Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №757/21767/23-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 757/21767/23-ц Головуючий у суді першої інстанції - Ольшевська І.О.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/11774/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2026 року та на додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжа Олександр Володимирович про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2023 року ОСОБА_5 звернувся до Печерського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С.В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Л.А. про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 25.12.2007 між ВАТ «ВТБ Банк», в особі Дніпропетровської філії ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якої є Відділення «Дніпропетровська регіональна дирекція» ВАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 був укладений Кредитний договір №126/07В, згідно якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 5 000 000,00 доларів США з графіком погашення кредиту, встановленим Додатком №3 до Кредитного договору та з кінцевим терміном повернення заборгованості до 24.12.2010. У свою чергу, ОСОБА_2 свої обов`язки по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитом не виконав.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2010 у справі №2-9184/10 задоволені позовні вимоги ВАТ «ВТБ Банк» та стягнуто з ОСОБА_2 (позичальника), ТОВ «Корпорація Ютміс» (поручителя) на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за Кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США та 3 150 743,38 грн. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28.12.2010 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

На виконання рішення суду стягувачу 25.01.2011р. було видано виконавчий лист та були відкриті виконавчі провадження 14.06.2012р. НОМЕР_1, 11.12.2013р. НОМЕР_2.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16.03.2023 по справі №2-9184/10 задоволено заяву ОСОБА_5 про заміну стягувача на правонаступника в цивільній справі за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за Кредитним договором. За цією ухвалою замінено стягувача на його правонаступника - ОСОБА_5 , у виконанні рішення суду в цивільній справі №2-9184/10.

Наразі у приватного виконавця Ванжі О.В. на виконанні знаходиться виконавче провадження НОМЕР_3. Разом з тим, як стало відомо позивачу, ОСОБА_2 , знаючи про наявність своїх боргових зобов`язань, здійснив фактичне відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна після набрання чинності судовим рішення про стягнення з нього боргу та уклав з ОСОБА_3 18.12.2013 Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований у реєстрі за №12851.

У подальшому ОСОБА_3 за Договором купівлі-продажу від 24.12.2013 відчужила нежитлові приміщення на користь ОСОБА_4 .

З огляду на вказані обставини, позивач вважав, що умисні дії ОСОБА_2 про відчуження майна свідчать про порушення прав стягувача на стягнення заборгованості за рішенням суду, навмисного його невиконання.

Укладений ОСОБА_2 . Договір купівлі-продажу є таким, що вчинений на шкоду кредитору та порушує законні права та інтереси позивача, оскільки справжньою метою укладеного правочину було уникнення від звернення стягнення на нерухоме майно в рахунок погашення боргу за рішенням суду.

Дані обставини, на думку позивача, є підставою для визнання Договору купівлі-продажу недійсним відповідно до п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 13, ст. 228 Цивільного кодексу України. Оспорюваний Договір купівлі-продажу має всі ознаки фраудаторного договору, укладеного з метою відчуження нерухомого майна та ухилення від виконання зобов`язань за Кредитним договором і рішенням суду.

Посилаючись на викладене позивач просив суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.12.2013, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований у реєстрі за №12851, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; застосувати як спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача, відновлення становища, яке існувало до порушення (процедуру реституції), а саме - повернути майно, нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , первісному власнику ОСОБА_2 .

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11.06.2024 справу передано на розгляд за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 15.10.2025 залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року вирішено питання розподілу судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 186 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись із рішенням та додатковим рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційні скарги, в яких, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2026 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року скасувати, увалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, відмовити у задоволенні заяв відповідачів про стягнення судових витрат.

Апеляційну скаргу на рішення обґрунтовує тим, що поза увагою суду залишились обставини, що доводять фраудаторність оскаржуваного правочину, зокрема, пов`язаність осіб, як підписали договір ( ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_7 ), а також поспіх в укладенні наступного договору, за яким право власності перейшло від ОСОБА_7 до ОСОБА_4 .

Вказує, що суд також не встановив причинно-наслідкового зв`язку між відчуженням спірного майна та настанням неплатоспроможності відповідача інтересах ОСОБА_2 .

У апеляційній скарзі на додаткове рішення посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно поновив процесуальний строк для подання заяви про ухвалення додаткового рішення, хоча заявником не було наведено жодної поважної причини його пропуску так, як частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено імперативний процесуальний строк для подання доказів судових витрат - протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови попереднього повідомлення суду про намір їх подати.

Зазначає, що розмір зазначених витрат на правничу допомогу є значно завищеним та не відповідає складності справі.

У відзивах на апеляційні скарги представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Руденко О.О. проти задоволення апеляційних скарг заперечив. Вказує, що рішення та додаткове рішення суду є законними і обґрунтованими, підстави для їх скасування відсутні.

Відзиви на апеляційні скарги від інших учасників справи до суду не надходили.

У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Руденко О.О., який просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що, 25.12.2007 між ВАТ «ВТБ Банк», як кредитодавцем, та ОСОБА_2 як позичальником, був укладений Кредитний договір № 126/07В, предметом якого стало надання кредитодавцем позичальникові грошових коштів (кредит) на умовах: сума кредиту - 5 000 000,00 доларів США; строк кредитування - 36 місяців до 24.12.2010р.; проценти за користування кредитом - 13% річних.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2010 у справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація «Ютміс» про стягнення суми, зустрічному позову ОСОБА_2 до ВАТ «ВТБ Банк» про визнання недійсним кредитного договору позов ВАТ «ВТБ Банк» задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс», як поручителя, на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за Кредитним договором №126/07В від 25.12.2007 в розмірі 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010 (7,8993), становить 22 699 180,75 грн) та 3 150 743,38 грн, а також судовий збір в розмірі 1 700,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн., у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

На виконання рішення суду від 29.09.2010, яке набрало законної сили 28.12.2010, ВАТ «ВТБ Банк» 25.01.2011 було видано виконавчий лист.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16.03.2023 у справі №2-9184/10 задоволено заяву ОСОБА_5 про заміну стягувача на правонаступника у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2010р. у справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості, замінено стягувача ОСОБА_8 на її правонаступника ОСОБА_5 у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29.09.2010 у справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за Кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010 (7,8993), становить 22 699 180,75 грн) та 3 150 743,38 грн, судового збору в сумі 1 700,00 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн.

У вказаній ухвалі від 16.03.2023 судом також було встановлено, що ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21.05.2021 за заявою АТ «Універсал Банк» замінено стягувача ВАТ «ВТБ Банк» на його правонаступника АТ «Універсал Банк» у виконанні рішення суду в цивільній справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за Кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010 (7,8993), становить 22 699 180,75 грн) та 3 150 743,38 грн, судового збору в сумі 1 700,00 грн та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн 07.02.2022 між АТ «Універсал Банк» і ТОВ «Інком-Фінанс» укладений Договір про відступлення права вимоги №11/22. Відповідно до вказаного Договору АТ «Універсал Банк» передав (відступив), а ТОВ «Інком-Фінанс» прийняло права вимоги до ОСОБА_2 за Кредитним договором №126/07-В від 25.12.2007, а 07.02.2022 за Договором про відступлення права вимоги за Кредитним договором №126/07В ТОВ «Інком-Фінанс» передав (відступив), а ОСОБА_8 прийняла право вимоги до ОСОБА_2 за Кредитним договором №126/07-В від 25.12.2007 разом з усіма додатками до нього.

21.06.2022 за заявою стягувача ОСОБА_8 відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 щодо примусового стягнення з ОСОБА_2 кредитної заборгованості за Кредитним договором №126/07В від 25.12.2007 в розмірі 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010 (7,8993), становить 22 699 180,75 грн) та 3 150 743,38 грн.

Також встановлено, що 18.12.2013 між ОСОБА_2 , як продавцем, та ОСОБА_3 , як покупцем, укладено Договір купівлі-продажу нежилих приміщень, за умовами якого продавець передає у власність покупця майно, яким є нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , літера А, а покупець приймає майно та сплачує за нього обумовлену грошові суму.

Вказаний Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований у реєстрі за №12851.

У подальшому 24.12.2013 між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_4 , як покупцем укладений Договір купівлі-продажу нежилих приміщень, за умовами якого продавець передає у власність покупця майно, яким є нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , літера А, а покупець приймає майно та сплачує за нього обумовлену грошові суму.

Договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 24.12.2013 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Л.А., зареєстрований у реєстрі за №1255.

Предметом розгляду даної справи є визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.12.2013 та застосування реституції, а саме повернення майна - нежитлових приміщень з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , літера А.

Як на підставу визнання даного Договору купівлі-продажу недійсним позивач посилається на п. 6 ст. 3, ч 3 ст. 13 та ст. 228 Цивільного кодексу України та вказує, що цей Договір має ознаки фраудаторності.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальні засади цивільного права як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. 3 Цивільного кодексу України). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність тих чи інших дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановлений законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п`ятою, шостою ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з ч.3 ст. 13 Цивільного Кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного Кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного право відношення.

У своїй постанові від 20 травня 2020 року у справі №922/1903/18 Верховний Суд зазначив, що в обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому всі боржники мають добросовісно виконати всі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та обдаровувані, які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Також, Велика Палата Верховного Суду вказала, що погоджується з висновками, зробленими у постанові

Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження №61-28761св18), та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.

Отже, під фраудаторним правочином розуміється правочин, який вчинений боржником на шкоду кредитору, тобто спрямований на зменшення майна боржника з метою приховування його від звернення стягнення кредиторів. Фраудаторний правочин має за мету завдати шкоди інтересам кредиторів, їх майновим правам. Правовим наслідком вчинення такого правочину, за умови, що це було доведено, є його недійсність. Між тим, якщо результат дії боржника не завдав шкоди кредиторові та не спричинив негативних наслідків, то для боржника він залишається правочином, але ніяк не фраудаторним.

У висновках, викладених Верховним Судом України у постановах від 17 липня 2019 року у справі №299/396/17 та від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17, зазначено, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

До обставин, які дають змогу кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні, належать: момент вчинення договорів; контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори; ціна в оспорюваних договорах.

У своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі №182/2214/16-ц Верховним Судом зроблено висновок про те, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом. Критеріями, які Верховний Суд називає для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Аналогічний висновок також наведений у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та у постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.

У справі, що переглядається, позивач не надав суду жодних доказів, які б у своїй сукупності свідчили про наявність ознак фраудаторності в оспорюваному Договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.12.2013.

Так, ОСОБА_3 не є родичем або пов`язаною особою з ОСОБА_2 , сума коштів, сплачених за майно згідно з платіжним дорученням №1 від 18.12.2013, відповідає оціночній вартості майна, яка визначена згідно висновку про вартість об`єкта оцінки фізичною особою - підприємцем, оцінювачем. Воля сторін цього правочину відповідала зовнішньому її прояву та вони передбачали і бажали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. ОСОБА_3 , отримавши нерухоме майно згідно спірного Договору купівлі-продажу, приступила до його використання на власний розсуд.

Окрім того, визначальною умовою фраудаторності є причинно-наслідковий зв`язок між укладенням правочину та настанням неплатоспроможності, що в даному випадку не доведено.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що вимоги позову про визнання договору недійсним суд вважає необґрунтованими, у зв`язку з чим позов не підлягає задоволенню в повному обсязі, оскільки інша вимога про застосування реституції є похідною від вимоги про визнання правочину недійсним.

Суд першої інстанції також правильно зауважив, що як станом на час звернення до суду з позовом так, і на час ухвалення судового рішення, власником спірного нерухомого майна - нежилих приміщень з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_4 .

При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що укладений 24.12.2013 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Договір купівлі-продажу нежилих приміщень визнаний судом недійсним або добровільно розірваний його сторонами. Тому правомірність цього договору та його юридично значущі наслідки презюмуються в силу вказаних вище приписів ст. 204 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Отже, в силу цих приписів частин 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо такі завдано. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину, яка застосовується виключно до сторін правочину та не може бути проігнорована сторонами.

Застосування зазначених правових наслідків полягає в поверненні сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину.

Зобов`язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція як спосіб захисту порушеного права застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного, зокрема нікчемного, правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні недійсного правочину. Крім того, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), а також Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/1570/18.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав і для задоволення вимоги про застосування реституції.

Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи відповідача щодо застосування строку позовної давності, адже сплив позовної давності, про яку заявлено відповідачем, є самостійною підставою відмови в позові лише за обґрунтованості позовних вимог, а в цій справі заявлені позивачем вимоги залишені без задоволення через недоведеність.

Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у зв`язку з його необґрунтованістю.

Доводи апеляційної скарги позивача повторюють доводи його позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат у справі.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи (п.1 ст. 134 ЦПК України).

Частиною 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків падання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та па підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою:,

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Так, за існуючого правового регулювання у сторін з`явилась можливість відшкодувати понесені на правову допомогу витрати (у разі доведення власної правоти у спорі з протилежною стороною). При цьому, норми статей 137. 141 ЦПК України спрямовані саме на захист прав та інтересів учасників судових процесів, а не адвокатів. Встановлена на законодавчому рівні можливість учасників отримати відшкодування понесених витрат, на правничу допомогу сприяє нормальному розвитку галузі, дозволяє учасникам судових процесів залучати для захисту свої прав кваліфікованих адвокатів, даючи при цьому таким особам законне право сподіватись на повне або часткове відшкодування понесених витрат у разі доведення власної правової позиції.

Згідно ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Аналізуючи зазначену норму процесуального права, слід дійти висновку про те, що для відшкодування витрат на правничу допомогу, заявником має бути вчинено дві обов`язкові дії, а саме, до закінчення судових дебатів зробити заяву про відшкодування судових витрат, а в подальшому, надати докази понесених витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, якщо такі докази не було подано під час розгляду справи.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначав, що понесе витрати, повязані із залученням адвоката та що документи щодо судових витрат будуть подані протягом п`яти днів, з дня ухвалення відповідного рішення у справі.

На підтвердження надання правової допомоги представником ОСОБА_4 надано суду Договір про надання професійної правничої допомоги від 19.12.2023, Додатковий договір №1-2024 від 31.05.2024 до Договору про надання професійної правничої допомоги від 19.12.2023, Додатковий договір №1-2025 від 03.12.2025 до Договору про надання професійної правничої допомоги від 19.12.2023, Акт приймання-передачі послуг від 11.04.2026 до Договору про надання професійної правничої допомоги від 19.12.2023 на суму 186 000,00 грн, Анотований зведений звіт про надання професійної правничої допомоги ОСОБА_4 за Договором від 19.12.2023.

Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати ВС від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Також, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Враховуючи викладене та аналізуючи надані відповідачем докази в підтвердження здійснення відповідних витрат, відсутність заперечень з боку позивача, враховуючи представництво інтересів відповідача у судових засіданнях, відмову у задоволенні позовних вимог, враховуючи складність справи та обсяг виконаних робіт, наявну судову практику в аналогічних спорах, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви про відшкодування ОСОБА_4 судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 186 000 грн.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо безпідставності поновлення строку на подання доказів понесених витрат, оскільки заяву про це було зроблено відповідачем у відзиві на позовну заяву, а самі докази подано до суду 13 квітня 2026 року, тобто, у межах п`ятиденного строку (з урахуванням вихідних днів) з дня виготовлення повного тексту рішення (06 квітня 2026 року) та його отримання відповідачем (07 квітня 2026 року). Суд також зауважує, що рішення суду по суті заявлених вимог було ухвалене 18 березня 2026 року за відсутності учасників справи, його вступна та резолютивна частини не оголошувались.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині додаткового рішення, та фактично зводяться до незгоди позивачки із покладенням на неї обов`язку із відшкодування відповідачам судових витрат.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, оскаржувані рішення та додаткове рішення суду першої інстанції підлягають залишенню без змін.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2026 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 06 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома