Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №761/5002/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 761/5002/26 Головуючий у суді першої інстанції - Савицький О.А. Апеляційне провадження № 22-ц/824/13695/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Ткаченком Сергієм Валерійовичем на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул при затримці виконання рішення про поновлення на роботі, інфляційних втрат та 3% річних,

В С Т А Н О В И В:

У лютого 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з даним позовом до АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул при затримці виконання рішення про поновлення на роботі, інфляційних втрат та 3% річних.

Позовні вимоги мотивовані тим, що постановою Київського апеляційного суду від 03.07.2024 у справі № 761/25917/22, зокрема, визнано незаконним і скасовано наказ Державного підприємства «НАЕК «Енергоатом» від 23.03.2022 № 294-к про звільнення позивача та поновлено його на роботі. Позивач також вважає, що оскільки зазначене вище судове рішення було виконано відповідачем 30.07.2024 (видання наказу про поновлення) підлягають застосуванню приписи ст. 236 КЗпП України.

Посилаючись на ст. 116 КЗпП України, яка передбачає обов`язок роботодавця здійснити повний розрахунок у день звільнення працівника позивач вказував на те, що в день його звільнення (30.07.2024) йому не було виплачено середній заробіток за липень 2024 року за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

На думку позивача, загальний розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі складає 139 755,45 грн, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 7 362,17 грн, який він просив стягнути з відповідача на його користь.

Також просив застосувати до середнього заробітку норми ст. 625 Цивільного кодексу України та стягнути інфляційні втрати за період з 30.07.2024 по 01.02.2026 в розмірі 22 296,34 грн та 3 % річних за період з 30.07.2024 по 09.02.2026 в розмірі 6427,72 грн

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року скасувати, увалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд безпідставно не урахував рішення Конституційного суду України від 11 грудня 2025 року щодо встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Вказує, що середній заробіток за час вимушеного прогулу дійсно не відноситься до «структури заробітної плати». Але середній заробіток за час вимушеного прогулу відноситься до «інших належних працівникові виплат» в розумінні Конституційного суду України.

Право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу Позивач отримав вже 05 липня 2024 року і отримував додаткове право на відповідну додаткову щоденну суму кожного наступного дня до 30 липня 2024 року, коли його було поновлено на роботі відповідним наказом на запізніле виконання Постанови Київського апеляційного суду від 03 липня 2024 року.

Зазначена виплата мала бути здійснена в момент поновлення Позивача на роботі 30 липня 2024 року незалежно від того чи він в подальшому підлягав звільненню з будь яких підстав.

У відзиві на апеляційну скаргу представниця АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» - Пальченко О.А. проти задоволення апеляційної скарги заперечила. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

В судовому засіданні в апеляційному суді взяла участь представниця АТ «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» - Пальченко О.А., яка просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Від представника ОСОБА_1 - адвоката Ткаченка С.В. надійшла заява про розгляд справи без його участі.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що постановою Київського апеляційного суду від 03.07.2024 у справі № 761/25917/22 визнано незаконним і скасовано наказ Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» від 23.03.2022 № 294-к «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », а також поновлено ОСОБА_1 на посаді директора з фінансів та бюджетування Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом».

Відповідно до імперативних приписів ст. 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.

Відповідач 30.07.2024 видав наказ № 857-к про поновлення ОСОБА_1 на роботі, а відповідно до наказу від 30.07.2024 № 858-к звільнив позивача на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).

Сам по собі факт подальшого звільнення позивача за власним бажанням після фактичного поновлення на роботі не впливає на факт допущеної відповідачем затримки виконання судового рішення та не звільняє відповідача від відповідальності, передбаченої ст. 236 КЗпП України.

Так само і факт подання касаційної скарги не звільняє роботодавця від обов`язку негайного виконання рішення суду в частині поновлення працівника на роботі.

Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з дня видання роботодавцем відповідного наказу про поновлення працівника на посаді.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №760/9521/15-ц (провадження №61-24060св18).

Отже, обов`язок роботодавця щодо видання наказу про поновлення працівника на роботі виникає негайно після ухвалення відповідного судового рішення.

Встановивши факт несвоєчасного виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про обґрунтованість вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання постанови Київського апеляційного суду від 03.07.2024 у справі № 761/25917/22 про поновлення ОСОБА_1 на роботі за період з 04.07.2024 по 29.07.2024.

Разом з цим, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що строк звернення до суду за захистом порушеного права позивача в частині стягнення середнього заробітку період затримки у поновленні на посаді закінчився, а тому у позові в цій частині необхідно відмовити, застосувавши тримісячний строк звернення до суду, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України

Колегія суддів погоджується із цим висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Трудовим законодавством чітко визначено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. Зазначені строки не перериваються і не призупиняються.

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частини перша статті 233 КЗпП України).

Відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог (постанова Верховного Суду від 08.09.2023 у справі № 593/1156/21 (провадження №61-11963св23)).

Оскільки суд дійшов висновку про доведеність порушення права позивача у зв`язку з невиконанням відповідачем постанови Київського апеляційного суду від 03.07.2024 про поновлення ОСОБА_1 на роботі, що має наслідком застосування приписів ст. 236 КЗпП України щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, де слід задовольнити позовні вимоги, питання про строк звернення до суду в даному випадку має бути вирішеним судом.

Невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 236 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після видачі роботодавцем зазначеного наказу незалежно від тривалості затримки його видачі.

Зважаючи на те, що розрахунковий листок за липень 2024 року, який є письмовим повідомленням про нараховані та виплачені при звільненні суми позивач отримав 30.07.2024, з цієї дати йому було відомо про порушення його права.

За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку, що у позові в цій частині необхідно відмовити, застосувавши тримісячний строк звернення до суду, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Виходячи із вищевикладеного, суд, оцінивши докази, надані сторонами у справі, їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, відповідно до ст. 89 ЦПК України, дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24), оскільки у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною.

Разом з цим, виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).

Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 квітня 2021 року по справі №461/1303/19.

Крім цього, у частині 2 резолютивної рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 (Справа № 1-7/2024(337/24)) встановлено, що ч.1 ст.233 КЗпП в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Відповідно до ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, висновки рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі № 1-7/2024 (337/24) поширюються тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності означеним рішенням, тобто з 11 грудня 2025 року і не змінюють правового регулювання правовідносин, які виникли до цієї дати.

Ураховуючи викладене, з 11 грудня 2025 року ст.233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19 липня 2022 року, втратила чинність, та відновила дію попередня редакція цієї норми.

Тому у період з 04 липня 2024 року по 30 липня 2024 року, коли виникли та закінчились спірні правовідносини у цій справі, підлягає застосуванню ст.233 КЗпП в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX.

Отже, сам по собі факт ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не змінює правової оцінки дотримання позивачем процесуальних строків у спірний період.

Ураховуючи викладене, посилання представника позивача на рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) є безпідставними.

Колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги щодо неправильного розрахунку суми середнього заробітку є слушними, однак, така арифметична помилка суду не впливає на правильність висновків по суті заявлених вимог.

Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у зв`язку із пропуском строку звернення до суду із відповідними вимогами.

Доводи апеляційної скарги позивача в цілому повторюють доводи його позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, оскаржувані рішення та ухвала суду підлягають залишенню без змін.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Ткаченком Сергієм Валерійовичем залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 06 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома