Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №499/708/16-ц — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1/26

Справа № 499/708/16-ц

Головуючий у першій інстанції Тимчук Р. М.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М. М.,

суддів: Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,

при секретарі: Узун Н. Д.,

за участю: представник ОСОБА_1 – адвоката Фоміна А. І.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 16 листопада 2017 року за первісним позовом ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, -

в с т а н о в и в:

28 липня 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, в якому просить суд стягнути з останнього борг за договором позики у розмірі 366 000 гривень, посилаючись на те, що 06 травня 2013 року між ОСОБА_4 та нею був укладений договір позики на суму 101 875 гривень у еквіваленті до долару США становила 12 500 доларів США із зазначенням цього еквіваленту у власноруч складеній та підписаній борговій розписці, яка була надана відповідачем ОСОБА_4 у день взяття у неї грошей в борг. Після чого вона передала йому гроші в сумі 101 875 гривень на лікування його хворої матері, які останній зобов`язався повернути до 06 вересня 2013 року. Грошові кошти відповідач не повернув, тому позивачка змушена звернутися до суду з приводу примусового стягнення з відповідача суми боргу.

В ході судового розгляду представники позивачки за первинним позовом уточнювали свої позовні вимоги та 13 жовтня 2017 року надали до суду останню уточнюючу позовну заяву, згідно якої просять суд стягнути з відповідача 101 875 грн основного боргу, 691 69,80 грн відсотків за користування позикою, встановленої на рівні облікової ставки НБУ, 3% річних від позиченої суми за порушення грошового зобов`язання у розмірі 12 510 грн та понесені збитки пов`язані з інфляційними витратами у розмірі 121 913,21 грн, а разом 312 467 грн.

29 вересня 2016 року відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про визнання правочину недійсним, у якої просить суд визнати недійсним договір позики укладений 06 травня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 як вчинений особою під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, посилаючись на наступне, 06 травня 2013 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики на суму 101 875 гривень. Гроші, які він позичав у ОСОБА_2 були необхідні йому для лікування та оперування матері ОСОБА_5 , яка на день взяття боргу перебувала у важкому стані в реанімаційному відділенні Одеської обласної лікарні та потребувала термінової операції. На вимогу ОСОБА_2 він власноруч склав та підписав боргову розписку та передав її ОСОБА_2 , після чого отримав гроші в суму 101 875 гривень, які зобов`язався повернути до 06 вересня 2013 року. У розписці ОСОБА_2 скориставшись виниклою у нього тяжкою обставиною вимусила його зазначити еквівалент до долару США. Також ОСОБА_4 вказує на те, що 16 липня 2013 року повністю виконав умови договору позики, а саме повернув ОСОБА_2 кошти в розмірі 32 000 гривень, а також в рахунок виконання залишку зобов`язання цього ж дня передав їй золоті вироби загальною вагою 296 грамів, на загальну суму 97 458 (дев`яносто сім тисяч чотириста п`ятдесят вісім) гривень, про що ОСОБА_2 власноруч склала розписку. За усною домовленістю ОСОБА_2 зобов`язалась реалізувати золоти виробі, а залишок повернути ОСОБА_4 ..

Представником позивача ОСОБА_2 надано до суду заперечення проти зустрічної позовної заяви, у якої вона просить суд відмовити у задоволені зустрічного позову. Крім того, в запереченнях проти позову вказує, що ОСОБА_4 отримав кошти в доларах США, а не в національній валюті України, як було вказано в первинному позові (т. 1, а.с. 70-73).

В судовому засіданні представники позивача по первісному позову на позовних вимогах наполягали, просили в задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись та пропущення позивачем по зустрічному позову строку позовної давності.

Представник відповідача в судовому засіданні позов про стягнення боргу не визнала, просила відмовити у його задоволені, наполягала на задоволені зустрічного позову.

Рішення Іванівського районного суду Одеської області від 16 листопада 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.

Суд стягнув з ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 3 124,67 грн.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач за первісним позовом ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, а в інший частині рішення суду залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

ОСОБА_3 в судове засідання до апеляційного суду не з`явилась, про розгляд справи повідомлена належним чином та завчасно, про що свідчить довідка про доставку судової повістки-повідомлення в електронний кабінет Електронного суду (т. 3 а.с. 176-179).

Згідно ст. 372 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Явка до суду апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалася.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

02 жовтня 2026 року в судове засідання для проголошення повного тексту судового рішення, учасники справи не з`явились.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

Під час розгляду апеляційної скарги ухвалою Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року до участі у справі у якості правонаступника ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , залучена ОСОБА_1 (т. 2, а.с. 221-222).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року до участі у справі у якості правонаступника ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , залучена ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 125-126).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 23 вересня 2026 року у задоволенні клопотання ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_7 про залучення до участі у справі у якості правонаступника ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Отже, рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_2 .

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Визначення поняття зобов`язання міститься у частині 1 статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина 1 статті 530 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку (частини 2 та 3 статті 545 ЦК України).

Судом першої інстанції встановлено, що 06 травня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 був укладений договір позики грошових коштів на суму 101 875 гривень на лікування та оперування матері ОСОБА_4 – ОСОБА_5 , яка на момент укладання договору позики знаходилась у реанімації Одеської обласної лікарні.

Надана позивачем розписка на підтвердження укладеного договору позики, є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання, цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог ст. 1047 ЦК.

При цьому різними є посилання сторін щодо грошового еквівалента який був предметом позики.

Представники ОСОБА_2 зазначають, що еквівалентом у якому здійснювалась позика були грошові кошти у доларах США, та в запереченнях представники позивачки зазначають, що ОСОБА_4 отримав позику саме в доларах США в розмірі 12 500 доларів США, та під час отримання коштів та складання розписки були присутні свідки, які бачили валюту зобов`язання.

В ході розгляду справи сторонам судом було надано та забезпечено можливість подання доказів, або їх забезпечення, при цьому представники позивачки ОСОБА_2 доказів щодо надання кредиту ОСОБА_4 , саме в доларах США не надали та їх посилання гуртуються лише на доводах та зі слів позивачки, сама позивачка пояснення не надавала.

Представник відповідача та сам відповідач ОСОБА_4 заперечують даний факт та зазначають, що грошові кошти були отримані в гривнах, як це зазначено в розписці, та додатково зазначений еквівалент суми позики в доларах США.

Суд, дослідивши оригінал розписки, встановив, що ОСОБА_4 взяв у ОСОБА_2 101875 гривень, які еквівалентні 12500 доларам США (згідно тексту розписки).

Отже суд вважає, доведеною ту обставину, що предметом договору являється грошове зобов`язання на суму 101 875 гривень.

Крім того, слід звернути увагу, що у даній розписці відсутнє зобов`язання повернення боргу саме у доларах США.

Підставою звернення до суду ОСОБА_2 є та обставина, що ОСОБА_4 не повернув грошові кошти у зазначений ним у розписці строк, тому вона і звернулась до суду з вимогою про повернення грошових коштів, сплати відсотків, 3% річних та інфляції, що підтверджує наявністю у неї на руках боргового документу, а саме оригіналу розписки.

В свою чергу відповідач заперечуючи на позов, посилається на ту обставину, що він грошові зобов`язання перед ОСОБА_2 вважає виконаними, оскільки 16 липня 2013 року він віддав ОСОБА_2 4 000 доларів США, що становило 32 000 гривень, про що ОСОБА_2 надала розписку на аркуші паперу, де зазначила, що вона отримала борг від ОСОБА_4 4 000 доларів США в дужках зазначила 32 000 гривень, зазначила своє прізвище ім`я та по батькові, дату та поставила свій підпис. В той же час відповідач в зв`язку з відсутністю грошових коштів по усній домовленості з ОСОБА_2 передав їй для реалізації золоті вироби за виручені кошти, яких вона забере суму боргу, яка залишилась у ОСОБА_4 , а різницю йому поверне. На підтвердження отримання золотих виробів позивачка також написала розписку, написано власноручно із зазначенням дати написання. Також представником відповідача суду були надані бірки та проби від ювелірних виробів, які були передані ОСОБА_2 для реалізації та погашення боргу.

Представники позивача заперечували дані факти та посилались на ряд доводів, а саме, що дані розписки не відповідають формі написання розписок, що борг який повернув ОСОБА_4 16 липня 2013 року у сумі 4 000 доларів США не стосується цього боргу, а що в нього були й інші боргові зобов`язання перед позивачкою, при цьому жодного доказу суду не надали, зазначали що розписка стосовно золотих виробів, це не є розписка, а просто перелік золотих виробів, які є вдома у ОСОБА_2 для того щоб знати, скільки в неї золота та ін. Інших доказів на спростовання посилань відповідача представники позивачки не надали.

Представник відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_1 , та відповідач у справі пояснили, суду, що доводи представників позивача, щодо наявності інших боргових зобов`язань, та що борг повернутий по іншим зобов`язанням є необґрунтованими та безпідставним, розписки про отримання 4 000 доларів США та гарантія про наявне золото написані власноручно позивачкою та є належним та допустимим доказом. При цьому відповідач, ще пояснив суду що він вважав свої зобов`язання припиненими, оскільки передав золоті вироби та при попередньому перерахунку про їх вартість, суми за їх виручку вистачало на погашення всього боргу, та різницю позивачка була зобов`язана повернути. Враховуючи що сторони перебували у дуже дружніх та доброзичливих відносинах, це визнається і представниками позивачки, ОСОБА_4 зазначив, що він вважав свій борг повернутим, оскільки питання про борг взагалі після цього не піднімалось.

Допитані в судовому засіданні, свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 пояснили суду, що вони дуже добре знайомі із обома сторонами по справі, та їм відомо про те що ОСОБА_4 дійсно брав в борг в ОСОБА_2 , яка була подругою покійної ОСОБА_5 грошові кошті в розмірі приблизно 100 000 гривень, які булі потрібні для лікування та оперування ОСОБА_5 .. Також їм відомо про те, що ОСОБА_4 повністю виконав зобов`язання повернувши ОСОБА_2 частину боргу грошима, а частину золотими виробами, про що ОСОБА_2 власноруч написала розписку.

Крім того, в судовому засідання ОСОБА_4 та його представник неодноразово наполягали на явці позивачки у судове засідання, для надання нею особистих пояснень.

Судом, задовольняючи клопотання відповідача, неодноразово визнавалась явка позивачки обов`язковою, суд вважав за необхідне заслухати її особисті пояснення щодо предмету спору, та обставин на які посилається відповідач, але своїх особистих пояснень ні усних ні письмових позивачка суду не надала, у судове засідання не з`явилась, доручивши ведення справи представникам.

Представником відповідача було надано суду розрахунок та вартість золотих виробів, яким підтверджує, що грошові кошти в сумі 4 000 доларів США та золоті вироби являється підтвердженням погашення всієї заборгованості. Згідно розрахунку золотих виробів: 116 грамів золота, браслет 50 грамів, золотий ланцюжок з хрестиком, золотий ланцюжок, 2 кулона (вага не відома).

В судовому засіданні ОСОБА_4 надані бирки про придбання золотих виробів, а саме:

- золотий браслет вагою 50, 01 грам

- золотий ланцюжок вагою 80,12 грам

- золотий хрестик вагою 20,11 грам

- золотий ланцюжок вагою 23, 20 грама

- золотий кулон вагою 4,50 грама

- золотий кулон вагою 3,50 грама

Станом на 16 липня 2013 року, згідно даних НБУ, один грам золота коштував 329 гривень 25 копійок. Тобто ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_4 золотих виробів вагою 296 грамів, на загальну суму 97 458 (дев`яносто сім тисяч чотириста п`ятдесят вісім) гривень.

Станом на 20 вересня 2016 року, згідно даних НБУ, один грам золота коштує 1 089,26 гривень.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, їхніх представників, показань свідків, письмових доказів, речових доказів.

Згідно ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Всупереч зазначеним нормам цивільного процесуального законодавства України, позивачем, належних та допустимих доказів, які спростовують надані до суду відповідачем розписки про виконання своїх зобов`язань, суду надано не було.

Відповідно до положенням ч. 3 ст. 545 цього кодексу наявність у позивача оригіналу договору позики свідчить про неповернення боргу відповідачем, проте в ході судового розгляду відповідачем по справі надано докази, які підтверджують зобов`язання.

Отже, суд приходить до висновку, позичальником станом на 16 липня 2013 року всі умови договору позики виконані в повному обсязі.

При цьому суд, дослідивши оригінал розписки ОСОБА_2 та долучивши до матеріалів справи як доказ вважає, що посилання відповідача у справі ОСОБА_4 є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження.

Суд, застосовуючи норми матеріального права при вирішення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 виходить з такого.

Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК.

Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 18 вересня 2013 року по справі №6-63 цс13, зробив правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Отже, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено суду обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про повернення боргу, стягнення відсотків, 3% річних та інфляції.

Стосовно зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , то суд вважає, що він задоволенню не підлягає виходячи з такого.

Представник позивача ОСОБА_2 в судовому засіданні посилались на одну із підстав для відмови в задоволенні зустрічного позову , як пропущення позивачем строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України: «Позовна давність - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Стаття 257 ЦК України встановлює загальну позовну давністю тривалістю у три роки.

У відповідності до ч. 1 ст. 260 ЦК України: «Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу, та згідно ст. 253 ЦК України: «Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок».

Згідно ч. 1 ст. 254 ЦК України: «Строк визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку».

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України: «Сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові».

Отже, враховуючи зазначене, суд погоджуються з доводами представників Дорогонової Г. І. про те що зустрічний позов ОСОБА_4 поданий після трирічного строку, тобто його позовна давність сплинула.

Крім того слід зазначити, що відповідно до Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім?ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Зобов`язання перестає діяти в разі його припинення з підстав, передбачених договором або законом ( ч. 1 ст. 598 ЦК України).

Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку що зустрічна позовна заява про визнання правочину недійсним не підлягає задоволенню.

Стосовно вирішення питання про судові витрати, позивачкою при поданні позову було заявлено клопотання про відстрочення сплати судового збору та відповідно до ухвали суду від 22 серпня 2016 року ОСОБА_2 було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 82 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява відповідно до статті 207 залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли оплата витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Враховуючи ту обставину, що у задоволені позову ОСОБА_2 судом відмовлено суд вважає, що з позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 124,67 гривень, відповідно до п.п. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».

Проте, з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам в частині первісних позовних вимог про стягнення боргу за договором позики.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку в цій частині вимог докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів в частині первісних позовних вимог про стягнення боргу за договором позики.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 з достовірністю та об`єктивністю доведено обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що між сторонами у справі укладено договір позики, за якими позивач передав у борг грошові кошти в сумі 101 875 грн у еквіваленті за курсом НБУ 12 500 доларів США, але позичальник у встановлений строк борг не повернув. Й, навпаки, відповідачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів на спростовання підстав позову.

Так, Верховний Суд у постанові від 27.10.2021 у справі №523/1712/18 (провадження №61-1220св21) зробив наступний правовий висновок, а саме, «згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10.12.2018 у справі №319/1669/16, від 08.07.2019 у справі №524/4946/16, від 12.09.2019 у справі №604/1038/16 та від 23.04.2020 у справі №501/1773/16-ц».

Судом першої інстанції правильно встановлено, що згідно оригіналу розписки від 06 травня 2013 року позивач ОСОБА_2 передала відповідачу у борг грошову суму в розмірі 101 875 грн у еквіваленті за курсом НБУ 12 500 доларів США, яка була повністю передана відповідачу та визначений строк повернення боргу до 06 вересня 2013 року (т. 1, а.с. 74).

Отже, позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином, що між сторонами у справі укладено договір позики, за якими позивач передав у борг грошові кошти в сумі 101 875 грн у еквіваленті за курсом НБУ 12 500 доларів США, але позичальник у встановлений строк борг не повернув.

Колегія суддів не погоджується з доводами відповідача ОСОБА_4 про те, що 16 липня 2013 року він повернув позикодавцю ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 4 000 доларів США та золоті вироби, тим самим виконав повністю зобов`язання за договором позики від 06 травня 2013 року, а також надані ним докази у вигляді листів на аркуші справи 223, т. 1 та показів свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , виходячи з наступного.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку (частини 2 та 3 статті 545 ЦК України).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 25 квітня 2012 року у справі №6-24ц12, наявність оригіналу розписки в кредитора свідчить про існування невиконаного зобов`язання.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.11.2020 по справі №154/3443/18, провадження №61-6026св20 роз`яснено, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що наявність оригіналу розписки в позивача ОСОБА_2 свідчить про існування невиконаного зобов`язання відповідачем по договору позики від 06 травня 2013 року.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіряючи надані позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 розрахунки відсотків за користування позикою, установленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, колегія суддів приймає до уваги, що сторона відповідача не оспорила в судовому засіданні ці розрахунки та вважає їх обґрунтованими.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 належним чином доведено, що між сторонами у справі укладено договір позики, за якими позивач передав у борг грошові кошти в сумі 101 875 грн у еквіваленті за курсом НБУ 12 500 доларів США, але позичальник у встановлений строк борг не повернув.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні позивачем доведено належним чином, що відповідач порушив його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право підлягає судовому захисту шляхом стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 101 875 грн основного боргу за договором позики, 69 169,80 грн відсотків за користування позикою, встановленої на рівні облікової ставки НБУ, 3% річних від позиченої суми за порушення грошового зобов`язання у розмірі 12 510 грн та понесені збитки, пов`язані з інфляційними витратами у розмірі 121 913,21 грн, а разом 312 467 грн.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, позовні вимоги позивача за первісним позовом ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики є законними, обґрунтованими й підлягають задоволенню.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 89, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 530, 545, 610, 1048, 1049 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення первісного позову в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , задовольнити частково, рішення Іванівського районного суду Одеської області від 16 листопада 2017 року в частині відмови у задоволенні первісного позову скасувати та прийняти постанову, якою первісний позов ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задовольнити в повному обсязі.

Стягнути з ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 101 875 грн основного боргу за договором позики, відсотки за користування позикою, встановлені на рівні облікової ставки НБУ в розмірі 69 169,80 грн, три проценти річних від простроченої суми позиченої суми за порушення грошового зобов`язання у розмірі 12 510 грн та встановлений індекс інфляції за весь час прострочення у розмірі 121 913,21 грн, а разом 312 467 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 02 жовтня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

С. М. Сегеда