Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №620/1856/26 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/1856/26 суддя першої інстанції: Соломко І.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року у справі № 620/1856/26 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - апелянт, відповідач, військова частина НОМЕР_1 ), у якому просив суд:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 21.06.2016 по 28.02.2018 і зобов`язати відповідача перерахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за вказаний період відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 (далі - Порядок № 1078), з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців, - липня 2016 року, з урахуванням раніше проведених виплат;

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 4088,19 грн на місяць за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 відповідно до абзаців четвертого, шостого пункту 5 Порядку № 1078 і зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити таку індексацію за вказаний період;

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 13.04.2019, і зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію;

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) і зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови в нарахуванні та виплаті позивачу індексації грошового забезпечення за період з 21.06.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - січня 2008 року та за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 з урахуванням абзаців четвертого, п`ятого, шостого пункту 5 Порядку № 1078 і зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказані періоди з урахуванням раніше виплачених сум.

Цим же рішенням визнано протиправними дії відповідача щодо відмови в нарахуванні та виплаті позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки і зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 13.04.2019.

Крім того, визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки за період з 22.06.2016 по день фактичного розрахунку і зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Підставою для часткового задоволення позову суд першої інстанції визначив те, що індексація грошового забезпечення є державною гарантією, обов`язковою для всіх роботодавців, а її нарахування не залежить від наявності бюджетних асигнувань. Суд виснував, що для обчислення індексації за період до 28.02.2018 належить застосовувати січень 2008 року як місяць підвищення посадових окладів військовослужбовців, а у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення позивача в березні 2018 року відповідач був зобов`язаний вирішити питання про виплату індексації відповідно до абзаців четвертого - шостого пункту 5 Порядку № 1078, чого не зробив.

Задовольняючи вимоги щодо грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, суд першої інстанції керувався висновками Верховного Суду у зразковій справі № 620/4218/18 про те, що припинення надання відпусток в особливий період не позбавляє учасника бойових дій права на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки при звільненні. Право на компенсацію втрати частини доходів суд обґрунтував тим, що воно виникає незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, військова частина НОМЕР_1 звернулася з апеляційною скаргою, у якій вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, у зв`язку з чим просить апеляційний суд скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає про те, що відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в особливий період надання військовослужбовцям інших видів відпусток, крім щорічних основних та за сімейними обставинами, припиняється, а тому в позивача не виникло права ні на додаткову відпустку учасника бойових дій за 2017- 2019 роки, ні на грошову компенсацію за неї при звільненні. На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно застосував висновки Верховного Суду у зразковій справі № 620/4218/18.

Апелянт також стверджує, що військова частина повністю фінансується з Державного бюджету України, а нарахування індексації без відповідних бюджетних асигнувань суперечить статті 51 Бюджетного кодексу України. Окрім цього, на його думку, суд першої інстанції перебрав на себе дискреційні повноваження відповідача, самостійно визначивши розмір індексації в сумі 4088,19 грн на місяць, розрахунок якої, проведений позивачем, є арифметично неправильним.

Крім того, апелянт наголошує на тому, що компенсація втрати частини доходів нараховується лише на нараховані, але не виплачені доходи, а тому вимоги про її виплату є передчасними. Відповідач також посилається на пропуск позивачем місячного строку звернення до суду, встановленого частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки позивач звільнений з військової служби 13.04.2019, а до суду звернувся лише у 2026 році.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.06.2026 відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу із Чернігівського окружного адміністративного суду.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги, в їх сукупності, колегія суддів встановила таке.

ОСОБА_1 у період з 21.06.2016 по 13.04.2019 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_2 від 15.06.2016, та 13.04.2019 звільнений з військової служби.

Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням і відповідачем не заперечується. Додаткова відпустка учасника бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки позивачу не надавалася.

Згідно з наявними в матеріалах справи відомостями грошове забезпечення позивача за лютий 2018 року становило 7542,24 грн, а за березень 2018 року - 7917,20 грн.

Листом від 31.01.2026 № 288 відповідач надав позивачу розрахунки індексації грошового забезпечення, з яких убачається, що в період з червня 2016 року по лютий 2018 року та з грудня 2018 року по квітень 2019 року індексація нараховувалася та виплачувалася в неналежному розмірі, а в період з березня по листопад 2018 року не нараховувалася і не виплачувалася.

Цим же листом відповідач повідомив, що грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки позивачу не нараховувалася та не виплачувалася.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду і, за результатами розгляду справи, позов було задоволено частково.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права й дотримання норм процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

При цьому відповідно до частини другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Надаючи оцінку доводам апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк.

Водночас строк звернення до суду у спорах, пов`язаних з порушенням законодавства про оплату праці, визначено статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), положення якої Верховний Суд послідовно застосовує до спорів щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовцям.

Частиною другою статті 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19.07.2022, було передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022, до статті 233 КЗпП України внесено зміни, якими строк звернення до суду у справах про стягнення заробітної плати та сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.

Вирішуючи питання про застосування цих норм у часі, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 дійшов висновку, що правовідносини щодо виплати грошового забезпечення, які мали місце до 19.07.2022, підлягають регулюванню статтею 233 КЗпП України в попередній редакції, а норми цієї статті в редакції Закону № 2352-IX застосовуються лише до правовідносин, що мали місце з 19.07.2022.

Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини щодо нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки виникли в період з 21.06.2016 по 13.04.2019 і припинилися зі звільненням позивача з військової служби, тобто до 19.07.2022.

За таких обставин до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19.07.2022, яка не обмежувала будь-яким строком право на звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати (грошового забезпечення).

Стосовно грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій колегія суддів також враховує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.08.2019 у справі № 620/4218/18 (провадження № 11-550заі19), відхиляючи аналогічні доводи військової частини про пропуск місячного строку, установленого частиною п`ятою статті 122 КАС України, виснувала, що стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій не обмежене строком, оскільки такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід`ємною його частиною.

Що ж до вимог про компенсацію втрати частини доходів, то обов`язок щодо її виплати відповідно до статті 4 Закону № 2050-III виникає в місяці виплати заборгованості, яка на час звернення позивача до суду не здійснена, а тому строк звернення до суду з цими вимогами також не може вважатися пропущеним.

Отже, доводи апелянта про пропуск позивачем строку звернення до суду є безпідставними. При цьому колегія суддів зауважує, що у відзиві на позовну заяву відповідач на пропуск строку не посилався, а відсутність у рішенні окремої оцінки цього питання не призвела до неправильного вирішення справи, що відповідно до частини другої статті 317 КАС України виключає скасування судового рішення з цієї підстави.

Посилання апелянта на порушення принципу правової визначеності з покликанням на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03) колегія суддів відхиляє, оскільки зазначене рішення стосується поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, тоді як у цій справі позивач звернувся до суду в межах строку, встановленого законом, а питання остаточності судового рішення (res judicata) не виникає.

Надаючи оцінку правомірності висновків суду першої інстанції щодо індексації грошового забезпечення, колегія суддів зазначає, що правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-XII).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1282-XII у редакції Закону України від 24.12.2015 № 911-VIII, яка застосовується з 01.01.2016, індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Абзацом другим пункту 3 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) передбачено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Механізм проведення індексації визначено Порядком № 1078, пункт 5 якого з 01.12.2015 застосовується в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 № 1013.

Згідно з абзацом першим пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів) значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Відповідно до абзацу другого цього пункту обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.

Абзацами третім і четвертим пункту 5 Порядку № 1078 визначено, що сума індексації в місяці підвищення доходу не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася в місяці підвищення доходу. Якщо ж розмір підвищення грошового доходу не перевищує суми індексації, що склалася в місяці підвищення доходу, сума індексації в цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.

Абзацом п`ятим пункту 5 Порядку № 1078 у редакції, чинній у спірний період, передбачено, що в разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати, а в разі підвищення тарифної ставки (окладу) в місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.

За змістом абзацу шостого пункту 5 Порядку № 1078 до чергового підвищення тарифних ставок (окладів) до визначеної суми індексації додається сума індексації, яка складається внаслідок перевищення величини індексу споживчих цін порогу індексації, зазначеного в пункті 1-1 цього Порядку.

Водночас пунктом 10-2 Порядку № 1078 у редакції, чинній з 01.12.2015 до 01.04.2021, було встановлено, що для новоприйнятих працівників обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення тарифної ставки (окладу) за посадою, яку займає працівник.

Аналізуючи наведені норми, Верховний Суд у постанові від 24.01.2024 у справі № 400/8139/21 зазначив, що внаслідок змін, унесених постановою Кабінету Міністрів України № 1013, з 01.12.2015 діють єдині правила проведення індексації незалежно від дати прийняття працівника на роботу, а розрахунок індексації грошового забезпечення військовослужбовця не прив`язаний до місяця прийняття на військову службу чи місяця зростання грошового забезпечення за рахунок будь-якої його постійної складової.

Відправною точкою для визначення місяця підвищення доходу та початку обчислення індексу споживчих цін наростаючим підсумком у такому випадку є місяць останнього підвищення тарифної ставки (окладу) за посадою, яку обіймає військовослужбовець.

Посадові оклади військовослужбовців до 01.03.2018 визначалися відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності з 01.01.2008. Нові розміри посадових окладів військовослужбовців установлено постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01.03.2018.

Отже, для обчислення індексації грошового забезпечення позивача за період з 21.06.2016 по 28.02.2018 місяцем підвищення доходу, з якого здійснюється обчислення індексу споживчих цін, є січень 2008 року, на що правильно вказав суд першої інстанції.

Та обставина, що в позовній заяві позивач зазначив як такий місяць липень 2016 року, не свідчить про неправильність рішення в цій частині. Місяць, з якого починається обчислення індексу споживчих цін, визначається нормативно, а не на розсуд учасників справи, тому застосування судом законодавчо визначеного місяця охоплюється предметом заявленої вимоги про індексацію грошового забезпечення за той самий період і відповідає частині другій статті 9 КАС України, яка допускає вихід за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав особи.

Надалі у зв`язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України № 704 березень 2018 року став місяцем підвищення доходу позивача, а тому відповідач у силу абзаців третього, четвертого пункту 5 Порядку № 1078 був зобов`язаний вирішити питання про наявність у позивача права на отримання так званої індексації-різниці.

Для цього належить установити розмір підвищення доходу позивача в березні 2018 року, який визначається як різниця між сумами його грошового забезпечення за березень і лютий 2018 року, та суму можливої індексації, яка склалася б у березні 2018 року, якби в цьому місяці не відбулося підвищення посадових окладів.

Верховний Суд у постанові від 24.01.2024 у справі № 400/8139/21 наголосив, що суму можливої індексації грошового забезпечення в березні 2018 року слід визначати із застосуванням січня 2008 року як місяця підвищення доходу, а не березня 2018 року, оскільки інший підхід нівелює значення індексації-різниці та необхідність її виплати.

У цій же постанові Верховний Суд виснував, що нарахування й виплата індексації-різниці мають щомісячний фіксований характер до чергового підвищення тарифних ставок (окладів), а повноваження військової частини щодо її виплати не є дискреційними. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 400/3826/21 та від 29.03.2023 у справі № 380/5493/21.

Як установлено судом, у березні 2018 року грошове забезпечення позивача зросло з 7542,24 грн до 7917,20 грн, тобто на 374,96 грн, однак відповідач суми можливої індексації в березні 2018 року не визначив, питання про виплату індексації-різниці не вирішив і в період з березня по листопад 2018 року індексацію не нараховував.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про протиправність бездіяльності відповідача та про необхідність зобов`язати його здійснити нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 з урахуванням абзаців четвертого, п`ятого, шостого пункту 5 Порядку № 1078.

Водночас колегія суддів погоджується з доводами апелянта в тому, що суд першої інстанції в мотивувальній частині рішення дійшов передчасного висновку про обов`язок відповідача здійснювати виплату індексації-різниці саме в розмірі 4088,19 грн на місяць.

Як убачається з оскаржуваного рішення, суд установив лише розмір підвищення доходу позивача в березні 2018 року, однак суми можливої індексації грошового забезпечення в цьому місяці, визначеної із застосуванням січня 2008 року як місяця підвищення доходу, не встановлював і наданого позивачем розрахунку не перевіряв. Тому зазначена сума є лише розрахунком позивача, правильність якого не була предметом судової перевірки.

Разом з тим резолютивна частина рішення конкретного розміру індексації не містить і зобов`язує відповідача провести нарахування відповідно до абзаців четвертого, п`ятого, шостого пункту 5 Порядку № 1078. Такий спосіб захисту є належним, оскільки визначає обов`язок суб`єкта владних повноважень провести розрахунок за встановленою законодавством методикою і не підміняє його повноважень.

Наведене зумовлює необхідність зміни мотивувальної частини рішення шляхом виключення з неї висновку про обов`язок відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 з розрахунку 4088,19 грн на місяць.

Доводи апелянта про відсутність бюджетних асигнувань колегія суддів відхиляє, оскільки, як зазначив Верховний Суд у постанові від 24.01.2024 у справі № 400/8139/21 з посиланням на постанови від 19.07.2019 у справі № 240/4911/18, від 07.08.2019 у справі № 825/694/17, від 20.11.2019 у справі № 620/1892/19 та від 16.06.2020 у справі № 206/4411/16-а, обмежене фінансування жодним чином не впливає на право військовослужбовця отримати індексацію грошового забезпечення, а реалізація права особи, пов`язаного з отриманням бюджетних коштів, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань.

Аналогічний підхід сформульовано Європейським судом з прав людини в рішенні від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00), відповідно до якого, якщо чинне законодавство передбачає виплату певних коштів і умов для цього дотримано, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в такій виплаті, доки відповідні положення залишаються чинними. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують практику цього суду як джерело права.

Надаючи оцінку доводам апелянта щодо грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, колегія суддів зазначає, що згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Аналогічне право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік закріплено статтею 16-2 Закону України «Про відпустки». Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону № 2011-XII соціальні відпустки військовослужбовцям надаються відповідно до Закону України «Про відпустки», а інші додаткові відпустки - на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII у редакції, чинній на час звільнення позивача, було передбачено, що в рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби в разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Пунктом 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260, також передбачено виплату військовослужбовцям, які звільняються з військової служби, грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі за минулі роки.

Водночас пунктом 19 статті 10-1 Закону № 2011-XII у редакції, чинній у спірний період, передбачено, що надання військовослужбовцям у періоди, визначені пунктами 17 і 18 цієї статті, тобто в особливий період, інших видів відпусток, крім відпусток у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною, а також у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення, припиняється.

Саме з наведених підстав апелянт заперечує право позивача на грошову компенсацію. Проте ці доводи вже були предметом оцінки Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 21.08.2019 у справі № 620/4218/18 (провадження № 11-550заі19) залишила без змін рішення Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій справі.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що Закон № 2011-XII не встановлює припинення виплати компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, право на яку військовослужбовець набув під час проходження служби. Припинення надання таких відпусток в особливий період є лише тимчасовим обмеженням одного зі способів реалізації цього права, яке не впливає на саму його суть, а тому при звільненні учасник бойових дій має право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Відповідно до частини третьої статті 291 КАС України при ухваленні рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені в рішенні за результатами розгляду зразкової справи. Крім того, згідно з частиною п`ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ця справа є типовою щодо зразкової, оскільки позивачем є звільнений з військової служби учасник бойових дій, який під час проходження служби в особливий період не використав додаткову відпустку, відповідачем є військова частина, а предметом спору є невиплата грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки при звільненні. Твердження апелянта про істотну відмінність обставин цієї справи від зразкової жодними конкретними доводами не підтверджено.

Колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції, наводячи зміст абзацу третього пункту 14 та пунктів 17, 18 статті 10-1 Закону № 2011-XII, послався на редакції цих норм, які не були чинними на час виникнення спірних правовідносин, зокрема абзац третій пункту 14 цієї статті викладено в чинній редакції Законом України від 06.09.2023 № 3379-IX.

Однак такий недолік мотивування не призвів до неправильного вирішення спору в цій частині, оскільки право позивача на грошову компенсацію ґрунтується на нормах законодавства в редакції, чинній на час його звільнення, та відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, а тому мотивувальна частина рішення в цій частині підлягає уточненню з урахуванням висновків цієї постанови.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про протиправність бездіяльності відповідача та наявність підстав для зобов`язання його нарахувати й виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасника бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції в частині компенсації втрати частини доходів, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться в разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону № 2050-III під доходами в цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітну плату (грошове забезпечення) та суму індексації грошових доходів громадян.

Статтею 3 Закону № 2050-III визначено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться). Відповідно до статті 4 цього Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Верховний Суд у рішенні від 11.04.2025 у зразковій справі № 280/8933/24, з урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 11.07.2017 № 21-2003а16 та постановах Верховного Суду від 22.06.2018 у справі № 810/1092/17, від 13.01.2020 у справі № 803/203/17 і від 15.10.2020 у справі № 240/11882/19, зазначив, що використане в статті 3 Закону № 2050-III формулювання «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» означає, що має існувати невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Отже, доводи апелянта про передчасність вимог про компенсацію через те, що суми індексації попередньо не нараховувалися, суперечать наведеним висновкам Верховного Суду, а обов`язок відповідача виплатити компенсацію з огляду на статтю 4 Закону № 2050-III підлягає виконанню в місяці виплати заборгованості з індексації.

Разом з тим, переглядаючи рішення в цій частині, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог і може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною третьою статті 9 КАС України визначено, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як убачається з позовної заяви, позивач просив зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення лише за період з 01.03.2018 по 13.04.2019.

Натомість суд першої інстанції зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію також у зв`язку з порушенням строків виплати індексації за період з 21.06.2016 по 28.02.2018 та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, визначивши період нарахування з 22.06.2016 по день фактичного розрахунку, хоча таких вимог позивач не заявляв.

Мотивів, з яких вихід за межі позовних вимог був необхідним для ефективного захисту прав позивача, суд першої інстанції не навів. Більше того, у мотивувальній частині рішення суд дійшов висновку про задоволення цих позовних вимог повністю, що не узгоджується з обсягом обов`язку, покладеного на відповідача резолютивною частиною рішення.

Крім того, визначення початку періоду нарахування компенсації щодо грошової компенсації за невикористані дні відпустки з 22.06.2016 суперечить статтям 2, 3 Закону № 2050-III, оскільки компенсація обчислюється з урахуванням індексу інфляції в період невиплати доходу за відповідний місяць, тоді як грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку підлягала виплаті позивачу лише при звільненні з військової служби 13.04.2019.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині компенсації втрати частини доходів ухвалено з порушенням частини другої статті 9 КАС України та неправильним застосуванням статей 2, 3 Закону № 2050-III, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині. Тому абзаци шостий і сьомий резолютивної частини рішення підлягають зміні шляхом їх викладення в межах заявлених позовних вимог.

Зазначене не позбавляє позивача права звернутися з вимогами про компенсацію втрати частини доходів щодо інших виплат у порядку, встановленому законом.

Посилання апелянта на статтю 129-1 Конституції України колегія суддів вважає безпідставними, оскільки ця норма закріплює обов`язковість судового рішення та ухвалення його іменем України і не містить положень, які б звільняли суб`єкта владних повноважень від обов`язку здійснити виплати, передбачені законом.

Посилання апелянта на практику Європейського суду з прав людини у справі «Церква Аль Назарет проти Туреччини» колегія суддів відхиляє, оскільки апелянт не навів реквізитів зазначеного рішення, які дали б змогу його ідентифікувати, а викладена ним правова позиція суперечить наведеній вище усталеній практиці цього суду.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції в частині, яка залишається без змін, не спростовують.

Частинами першою - третьою статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС України підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 317 КАС України).

Згідно з частиною четвертою статті 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати й виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення і грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, однак допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині компенсації втрати частини доходів, а також дійшов передчасного висновку щодо розміру індексації-різниці, що є підставою для часткового задоволення апеляційної скарги та зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року у справі № 620/1856/26 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року у справі № 620/1856/26 змінити.

Мотивувальну частину рішення змінити з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, виключивши з неї висновок про обов`язок Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 з розрахунку 4088,19 грн на місяць.

Абзаци шостий і сьомий резолютивної частини рішення викласти в такій редакції:

«Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 13.04.2019.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 13.04.2019 відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» в місяці фактичної виплати зазначеної індексації.»

В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2026 року у справі № 620/1856/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до статей 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова