Рішення від 28 вересня 2026 р. у справі №752/23471/25 — Південний районний суд міста Кам’янського

№ 752/23471/25

№ 2/207/1483/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року Південний районний суд міста Кам`янського в складі: головуючого судді Дубовика Р.Є., за участю секретаря судового засідання Єрмакової Н.П., позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача Кузьмічова О.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної державної адміністрації міста Києва про визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ:

11.09.2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної державної адміністрації міста Києва, в якому просила визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 12.11.2025 року вказану цивільну справу № 752/23471/25 направлено за підсудністю до Південного районного суду міста Кам`янського.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.02.2026 року цивільну справу № 752/23471/25 (провадження № 2/207/1483/26) передано для розгляду судді Південного районного суду міста Кам`янського Дубовику Р.Є.

Ухвалою судді Південного районного суду міста Кам`янського Дубовика Р.Є. від 23.02.2026 року цивільну справу № 752/23471/25 (провадження № 2/207/1483/26) прийнято до розгляду, відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання у справі.

09.04.2026 року до суду надійшла заява представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кузьмічова О.Д. про закриття провадження у справі № 752/23471/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної державної адміністрації міста Києва про визначення місця проживання дитини у зв`язку з відсутністю предмету спору.

Ухвалою Південного районного суду міста Кам`янського від 25.05.2026 року в підготовчому засіданні заяву представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кузмічова О.Д. від 09.04.2026 року про закриття провадження у справі залишено без задоволення.

Ухвалою Південного районного суду міста Кам`янського від 01.07.2026 року закрито підготовче провадження у справі № 752/23471/25 та призначено справу до судового розгляду.

В обґрунтування заявленого позову позивачем ОСОБА_1 зазначено, що вона та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02 жовтня 2015 року. Під час шлюбу у сторін народилась донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19.06.2024 року по справі № 752/4694/24 шлюб між сторонами було розірвано. Неповнолітня донька постійно проживає з матір`ю ( ОСОБА_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, пояснивши, що між сторонами у справі існує очевидний і триваючий конфлікт. Згідно з п. 4 укладеного між ними 20.02.2024 року нотаріально посвідченого Договору про сплату аліментів, батьки домовились, що до досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку дитина буде проживати разом з матір`ю. Однак після укладення вказаного договору відповідач ОСОБА_3 систематично допускав дії, які свідчать про відсутність реальної згоди між батьками щодо місця проживання дитини. Так відповідач неодноразово не повідомляв позивача про місце перебування дитини, фактично позбавляв матір можливості знати, де знаходиться дитина, порушував погоджені строки повернення дитини, коли брав її до себе, повертаючи дитину з запізненням або без попередження, одного разу не прибув у погоджений з позивачкою час для передачі дитини, чим самовільно змінив порядок її перебування. Зазначена поведінка відповідача носила системний характер та створювала для позивачки стан правової невизначеності щодо місця перебування дитини, що й стало безпосередньою причиною звернення її до суду. Також зазначили, що відповідач ОСОБА_3 в теперішній час звернувся до суду з позовом про розірвання Договору від 20.02.2024 року в цілому, в тому числі й положень п.4 щодо місця проживання дитини. Особисто ОСОБА_1 пояснила, що вони з відповідачем не проживають разом з 2024 року, дитина зареєстрована і постійно проживає разом з нею. Батько раніше забирав дитину до себе, але не більше ніж на 1-1,5 дні.

Представник відповідача ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що відповідач ОСОБА_3 пред`явлені позовні вимоги визнає, оскільки ніколи не заперечував і не заперечує, щоб дитина проживала разом з матір`ю, ніколи не наполягав і не наполягає, щоб дитина проживала разом з ним, спір щодо місця проживання дитини взагалі відсутній і ніколи не виникав раніше. Усі особисті речі та іграшки дитини знаходяться за адресою постійного проживання дитини та її матері, дитину він іноді бере до себе, але завжди повертає її матері.

Представник третьої особи - Служби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації в судове засідання не з`явилась, надала суду клопотання про розгляд справи без участі представника, при прийнятті рішення просила врахувати висновок органу опіки та піклування № 100-8740.

Вислухавши пояснення позивача, її представника, представника відповідача, вивчивши матеріали цивільної справи, дослідивши надані суду докази, суд приходить до наступного:

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02 жовтня 2015 року. Під час шлюбу у сторін народилась донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с.8).

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19.06.2024 року по справі № 752/4694/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зареєстрований Заводським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 460, розірвано (а.с.5-7).

Місце проживання позивача ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 з 23.03.2017 (а.с.13).

Малолітня донька ОСОБА_4 зареєстрована разом з матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , з 20.07.2020 року, що підтверджується витягом про місце реєстрації №2025/009118196 (а.с.15).

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частина 1 ст. 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з ч.1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 7-1) чи є підстави для здійснення судового контролю, передбаченого частинами п`ятою, шостою статті 453-1 цього Кодексу; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно зі статями 18, 27 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України, сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з ч.ч. 1-4 ст. 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, а також забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ч. 1 ст. 151 СК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Аналогічні положення щодо виховання дітей та спілкування з їх батьками містяться у розділах 8, 11, 12 Закону України «Про охорону дитинства».

Проживання дитини з одним із батьків не звільняє обох батьків від права спілкування з дитиною та обов`язку виховувати дитину, піклуватися про неї та матеріально її забезпечувати.

Згідно зі ст. 141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Як зазначено у висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків.

При вирішенні спорів щодо визначення місця проживання дитини Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 зазначив, що суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Згідно із ч. 8 ст. 7 СК України, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

На виконання ухвали Південного районного суду міста Кам`янського про витребування доказів Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації надала висновок Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації №100-8740 від 10.06.2026, відповідно до якого з метою забезпечення стабільного виховного процесу, дотримання прав дитини на виховання в середовищі, до якого вона звикла і є для дитини сталим, Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація (орган опіки та піклування) вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_1 (а.с.142-144).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспорюваного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (такі висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

У відповідності до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

По справі встановлено, що фактично спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю дитини, з якою дитина зареєстрована за однією адресою та фактично з нею проживає.

Після звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини відповідач не подав до суду відзив на позовну заяву, у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду даної справи про визначення місця проживання дитини разом з собою не звертався, будь-яких належних доказів, які б свідчили про його бажання і волю щодо визначення місця проживання дитини із батьком, суду не надав.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 позов визнав беззаперечно, заявив, що спір між сторонами щодо місця проживання дитини фактично відсутній.

Визнання відповідачем позову по цій справі, його процесуальна поведінка під час судового розгляду, а також встановлені судом обставини, свідчать про те, що відповідач фактично не заперечує проти того, що дитина і надалі проживатиме разом з матір`ю, а тому суд вважає, що задоволення матеріально-правової вимоги позивача за таких обставин є недоцільним і таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, оскільки такі вже досягнуті сторонами.

За встановлених обставин у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом з нею, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки батько дитини ОСОБА_3 не вимагав від матері дитини змінити місце проживання дитини, не порушував в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не звертався до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою.

Саме по собі звернення матері дитини до суду з позовом про визначення місця проживання дитини наведеного висновку суду не спростовують.

Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом, має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір.

Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24), від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23 (провадження № 61-14033св24), від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23 (провадження № 61-14116св24).

Твердження позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 стосовно того, що між батьками відсутня реальна згода щодо місця проживання дитини, оскільки відповідач неодноразово не повідомляв позивача про місце перебування дитини, фактично позбавляв матір можливості знати, де знаходиться дитина, порушував погоджені строки повернення дитини, коли брав її до себе, повертаючи дитину з запізненням або без попередження, одного разу не прибув у погоджений з позивачкою час для передачі дитини, чим самовільно змінив порядок її перебування, зводяться лише до наявності між батьками дитини певних спірних питань щодо участі батька ОСОБА_3 у вихованні дитини, але жодним чином не свідчать про те, що між батьками дійсно наявний спір саме щодо визначення місця проживання дитини.

З урахуванням встановлених обставин суд приходить до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної державної адміністрації міста Києва про визначення місця проживання дитини вимоги про визначення місця проживання дитини слід відмовити.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 12, 76-81, 89, 264-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної державної адміністрації міста Києва про визначення місця проживання дитини – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено та підписано 09 жовтня 2026 року.

Суддя Р.Є. Дубовик