Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №201/7050/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа №201/7050/26

Провадження №2/201/4734/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю: секретаря судового засідання Максимової О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, -

ВСТАНОВИВ:

Стислий виклад позицій сторін.

15 травня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Соборного районного суду м. Дніпра з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання за ним права особистої приватної власності на:

- квартиру АДРЕСА_1 ;

- квартиру АДРЕСА_2 ;

- паркомісце АДРЕСА_3 ;

- паркомісце АДРЕСА_4 ;

- паркомісце АДРЕСА_5 ;

- паркомісце АДРЕСА_6 ;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_7 .

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що вказані об`єкти нерухомого майна, відповідно до діючого законодавства України, не є власністю відповідачки, а є його особистою власністю, оскільки вказані об`єкти нерухомого майна хоч і були придбані у період шлюбу, але куплені за особисті кошти позивача. Враховуючи зазначене, просив задовольнити позовну заяву.

01 липня 2026 року від Відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, позовні вимоги не визнала, пославшись на те, що 05 жовтня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюбний договір. Сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, погодивши у договорі, що майно, яке придбане подружжям під час шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване. Все перелічене майно зареєстроване на ім`я відповідачки. Таким чином, спірне нерухоме майно в силу шлюбного договору є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 травня 2026 року головуючим по справі визначений суддя Федоріщев С.С.

Ухвалою від 20 травня 2026 року залишено позовну заяву без руху .

Ухвалою від 27 травня 2026 року відкрито провадження у справі.

01 липня 2026 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідачка позовні вимоги не визнала.

Позивач подав до суду письмову заяву, у якій просив розглядати справу у його відсутність, позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.

Представник відповідачки адвокат Забелін В.Г. подав до суду письмову заяву, у якій просив розглянути справу по наявних документах, проти задоволення позову заперечував.

Таким чином, суд вважає за можливе ухвалити у справі рішення в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК.

Фактичні обставини встановлені судом. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Судом встановлено, що 10 липня 2009 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у Жовтневому відділі реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, актовий запис №453. Від цього шлюбу мають трьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

30 червня 2017 року згідно договору купівлі-продажу ОСОБА_2 купила у продавця ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 за 152 331 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

15 червня 2018 року згідно договору купівлі-продажу ОСОБА_2 купила у продавця ТОВ «Керуюча компанія складами» квартиру АДРЕСА_2 за 6 030 590 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

18 липня 2019 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу купила у продавця ОСОБА_7 паркувальне місце АДРЕСА_3 за 155 160 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

18 липня 2019 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу купила у продавця ОСОБА_7 маркувальне місце АДРЕСА_4 за 155 160 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

18 липня 2019 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу купила у продавця ОСОБА_7 маркувальне місце АДРЕСА_5 за 155 160 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

18 липня 2019 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу купила у продавця ОСОБА_7 маркувальне місце АДРЕСА_6 за 155 160 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

14 грудня 2021 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу купила у продавця ОСОБА_8 нежитлове приміщення АДРЕСА_7 за 56 000 грн. Цей договір укладався за згодою позивача, яка була надана у вигляді заяви.

05 жовтня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюбний договір. Згідно з цим договором: нерухоме майно є особистою приватною власністю того з подружжя, за яким зареєстроване право власності на нього; особистою приватною власністю кожного з подружжя є майно, визначене законодавством; особистою приватною власністю кожного з подружжя є майно, набуте до підписання даного договору, яке згідно законодавства вважається особистою приватною власністю кожного з подружжя; кожен з подружжя має право самостійно розпоряджатися майном, яке є його особистою приватною власністю.

Отже, судом встановлено, що сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, погодивши у договорі, що майно, яке придбане подружжям під час шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване. Все перелічене майно зареєстроване на ім`я відповідачки - ОСОБА_2 . Таким чином, спірне нерухоме майно в силу шлюбного договору є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Надаючи оцінку встановленим обставинам та аналізуючи доводи сторін, суд враховує наступне.

Стаття 57 СК України передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Особистою привальною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбанні майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є особистою приватною власністю.

За правилом ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з ч.ч.1-3 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Відповідно до частини першої статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки договір, зокрема, шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Відповідно до частини 3 статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, особам надається право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Відповідно до статті 101 СК України одностороння відмова від шлюбного договору не допускається. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов`язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.

Відповідно до статті 102 СК України на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, в разі неможливості його виконання.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з приписами статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений строк, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Усталена судова практика вказує на те, що конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325 цс 18; у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц,; від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, від 08 лютого 2021 року у справі № 712/11098/18, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

У постановах Верховного Суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 30 листопада 2022 року у справі № 334/7687/21, вказано на те, що у статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статті 6, частини першої статті 626, статті 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Разом з тим, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Матеріалами справи, встановлено, що під час шлюбу позивач та відповідач уклали шлюбний договір від 05 жовтня 2022 року, відповідно до умов якого, нерухоме майно є особистою приватною власністю того з подружжя, за яким зареєстроване право власності на нього; особистою приватною власністю кожного з подружжя є майно, визначене законодавством; особистою приватною власністю кожного з подружжя є майно, набуте до підписання даного договору, яке згідно законодавства вважається особистою приватною власністю кожного з подружжя; кожен з подружжя має право самостійно розпоряджатися майном, яке є його особистою приватною власністю.

Суд звертає увагу на те, що під час розгляду справи вищезазначений шлюбний договір недійсним не визнаний, а отже зобов`язання за цим договором, який укладений між позивачем та відповідачкою підлягає виконанню.

Як вбачається з матеріалів справи за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано та належать на праві власності наступне майно:

- квартира АДРЕСА_1 ;

?? - квартира АДРЕСА_2 ;

- паркомісце АДРЕСА_3 ;

- паркомісце АДРЕСА_4 ;

- паркомісце АДРЕСА_5 ;

- паркомісце АДРЕСА_6 ;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_7 .

Отже, з врахуванням вищевикладеного, суд вважає, що позов позивача до задоволення не підлягає, оскільки позивач та відповідачка уклавши шлюбний договір визначили правовий статус (належність) вищезазначеного майна, набутого ними у шлюбі, а саме за відповідачкою.

Доходячи до такого висновку, суд спирається на сталу правову позицію Верховного Суду з приводу стандартів доказування з оцінкою доводів сторін у цивільному процесі, що наведені вище.

Враховуючи результат розгляду справи, на підставі ст.141 ЦПК України, витрати, понесені позивачем у зв`язку із зверненням до суду із позовом у даній справі, не відшкодовуються.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.16, 26, 204, 355, 356, 361, 368, 372, 628, 629 ЦК України, ст.ст.60, 61, 64, 65, 69, 70 СК України, ст.ст.12, 13, 76, 78, 81, 141, 259, 263-265, 280-282, 355 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом 30 діб до Дніпровського апеляційного суду, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев