Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №369/7526/20 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/13905/2026

Справа № 369/7526/20

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 жовтня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2026 року, ухвалене у складі судді Карабази Н.Ф. в м. Ірпені у справі за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У червні 2020 року позивач АТ «Альфа-Банк», який 12 грудня 2022 року змінив назву на АТ «Сенс Банк», звернувся до суду із даним позовом, просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку пл. 1092 кв.м., кадастровий номер 3210945900:01:019:0044, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року в сумі 88950,77 доларів США, а саме строкова заборгованість по тілу кредиту 15000 доларів США, прострочена заборгованість по тілу кредиту 73450,77 доларів США, на користь АТ «Альфа-Банк» шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження» за початковою ціною, встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підстав оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності, покласти на відповідача судові витрати.

Позов мотивував тим, що 27 грудня 2007 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 11279054000, за умовами якого позивач зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти в сумі 90000 доларів США, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених в цьому договорі. Пунктом 1.2.2 договору передбачено, що позичальник у будь-якому випадку зобов`язаний повернути кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але в будь-якому випадку не пізніше 27 грудня 2022 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін. Згідно п. 1.3.1 договору за використання кредитних коштів за договором встановлюється процентна ставка у розмірі 12,90 % річних.

27 грудня 2007 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої уточнили умови кредитного договору.

08 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого було відступлено право вимоги за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року на користь ПАТ «Дельта Банк».

09 грудня 2019 року ПАТ «Дельта Банк» та АТ «Альфа-Банк» уклали договір про відступлення права вимоги, за умовами якого було відступлено право вимоги за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року на користь АТ «Альфа-Банк». Таким чином, на даний час всі права кредитора за вказаним кредитним договором належать АТ «Альфа-Банк».

Позивач свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві кредит. В свою чергу, відповідач неналежно виконує взяті на себе зобов`язання, в результаті чого станом на 15 травня 2020 року загальна сума заборгованості становить 88950,77 доларів США, а саме строкова заборгованість по тілу кредиту 15000 доларів США, прострочена заборгованість по тілу кредиту 73450,77 доларів США.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором між кредитором та іпотекодавцем було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Харченко К.В., зареєстрований в реєстрі за № 628, відповідно до якого останній передав в іпотеку належне йому нерухоме майно, а саме земельну ділянку пл. 1092 кв.м., кадастровий номер 3210945900:01:019:0044, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Згідно вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку» на адресу боржника та іпотекодавця банком було направлено повідомлення (вимогу про усунення порушення), в якому банк вимагав погасити заборгованість по кредиту, а у випадку її непогашення попередив про можливість подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2026 року в позові відмовлено.

Позивач АТ «Сенс Банк», не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив п. 1.4, 2.1 кредитного договору, вказував, що як вбачається з наведеного, перед укладенням іпотечного договору 27 грудня 2007 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К.В. за реєстровим № 628, тим же приватним нотаріусом було посвідчено договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Станом на дату укладення згаданого договору купівлі-продажу приватні нотаріуси не вели державні реєстри права власності на земельні ділянки, а для реєстрації такого права власності власнику необхідно було звернутися до органів державної реєстрації, в даному випадку до Державного земельного кадастру або БТІ.

Вказував, що ОСОБА_1 згідно умов іпотечного договору мав обов`язок вчинити такі дії та зареєструвати в Державному реєстрі право власності на придбану ним земельну ділянку, однак не зробив цього, тому в даних Державного земельного кадастру і на даний час залишається запис про право власності на таку земельну ділянку не за іпотекодавцем, а за попереднім власником/продавцем ОСОБА_2 . Вважав, що це не свідчить про відсутність у відповідача права власності на предмет іпотеки.

Наводив зміст п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо визначення поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 року про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

Вказаний висновок знайшов своє відображення і у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі зі спору про право власності на нерухоме майно.

В матеріалах справи наявні докази, що ОСОБА_1 є титульним володільцем переданого ним в іпотеку нерухомого майна, а саме земельної ділянки пл. 1092 кв.м., кадастровий номер 3210945900:01:019:0044, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Вказував, що аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові № 927/773/24 від 15 липня 2025 року.

Так, згідно п. 1.6 іпотечного договору предмет іпотеки залишається у володінні та користуванні іпотекодавця.

Вважав, що з наведеного вбачається, що ОСОБА_1 підтвердив статус титульного власника земельної ділянки та фактично прийняв її у власність. Відсутність же запису про право власності в державних реєстрах не може бути підставою для відмови іпотекодержателю в захисті його прав в судовому порядку тільки з тієї підстави, що іпотекодавець не виконав взяті на себе договором іпотеки зобов`язання по реєстрації прав власності на предмет іпотеки.

Зазначав, що по аналогії можна взяти практику розгляду справ про звернення стягнення на майно боржника, яке отримано у спадщину його спадкоємцем.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 175/998/16-ц, згідно яких, той факт, що спадкоємець, прийнявши спадщину, не отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті спадкодавця, не свідчить про відсутність у позичальника права звернути стягнення на майно, право на яке вона отримала у зв`язку із прийняття спадщини.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

В судове засідання учасники справи не з`явились, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення судових повісток-повідомлень: позивачу АТ «Сенс Банк» - до електронного кабінету, відповідачу ОСОБА_1 - на поштову адресу. Судова повістка-повідомлення, направлена відповідачу, повернута до суду з відміткою Укрпошти про відсутність адресата за вказаною адресою, а тому відповідно до ч. 8 ст. 128 ЦПК України він вважається таким, що отримав судову повістку-повідомлення.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону в повній мірі не відповідає.

Судом встановлено, що 27 грудня 2007 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 11279054000, за умовами п. 1.1 якого банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти (кредит) в сумі 90000 доларів США, що дорівнює еквіваленту 454500 грн. за курсом НБУ на день укладення договору, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених в цьому договорі.

Пунктом 1.2.2 договору передбачено, що позичальник у будь-якому випадку зобов`язаний повернути кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але в будь-якому випадку не пізніше 27 грудня 2022 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін.

Згідно п. 1.3.1 договору за використання кредитних коштів за договором встановлюється процентна ставка у розмірі 12,90 % річних.

За умовами п. 1.4 договору, цільове призначення (мета) кредиту - кредит надається позичальнику для його особистих потреб, а саме на придбання земельної ділянки.

Згідно п. 1.5 договору, банк надає позичальнику кредит шляхом зарахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1 у банку (а. с. 7 - 16 т. 1).

27 грудня 2007 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої уточнили умови кредитного договору (а. с. 17 - 24 т. 1).

27 грудня 2007 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № 5555, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К.В. за реєстровим № 628, зареєстрований у реєстрі за № 629, за умовами якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно, а саме земельну ділянку пл. 1092 кв.м., кадастровий номер 3210945900:01:019:0044, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Право власності на зазначену земельну ділянку у іпотекодавця виникне в майбутньому після державної реєстрації в органах державної реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 27 грудня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К.В. за реєстровим № 623, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 27 грудня 2007 року за № 2614267 та отримання ОСОБА_1 державного акту на землю на своє ім`я.

Згідно п. 1.6 договору іпотеки предмет іпотеки залишається у володінні та користуванні іпотекодавця.

Згідно п. 4.1 договору іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов`язання за цим договором або будь-якого зобов`язання, що забезпечене іпотекою за цим договором.

Згідно п. 6.5 листування між сторонами за цим договором здійснюється шляхом направлення або надання однією стороною відповідних повідомлень (рекомендованих листів) іншій стороні на її адресу, що визначена як адреса для листування у розділі «Адреси, банківські реквізити та підписи Сторін» цього договору. Підтвердженням факту відправлення повідомлення (рекомендованого листа) є поштова квитанція або інший поштовий документ, що підтверджує факт відправки або вручення або отримання повідомлення (а. с. 28 - 31 т. 1).

08 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого було відступлено право вимоги за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року на користь ПАТ «Дельта Банк» (а. с. 38 - 41 т. 1).

09 грудня 2019 року ПАТ «Дельта Банк» та АТ «Альфа-Банк» уклали договір про відступлення права вимоги, за умовами якого було відступлено право вимоги за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року на користь АТ «Альфа-Банк» (а. с. 42 - 46 т. 1).

АТ «Альфа-Банк» складено довідку-розрахунок заборгованості станом на 15 травня 2020 року по клієнту ОСОБА_1 в тому, що по даному клієнту в АТ «Альфа-Банк» за договором кредиту № 11279054000 строкова заборгованість становить 15500 доларів США (еквівалент 413527,60 грн.), прострочена заборгованість 73450,77 доларів США (еквівалент 1959607,78 грн.), строкова заборгованість по нарахованих відсотках 2521,12 доларів США (еквівалент 67261,46 грн.), прострочена заборгованість по нарахованих відсотках 193902,75 доларів США (еквівалент 5173170,25 грн.), пеня 1333090,73 грн., разом 285374,64 доларів США (еквівалент 8946657,82 грн.) (а. с. 25 т. 1).

Листом від 04 червня 2020 року АТ «Альфа-Банк» направило на адресу ОСОБА_1 , зазначену як адресу для листування в кредитному договорі, АДРЕСА_2 , повідомлення (вимогу про усунення порушення) від 28 травня 2020 року, у якій повідомляло про перехід до нього права вимоги, про розмір заборгованості станом на 15 травня 2020 року у розмірі 285374,64 доларів США, вимагало у строк до 30 днів з дати отримання цієї вимоги достроково повернути кредит, сплатити нараховані проценти за користування кредитом і нараховані штрафні санкції; повідомлено, що у іншому випадку банк розпочне стягнення на предмет іпотеки шляхом подачі до суду позову про звернення стягнення на заставне майно чи вчинення виконавчого напису нотаріуса. На підтвердження відправлення листа долучено копію фіскального чеку Укрпошти (а. с. 26 - 27 т. 1).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15 жовтня 2024 року при пошуку за кадастровим номером земельної ділянки 3210945900:01:019:0044, за вказаними параметрами запиту у Реєстрі прав власності на нерухоме майно відомості відсутні (а. с. 44 т. 2).

Згідно інформації Державного земельного кадастру про право власності на речові права на земельну ділянку від 29 жовтня 2024 року, власником земельної ділянки з кадастровим номером 3210945900:01:019:0044 зазначена ОСОБА_2 , із застереженням, що інформація про власника (землекористувача) є довідковою, актуальна інформація міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Інформація про дату державної реєстрації права в Державному реєстрі прав щодо ОСОБА_2 відсутня (а. с. 61 - 62 т. 2).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.

Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов`язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України).

Іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно ст. 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній станом на час укладення договору іпотеки) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.

Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є зокрема змагальність сторін та диспозитивність.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Суд першої інстанції досліджено подану позивачем інформацію Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 29 жовтня 2024 року, з якої вбачається, що земельна ділянка кадастровий номер; 3210945900:01:019:0044, площею 0,1092, цільове призначення: присадибна діл., категорія земель: землі житлової та громадської забудови, місце розташування: АДРЕСА_1 , суб`єктом права власності на земельну ділянку є ОСОБА_2 .

Також суд першої інстанції встановив, що позивачем не надано суду в ході розгляду справи жодного належного доказу про належність земельної ділянки 3210945900:01:019:0044, за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,1092 га., цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_1 .

Відмовляючи АТ «Сенс Банк» у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необґрунтованості, оскільки позивачем не доведено належність спірної земельної ділянки відповідачеві.

Апеляційний суд не може погодитися із вказаними висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, хто є належним відповідачем (відповідачами) за позовом про звернення стягнення. Так, у справі за позовом іпотекодержателя про звернення стягнення належним відповідачем є іпотекодавець та/або особа, яка набула статус іпотекодавця (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року в справі № 712/19272/12 (провадження № 61-3836св22));

відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23, пункт 138);

наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

В матеріалах справи наявна копія витягу про реєстрацію у Державному реєстрі іпотек від 27 грудня 2007 року, згідно якого до Державного реєстру іпотек внесено реєстраційний запис, параметрами якого є: підстава обтяження - повідомлення, № 35-23-48/02, 27 грудня 2007 року, АКІБ «УкрСиббанк», об`єкт обтяження - земельна ділянка, пл. 0,1092 га., цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3210945900:01:019:0044, іпотекодержатель АКІБ «УкрСиббанк», іпотекодавець ОСОБА_1 (а. с. 22 т. 2).

Отже, оскільки в межах розгляду даної справи відповідачем ОСОБА_1 презумпцію належності права, яким він володіє, не спростовано, він вважається іпотекодавцем за договором іпотеки від 27 грудня 2007 року № 5555, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К.В. за реєстровим № 628, зареєстрований в реєстрі за № 629, та є належним відповідачем за цим позовом.

За даних обставин висновки суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами для підтвердження обставин, на які він посилається, а саме, недоведеності належності спірної земельної ділянки відповідачеві, є передчасними та помилковими, а доводи апеляційної скарги про те, що іпотекодержателю не може бути відмовлено в захисті його прав в судовому порядку тільки з тієї підстави, що іпотекодавець не виконав взяті на себе договором іпотеки зобов`язання по реєстрації прав власності на предмет іпотеки, знайшли своє часткове підтвердження.

Разом із тим, перевіряючи обґрунтованість позову АТ «Сенс Банк», апеляційний суд виходить із того, що для застосування такого способу захисту своїх прав, як звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно не тільки встановити факт невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, а й розмір заборгованості, у рахунок погашення якої буде звернено стягнення.

Кредитний договір має консенсуальний характер, оскільки на відміну від договору позики набирає чинності з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Це, в свою чергу, надає сторонам кредитного договору право на відмову від надання або одержання кредиту за вже укладеним договором. Таким чином, укладення кредитного договору підтверджує наявність правовідносин, що наділяє сторін певними правами і обов`язками, однак сам факт укладення договору не є беззаперечним доказом наявності заборгованості.

Виходячи із правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17 (провадження №14-131цс19), згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, з урахуванням положень статей 526, 527, 530 ЦК України, кредитор має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором.

У справах про стягнення кредитних коштів на банк або іншу фінансову установу покладений обов`язок довести факт передачі коштів позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, в іншому випадку, без доведення цього факту, втрачається право банку на пред`явлення будь-якої вимоги. Доведення позивачем умов кредитування і наявності заборгованості є обов`язком позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Разом з тим, відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року №254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75.

Отже, виписка за картковим рахунком може бути належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту, яка повинна досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18, від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц, від 26 травня 2021 року у справі № 204/2972/20, від 13 жовтня 2021 року у справі № 209/3046/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 333/5483/20, від 11 грудня 2024 року у справі № 761/15902/14-ц та інших.

На підтвердження обставин, зазначених у позові, якими позивач АТ «Сенс Банк» обґрунтовував свої вимоги, ним надано копію кредитного договору від 27 грудня 2007 року № 11279054000, укладену АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , із додатковою угодою до нього, копію договору іпотеки № 5555, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К.В. за реєстровим № 628, зареєстрований у реєстрі за № 629, копію договору купівлі-продажу прав вимоги від 08 грудня 2011 року, укладеного ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», за умовами якого було відступлено право вимоги за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року на користь ПАТ «Дельта Банк», копію договору про відступлення права вимоги від 09 грудня 2019 року, укладеного ПАТ «Дельта Банк» та АТ «Альфа-Банк», за умовами якого було відступлено право вимоги за кредитним договором № 11279054000 від 27 грудня 2007 року на користь АТ «Альфа-Банк», довідку-розрахунок заборгованості станом на 15 травня 2020 року, копію повідомлення (вимоги про усунення порушення) від 28 травня 2020 року.

Зазначені докази можуть підтверджувати укладення кредитного та іпотечного договору між первісним кредитором та позичальником, а також подальше відступлення права вимоги до нього на користь позивача. Разом із тим, із наданих доказів неможливо дійти висновку про фактичну видачу кредитних коштів позичальнику ОСОБА_1 та встановити розмір заборгованості за кредитним договором.

Сам по собі розрахунок заборгованості не є документом первинного бухгалтерського обліку, а є одностороннім арифметичним розрахунком стягуваних сум, який повністю залежить від волевиявлення дій одної сторони (банку). Також розрахунок заборгованості є внутрішнім документом позивача та не містить відомостей, що дозволили б суду перевірити, чи видавалися кредитні кошти відповідачеві, на який строк, правильність нарахування відсотків, а також, за відсутності належних та допустимих доказів, зробити висновок, що ця заборгованість виникла саме внаслідок порушення відповідачем умов кредитного договору, та встановити, які саме умови спірного договору порушені відповідачем.

У розрахунку заборгованості зазначено, що розмір заборгованості за наданим кредитом складає 88950,77 доларів США, і вказана сума заявлена банком до стягнення. Проте, належних та допустимих доказів надання кредитних коштів та розміру заборгованості до матеріалів справи позивачем надано не було.

Отже, наданий позивачем обсяг доказів не дозволяє суду дійти висновку про отримання відповідачем кредитних коштів та перевірити правильність нарахованої позивачем заборгованості.

Відтак, оскільки доказів тих обставин, про які заявляє позивач у позовній заяві, а саме, що заборгованість відповідача за договором від 27 грудня 2007 року становить 88950,77 доларів США, матеріали справи не містять, судом першої інстанції безпідставно встановлено наявність непогашеної заборгованості у розмірі 88950,77 доларів США, зазначивши, що станом на дату звернення до суду договірні зобов`язання за кредитним договором залишились невиконаними.

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

За відсутності в матеріалах справи доказів видачі ОСОБА_1 кредитних коштів, а отже і наявності у нього будь-якого обґрунтованого розміру заборгованості, позов АТ «Сенс Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволенню не підлягав з підстав його недоведеності та необґрунтованості.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в позові з підстав його недоведеності та необґрунтованості, однак при цьому виходив із помилкових мотивів, встановивши факт наявності заборгованості, який є недоведеним, та дійшовши хибного висновку про недоведеність належності спірної земельної ділянки відповідачеві, висновки суду не відповідають обставинам справи, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для зміни рішення та викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та не підлягає скасуванню з підстав, зазначених у апеляційній скарзі.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду в позові відмовлено, перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційним судом не здійснюється.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2026 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.