Рішення від 07 жовтня 2026 р. у справі №201/14822/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/14822/25

Провадження № 2/201/1448/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

08 жовтня 2026 року м. Дніпро

Соборний районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді — Наумової О.С.,

за участю секретаря судового засідання — Лучковської Я.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мащак Наталія Григорівна, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору укладеним, припинення права власності та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

21.11.2025 ОСОБА_1 , в інтересах якого на підставі ордера діє адвокат Мащак Н.Г. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору укладеним, припинення права власності та визнання права власності.

Позов обґрунтовано тим, що 12.12.1989 позивач з дружиною ОСОБА_4 (після розірвання шлюбу — ОСОБА_5 ) за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу набув у власність 31/100 частину домоволодіння АДРЕСА_1 . 05.01.1993 шлюб між ними розірвано. Після цього позивач сплатив колишній дружині 4000,00 карбованців за її частку у спільному майні, про що вона склала розписку від 10.02.1993. На думку позивача, у такий спосіб сторони фактично здійснили поділ майна подружжя, не оформивши його своєчасно відповідно до вимог законодавства, що діяло на момент вчинення угоди.

За доводами позивача, з 1995 року ОСОБА_2 постійно проживає в м. Усть-Ілімськ Іркутської області російської федерації, а всі витрати на утримання будинку несе він. Відсутність належно оформлених документів не дає йому змоги реалізувати право власності в повному обсязі, провести переобладнання, реконструкцію, приватизувати земельну ділянку. Співвласник іншої частини домоволодіння ОСОБА_3 , якому належить 276/400 частин на підставі договору дарування від 31.07.2012, запропонував приватизувати земельну ділянку з подальшим поділом домоволодіння в натурі, однак для цього необхідні заяви всіх співвласників, а ОСОБА_2 , за твердженням позивача, відмовляється брати участь у переоформленні та нотаріальному посвідченні угоди, вважаючи, що всі питання вирішено при розлученні.

На обґрунтування позову позивач послався на статті 3, 5, 11, 15, 16, 209, 210, 220, 328, 364, 372, 392 ЦК України, статтю 58 Конституції України, пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, статті 27, 29 Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року (далі — КпШС), статті 47, 48, 128, 153 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі — ЦК УРСР), роз`яснення, викладені в пунктах 2, 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» та в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», а також на постанову Верховного Суду від 04.05.2020 у справі № 661/3706/17. Вважає, що виконана сторонами домовленість про поділ майна має бути визнана укладеною за законодавством, яке діяло на момент її досягнення, а право власності на частку колишньої дружини — визнане за ним.

Предмет позову

визнати договір про поділ майна подружжя від 10 лютого 1993 року укладеним;

припинити право власності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на частку в спільному майні подружжя — домоволодінні АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на 31/100 частину домоволодіння АДРЕСА_1 (літ. «А-1», сіни «а-І», сараї «Б», «В», «Г») по АДРЕСА_1 .

Заяви, клопотання та заперечення учасників справи

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відзивів на позовну заяву не подали, заперечень чи пояснень щодо позову до суду не направили. Відповідно до частини восьмої статті 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) в разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Інші заяви

Після закриття підготовчого провадження представник позивача подала письмові пояснення (а.с. 84), у яких додатково послалася на статті 22, 27 КпШС, статті 153, 224 ЦК УРСР та зазначила, що домовленість про поділ майна сторони виконали, відповідачка отримала компенсацію, а позивач прийняв майно в одноосібне володіння, понад тридцять років добросовісно й відкрито володіє ним і несе витрати на його утримання. Представник позивача також повідомила, що станом на час розгляду справи спірне домоволодіння фактично знищене внаслідок ракетного удару по м. Дніпру 03.05.2026, і вказала, що формальні недоліки оформлення правочину не можуть нівелювати реальну волю сторін. Просила визнати договір про поділ майна подружжя між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладеним та визнати за позивачем право власності на частку ОСОБА_2 у 31/100 частині домоволодіння АДРЕСА_1 .

Рух справи

Позовна заява надійшла до суду 21.11.2025 (вх. № 45819).

Ухвалою суду від 16.01.2026 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання (а.с. 56).

Протокольною ухвалою від 14.04.2026 на підставі пункту 3 частини другої статті 200 ЦПК України підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 14.05.2026 (а.с. 66).

01.10.2026 представник позивача адвокат Мащак Н.Г. подала заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника на підставі наявних у суду матеріалів, у якій зазначила, що правову позицію у справі підтримує в повному обсязі, та просила позовні вимоги задовольнити (а.с. 65).

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Відповідачка ОСОБА_2 , яка проживає на території російської федерації, з якою поштове сполучення та правову допомогу в цивільних справах припинено, за останнім відомим місцем проживання в Україні та шляхом розміщення оголошення на офіційному вебсайті судової влади України (а.с. 63, 64, 70, 72, 73, 80, 81), про причини неявки суд не повідомили.

Згідно з частиною першою статті 223 ЦПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності (частина третя статті 211 ЦПК України). Ухвалення заочного рішення є правом, а не обов`язком суду (частина перша статті 280 ЦПК України). Оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для вирішення спору по суті, суд розглядає справу в загальному порядку за відсутності учасників справи на підставі наявних у ній доказів.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося (частина друга статті 247 ЦПК України), а рішення підписується без його проголошення (частина четверта статті 268 ЦПК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судом, опис та оцінка доказів

31/100 частину домоволодіння АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_1 і відповідачка ОСОБА_2 набули в період шлюбу за нотаріально посвідченим договором 1989 року, право на неї досі обліковується за ними обома, а поділу цього майна в установленій законом формі між ними не відбулося.

Ці обставини підтверджуються договором від 12.12.1989 між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 (покупці) купівлі-продажу тридцяти однієї сотої частини домоволодіння АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 658 кв. м. Договір посвідчено старшим державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Кулішовим Я.О. та зареєстровано в реєстрі за № 4-2400. Продаж вчинено за 8000 крб., які продавець одержав від ОСОБА_4 ; у користування ОСОБА_4 перейшли жилий будинок літ. «А-І», сіни літ. «а-І», сараї літ. «Б», «В», «Г». У тексті договору зазначено, що відповідно до статті 227 ЦК УРСР він підлягає реєстрації за місцем знаходження будинку в Дніпропетровському інвентарбюро. Згідно з відміткою на договорі 16.01.1990 право власності на 31/100 частину домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 із записом у реєстрову книгу за № 524-99 (а.с. 14-15).

У технічному паспорті на жилий будинок індивідуального житлового фонду (інвентарний № 2268, реєстровий № 524-99), складеному станом на 15.06.1990, власниками зазначено ОСОБА_4 — 31/200 частки та ОСОБА_1 — 31/200 частки (а.с. 26-29).

Згідно з листом КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради від 10.10.2025 № 10910 станом на 31.12.2012 в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_1 містяться відомості про право власності на 31/100 частину за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 12.12.1989 (а.с. 35).

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано 05.01.1993, про що органом реєстрації актів цивільного стану Жовтневого району м. Дніпропетровська складено актовий запис № 1. Після розірвання шлюбу відповідачка змінила прізвище на « ОСОБА_5 ». Свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 видано ОСОБА_2 05.11.2004 (а.с. 23).

До позову долучено копію рукописної розписки російською мовою, датованої 10.02.1993 року, за її змістом якої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримала від свого колишнього чоловіка ОСОБА_1 4 тисячі (найменування грошової одиниці на копії нерозбірливе, за твердженням позивача — карбованців) за свою частину у власності будинку по АДРЕСА_1 та зазначила, що претензій не має. Розписку підписала лише ОСОБА_2 , вона не визначає розміру частки, що переходить, не містить волевиявлення позивача на набуття частки та не є нотаріально посвідченим договором (а.с. 24).

ОСОБА_2 документована паспортом громадянина російської федерації, виданим 22.09.2005 Управлінням внутрішніх справ міста Усть-Ілімська Іркутської області (а.с. 25).

Позивач надав квитанції про оплату за окремі місяці 2012–2018 років газопостачання, електроенергії, водопостачання та вивезення побутових відходів за адресою: АДРЕСА_1 . Особові рахунки за електропостачання та водопостачання відкриті на ім`я ОСОБА_1 , за газопостачання — на ім`я ОСОБА_4 (а.с. 16-22).

За договором дарування від 31.07.2012, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Батовою Л.Г. за реєстровим № 4327, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 подарували ОСОБА_3 276/400 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_3 зареєстровано КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» 20.08.2012 (витяг № 35228802, реєстраційний номер майна 30028813) (а.с. 30, 31).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.11.2025 № 452669944 у Державному реєстрі речових прав відомості щодо об`єкта відсутні. У Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 30028813 обліковується право власності ОСОБА_3 на 276/400 частин (частка ОСОБА_8 — 0/0); площа земельної ділянки за фактичним користуванням — 992 кв. м; зазначено самочинно побудований сарай літ. «З» (гр. ОСОБА_1 , гр. ОСОБА_4 ). Заборони відчуження та іпотеки не зареєстровані (а.с. 34).

Відповідно до звіту про незалежну оцінку, затвердженого директором ТОВ «ГЕОСПЕКТР-7» 05.11.2025, ринкова вартість 31/100 частини домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами становить 382 901,00 грн без ПДВ (а.с. 36-48).

2.Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

За приписами ч. 1 ст. 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежене.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, друга статті 78 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а достатніми — докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування (частина перша статті 79, частина перша статті 80 ЦПК України). Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 89 ЦПК України).

Щодо законодавства, що регулювало спірні правовідносини

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Конституційний Суд України в рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99 роз`яснив, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (01.01.2004); щодо цивільних відносин, які виникли раніше, положення Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. На необхідність оцінювати відповідність правочину законодавству, яке діяло на момент його вчинення, вказано й у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9, на яку посилається сам позивач.

Отже, правовий режим майна, набутого подружжям у 1989 році, а також наслідки домовленості, на яку посилається позивач (лютий 1993 року), визначаються КпШС і ЦК УРСР. Право ж спільної власності колишнього подружжя, яке продовжує існувати після 01.01.2004, підлягає захисту способами, передбаченими чинним законодавством.

За статтею 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю; кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) зазначив, що конструкція статті 22 КпШС та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте в період шлюбу.

31/100 частина домоволодіння набута позивачем і відповідачкою в шлюбі за спільним договором 1989 року, тому є їхньою спільною сумісною власністю.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 15.06.2020 у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) зазначила, що розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Аналогічне правило закріплене в частині першій статті 68 СК України.

Стосовно способу поділу спільного майна подружжя за законодавством, чинним у 1993 році, то КпШС передбачав два шляхи поділу спільного майна подружжя. Один з них - за домовленістю сторін. Стаття 27 КпШС надавала подружжю право укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, а частки подружжя при поділі спільного майна визнавалися рівними (стаття 28 КпШС). Така угода мала відповідати загальним вимогам ЦК УРСР щодо форми правочину. Інший — в судовому порядку. За частиною першою статті 29 КпШС, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми (зміст цієї норми наведено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 698/762/17-ц, провадження № 61-45744св18). Поділ спільного майна подружжя міг бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після його розірвання.

Вимоги до форми угод визначав ЦК УРСР. Так, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах (стаття 153 ЦК УРСР). Нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі, недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 ЦК УРСР, якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною (стаття 47 ЦК УРСР)ю

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин, а недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Такий договір підлягав також реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, на практиці — у бюро технічної інвентаризації, як прямо зазначено і в договорі сторін від 12.12.1989 (стаття 227 ЦК УРСР).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором (стаття 128 ЦК УРСР), для правочинів з жилими будинками закон встановлював спеціальні вимоги до форми та реєстрації договору, без дотримання яких перехід права не наставав.

Наведені позивачем роз`яснення лише підтверджують цей висновок. За змістом пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», як засвідчує сам позивач, з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори купівлі-продажу. Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі частини другої статті 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Домовленість, на яку посилається позивач, за змістом розписки полягала в тому, що один із колишнього подружжя за плату передав іншому свою частку в праві власності на жилий будинок. За правовою природою це відчуження частки жилого будинку за грошову суму (стаття 224 ЦК УРСР, на яку посилається і представник позивача), на яке незалежно від назви домовленості поширюються вимоги статті 227 ЦК УРСР. Тому така угода підлягала нотаріальному посвідченню та реєстрації в бюро технічної інвентаризації (статті 47, 227 ЦК УРСР) — у тій самій формі, у якій сторони набули це майно в 1989 році.

Чинне законодавство містить таку саму вимогу, адже договір подружжя про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений (частина друга статті 69 СК України).

Верховний Суд у постанові від 19.02.2020 у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19) виснував, що факт поділу спільного нерухомого майна подружжя повинен бути доведений нотаріально посвідченою угодою, а не угодою, укладеною у простій письмовій формі.

Отже, маючи намір поділити спільне майно (як на те посилається позивач), у 1993 році сторони мали вирішити питання поділу 31/100 частини домоволодіння одним із двох передбачених законом способів - або нотаріально посвідченою угодою з подальшою її реєстрацією в бюро технічної інвентаризації або зверненням до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя в порядку статті 29 КпШС.

Жодним із них сторони не скористалися. Позивач, який сам набував це майно за нотаріально посвідченим і зареєстрованим договором, у позові визнає, що поділ не був оформлений своєчасно відповідно до вимог законодавства.

Наслідком цього є те, що юридичного факту, з яким закон, чинний у 1993 році, пов`язував припинення права відповідачки на її частку та виникнення відповідного права у позивача, не настало. Право ОСОБА_2 , зареєстроване в бюро технічної інвентаризації у 1990 році, є чинним. Речові права на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними, якщо їх реєстрацію було проведено відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення (частина четверта статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Тривала бездіяльність відповідачки чи її проживання за кордоном цього права не припиняють, сам факт незвернення одного з подружжя до суду з позовом про поділ майна не є підставою, з якою закон пов`язує припинення права власності на спільну сумісну власність (постанова Верховного Суду від 28.02.2018 у справі № 647/1683/15-ц, провадження № 61-4509св18).

Щодо вимоги про визнання договору про поділ майна подружжя укладеним

Вимога позивача про визнання договору укладеним задоволенню не підлягає, оскільки такого способу захисту не передбачали ні закон, чинний на момент спірних правовідносин, ні чинний закон, і він не здатен ефективно захистити інтерес позивача.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України) та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). Суд захищає права у спосіб, визначений законом або договором; якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Частина друга статті 16 ЦК України визначає способи захисту: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб; суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Стаття 6 ЦК УРСР, чинна у 1993 році, так само визначала способи захисту цивільних прав (визнання цих прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, присудження до виконання обов`язку в натурі, припинення або зміна правовідношення, стягнення збитків тощо) та відсилала до інших засобів, передбачених законом. Ні ці норми, ні будь-який інший закон не передбачають такого способу захисту, як визнання договору укладеним за позовом сторони, яка стверджує, що договір було укладено і виконано в минулому.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 57; від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17, пункт 128).

Ефективним є спосіб, що забезпечує поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення — гарантує можливість отримати компенсацію; не є ефективним спосіб, який у разі задоволення позову не відновлює повністю порушене право, а створює передумови для іншого судового процесу (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 63; від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, пункт 6.13; від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 50).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) скасувала рішення судів про визнання договору укладеним і зазначила, що такого способу захисту як визнання договору підряду укладеним цивільне законодавство не передбачало, а суд не мав відповідного повноваження» (пункт 55).

У цій же постанові сформульовано висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту» (пункт 76).

У постанові від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) Велика Палата Верховного Суду підтвердила, що визнання правочину неукладеним не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (пункт 130), а питання про те, чи відбувся правочин, вирішується під час розгляду спору про право, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку в мотивувальній частині судового рішення (пункт 132). Ці висновки повною мірою стосуються і дзеркальної вимоги — про визнання договору укладеним. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 30.07.2019 у справі № 907/804/17 так само зазначив, що вимога про визнання договору неукладеним по суті є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення, і не є способом захисту, передбаченим законом.

Вимога визнати укладеним договір про поділ майна подружжя від 10.02.1993 по суті спрямована на встановлення факту досягнення в 1993 році домовленості між колишнім подружжям. Такий факт не може бути предметом самостійної позовної вимоги, його юридичне значення суд оцінює в мотивувальній частині рішення під час вирішення спору про право. Задоволення цієї вимоги не захистило б і інтересу позивача, бо констатація укладеності домовленості не усуває недодержання обов`язкової нотаріальної форми, не є підставою переходу права власності і не може бути підставою для державної реєстрації права на частку відповідачки.

Оцінюючи доводи позивача в межах вирішення спору про право, суд також зазначає, що розписка не є договором. Це односторонній документ, підписаний лише відповідачкою, який засвідчує отримання нею грошей. Вона не визначає розміру частки, що переходить до позивача, не містить волевиявлення позивача на набуття частки та погоджених сторонами умов переходу права власності. Верховний Суд у постанові від 29.09.2025 у справі № 142/681/23 (провадження № 61-2512св25) за подібних обставин, хоча й у правовідносинах, що регулювалися ЦК України, дійшов висновку, що розписка про отримання коштів за будинок «не є договором купівлі-продажу, оскільки не містить істотних умов, що притаманні такому договору».

Позивач стверджував, що домовленість була виконана. Тому суд з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в пункті 76 постанови у справі № 338/180/17, оцінює її відповідність вимогам закону щодо форми. Навіть якщо виходити з того, що колишнє подружжя у 1993 році усно домовилося про перехід частки відповідачки до позивача за плату, така домовленість не була вчинена в нотаріальній формі, обов`язковій для правочинів щодо відчуження жилих будинків та їх частин (статті 47, 227 ЦК УРСР). Недодержання нотаріальної форми тягне недійсність угоди (частина перша статті 47 ЦК УРСР), тому переходу права власності така домовленість не спричинила.

Посилаючись на статтю 153 ЦК УРСР, позивач не враховує, що ця норма пов`язувала укладення договору з досягненням згоди в потрібній у належних випадках формі. Безпідставним є довід про виникнення права власності з моменту передачі майна (стаття 128 ЦК УРСР), оскільки ця норма визначає момент виникнення права власності за угодою, вчиненою з додержанням вимог закону, і не усуває наслідків недодержання обов`язкової нотаріальної форми. Фактичне користування позивачем усім домоволодінням після 1993 року правового режиму спільного майна не змінює.

Крім того, єдиним механізмом подолання недодержання нотаріальної форми, який передбачав ЦК УРСР, було визнання угоди дійсною за частиною другою статті 47 ЦК УРСР за вимогою сторони, яка виконала угоду, у разі ухилення другої сторони від нотаріального оформлення. Такої вимоги позивач не заявляв, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України). Оскільки закон передбачає ефективні способи захисту (визнання угоди дійсною за частиною другою статті 47 ЦК УРСР, поділ спільного майна), підстав для застосування частини другої статті 5 ЦПК України немає, а заміна заявленої вимоги іншою означала б зміну предмета позову, можливу лише до закінчення підготовчого засідання (частина третя статті 49 ЦПК України). Прохальна частина письмових пояснень, поданих після закриття підготовчого провадження, не є заявою про зміну предмета позову чи про відмову від позову.

Наявність підстав для визнання угоди дійсною (частина друга статті 47 ЦК УРСР) чи для поділу спільного майна колишнього подружжя предметом цього спору не є, і суд їх не оцінює.

Також частина друга статті 220 ЦК України, на яку посилається позивач, до правочину, вчиненого в 1993 році, не застосовується (пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).

З тих самих підстав не є релевантними посилання на пункт 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 та на постанову Верховного Суду від 04.05.2020 у справі № 661/3706/17 (провадження № 61-37644св18), які стосуються застосування цієї норми. Статті 3, 11, 209, 210 ЦК України, на які також посилається позивач, визначають загальні засади цивільного законодавства, підстави виникнення цивільних прав і вимоги до форми правочинів за ЦК України, вони не змінюють того, що домовленість 1993 року оцінюється за ЦК УРСР, і не передбачають такого способу захисту, як визнання договору укладеним.

За таких обставин у задоволенні вимоги про визнання договору про поділ майна подружжя від 10.02.1993 укладеним слід відмовити у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту.

Слід зазначити, що квитанції про оплату комунальних послуг підтверджують лише факт оплати послуг за окремі періоди 2012–2018 років. Несення витрат на утримання майна не є підставою набуття права власності (стаття 328 ЦК України). До того ж особовий рахунок за газопостачання і в цей період був відкритий на ім`я ОСОБА_4 .

Звіт про оцінку підтверджує вартість частки домоволодіння та має значення лише для визначення ціни позову.

Твердження позивача про постійне проживання відповідачки в російській федерації з 1995 року та про її відмову брати участь в оформленні документів належними доказами не підтверджені. Паспорт, виданий у 2005 році, свідчить лише про документування відповідачки в іншій державі. Натомість доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Щодо вимоги про припинення права власності ОСОБА_2 .

Ця вимога не підлягає задоволенню, оскільки закон не передбачає підстав для припинення права власності відповідачки на її частку.

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (стаття 41 Конституції України, частина перша статті 321 ЦК України). Підстави припинення права власності визначені статтею 346 ЦК України, зокрема відчуження власником свого майна, відмова власника від права власності, знищення майна, звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; право власності може бути припинене й в інших випадках, встановлених законом.

Жодної з таких підстав щодо частки ОСОБА_2 не встановлено. Відчуження частки в установленій законом формі не відбулося, від права власності відповідачка в порядку, визначеному законом, не відмовлялася, а її проживання за межами України та тривале невикористання майна закон з припиненням права власності не пов`язує.

Посилання позивача на статтю 364 ЦК України є безпідставним. Ця норма регулює право співвласника, який бажає виділу своєї частки, на одержання від інших співвласників компенсації її вартості. Компенсація може бути надана лише за його згодою, і лише в разі її одержання право на частку припиняється. Вона не надає іншому співвласнику права вимагати припинення права власності на частку без волі її власника, а сплата коштів у 1993 році не може оцінюватися за цією нормою, чинною з 01.01.2004. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України). Таких обставин у даній немає. Припинення права на частку за вимогою інших співвласників можливе лише за умов, визначених статтею 365 ЦК України (незначність частки та неможливість її виділу в натурі, неподільність речі, неможливість спільного володіння і користування, відсутність істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї), і за умови попереднього внесення позивачем вартості частки на депозитний рахунок суду. Стаття 372 ЦК України, на яку послався позивач, визначає порядок поділу майна, що є у спільній сумісній власності, однак вимоги про поділ спільного майна колишнього подружжя позивач не заявляв.

Отже, вимога про припинення права власності відповідачки не ґрунтується на жодній передбаченій законом підставі та є неналежним способом захисту.

Щодо вимоги про визнання права власності за позивачем

Ця вимога також не підлягає задоволенню, оскільки право позивача як співвласника ніхто не оспорює, а права на частку відповідачки в нього не виникло.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Верховний Суд України в постанові від 18.02.2015 у справі № 6-244цс14 зазначив, що позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Верховний Суд у постанові від 20.02.2020 у справі № 5006/5/39б/2012 наголосив, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача таке право, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Підставою для звернення до суду з таким позовом є саме оспорення або невизнання права, а не намір набути таке право за рішенням суду, а відсутність укладеного між сторонами договору купівлі-продажу нерухомого майна свідчить про те, що право власності на нього у позивача не виникло.

Позивач просить визнати за ним право власності на всю 31/100 частину домоволодіння. Позивач є співвласником 31/100 частини домоволодіння на праві спільної сумісної власності разом з ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору від 12.12.1989, зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації. Записи технічного паспорта (по 31/200) відображають рівність часток подружжя (стаття 28 КпШС) і правовстановлюючим документом не є, а у договорі та реєстрових записах право зареєстроване за обома без визначення часток. Право позивача як співвласника ніким не оспорюється (зокрема відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) тому підстав для його визнання судом немає.

Щодо частки відповідачки, то як установлено вище, право власності на частку ОСОБА_2 до позивача не перейшло. Нотаріально посвідченої та зареєстрованої угоди сторони не укладали, судового рішення про поділ спільного майна подружжя немає, а інших підстав набуття права, передбачених статтею 328 ЦК України чи статтею 128 ЦК УРСР, позивач не навів. Отже, позов у цій частині спрямований не на захист наявного права, а на набуття права власності за рішенням суду всупереч встановленому законом порядку, що не відповідає змісту статті 392 ЦК України. Факт поділу нерухомого майна, який за законом має підтверджуватися нотаріально посвідченою угодою, не може бути доведений розпискою (частина друга статті 78 ЦПК України).

Посилання позивача на тривале добросовісне та відкрите володіння домоволодінням цих висновків не змінюють. Вимоги про визнання права власності за набувальною давністю (стаття 344 ЦК України) позивач не заявляв, а суд не вправі виходити за межі позовних вимог (частина перша статті 13 ЦПК України). Несення витрат на утримання майна і сплата комунальних платежів не є передбаченими законом підставами набуття права власності.

Щодо вимог до відповідача ОСОБА_3

ОСОБА_3 є власником 276/400 частин домоволодіння на підставі договору дарування від 31.07.2012. Матеріально-правових вимог до ОСОБА_3 позивач не заявив, суб`єктом спірних правовідносин щодо 31/100 частини домоволодіння він не є, а позивач не зазначив, яке його право ОСОБА_3 порушив, не визнав чи оспорив. Навпаки, за змістом позову ОСОБА_3 сам ініціював оформлення прав на земельну ділянку. Необхідність подання заяв усіма співвласниками для приватизації земельної ділянки є вимогою закону, а не порушенням прав позивача з боку цього відповідача.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц зазначила, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову — обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи У разі пред`явлення позову до неналежного відповідача суд відмовляє в позові до нього. Отже, ОСОБА_3 є неналежним відповідачем, що є самостійною підставою для відмови в позові до нього.

Щодо інших доводів позивача

Доводи позивача про знищення домоволодіння внаслідок ракетного удару 03.05.2026 належними доказами не підтверджені, тому суд не вважає цю обставину встановленою (частина шоста статті 81 ЦПК України). Але і якби вона була доведена, це не змінило б висновків суду про неналежність обраного способу захисту та відсутність підстав для визнання права. Питання прав на пошкоджене чи знищене майно, зокрема отримання компенсації, вирішуються в порядку, визначеному спеціальним законодавством, і предметом цього спору не є.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що формальні недоліки оформлення правочину не можуть нівелювати реальну волю сторін. Нотаріальна форма правочинів щодо жилих будинків є не формальністю, а встановленою законом умовою їх дійсності та переходу права.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, формальна визначеність процедур із вчинення нотаріальних дій є фундаментом забезпечення публічної достовірності самого факту укладення нотаріально посвідченого договору та його змісту (постанова від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17, пункт 121). Суд не може замінити своїм рішенням нотаріальне посвідчення та реєстрацію, яких сторони свого часу не здійснили.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.

Відмова в позові не порушує гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції. За практикою ЄСПЛ «майном» у розумінні цієї статті може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, щодо яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «виправдані очікування» щодо їх ефективного здійснення (рішення у справі «Федоренко проти України» від 01.06.2006, заява № 25921/02, § 21). Таке «законне сподівання» має бути більш конкретним, ніж проста надія, і ґрунтуватися на положенні закону чи іншому юридичному акті, наприклад судовому рішенні; якщо ж існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і доводи заявника зрештою відхиляються національними судами, «законного сподівання» не виникає (рішення Великої палати ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia) від 28.09.2004, заява № 44912/98, §§ 35, 49–52).

Право позивача як співвласника 31/100 частини домоволодіння цим рішенням не зачіпається. Сподівання ж позивача набути частку колишньої дружини підстави в національному праві не має: передбаченої законом форми угоди сторони не дотрималися, судового рішення про поділ майна немає. Тому таке сподівання не є «майном» чи «законним сподіванням» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відмова в позові не є втручанням у право позивача на мирне володіння майном.

Суд також враховує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але не може тлумачитися як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра цього обов`язку залежить від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, заява № 18390/91, § 29; «Серявін та інші проти України» від 10.02.2011, заява № 4909/04, § 58). Суд надав оцінку всім доводам учасників справи, які мають значення для вирішення спору.

Підсумовуючи, суд дійшов висновків про те, що спірні правовідносини виникли до 01.01.2004 і регулюються КпШС та ЦК УРСР. За цим законодавством поділ 31/100 частини домоволодіння між колишнім подружжям мав бути оформлений нотаріально посвідченою та зареєстрованою в бюро технічної інвентаризації угодою або проведений судом відповідно до статті 29 КпШС, чого сторони не зробили. Розписка 1993 року не є договором і не спричинила переходу до позивача права власності на частку відповідачки. Визнання договору укладеним не є передбаченим законом і ефективним способом захисту ні за ЦК УРСР, ні за ЦК України. Підстав для припинення права власності ОСОБА_2 на її частку немає, а права позивача на цю частку не виникло, тому визнати його за статтею 392 ЦК України неможливо. Право позивача як співвласника ніхто не оспорює. ОСОБА_3 прав позивача не порушував і є неналежним відповідачем.

За таких обставин у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Розподіл судових витрат

Щодо судового збору

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю, сплачений судовий збір відшкодуванню не підлягає і залишається за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 4, 5, 12, 13, 76–81, 89, 133, 141, 178, 211, 223, 247, 258, 259, 263–265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна подружжя від 10 лютого 1993 року укладеним, припинення права власності ОСОБА_2 на частку в спільному майні подружжя — домоволодінні АДРЕСА_1 та визнання права власності на 31/100 частину домоволодіння АДРЕСА_1 — відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Повний текст судового рішення складений 08 жовтня 2026 року.

Суддя О.С. Наумова