на що мав право тільки прокурор області;

- втручання у приватне спілкування адвоката Євсюкова Є. П. з клієнтом ОСОБА_7 ;

- у ОСОБА_1 під час затримання були вкрадені речі;

- під час затримання 09 грудня 2016 року адвокат Євсюков Євген Петрович був позбавлений захисту (участі адвоката) та участі представника ради адвокатів Одеської області, що був повідомлений тільки через декілька днів, хоча КПК передбачає негайне повідомлення;

- інкримінований ОСОБА_1 злочини містив ознаки провокації;

- проведений органами досудового розслідування 09.12.2016 огляд місця події фактично був обшуком, який згідно з приписами ч. 2 ст. 234 КПК проводиться лише на підставі ухвали слідчого судді.

У позовній заяві в якості обґрунтування розміру заявленої шкоди позивач зазначає про те, що під час досудового розслідування без залучення спеціалістів та без призначення комп`ютерної експертизи було підібрано пароль та розблоковано телефон, який містив інформацію, яка є конфіденційною та пов`язана із адвокатською таємницею.

Зазначене підтверджується вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року у справі №522/13711/17, де судом встановлено, що слідчий ОСОБА_8 , особисто без залучення спеціаліста та без призначення комп`ютерно-технічної експертизи було підібрано пароль та розблоковано телефон марки «Iphone 6», який містить інформацію, яка є конфіденційною та пов`язана з адвокатською таємницею, охороняються Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», та в подальшому проведено огляд вищевказаного мобільного телефону марки «Iphone 6», зі зняттям скріншотів інформації, що на ньому міститься.

При цьому з самого початку проведення досудового розслідування ОСОБА_1 неодноразово слідчому зазначалось про те, що телефон містить інформацію, що містить адвокатську таємницю та наполягав на проведенні огляду предмету (телефону марки «Iphone 6») за його безпосередньої участі та присутності, за рішенням суду, при цьому забороняючи здійснювати несанкціонований доступ до носія інформації (телефону марки «Iphone 6»), що містить адвокатську таємницю та захищений паролем.

В якості підтвердження заявленого розміру моральної шкоди, позивач також посилається на те, що працівниками поліції було проведено обшук в місці, відмінному від того, що визначено ухвалою слідчого судді.

Це також підтверджується вироком, де вказано, що під час звернення співробітниками прокуратури Одеської області з клопотанням про проведення обшуку та під час проведення самої слідчої дії (обшуку) були допущені грубі порушення КПК України та ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що були виражені в наступному: обшук проведено у приміщенні за іншою адресою, ніж вказано в ухвалі слідчого судді ОСОБА_9 ; при зверненні з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді співробітниками прокуратури був навмисно прихований факт того, що в приміщенні, що обшукується, здійснюються індивідуальна адвокатська діяльність чотирьох різних адвокатів; в ухвалі про проведення обшуку від 09 грудня 2016 року слідчим суддею Коваленком В. М. не було зазначено конкретного переліку речей, документів, що планується відшукати, виявити чи вилучити під час проведення слідчої дії; співробітниками прокуратури в порушення ст. 161 КПК України був здійснений незаконний доступ до листування, інших форм обміну інформацією між захисником та його клієнтом, об`єктів, які додані до такого листування, інших форм обміну інформацією.

У позовній заяві позивач зазначає про те, що вказаним кримінальним провадженням відбулося втручання у його незалежну професійну діяльність адвоката, внаслідок чого відбулося завдання шкоди його діловій репутації, як юриста-правника, що розпочав свій трудовий шлях в органах прокуратури ще у 2005 році.

При цьому відповідно до інформації з ЄРАУ, на момент затримання не пройшло більше місяця з моменту отримання свідоцтва про право на зайняття адвокатської діяльності. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 здійснює діяльність як юрист-правник з 2005 року.

У позовній заяві позивач зазначає про те, що протягом усього досудового розслідування, скерування обвинувального акту до суду, відбувалося висвітлення таких подій на офіційних інтернет-порталах прокуратури Одеської області, ГУНП в Одеській області, не звичайних інтернет-сайтах та на центральних інтернет-каналах, де його висвітлювали негативно, дискредитували.

Зазначене підтверджується витягами з веб-сайтів, долучених до відповіді на відзив.

Під час перевірки зазначеного в мережі інтернет виявлено велику кількість статей, що стосується ОСОБА_1 та його притягнення до кримінальної відповідальності. Так, наприклад, на веб-сайті Одеської обласної прокуратури 09 грудня 2016 року опублікована новина із наступною назвою: «Слідчі прокуратури Одещини затримали на хабарі у 3 500 доларів США поліцейського та активістів громадської організації з протидії злочинності та корупції (ФОТО)», посилання - ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У позовній заяві позивач зазначає про те, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності погіршилося здоров`я його матері, його родила витрачала кошти на захист його порушених прав, відмовляючи дітям в належному та достатньому розвитку, а собі у відпочинку та будь-яких придбаннях.

Так, дійсно, внаслідок притягнення до кримінальної відповідальності права позивача були значно обмежені. Проте, в матеріалах справи не містяться докази на підтвердження погіршення стану здоров`я його матері. Не надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 внаслідок його притягнення до кримінальної відповідальності не міг отримувати доходу, або розмір його доходу був менший, що вплинуло на матеріальний стан його сім`ї, оскільки, під час кримінального провадження, яке тривало більш ніж 5 років, із яких лише 7 днів останній перебував під вартою, тоді як протягом всього іншого періоду до останнього застосовувалося особисте зобов`язанні.

В той же час, суд звертає увагу на те, що внаслідок притягнення ОСОБА_1 , до кримінальної відповідальності останній був вимушений понести значній фінансові витрати, пов`язані зі сплатою застави у розмірі 128 000,00 гривень.

При цьому, суд враховує, що позивач пережив додаткові душевні страждання через фізичне насильство, перебування в період з 13 грудня 2016 року по 15 грудня 2016 року під вартою, в потім під іншими запобіжними заходами, позбавлення можливості протягом 9 місяців володіти та розпоряджатися своїми грошовими коштами, внесеними їм в якості застави. Суд вважає, що додаткові страждання позивач зазнав через негативні публікації в інтернет виданнях, а також порушення, що мали місце з боку правоохоронних органів та встановлені у вироку суду.

Вказані обставини свідчать про те, що мінімальний визначений законом розмір моральної шкоди не відповідає засадам розумності та справедливості та не є достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, а тому слід стягнути на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1 026 666,66 гривень, що є подвійним розміром мінімального гарантованого розміру відшкодування.

Щодо належного складу відповідачів, суд зазначає наступне.

У відзиві на позовну заяву ДКС зазначає про те, що вона не є належним відповідачем у справі.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, належним відповідачем є держава як учасник цивільних відносин. Разом з тим, держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, а саме органи, діями яких завдано шкоду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц (провадження №14-515цс19) дійшла висновку про те, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові не відступила від висновку Верховного Суду України, який викладено у постанові від 08 листопада 2017 року у справі №761/13921/15-ц (провадження №6-99цс17), оскільки Верховний Суд України не робив висновку про обов`язкове залучення ДКС України та неможливість задоволення позову у разі незалучення цього органу.

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів, ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган.

Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ДКС України та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Подібні за змістом висновки про те, що у цій категорії справ відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади, а казначейська служба відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету, викладені і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16 (провадження №12-110гс18).

На думку суду, Державна казначейська служба України в даному конкретному випадку є органом, який буде виконувати таке рішення, а тому, суд погоджується із доводами ДКС у відзиві про те, що вони не є належним відповідачем та вважає, що у задоволенні позовних вимог до Державної казначейської служби України слід відмовити.

У відзиві на позовну заяву Одеська обласна прокуратура посилається на те, що вона не є належним відповідачем у справі.

Із зазначеним не можна погодитися, оскільки, відповідно до п. 1, 3 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», на прокуратуру покладаються такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Саме тому, суд вважає, що Одеська обласна прокуратура є належним відповідачем у справі.

Щодо порядку відшкодування шкоди, суд зазначає наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 в справі №910/23967/16 (провадження №12-110гс18) вказано, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.

Тобто кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.

За таких обставин, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з Держаного бюджету України на користь ОСОБА_1 шкоду, завдану незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду у розмірі 1 026 666,66 гривень.

Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції необхідно змінити в частині визначення розміру моральної шкоди встановивши справедливий розмір відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000 000 грн, оскільки визначений судом розмір відшкодування є заниженим і таким, що не відповідає принципам розумності, справедливості та адекватності шкоди, та посилання відповідача, Одеської обласної прокуратури, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру моральної шкоди необхідно змінити та зменшити суму відшкодування моральної шкоди до мінімального гарантованого розміру – 513 333, 35 грн, оскільки фактично позивач був під вартою 7 днів, а тому висновки суду про наявність підстав для стягнення моральної шкоди у подвійному розмірі мінімального визначеного розміру відшкодування за 64 місяця та 5 днів є безпідставним, оскільки не відповідає принципам справедливості та пропорційності, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме те, що він має право на відшкодування державою гарантованого мінімального розміру моральної шкоди на підставі Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури, суду» та збільшення цього розміру шкоди у зв`язку тим, що позивача визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні, завдання цим значних моральних страждань, приниженні честі та гідності, порушення звичного способу життя, погіршенні стану здоров`я, втрати роботи.

Відповідачами не доведено належним чином заперечення проти позову, які викладені у відзиві на позовну заяву, а саме, в частині періоду перебування під час слідства та судом та визначення розміру моральної шкоди, завданої внаслідок незаконних дій органів прокуратури.

Так, судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що позивачу ОСОБА_1 було повідомлено про підозру 10 грудня 2016 року, тоді, як вироком Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2021 року, що набрав законної сили 14 квітня 2022 року ОСОБА_1 – виправдано.

Отже, загальний строк, протягом якого позивач перебував під слідством та судом склав 64 місяців та 5 днів, тому загальний розмір мінімального гарантованого відшкодування у період перебування ОСОБА_1 склав 513 333,33 гривень.

Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 22.07.2020 у справі №495/6187/16 (провадження №61/8385св20) зробив наступний правовий висновок: «встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для відшкодування шкоди ОСОБА_1 на підставі статей 1173, 1174, 1176 ЦК України та у порядку, визначеному Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та правильно визначив розмір відшкодування моральної шкоди із розрахунку мінімальної заробітної плати за 22 місяці перебування позивача під слідством та судом у зв`язку із незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, визначивши відшкодування у розмірі 150 000,00 грн. При цьому, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив із засад розумності, виваженості та справедливості, врахував тривалість незаконного перебування під слідством та судом, порушення звичайного ритму життя та виникнення певних обмежень та незручностей у зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності».

У постанові від 24.02.2021 у справі №522/4970/18 (провадження №61-7773св20) Верховний Суд дійшов наступного правового висновку: «встановивши, що внаслідок незаконного перебування під слідством та судом позивачу заподіяно моральну шкоду, яка проявилась у порушенні нормальних життєвих стосунків, нанесенні шкоди діловій репутації, захворюванні батька позивача, суд апеляційної інстанції правильно застосував положення Закону №266/94-ВР та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування позивачеві моральної шкоди, розмір відшкодування якої визначається із урахуванням обставин справи, засад розумності та справедливості, проте у будь-якому разі не менше одного розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, що діяв на момент розгляду справи у суді».

Таким чином, доводи Одеської обласної прокуратури про те, що період перебування позивача під слідством та судом необхідно розраховувати з встановлені у вироку суду з 27 липня 2015 року до 06 серпня 2018 року, тобто 7 днів, є помилковими.

Вказані обставини свідчать про те, що мінімальний визначений законом розмір моральної шкоди не відповідає засадам розумності та справедливості, та не є достатнім для розумного задоволення

Визнаючи розмір моральної шкоди, завданої позивачу, суд першої інстанції обґрунтовано врахував ступінь моральних страждань, які зазнав позивач у зв`язку з порушення його звичайного життя, тривалість тримання його під вартою, неможливість реалізувати себе у зв`язку з цим як професіонал та батько (брати участь у вихованні дітей, проводити з ним достатньо часу, спілкуватися, спостерігати як вони розвиваються), позбавлення його можливості заробляти на життя, забезпечувати дітей та сім`ю, тривалий розгляд кримінальної справи стосовно позивача, що вплинуло на його ділову репутацію, та репутацію серед друзів, знайомих, сусідів, застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком сім днів, внесення застави в розмірі, що є значним для бюджету його сім`ї, в зв`язку з чим були покладені на нього обов`язки, в тому числі не відлучатися з місця проживання, чим тривалий час порушувалось його право на вільне пересування, відсторонення від посади понад чотири місяці, що вплинуло на нормальне та необхідне існування його сім`ї.

На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що розмір моральної шкоди за цей період становить в розмірі 1 026 666,66 гривень.

Колегія суддів вважає, що зазначений розмір моральної шкоди визначений з врахуванням вимог розумності, виваженості, справедливості, є співмірним із заподіяною моральною шкодою і достатнім для відновлення морального становища позивача.

Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі №265/6582/16-ц (провадження №14-17цс19).

Апеляційний суд звертає увагу, що після ухвалення виправдувального вироку органи прокуратури неодноразово оскаржували вказане судове рішення, тому звернення до суду за захистом своїх порушених прав є ефективним способом захисту.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач скористалась ефективним засобом юридичного захисту свого порушеного права, що передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову частково в розмірі 1 026 666,66 гривень.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову у повному обсязі, або у зменшенні задоволених позовних вимог немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 08 жовтня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М. М. Драгомерецький

О. С. Комлева

С. М. Сегеда