Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №461/2467/26 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/2467/26 Головуючий у 1 інстанції: Кротова О.Б.

Провадження № 22-ц/811/1465/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - судді Ніткевича А.В.

суддів – Бойко С.М., Копняк С.М.

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю представника позивачки ОСОБА_1 , представника відповідача Оприск Л.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 – адвоката Трушківської Лесі Вікторівни на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2026 року в складі судді Кротової О.Б. у справі за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову до подання позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів,-

встановив:

У квітні 2026 року заявниця ОСОБА_2 звернулася до Галицького районного суду м. Львова із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів.

Заява мотивована тим, що 30 березня 2026 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів до Франківського районного суду м. Львова. Одночасно з пред`явленням позову нею було подано заяву про забезпечення позову.

Ухвалами Франківського районного суду м. Львова від 01 квітня 2026 року у справі № 465/3020/26 позовну заяву та заяву про забезпечення позову передано на розгляд Галицького районного суду м. Львова.

Заявниця зазначала, що відповідно до ч. 3 ст. 31 ЦПК України передача справи на розгляд іншого суду здійснюється не пізніше п`яти днів після закінчення строку на оскарження ухвали, а в разі подання скарги — не пізніше п`яти днів після залишення її без задоволення. За таких обставин матеріали справи не могли бути негайно скеровані до Галицького районного суду м. Львова, а заява про забезпечення позову, подана разом із позовом, залишалася нерозглянутою. Водночас відповідач, будучи обізнаним про подання позову про стягнення з нього значної суми грошових коштів, може вільно відчужити власне нерухоме майно та приховати грошові кошти за час передачі справи на розгляд іншого суду.

У зв`язку з викладеним позивачка 06 квітня 2026 року окремо звернулася до Галицького районного суду м. Львова із заявою про забезпечення позову з метою захисту своїх прав та недопущення ускладнення виконання майбутнього рішення суду.

Оскаржуваною ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову відмовлено.

Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 — адвокат Трушківська Л.В. подала апеляційну скаргу.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права, не врахував характеру спірних правовідносин та дійшов помилкових висновків стосовно арешту грошових коштів.

Апелянт зазначає, що відмова у забезпеченні позову з мотивів недоведеності ризику відчуження майна є необґрунтованою та такою, що не відповідає практиці Верховного Суду.

Наголошує, що предметом позову є стягнення грошових коштів, що за своєю природою передбачає ризик утруднення виконання рішення суду у випадку відсутності забезпечувальних заходів.

Крім того, суд першої інстанції відмовив у накладенні арешту на грошові кошти, мотивуючи це відсутністю інформації про банківські рахунки відповідача, разом з тим, закон не ставить застосування цього заходу у залежність від надання позивачем повної інформації про рахунки відповідача, а така інформація об`єктивно є банківською таємницею та недоступна позивачу на момент подання заяви.

Просить скасувати ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову.

Відповідач ОСОБА_3 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 07.04.2026 без змін, а апеляційну скаргу — без задоволення.

Відзив мотивований тим, що ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, оскільки позивачем не доведено існування реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду. Заявник не надав жодних доказів на підтвердження того, що відповідач вчиняє дії, спрямовані на відчуження належного йому майна чи приховування грошових коштів. Саме лише посилання на потенційну можливість ускладнення виконання рішення суду не є достатньою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.

Крім того, на думку відповідача, позивачем не надано інформації про наявність у відповідача банківських рахунків, їх вид та призначення, місце розміщення, що позбавляє суд можливості перевірити відповідність виду забезпечення позовним вимогам та їх співмірність.

Також відповідач зазначає, що накладення арешту на належне йому нерухоме майно призведе до невиправданого обмеження його прав, оскільки вартість цього майна значно перевищує ціну позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги і відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не надано жодних доказів того, що відповідач вчиняє дії, спрямовані на відчуження майна чи виведення коштів, а заява не містить конкретного обґрунтування фактичних обставин, з якими пов`язується необхідність накладення арешту.

Саме лише посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість ускладнення виконання або невиконання рішення суду без наведення відповідного обґрунтування, не є достатньою підставою для задоволення судом відповідної заяви.

Крім того, суд зазначив, що позивачка не надає суду інформації про наявність у відповідача банківських рахунків, їх вид та призначення, місце розміщення, що позбавляє суд можливості перевірити відповідність виду забезпечення, про який просить позивачка, позовним вимогам та відповідно їх співмірність.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів виходить із такого.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.

Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

По суті забезпечення позову є встановленням судом обмежень суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволення претензій позивача (заявника).

З огляду на викладене, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Колегія суддів виходить з того, що забезпечення позову є процесуальним питанням, тому перевіряючи законність оскаржуваної ухвали не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, які стосуються суті спірних правовідносин чи правовідносин спадкування, оскільки таким може бути надана правова оцінка лише при розгляді справи (заявлених позовних вимог) по суті.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких вінзвернувся або має намір звернутися до суду.

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» зазначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Види забезпечення позову, які можуть застосовуватися судом визначені ч. 1 ст. 150 ЦПК України.

Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Виходячи з аналізу вищезазначених норм, колегія суддів констатує, що достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими заявник пов`язує застосування певного виду забезпечення позову.

Підставність заяви про забезпечення позову повинна бути доведена заявником з врахуванням вимог ст. 12 ЦПК України.

Разом з цим, цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи чи підставність позовних вимог, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.

Невжиття заходів забезпечення позову не повинно мати наслідком заподіяння шкоди позивачу, а вжиття таких заходів не повинно мати наслідком заподіяння шкоди заінтересованим особам.

Інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») наголошено, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Із встановлених апеляційним судом обставин вбачається, що відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд послався на те, що заявником не надано доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на відчуження майна чи виведення коштів, а заява не містить конкретного обґрунтування фактичних обставин, з якими пов`язується необхідність накладення арешту.

Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 905/446/22 у п. 29, 30 суд звернув увагу, що «у випадку подання позову про стягнення грошових коштів, можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном), свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. За таких обставин (звернення із позовом про стягнення грошових коштів) саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.»

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22, де звернуто увагу на те, що «у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.»

Отже, суд першої інстанції фактично застосував підвищений стандарт доказування, який не передбачений процесуальним законом для стадії забезпечення позову, та не врахував, що предметом позову є стягнення грошових коштів, що за своєю природою передбачає ризик утруднення виконання рішення суду у випадку відсутності забезпечувальних заходів.

Колегія суддів відхиляє доводи відзиву відповідача про те, що позивачем не доведено існування реальної загрози невиконання рішення суду, оскільки, як зазначено вище, у справах про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.

Щодо доводів відзиву відповідача про те, що позивачка не надала інформації про наявність у відповідача банківських рахунків, їх вид та призначення, місце розміщення, колегія суддів зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачка дійсно не надала суду інформації про наявність у відповідача банківських рахунків, їх вид та призначення, місце розміщення.

Разом із тим, колегія суддів зазначає, що відсутність такої інформації не є перешкодою для накладення арешту на грошові кошти, оскільки відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України арешт може накладатися на грошові кошти, що належать відповідачу та знаходяться у нього або в інших осіб, при цьому закон не ставить застосування цього заходу у залежність від надання позивачем повної інформації про рахунки відповідача.

Більше того, інформація про наявність банківських рахунків, їх вид та призначення становить банківську таємницю відповідно до статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» і об`єктивно не може бути отримана позивачем самостійно на момент подання заяви про забезпечення позову.

Вимога надання позивачем доказів щодо наявності у відповідача банківських рахунків свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 905/446/22, постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22).

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про неможливість застосування арешту на грошові кошти через відсутність даних про рахунки є помилковим та суперечить змісту статті 150 ЦПК України.

Разом із тим, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини четвертої статті 150 ЦПК України не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю.

За таких обставин, накладення арешту на грошові кошти відповідача має здійснюватися з урахуванням обмежень, встановлених частиною четвертою статті 150 ЦПК України.

Таким чином, вимога заяви про накладення арешту на грошові кошти, що належать ОСОБА_3 , які знаходяться на рахунках у банківських та інших фінансово-кредитних установах, у межах суми позовних вимог — 608 311 (шістсот вісім тисяч триста одинадцять) грн 43 коп. занайшла своє підтвердження та підлягає до завдоволення, а протилежні висновки суду першої інстанції не заслуговують на увагу.

Щодо накладення арешту на рухоме та нерухоме майно відповідача, колегія суддів зазначає таке.

Верховний Суд в постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 904/1934/23 зазначив, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображена в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Як виснував Верховний Суд в постанові від 11.12.2024 у справі № 760/18839/23 під арештом майна слід розуміти заборону розпорядження цим майном, а в певних випадках - і користування ним.

Розпорядження майном означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т.ін.).

Таким чином, накладення арешту на все нерухоме майно відповідача без чітко визначеної його вартості може призвести до необґрунтованого обмеження права власника на реалізацію захищеного права володіння, користування і розпорядження майном.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою надано суду: відомості Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України (лист від 02.01.2026) про те, що за відповідачем зареєстрований транспортний засіб марки ВАЗ 21013 (1987 р.в.); дані з інтернет-платформи AUTO.RIA, згідно з якими аналогічний транспортний засіб вартує близько 500 доларів США (21 920 грн); інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 468629555 від 18.03.2026, згідно з якою відповідач є власником квартири АДРЕСА_1 (вартість квартири згідно із довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості 3 953 574,49 грн); відповідь Державної податкової служби України від 02.01.2026 про те, що ОСОБА_3 не має статусу самозайнятої особи, дані про відкриті (наявні, не закриті) йому рахунки в ДПС відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Апеляційний суд зауважує, що забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи. Воно полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Заходи щодо забезпечення позову обов`язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) зазначено: «конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених або оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача».

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майновим наслідкам заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав осіб, що не є учасниками даного судового процесу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19)).

Колегія суддів виходить з того, що предметом позову у цій справі є стягнення заборгованості в сумі 608311,43 грн.

Враховуючи ціну позову, колегія суддів приходить переконання, що накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , ймовірна вартість якої згідно із довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості становить 3 953 574,49 грн, яка належить відповідачу є неспівмірним із заявленими вимогами, з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, тому заява про забезпечення позову у цій частині не підлягає задоволенню.

Також, колегія суддів не вбачає підстав для накладення арешту на транспортний засіб ВАЗ 21013 (1987 р.в.), оскільки його вартість (приблизно 22000 грн) є незначною порівняно із ціною позову (608 311,43 грн), а накладення арешту на це майно не забезпечить ефективного захисту прав позивачки.

У підсумку, застосований апеляційним судом захід забезпечення позову, шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать відповідачу та знаходяться на рахунках у банківських та інших фінансово-кредитних установах, у межах суми позовних вимог відповідатиме вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог позивача щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Невжиття таких заходів забезпечення позову призведе до неможливості виконання потенційного судового рішення і породження нових спорів, що не відповідає завданню цивільного судочинства. Будь-які права інших осіб, що не є учасниками даного судового процесу, не порушуються у зв`язку із вжиттям такого заходу.

Отже, оскаржувана ухвала суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову не відповідає встановленим обставинам справи та вимогам статей 260, 263 ЦПК України, постановлена з порушенням норм процесуального права, що в силу статті 376 ЦПК України є підставою для її скасування з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення заяви про забезпечення позову у цій справі.

Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 149, 150, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 — адвоката Трушківської Лесі Вікторівни задовольнити частково.

Ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2026 року скасувати.

Заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову до подання позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів задовольнити частково.

Вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ), які знаходяться на рахунках у банківських та інших фінансово-кредитних установах, у межах суми позовних вимог — 608 311 (шістсот вісім тисяч триста одинадцять) грн 43 коп.

У задоволенні іншої частини заяви про забезпечення позову відмовити.

Постанова про забезпечення позову підлягає негайному виконанню у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Оскарження постанови про забезпечення позову не зупиняє її виконання.

Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Строк пред`явлення постанови до примусового виконання - три роки.

Стягувач: ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 ;

Боржник: ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Повний текст постанови складений 08 жовтня 2026 року

Головуючий А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк