Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №461/1472/26 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/1472/26 Головуючий у 1 інстанції: Романюк В.Ф.

Провадження № 22-ц/811/1265/26 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

секретар: Попенко І.І.

за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , представника Головного управління ДПС у Львівській області – Кісіль Д.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про скасування арешту,

ВСТАНОВИЛА:

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року клопотання представника відповідача про закриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про скасування арешту – задоволено.

Закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про скасування арешту.

Ухвалу суду оскаржила ОСОБА_1 .

Вважає ухвалу суду незаконною, необгрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права, а висновки суду такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.

Зазначає, що хоча сторонами у цій справі та у справі №461/8026/24 є ті самі особи, позовні вимоги заявлені з різних підстав. У справі №461/8026/24 підставою для звернення до суду була неможливість оформлення спадщини у зв`язку з наявністю арештів, тоді як у цій справі позивачка звернулася як спадкоємець з метою захисту права власності та усунення перешкод у користуванні й розпорядженні успадкованим майном, зокрема з огляду на тривале збереження арештів за відсутності відкритих виконавчих проваджень. Вказує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам щодо смерті батька позивачки, прийняття нею спадщини та наявності арештів на успадкованому майні, які, на думку апелянта, безпідставно обмежують її право власності. Зазначає також, що виконавчі документи були повернуті без виконання, повторно до виконання не пред`являлися, а строки їх пред`явлення сплинули. Посилається на практику Великої Палати Верховного Суду та Касаційного цивільного суду щодо можливості захисту права власності шляхом пред`явлення позову про зняття арешту з майна та щодо неприпустимості збереження арешту за відсутності можливості подальшого примусового виконання судового рішення. Вважає, що наведені обставини свідчать про відсутність тотожності позовів, а тому підстав для закриття провадження у справі не було.

Просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Головне управління ДПС у Львівській області подало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить ухвалу суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу задовольнити, покликаючись на доводи, викладені у скарзі. Представник Головного управління ДПС у Львівській області – Кісіль Д.А. просила ухвалу суду залишити без змін, апеляційну скаргу – без задоволення, з підстав, викладених у відзиві на скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що ухвала суду таким вимогам не повністю відповідає.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначено, що: «згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що: «необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «предмет позову – це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову – це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».

Отже, для закриття провадження у справі необхідним є наявність одночасно трьох складових: тотожності сторін, предмета та підстав позову. Якщо хоча б один із цих елементів відсутній, правові підстави для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України відсутні.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка вже зверталася до суду з вимогами про скасування арештів, накладених у виконавчих провадженнях № 38337255, № 40462600 та № 44100283, а тому дійшов висновку про тотожність спору у цій справі спору, який був предметом розгляду у справі № 461/8026/24.

Колегія суддів із таким висновком не погоджується.

Для застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України необхідно встановити одночасну тотожність сторін, предмета та підстав позову. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає можливість закриття провадження у справі з цієї підстави.

Судом установлено, що у справі №461/8026/24 ОСОБА_1 зверталася до Головного управління ДПС у Львівській області з позовом про зняття арештів, накладених у виконавчих провадженнях № 38337255, № 40462600 та № 44100283.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 листопада 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року зазначене рішення скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову, яким знято арешти, накладені у межах виконавчих проваджень № 38337255 від 18 червня 2013 року, № 40462600 від 14 жовтня 2013 року та № 44100283 від 31 липня 2014 року, та виключено відповідні записи про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Постановою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року постанову Львівського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року скасовано, а рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 листопада 2024 року змінено шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції постанови Верховного Суду, в іншій частині рішення залишено без змін.

Як убачається з матеріалів справи, у справі № 461/8026/24 позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що після смерті її батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та якому належала 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 , відкрилася спадщина. ОСОБА_1 , як спадкоємець першої черги, у встановлений законом строк звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Водночас у видачі свідоцтва про право на спадщину їй було відмовлено у зв`язку з наявністю арештів на спадковому майні.

Отже, у справі № 461/8026/24 необхідність звернення до суду позивачка пов`язувала передусім із неможливістю оформлення спадкових прав через наявність арештів на майні, яке входило до складу спадщини.

Натомість, звертаючись із позовом у цій справі, ОСОБА_1 посилається не лише на сам факт існування арештів, а й на обставини, які, на її думку, свідчать про відсутність правових підстав для їх подальшого збереження.

Зокрема, позивачка зазначає, що після прийняття спадщини вона набула відповідних прав щодо успадкованого майна, однак накладені на нього арешти продовжують існувати та перешкоджають реалізації її правомочностей щодо цього майна.

Крім того, як на підставу своїх вимог у цій справі позивачка посилається на обставини, пов`язані зі станом виконавчих проваджень, у межах яких було накладено спірні арешти. Зокрема, зазначає, що відповідні виконавчі документи були повернуті без виконання, повторно до виконання не пред`являлися, а строки їх пред`явлення до виконання сплинули.

Саме зазначені обставини, за доводами позивачки, свідчать про відсутність можливості подальшого примусового виконання відповідних судових рішень та, відповідно, про відсутність правових підстав для збереження накладених у межах таких виконавчих проваджень арештів.

Отже, хоча предметом вимог у цій справі, як і у справі № 461/8026/24, є скасування арештів, накладених у тих самих виконавчих провадженнях, фактичне обґрунтування позову не є тотожним.

У справі №461/8026/24 позивачка пов`язувала необхідність судового захисту з неможливістю оформлення спадкових прав унаслідок існування арештів.

У цій справі необхідність судового захисту вона обґрунтовує триваючим обмеженням її прав щодо успадкованого майна та, крім того, посилається на обставини щодо стану виконавчих проваджень, повернення виконавчих документів без виконання, їх повторного непред`явлення та спливу строків пред`явлення до виконання.

У цій справі позивачка посилається саме на іншу сукупність фактичних обставин, які, на її думку, обумовлюють необхідність зняття арештів.

Суд першої інстанції фактично обмежився встановленням того, що у справі № 461/8026/24 та у цій справі позивачка заявляє вимоги щодо одних і тих самих арештів, не надавши належної оцінки наведеним нею обставинам щодо відмінності фактичних підстав позову.

Саме по собі співпадіння сторін та предмета позову не є достатньою умовою для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки необхідним є також встановлення тотожності підстав позову.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність передбачених пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України підстав для закриття провадження у цій справі є необгрунтованим.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати ухвалу суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки суд першої інстанції передчасно закрив провадження у справі, не встановивши наявності усіх передбачених законом умов для застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, а спір по суті заявлених позовних вимог не розглядався, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.6 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 30 березня 2026 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено: 09.10.2026.

Головуючий

Судді