Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №758/9200/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 758/9200/26 Головуючий у суді першої інстанції -Левицька Я.К.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/13693/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Фалес Василем Васильовичем на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 червня 2026 року про відмову у відкритті провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Вишгородської міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду міста Києва із позовною заявою до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини ОСОБА_1 неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У позовній заяві зазначає, що встановлення даного факту необхідне йому з метою захисту інтересів дитини, а також своїх прав та інтересів, як батька, що займається вихованням та утриманням дитини та зумовлене, зокрема, отриманням відстрочки від мобілізації. Тобто, встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини необхідне позивачу з метою отримання права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, передбаченого ст.23 Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 16 червня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі.

Ухвалу суду мотивовано тим, що подана позовна заява про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Не погодившись з ухвалою суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на ухвалу, в якій просить суд скасувати ухвалу, посилаючись на порушення норм процесуального права та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В апеляційній скарзі зазначає, що предметом цього позову є сімейні правовідносини, а саме: участь батьків у вихованні та утриманні дитини. Ця справа не належить до юрисдикції адміністративних, господарських чи кримінальних судів. Отже, вона за своєю природою підлягає розгляду виключно в порядку цивільного судочинства.

Зауважує, що висновок суду першої інстанції про неможливість встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини резолютивною частиною судового рішення суперечить положенням п. 3 ч. 12 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу». Так, дана норма права прямо передбачає встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду. Слід зазначити: п. 3 ч. 12 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» розрізняє (використана конструкція «а також») рішення суду про позбавлення батьківських прав іншого з батьків та рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини, що, на думку позивача, підтверджує наявність у позивача звертатись до суду із таким позовом.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені вимоги не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, оскільки встановлення заявленого позивачем юридичного факту про його самостійне виховання дитини має відбуватись в ході розгляду сімейного спору сторін з приводу виконання ними обов`язків з виховання дитини та шляхом зазначення про доведеність чи ні означеного факту, як обґрунтування позову, у мотивувальній частині відповідного судового рішення, а не у його резолютивній частині, як фактично просить позивач.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись, виходячи із наступних обставин.

Пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України встановлено, що суддя відмовляє у відкриття провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набула чинності для України з 11 вересня 1997 року, Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Стаття 55 Конституції України встановлює, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.

У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Тобто, вказаною нормою законодавець чітко розмежував можливість оформлення відстрочки від мобілізації окремо за підстави, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також окремо за підстави, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.

При цьому слід звернути увагу на те, що раніше п. 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» було визначено, що не підлягали призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

У подальшому Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» внесено зміни та пункт 4 частини першої статті 23 цього Закону викладено у новій редакції, згідно з якою передбачено звільнення від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язаних жінок та чоловіків, у тому числі, у разі, якщо один з них самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.

У справі, яка є предметом перегляду, позивач просить встановити факт самостійного виховання дитини у порядку позовного провадження. Заявлені вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадженні у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Вишгородської міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком з підстав неможливості її розгляду в порядку цивільного судочинства.

За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про відмову у відкритті провадження у справі ,що, як наслідок, призвело до неправильного вирішення питання та постановлення ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та доступу до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з вимогами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи, що висновок суду першої інстанції про неможливість розгляду даної заяви в порядку окремого провадження є помилковим, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Фалесом Василем Васильовичем задовольнити.

Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 червня 2026 року скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 06 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома