Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №520/9347/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 р.Справа № 520/9347/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Семененко М.О.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Полях Н.А., м. Харків, повний текст складено 16.07.26 по справі № 520/9347/26

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - відповідач, ГУ ПФУ в м. Києві), в якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві № 204150009123 від 12.01.2026, про відмову у призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 , відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 09.07.1991 №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду № 2-р/2019 від 04.06.2019;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати пенсію за вислугу років ОСОБА_1 , згідно із п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 09.07.1991 №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду № 2-р/2019 від 04.06.2019, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, згідно із п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 09.07.1991 №1788-ХІІ, періоди роботи з 05.11.2014 по 27.10.2025, починаючи з 01 січня 2026.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідач неправомірно обмежив обчислення її спеціального стажу датою 11.10.2017, не врахувавши періоди роботи на посадах медичного працівника після цієї дати, зокрема з 05.11.2014 по 31.08.2023 на посаді сестри медичної старшої приймального відділення, відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги, та з 01.09.2023 по 27.10.2025 на посаді сестри медичної стаціонару інфекційного відділення. Позивач вказала, що з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 застосуванню підлягає пункт «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) у редакції, яка не передбачає вимоги щодо наявності 26 років 6 місяців спеціального стажу станом на 11.10.2017 та не обмежує право на пенсію лише стажем, набутим до цієї дати. На переконання позивача, надані нею документи підтверджують наявність необхідного спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.07.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії – задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 12.01.2026 №204150009123.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 05.11.2014 по 27.10.2025.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що відповідно до п. 2-1. Розділу XV Прикінцеві положення Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон № 1058-IV) визначено, що особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" № 2148-VIII від 03.10.2017 (далі - Закон № 2148-VIII) мають вислугу років та стаж, необхідній для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону № 1788-ХІІ, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом № 1788-ХІІ. Згідно п. "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за Переліком, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України №909 від 4 листопада 1993 року (далі - Перелік №909) на 11 жовтня 2017 року - не менше 26 років 6 місяців.

Відповідач звертає увагу, що відповідно до пункту 4.10 Порядку приймання, оформлення і розгляду документів відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок №22-1) після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії па інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії.

Враховуючи відсутність станом на 11.10.2017 необхідних 26 років 6 місяців спеціального стажу позивачу було правомірно, на думку відповідача, відмовлено у призначенні пенсії.

Позивач по справі не скористалася правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Зі змісту апеляційної скарги встановлено, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині задоволення позовних вимог, отже, відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 01.01.2026 звернулася через вебпортал Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII.

За результатами розгляду вказаної заяви ГУ ПФУ в м. Києві прийнято рішення від 12.01.2026 №204150009123, яким позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років.

Підставою для відмови у призначенні пенсії визначено відсутність у позивача станом на 11.10.2017 спеціального стажу роботи необхідної тривалості. Відповідач зазначив, що загальний страховий стаж позивача становить 31 рік 09 місяців 18 днів, а спеціальний стаж роботи відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII станом на 11.10.2017 становить 23 роки 00 місяців 07 днів.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач звернулася до суду.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що при вирішенні питання про наявність у позивача права на пенсію за вислугу років відповідач мав оцінювати її спеціальний стаж з урахуванням правового регулювання, яке діє після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, та не мав правових підстав обмежувати обчислення спеціального стажу виключно датою 11.10.2017 без урахування фактично набутого позивачем спеціального стажу на посадах медичного працівника після цієї дати.

У зв`язку з чим, суд дійшов висновку, що надані позивачем документи підтверджують наявність у неї необхідного спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII, а рішення ГУ ПФУ в м. Києві від 12.01.2026 №204150009123 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки прийнято без належного врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

При цьому, обираючи належний та ефективний спосіб захисту прав позивача, суд вважав за необхідне саме зобов`язати ГУ ПФУ в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, тобто з дати звернення із заявою про призначення пенсії та зарахувати до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 05.11.2014 по 27.10.2025.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині, колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також, у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Правовідносини у сфері призначення, перерахунку і виплати пенсій врегульовані Законом №1788-XII та Законом №1058-IV.

Відповідно до статті 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.

Згідно зі статтею 51 Закону №1788-XII пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Положеннями статті 52 Закону №1788-XII визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55.

Під час вирішення спору колегія суддів виходить із того, що пенсії за вислугу років працівникам освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення призначають відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII.

Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" № 213-VIII від 02.03.2015, далі - Закон № 213-VIII та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 911-VIII від 23.12.2015, далі - Закон № 911-VIII) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців.

У свою чергу, пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-XII (у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII) було визначено, що право на пенсію за вислугу років мали працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Отже, змінами, внесеними Законом № 213-VIII до положень Закону №1788-XII підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктом «е» статті 55 Закону 1788-XII, а Законом № 911-VIII встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме 55 років - для працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення (пункт «е» статті 55 Закону № 1788-XII) за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2019 від 04.06.2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами № 213-VIII та № 911-VIII.

Конституційний Суд України у своєму рішенні вказав, зокрема, що положення статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 911-VI у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у пункті «е» статті 55 Закону № 1788-XII, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України. Також, зазначив, що положення статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.

Колегія суддів звертає увагу, що після прийняття Закону № 213-VIII та Закону №911-VIII до Закону № 1788-XII неодноразово вносилися зміни, однак такі зміни не стосувалися призначення пенсії за вислугу років окремим категорія працівників галузей народного господарства, які мають право на пенсію за вислугу років відповідно до статті 55 Закону № 1788-XII.

З огляду на Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 від 04.06.2019, колегія суддів вважає, що з 04.06.2019 відновила дію редакція статті 55 Закону № 1788-XII, яка була чинною до 01.04.2015 (у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII).

Отже, з моменту ухвалення Рішення Конституційним Судом України № 2-р/2019 від 04.06.2019 відновлено право позивача на призначення пенсії за вислугою років як працівнику охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем при розгляді заяви позивача про призначення пенсії не враховано той факт, що з моменту ухвалення Рішення Конституційним Судом України № 2-р/2019 від 04.06.2019 відбулися зміни в правовому регулюванні питання призначення окремим категоріям працівників пенсії за вислугою років згідно статті 55 № 1788-XII, в тому числі і працівникам охорони здоров`я та соціального забезпечення.

Як встановлено з матеріалів справи позивачк звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою від 01.01.2026 про призначення пенсії за вислугу років.

За результатами розгляду вказаної заяви, рішенням від 12.01.2026 №204150009123 ГУ ПФУ в м. Києві визначено, що загальний страховий стаж позивача склав 31 рік 9 місяців 18 днів, а стаж, що дає право на призначення пенсії за вислугу років визначений станом на 11.10.2017- 23 роки 7 днів.

Тобто, пенсійним органом визнано наявність у позивача спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років - 23 роки 7 дні.

Законом № 2148-VIII доповнено пунктом 2-1 розділ Прикінцеві положення Закону № 1058-IV. Так, відповідно до пункту 2-1 розділу «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV особам, які на день набрання чинності Законом № 2148-VIII мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачених статтями 52, 54 та 55 Закону №1788-XII, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом №1788-XII.

Згідно з пунктом 16 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058-IV до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення Закону 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VIII мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.

Колегія суддів зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 з одного боку, та Законом №1058-ІVз іншого в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутий після 11.10.2017.

Відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні від 22.05.2018 № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що «положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності» (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України зауважив, що до основних обов`язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий 6 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).

Відтак, колегія суддів зазначає, що, обмежуючи пунктом 2.1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 03.11.2021 у зразковій справі № 360/3611/20 за подібних правовідносин:

«Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).

Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV».

Зазначені висновки узгоджуються з позицією Верховного Суд, викладеною у постанові від 06.11.2023 у справі №240/24/21.

Колегія суддів зауважує, що ГУ ПФУ в м. Києві в рішенні від 12.01.2026 № 204150009123 обраховано спеціальний стаж вислуги років станом на 11.10.2017, який складає 23 роки 7 днів.

При цьому, матеріалами справи підтверджується, що згідно копії трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 02.01.2000 позивач з 02.12.1996 прийнята на роботу до Красноградської центральної районної лікарні, з 05.11.2014 переведена на посаду сестри медичної старшої приймального відділення, відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги, з 01.09.2023 переведена на посаду сестри медичної стаціонару інфекційного відділення, а 27.10.2025 звільнена із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), наказ №203 від 27.10.2025.

Також, довідкою Комунального некомерційного підприємства «Берестинська міська лікарня» від 06.11.2025 №01-06/1642 підтверджено, що ОСОБА_1 працювала у зазначеному закладі, зокрема: з 02.12.1996 була прийнята на 0,25 ставки медсестри кардіологічного відділення; з 05.03.2003 переведена на повну ставку медсестри кардіологічного відділення; з 05.11.2014 переведена на посаду сестри медичної старшої приймального відділення-відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги на повну ставку; з 01.09.2023 переведена на посаду сестри медичної стаціонару інфекційного відділення на повну ставку; 27.10.2025 звільнена із займаної посади.

У вказаній довідці зазначено, що за період роботи загальний стаж позивача складає: з 02.12.1996 по 31.08.2023 - 26 років 09 місяців 00 днів; з 01.09.2023 по 27.10.2025 - 2 роки 01 місяць 26 днів.

Крім того, з індивідуальних відомостей про застраховану особу за формою ОК-5 встановлено, що страхувальником щодо позивача подавалися відомості про спеціальний стаж, який стосується працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення за наявності спеціального стажу роботи за Переліком, затвердженим у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За таких обставин, в оскаржуваному рішенні відповідачем безпідставно не здійснено підрахунок спеціального стажу позивача і після 11.10.2017, а саме: з 11.10.2017 по 27.10.2025.

Водночас, позивач просить суд зобов`язати відповідача врахувати до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 05.11.2014 по 27.10.2025, однак з Форми РС-право колегією суддів встановлено, що відповідачем зарахований до спеціального стажу період робити позивача до 10.10.2017, при цьому не зарахований період після 11.10.2017.

Отже, відсутні підстави для зобов`язання відповідача повторно зарахувати до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоду роботи з 05.11.2014 по 10.10.2017, які вже враховані відповідачем.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів дійшла висновку, що рішення ГУ ПФУ в м. Києві від 12.01.2026 №204150009123 прийняте не на підставі та не у спосіб, що визначені законодавством України, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо правомірності обраного судом першої інстанції способу захисту, слід зазначити таке.

Колегія суддів зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 509/1350/17 зазначила, що суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

При цьому, застосування такого способу захисту у цій справі вимагає з`ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для прийняття рішення про призначення пенсії

Відповідно до пунктів 2, 4 та 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт чи окремі його положення; визнати бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії; визначити інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З огляду на те, що ОСОБА_1 при зверненні до ГУ ПФУ із заявою про призначення пільгової пенсії дотримано всіх визначених законодавством умов для такого призначення, колегія суддів враховуючи, що підстав для відмови в призначенні позивачу пенсії у спірних правовідносинах не було, дійшла висновку, що існує лише один вид правомірної поведінки ГУ ПФУ в м. Києві - призначити позивачу таку пенсію.

Отже, у відповідача відсутній вибір між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що ефективним способом захисту порушених прав буде зобов`язання ГУ ПФУ в м. Києві призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 11.10.2017 по 27.10.2025.

Щодо зобов`язання відповідача виплачувати призначену позивачу пенсію, колегія суддів враховує п. 4.10 розділу IV Порядку № 22-1, яким визначено, що після призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший вид електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи для здійснення виплати пенсії.

Оскільки позивач проживає у Харківській області, виплата призначеної їй пенсії має здійснюватися Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області.

Тому належним способом захисту у даній справі також буде зобов`язання ГУ ПФУ в м. Києві після призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років направити електронну пенсійну справу до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (за місцем проживання пенсіонера) для виплати пенсії.

Беручи до уваги наведене, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги частково обгрунтованими.

З огляду на встановлені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, зробив помилкові висновки.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку щодо наявності підстав для скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08.07.2026 у справі №520/9347/26 в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання ГУ ПФУ в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 05.11.2014 по 27.10.2025, з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, шляхом зобов`язання ГУ ПФУ в м. Києві призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 11.10.2017 по 27.10.2025 та направити електронну пенсійну справу до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (за місцем проживання пенсіонера) для виплати пенсії.

У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

З огляду на вищенаведений підхід, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві - задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.07.2026 по справі № 520/9347/26 - скасувати в частині задоволення позову про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 05.11.2014 по 27.10.2025.

Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 з 01.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 11.10.2017 по 27.10.2025 та направити електронну пенсійну справу до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (за місцем проживання пенсіонера) для виплати пенсії.

В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.07.2026 у справі №520/9347/26 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий