Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №461/10362/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/10362/23 Головуючий у 1 інстанції: Зубачик Н.Б.

Провадження № 22-ц/811/1144/26 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

секретар: Черевка В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Юлії Андріївни на ухвалу Галицького районного суду м.Львова від 16 березня 2026 року у справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Юлії Андріївни про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 без вилучення паспортного документа,

ВСТАНОВИЛА:

12 березня 2026 року приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Шелінська Ю.А. звернулася до суду з поданням, у якому просила тимчасово обмежити ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа, шляхом заборони перетинати державний кордон України до виконання ним зобов`язань, покладених згідно з виконавчим провадженням № 75628863.

В обґрунтування подання приватний виконавець зазначала, що на її примусовому виконанні перебуває виконавче провадження № 75628863 з примусового виконання виконавчого листа № 461/10362/23, виданого 30 травня 2024 року Галицьким районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Ідея Банк» заборгованості за Угодою № С-209-004544-18-980 від 30 липня 2018 року про відкриття кредитної лінії, обслуговування кредитної картки та страхування у розмірі 111 471,77 грн, а також 2 684 грн судового збору. Посилається на те, що, незважаючи на вжиття передбачених законом заходів примусового виконання рішення, заборгованість боржником не погашена, рішення суду не виконано, а ОСОБА_1 ухиляється від виконання покладених на нього зобов`язань. З огляду на наведене приватний виконавець вважає необхідним тимчасово обмежити боржника у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа до повного виконання ним зобов`язань за виконавчим провадженням та просила подання задовольнити.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 16 березня 2026 року подання приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Юлії Андріївни про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 без вилучення паспортного документа – залишено без задоволення.

Ухвалу суду оскаржила приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Шелінська Ю.А.

Вважає ухвалу суду незаконною, необгрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права, а висновки суду такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про відсутність доказів ухилення боржника від виконання зобов`язань, оскільки ОСОБА_1 , будучи обізнаним про відкрите щодо нього виконавче провадження, не подав декларації про доходи та майно, не з`явився на виклик приватного виконавця, не надав пояснень щодо невиконання рішення суду та не вчиняв самостійних дій щодо погашення заборгованості. При цьому стягнута у виконавчому провадженні сума є незначною порівняно із загальним розміром заборгованості, а після 14 серпня 2025 року будь-яких коштів від боржника не надходило. На думку апелянта, наведені обставини у своїй сукупності свідчать про ухилення боржника від виконання покладених на нього судовим рішенням зобов`язань та є достатньою підставою для застосування передбаченого законом тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Також апелянт не погоджується з висновком суду про необхідність доведення наміру боржника виїхати за межі України з метою ухилення від виконання рішення. Вказує, що закон пов`язує можливість застосування такого обмеження саме з фактом ухилення боржника від виконання зобов`язань, а не з доведенням його наміру виїхати за кордон. Відтак, на думку апелянта, суд першої інстанції неправильно оцінив встановлені обставини та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення подання приватного виконавця.

Просить скасувати ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 16 березня 2026 року та постановити нову ухвалу про задоволення її подання щодо тимчасового обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не подано.

Учасники справи у судове засідання апеляційної інстанції не з`явились про причини неявки суду не повідомили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, тому їх неявка, відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, який проводиться за їхньої відсутності, а фіксування судового процесу згідно ч.2 ст. 247 ЦПК України за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що ухвала суду таким вимогам відповідає.

Судом установлено, що на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Ю.А. перебуває виконавче провадження №75628863 з примусового виконання виконавчого листа № 461/10362/23, виданого 30 травня 2024 року Галицьким районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Ідея Банк» заборгованості за Угодою № С-209-004544-18-980 від 30 липня 2018 року про відкриття кредитної лінії, обслуговування кредитної картки та страхування у розмірі 111 471,77 грн та 2 684 грн судового збору.

25 липня 2024 року приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 75628863.

З метою примусового виконання судового рішення приватним виконавцем у межах виконавчого провадження вчинено передбачені законом виконавчі дії, зокрема винесено постанову про арешт майна боржника, постанови про арешт коштів, направлено запити до відповідних органів та установ для встановлення майнового стану боржника, а також виставлено платіжні інструкції до банківських установ та направлено їх на виконання.

Згідно з електронними відповідями АТ КБ «ПриватБанк», АТ «Ідея Банк», АТ «Райффайзен Банк», АТ «Універсал Банк», АТ «ПУМБ» та АТ «Банк Альянс» на рахунки боржника накладено арешт. Водночас, відповідно до відповідей інших банківських установ, відкритих рахунків у боржника не встановлено.

Кошти, які надходили на депозитний рахунок приватного виконавця, відповідно до платіжних інструкцій були розподілені та перераховані на виконання рішення суду у межах виконавчого провадження № 75628863.

Разом із тим, як убачається з матеріалів виконавчого провадження, у його межах з боржника стягнуто 3 324,71 грн.

14 листопада 2025 року приватним виконавцем на адресу боржника направлено вимогу-виклик для надання пояснень щодо невиконання виконавчого документа. З метою встановлення наявності у боржника майна, доходів та інших активів, на які може бути звернено стягнення, приватним виконавцем направлено відповідні запити до державних органів та установ.

Згідно з відповіддю ТСЦ МВС № 4644 РСЦ ГСЦ МВС у Львівській області від 25 листопада 2025 року за боржником транспортних засобів не зареєстровано.

Відповідно до інформації Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці від 25 листопада 2025 року за ОСОБА_1 рухомого майна, що підлягає реєстрації або взяттю на облік, не зареєстровано.

Згідно з відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 26 листопада 2025 року інформація щодо перетину ОСОБА_1 державного кордону України відсутня.

Відповідно до відповіді Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 27 листопада 2025 року за боржником земельних ділянок не зареєстровано.

З відповіді Новокалинівської міської ради від 27 січня 2026 року № 14-19/33 убачається, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з електронною відповіддю Пенсійного фонду України від 3 березня 2026 року особу боржника знайдено в реєстрі застрахованих осіб, однак відомості про отримання ним доходу відсутні.

Відповідно до електронної відповіді Державної податкової служби України від 06 березня 2026 року інформація про податкових агентів, суми доходу, нарахованого або сплаченого на користь боржника, доходи, отримані ним як самозайнятою особою, а також задекларований річний дохід у Державному реєстрі відсутня.

Крім того, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за ОСОБА_1 нерухомого майна не зареєстровано.

Пунктом 19 ч. 3 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Згідно з ст. 441 ЦПК України, тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Права, викладені у пункті 1 Протоколу Конвенції, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Передбачені у законі обмеження є заходами, які покладаються на боржника з метою заклику до його правосвідомості, якщо останній ухиляється від виконання свого обов`язку, або ж переслідують пасивне та незаборонене примушування боржника до вчинення ним активних дій щоб якнайскоріше задовольнити інтереси кредитора та позбутися обмежувальних заходів.

Отже, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення.

Зокрема, у справі «Гочев проти Болгарії» Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином:

У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку із неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише тоді, коли сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78-82).

Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121).

У пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов`язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. вказане вище рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», §124 і вказане вище рішення Європейського Суду «Фельдеш и Фельдешне Хайлик против Венгрии», §35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (див. Рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 року за справою «Сіссаніс проти Румунії»), скарга № 23468/02, § 70).

Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами Рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. за справою «Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, §60)...».

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Такий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 331/8536/17-ц.

Відповідно до частини 1 ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Подання державного виконавця повинно бути обґрунтованим, тобто містити зазначення обставин, що підтверджують необхідність обмежити право особи на виїзд за межі України.

Відповідно до роз`яснень Верховного Суду України щодо судової практики вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 1 лютого 2013 року, поняття «ухилення від виконання зобов`язань, покладених на боржника рішенням» варто розуміти як будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини (непереборної сили, події тощо). Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов`язань, а за ухилення від їх виконання. У зв`язку з цим, з метою всебічного і повного з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин, суду належить з`ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов`язання в повному обсязі або частково.

Ухилення боржника від виконання своїх зобов`язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути зумовлене об`єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження, важкої хвороби тощо. Однак, воно може мати й принципово інше походження, суб`єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має змогу виконати зобов`язання у повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.

На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об`єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.

Отже, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України - це певного виду санкція, яка може застосовуватися саме у зв`язку з ухиленням особи від виконання зобов`язання, зокрема виконання судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, суд першої інстанції правильно виходив із того, що приватним виконавцем не доведено свідомого ухилення ОСОБА_1 від виконання судового рішення, а саме лише його невиконання не є достатньою підставою для обмеження права особи на свободу пересування.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Саме державний (приватний) виконавець зобов`язаний довести суду, з наданням відповідних матеріалів виконавчого провадження, необхідність обмеження конституційного права боржника у виконавчому провадженні.

У матеріалах справи відсутні належні докази, які б стверджували факт вчинення боржником саме свідомих діянь, спрямованих на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні. Також сам факт невиконання боржником самостійно зобов`язання не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього судовим рішенням обов`язків.

Саме лише тривале невиконання судового рішення, відсутність позитивного результату від вжитих виконавцем заходів примусового виконання, неявка боржника за викликом виконавця та наявність у нього паспортів громадянина України для виїзду за кордон у сукупності з установленими у цій справі обставинами не є достатніми для висновку про необхідність обмеження його права на виїзд за межі України.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу залишити без змін.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Юлії Андріївни залишити без задоволення.

Ухвалу Галицького районного суду м.Львова від 16 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено:09.10.2026.

Головуючий

Судді