Рішення від 07 жовтня 2026 р. у справі №140/8121/26 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 рокуЛуцькСправа № 140/8121/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Мачульського В.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом заступника керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Луцької міської ради, Відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради до ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Луцької міської ради, Відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , відповідач) в якому заявлені наступні позовні вимоги:

1) Визнати протиправною бездіяльність ОСОБА_1 щодо неукладення з відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради охоронного договору на об`єкт культурної спадщини «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» у м. Луцьку по проспекту Волі, 15. (охоронний № 2358-ВЛ);

2) Зобов`язати ОСОБА_1 протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили на умовах і в порядку, що визначені постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768, укласти з Відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради охоронний договір на об`єкт нерухомого майна – нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101, яке відноситься до об`єктів культурної спадщини місцевого значення - «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» у АДРЕСА_1 (охоронний номер № 2358-ВЛ).

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що Луцькою окружною прокуратурою при виконанні повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», установлено порушення інтересів держави у сфері дотримання законодавства про охорону культурної спадщини.

Відповідно до переліку об`єктів культурної спадщини, які взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», пам`ятка архітектури «Житловий будинок» по проспекту Волі, 15 у м. Луцьку (охоронний № 2358-ВЛ) віднесена до пам`ятки архітектури місцевого значення згідно постанови Волинського облвиконкому № 252 від 16.06.1982. Відповідно до листа відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради від 14.11.2025 – цю ж саму будівлю внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Так згідно наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 19.04.2024 № 295 та додатку до нього – вказану пам`ятку архітектури внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у Волинській області за категорією місцевого значення із назвою «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» та присвоєно охоронний № 2358-ВЛ. На вказану пам`ятку архітектури виготовлено облікову картку, відповідно до якої: пам`ятка розташована в центральній частині міста, формує забудову парної сторони проспекту Волі, що остаточно сформувалася в кінці 50 років ХХ століття Згідно паспорту вказаного об`єкту – будинок АДРЕСА_1 був зведений до будинку АДРЕСА_2 (1954р.).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зокрема від 26.05.2025 № 4788520878 – відповідачу ( ОСОБА_1 ) належить частина приміщення по АДРЕСА_1 , зокрема нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101. Право власності зареєстровано 28.06.2023. Відповідно до інформації відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради від 15.06.2026 заходи до спонукання відповідача, як власника частини пам`ятки архітектури, до укладення охоронних договорів, в тому числі в судовому порядку, не застосовувалися.

Прокурор зауважує, що відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Водночас, в порушення вищенаведених вимог закону, відповідачем з моменту набуття права власності на пам`ятку культури місцевого значення й дотепер охоронний договір не укладено. Відтак, ОСОБА_1 як власник частини пам`ятки архітектури, не уклала з відповідним органом охоронний договір на об`єкт культурної спадщини - пам`ятку архітектури місцевого значення «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» у м. Луцьку по проспекту Волі, 15.

У зв`язку із наведеним просить адміністративний позов задовольнити.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 29.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), відповідно до статті 262 КАС України.

У відзиві на позовну заяву від 24.07.2026 представник відповідача заперечив з приводу заявлених позовних вимог. В обгрунтування своєї позиції зазначив що, дійсно 28.06.2023 ОСОБА_1 набула у власність нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 . На виконання вимог ст.23 Закону України «Про охорону культурної спадщини», 05.07.2023 за №8-ВЛ-архіт між відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради та уповноваженою від ОСОБА_1 особою - ФОП ОСОБА_2 строком на 5-ть років укладено охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини. Відтак предмет судового розгляду за позовом прокурора взагалі відсутній. Як наслідок відсутня і бездіяльність суб`єкта владних повноважень що позбавляє прокурора права на звернення з цією позовною заявою до суду. Із врахуванням викладеного пропонує позовну заяву залишити без розгляду.

У поданій до суду відповіді на відзив прокурор не погодився із доводами представника відповідача зазначеними у відзиві на позовну заяву та підтримав свою позицію викладену у позовній заяві. Додатково зазначив, що з доданих до відзиву документів вбачається, що 05.07.2023 укладено охоронний договір між відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради та ФОП ОСОБА_2 на частину приміщень першого поверху площею 77,5 кв.м. у житловому будинку по АДРЕСА_1 . Проте до відзиву представником відповідача не додано документів, які б свідчили про уповноваження відповідачем ФОП ОСОБА_2 на укладення відповідного охоронного договору на вказане приміщення, або надання відповідачем в оренду чи користування ФОП ОСОБА_2 вказаного приміщення.

Також зауважує, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зокрема від 26.05.2025 № 4788520878 – ОСОБА_1 , тобто саме відповідачу, належить на праві власності частина приміщення по АДРЕСА_1 , зокрема нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101. З цієї інформаційної довідки не вбачається, що вказане приміщення передано відповідачем в оренду чи користування ФОП ОСОБА_2 . Підставою для внесення відповідних відомостей до Реєстру стало укладення між Відповідачем та ТзОВ «АТП-К» договору купівлі-продажу вказаного приміщення від 28.06.2023. В цьому ж договорі зазначено, що площа приміщення становить 76,9 кв.м. Тобто з долученої представником відповідача до відзиву копії охоронного договору не вбачається, що останній укладено саме на нежитлове приміщення кафе площею 76,9 кв.м, яке згідно вищевказаної інформаційної довідки належить відповідачу та зобов`язання укладення охоронного договору на яке і є предметом спору у даній судовій справі.

Окремо звертає увагу на те, що у спорах, що виникають з приводу укладення охоронного договору, належним позивачем є орган охорони культурної спадщини, яким є відповідне управління (або відділ) містобудування та архітектури виконкому міської ради або облдержадміністрації (її департамент), а відповідачем - власник пам`ятки культурної спадщини. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 620/17968/21. Вищенаведена правова позиція Верховного Суду свідчить про те, що власник пам`ятки культурної спадщини не звільняється від обов`язку щодо укладення охоронного договору в порядку ст. 23 Закону, навіть у разі укладення такого договору уповноваженою власником особою.

У заяві від 05.08.2026 представник відповідача вкотре зауважив, що вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини» ОСОБА_1 дотрималась, адже на належний їй на праві власності об`єкт нерухомого майна 05.07.2023 укладено охоронний договір з відділом культурної спадщини Луцької міської ради строком до 2028 року. ФОП ОСОБА_2 є орендарем належного відповідачу майна. За змістом ст.23 Закону, охоронний договір укладається або власником або уповноваженою ним особою, тобто такий договір може бути лише один, і цей договір є укладеним. Посилання позивача на невідповідності площі приміщень не заслуговують на увагу, адже така площа є більшою на 0.9 м2 і причини таких розбіжностей очевидно не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог чи сумнівів у наявності охоронного договору. ФОП ОСОБА_2 орендує приміщення, належне ОСОБА_1 по цей день відповідно до договорів оренди нерухомого майна, строк дії яких не перевищує 3-х років та відповідно, та відповідно такі не потребують державної реєстрації.

У заяві від 06.08.2026 прокурор підтримав свою позицію викладену у позовній заяві та відповіді на відзив з аналогічних підстав. При цьому звертаю увагу суду на те, що згідно пункту 1.1.2 договору – відповідачем передається в оренду ФОП ОСОБА_2 вже приміщення площею 20 кв.м. І цією ж додатковою угодою передбачено зобов`язання ФОП ОСОБА_2 на укладення охоронного договору на приміщення площею 76.9 кв.м. в будинку АДРЕСА_1 . Факт отримання ФОП ОСОБА_2 в оренду приміщення площею саме 20 кв.м. підтверджується наданою самим представником відповідача копію акта приймання-передачі від 01.07.2023. Тобто первинно представником Відповідача надано охоронний договір укладений на приміщення площею 77,5 кв.м., а потім у якості доводів про відсутність обов`язку Відповідача на укладення охоронного договору, надано копію договору оренди на приміщення площею 20 кв.м. І вже додатковою угодою до вказаного договору Відповідачем нібито надано право ФОП ОСОБА_2 на укладення охоронного договору на приміщення площею 76,9 кв.м. Такі розбіжності щодо площі орендованого приміщення та приміщення, на яке фактично укладено охоронний договір – викликає обґрунтовані сумніви щодо позиції представника відповідача, достовірності наданих останнім документів, а також в тому, що доданий представником відповідача охоронний договір укладений саме на те приміщення, про яке зазначається прокурором у позовній заяві.

У заяві від 26.08.2026 представник відповідача просив врахувати, що відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради та ФОП ОСОБА_2 при укладанні охоронного договору допущено арифметичну помилку в площі приміщення, яке на праві власності належить ОСОБА_3 . Очевидно, що зазначені неточності не можуть бути підставою аби вважати бездіяльність Луцької міської ради такою, що виправдовує втручання прокурора у цю справу, а також такою, що може бути предметом судового розгляду, адже наявність охоронного договору на приміщення, належне ОСОБА_1 виключає і бездіяльність з боку останньої.

У додаткових поясненнях від 28.08.2026 прокурор вкотре підтримав свою позицію аналогічну попередній, просив позовні вимоги задовольнити. Також звертає увагу суду на те, що договір оренди від 01.07.2023 наданий представником відповідача діє до 31.12.2023 і ні відповідачем ні його представником не надано суду доказів, які б свідчили про продовження дії даного договору. Водночас наданий представником відповідача охоронний договір укладено на 5 років (до 2028 року). Відтак може скластися абсурдна ситуація при якій ФОП ОСОБА_2 не являючись з грудня 2023 року орендарем та користувачем частини приміщення у будівлі по АДРЕСА_1 продовжуватиме нести зобов`язання щодо охорони такої пам`ятки, не маючи права користування останньою та безперешкодного доступу до неї. Вищенаведене вчергове підкреслює, що наданий представником відповідача охоронний договір по своїй суті не породжує для ФОП ОСОБА_2 правових наслідків щодо наявності обов`язку з охорони приміщення. А на виконання вимог ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» - охоронний договір на приміщення яке прокурор вказує у позовній заяві – відповідачем або уповноваженою ним особою не укладено дотепер

Інших заяв по суті справи від сторін на адресу суду не надходило. Сторони скористались своїм правом щодо подачі заяв по суті справи.

Дослідивши подані документи і матеріали справи, суд встановив такі обставини.

Судом встановлено, що згідно переліку об`єктів культурної спадщини, які взято на державний облік, пам`ятка архітектури «Житловий будинок» по АДРЕСА_1 (охоронний № 2358-ВЛ) віднесена до пам`ятки архітектури місцевого значення згідно постанови Волинського облвиконкому № 252 від 16.06.1982.

Відповідно до листа відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради від 14.11.2025 – цю ж саму будівлю внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Так згідно наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 19.04.2024 № 295 та додатку до нього – вказану пам`ятку архітектури внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у Волинській області за категорією місцевого значення із назвою «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» та присвоєно охоронний № 2358-ВЛ.

На вказану пам`ятку архітектури виготовлено облікову картку, відповідно до якої: пам`ятка розташована в центральній частині міста, формує забудову парної сторони проспекту Волі, що остаточно сформувалася в кінці 50 років ХХ століття Згідно паспорту вказаного об`єкту – будинок АДРЕСА_1 був зведений до будинку АДРЕСА_2 , автором проекту виступав В. Бабій (1954р.).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зокрема від 26.05.2025 № 4788520878 – відповідачу ( ОСОБА_1 ) належить частина приміщення по АДРЕСА_1 , зокрема нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101. Право власності зареєстровано 28.06.2023.

Також відповідно до інформації відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради від 15.06.2026 заходи до спонукання відповідача, як власника частини пам`ятки архітектури, до укладення охоронних договорів, в тому числі в судовому порядку, не застосовувалися. Відповідний охоронний договір відповідачем не укладений.

Враховуючи, що відповідач по справі не вчиняє жодних дій щодо укладення охоронного договору на об`єкт культурної спадщини, прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах держави.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частин першою та третьої статті 23 Закону №1697-VII представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановленому законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Положеннями частин третьої та п`ятої статті 53 КАС України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження у справі за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це у позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Конституційний суд України у рішенні від 08.04.1999 у справі №3-рн/99 зазначив, що із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначають з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовують в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначають орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004, для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Надмірна формалізація поняття «інтересів держави» може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/11).

Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін.

Водночас ЄСПЛ звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу.

Зокрема, у справі «Менчинська проти Російської Федерації»" ЄСПЛ зазначив, що сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави. Поряд із державним інтересом наявний також і суспільний, який полягає в охороні та збереженні культурних пам`яток для нинішнього і майбутніх поколінь.

Статтею 3 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985, яка ратифікована Законом України від 20.09.2006 №165-V, кожна Сторона зобов`язується: вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.

Відповідно до статті10 Конвенції кожна Сторона зобов`язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської території, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт.

При цьому, згідно статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Важливість забезпечення особливої охорони нерухомих об`єктів культурної спадщини та пріоритетності цього завдання для держави України неодноразово підкреслювались у правозастосовчій практиці Верховного Суду, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №910/8413/21.

Так, у пунктах 117– 130 вказаної постанови зазначено, що нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність).

Така «нематеріальна» цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь. Тому руйнування нерухомого об`єкта культурної спадщини завдає шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його «нематеріальну» історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь).

З огляду на це нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

Згідно із Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 №1805-III (далі - Закон №1805-III) об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою.

Таким чином, з метою захисту суспільного інтересу, який полягає у збереженні об`єктів культурної спадщини на виконання абзацу 2 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, держава запровадила механізм їх захисту, у тому числі через обов`язок власника укласти з уповноваженим державним органом охоронний договір.

У вказаних правовідносинах порушені інтереси держави, оскільки не вжиті передбачені законом заходи для збереження об`єкта культурної спадщини.

У справах за позовами прокурорів, заявлених в інтересах держави в особі уповноважених органів, позивачами є відповідні уповноважені органи, а прокурор у таких справах здійснює представництво їх інтересів в суді. Статус позивача прокурор набуває лише у випадках, коли звертається з позовом в інтересах держави у разі відсутності уповноваженого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду (постанова Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №553/3280/16-а).

Прокурор набуває право на реалізацію своїх функцій, визначених законом, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захист або здійснює його неналежно.

«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захист або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Із наведених положень законодавства вбачається, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів (постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №910/3486/18).

Прокурор, вважаючи, що діями (бездіяльністю) відповідача порушуються державні інтереси, має не тільки законне право, а й обов`язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту, передбачених процесуальним Законом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.07.2018 у справі №926/1111/15).

Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.10.2019 у справі N 903/129/18, сам факт не звернення до суду органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, свідчить про те, що такий орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду.

Позиція щодо наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку бездіяльності уповноважених на здійснення функцій держави органів закріплена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц.

Так, відповідно до частини першої статті 3 Закону №1805-III передбачено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.

До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі органи охорони культурної спадщини) належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим; органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; органи охорони культурної спадщини районних державних адміністрацій; органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону №1805-III, до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема, укладення охоронних договорів на пам`ятки в межах повноважень, делегованих органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону.

Розпорядженням голови Волинської обласної державної адміністрації від 17.05.2021 №246 «Про делегування повноважень з укладення охоронних договорів» районним військовим (державним) адміністраціям делеговано повноваження у сфері охорони культурної спадщини, а саме: укладання (поновлення у випадку необхідності) охоронних договорів на об`єкти культурної спадщини на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Таким чином, саме Володимирська районна державна (військова) адміністрація визначено уповноваженим органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини в межах Володимирського району Волинської області в частині пам`яток архітектури та містобудування.

Суд враховує, що Луцькою окружною прокуратурою у порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Виконавчого комітету Луцької міської ради та Відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради направлявся листи за вих. №53-3157ВИХ-26 від 26.05.2026 та №53-3775ВИХ-26 від 18.06.2026 з повідомленням про порушення інтересів держави, що полягають у порушенні відповідачем вимог чинного законодавства у сфері охорони культурної спадщини, а саме, неукладення охоронного договору на пам`ятку архітектури місцевого значення «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» за адресою: проспект Волі, 15 у м. Луцьку.

Таким чином, на думку суду, у позовній заяві прокурор обґрунтував, в чому полягає порушення інтересів держави та необхідність їх захисту. Зокрема, звернення до суду з позовом у цьому випадку здійснено з метою захисту інтересів держави в сфері охорони культурної спадщини. При цьому Виконавчий комітет Луцької міської ради та Відділ охорони культурної спадщини Луцької міської ради після повідомлення прокуратурою про виявлені порушення у сфері охорони культурної спадщини не зверталося із позовом до суду із цього питання.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Згідно зі статтею 54 Конституції України, культурна спадщина охороняється законом.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон №1805-III.

Об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою.

Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 Закону №1805-III культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини; об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності; пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України; охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; виявлення об`єкта культурної спадщини - сукупність науково-дослідних, пошукових заходів з метою визначення наявності та культурної цінності об`єкта культурної спадщини; щойно виявлений об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Переліку об`єктів культурної спадщини відповідно до цього Закону.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 6 Закону №1805-III до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить зокрема укладення охоронних договорів на пам`ятки.

Частиною першою статті 13 Закону №1805-III врегульовано, що об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об`єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам`ятки.

За змістом пункту «а» частини першої статті 14 Закону №1805-III занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться відповідно до категорії пам`ятки національного значення постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини протягом одного року з дня одержання подання.

Статтею 23 Закону №1805-II передбачено, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Основним завданням охоронного договору є встановлення режиму використання пам`ятки культурної спадщини чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована, видів і термінів виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Тобто саме такий договір є першочерговим документом, що встановлює гарантії збереження індивідуально визначеної пам`ятки культурної спадщини, що враховує її цінність, особливості та стан.

Важливим елементом охоронного договору, який підтверджує його публічно-правову природу, є предмет пам`ятка архітектури, правовий режим якої відрізняється від інших матеріальних об`єктів.

Особливий предмет охоронного договору обумовлює спеціальний суб`єктний склад.

Так, охоронний договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та співвласника пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері (реалізація державного управління охороною культурної спадщини) і укладається на підставі статті 23 Закону №1805-III. Укладання такого договору відбувається замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким покладається на власника зобов`язання щодо забезпечення збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини.

Укладання охоронних договорів має імперативний характер та спрямоване на реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Такими договорами не вирішується питання власності на об`єкт культурної спадщини, а встановлюється режим використання пам`яток та відповідальність за порушення такого режиму, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України (частини третя статті 23 Закону №1805-III).

Відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» Кабінет Міністрів України постановою від 28.12.2001 №1768 затвердив Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини (далі - Порядок №1768).

Пунктами 1, 2 Порядку №1768 визначено, що охоронний договір встановлює режим використання пам`ятки культурної спадщини (далі - пам`ятка) чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована.

Власник пам`ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Пунктом 5 Порядку №1768 встановлено, що в охоронному договорі, складеному за зразком згідно з додатком, зазначаються особливості режиму використання пам`ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Згідно з пунктом 6 Порядку №1768 до охоронного договору додаються: акт технічного стану пам`ятки (форма якого затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини) на момент укладення охоронного договору. Для ансамблів (комплексів) складається окремий акт на кожний їх об`єкт. Акт технічного стану поновлюється не рідше ніж раз на 5 років. Якщо стан пам`ятки значно змінився (після проведення ремонтних, реставраційних та інших робіт чи внаслідок дії чинників, що призвели до руйнування або пошкодження), - у п`ятиденний термін після його зміни; 2) опис культурних цінностей і предметів, які належать до пам`ятки, знаходяться на її території чи пов`язані з нею і становлять історичну, наукову, художню цінність, з визначенням місця і умов зберігання та використання; 3) план поверхів пам`яток-будівель і споруд (у масштабі 1:100); 4) план інженерних комунікацій та зовнішніх мереж (за наявності); 5) генеральний план земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка (у масштабі 1:50, 1:100, 1:500, 1:1000 або 1:2000); 6) паспорт пам`ятки.

Згідно з висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 23.12.2019 у справі №806/1536/18, охоронний договір, що укладений на підставі статті 23 Закону N 1805-III, є адміністративним договором.

Суд зазначає, що саме юридичні або фізичні особи, у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка, до якого мають бути додані додаткові документи.

Такий висновок сформульований Верховним Судом у постановах від 13.12.2018 у справі №826/4605/16 та від 19.02.2021 у справі №826/25854/15.

В ході розгляду справи судом встановлено, що об`єкт культурної спадщини – «Житловий будинок» по проспекту Волі, 15 у м. Луцьку віднесена до пам`ятки архітектури місцевого значення згідно постанови Волинського облвиконкому № 252 від 16.06.1982.

Згідно наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 19.04.2024 № 295 та додатку до нього – вказану пам`ятку архітектури внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у Волинській області за категорією місцевого значення із назвою «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» та присвоєно охоронний № 2358-ВЛ.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зокрема від 26.05.2025 № 4788520878 – відповідачу ( ОСОБА_1 ) належить частина приміщення по АДРЕСА_1 , зокрема нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101. Право власності зареєстровано 28.06.2023.

Згідно з чинним законодавством, усі власники пам`яток культурної спадщини зобов`язані укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини у цьому випадку з Відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради.

Ключове значення для вирішення цього спору має стаття 23 Закону № 1805-III, яка визначає інститут охоронного договору. Частиною першою цієї статті встановлено, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Частиною другою передбачено, що при передачі пам`ятки чи її частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою відповідного договору є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, її збереження відповідно до вимог Закону та умов охоронного договору. Частиною третьою встановлено, що порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Частиною четвертою імперативно визначено, що відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Оцінюючи правову природу охоронного договору, суд враховує сталу практику Верховного Суду, згідно з якою, з огляду на предмет такого договору (пам`ятку культурної спадщини, правовий режим якої істотно відрізняється від режиму інших об`єктів нерухомого майна), спеціальний суб`єктний склад (участь суб`єкта владних повноважень та власника або користувача пам`ятки) та мету укладення (реалізація державної політики у сфері охорони культурної спадщини, а не вирішення питання права власності на об`єкт), охоронний договір, укладений на підставі статті 23 Закону № 1805-III, є адміністративним договором; укладення такого договору фактично замінює собою видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким на власника (користувача) покладається обов`язок забезпечити збереження пам`ятки (постанови Верховного Суду від 23.12.2019 у справі № 806/1536/18, від 24.05.2021 у справі № 640/4482/20). З наведеного висновку про адміністративно-договірну природу спірних правовідносин прямо випливає, що спори, пов`язані з укладенням такого договору, підвідомчі саме адміністративним судам.

Так само усталеною є практика Верховного Суду щодо суб`єкта, з ініціативи якого має укладатися охоронний договір: обов`язок його укладення покладається саме на власника (користувача) об`єкта культурної спадщини чи уповноважену ним особу, і саме від нього має виходити ініціатива такого укладення, а не від органу охорони культурної спадщини (постанови Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 826/4605/16, від 24.05.2021 у справі № 640/4482/20, від 09.10.2023 у справі № 640/4637/21). Одночасно Верховний Суд неодноразово наголошував, що здійснення права власності (користування) щодо нерухомого майна, яке має статус об`єкта культурної спадщини, без укладення охоронного договору у визначеному законом порядку не забезпечує належної охорони такого об`єкта, створює загрозу його збереженню та порушує громадський інтерес до культурної спадщини, який визнається Україною відповідно до взятих на себе міжнародних зобов`язань (постанова Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 320/5145/23). У спорах, які виникають з приводу укладення охоронного договору як адміністративного договору, орган охорони культурної спадщини є належним позивачем (у матеріальному значенні), а власник чи користувач пам`ятки - належним відповідачем (постанова Верховного Суду від 20.03.2024 у справі № 620/17968/21).

У постанові від 08.05.2024 у справі №240/17530/23 Верховний Суд, узагальнюючи наведену практику, зазначив, що оскільки всі власники (користувачі) пам`яток культурної спадщини незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти охоронний договір, то у разі невиконання ними вимог ч.1 ст.23 Закону №1805-III орган охорони культурної спадщини або прокурор, якщо відповідний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист законних інтересів держави, має право звернутися до суду з позовом про зобов`язання власника (користувача) пам`ятки культурної спадщини укласти такий договір. У цій же постанові Верховний Суд наголосив, що у справах за позовом суб`єкта владних повноважень до суб`єкта приватного права, мотивом звернення до суду в яких є захист суспільного інтересу, надважливим є врахування та застосування судом принципу пропорційності, відповідно до якого обмеження прав суб`єкта приватного права для захисту суспільних інтересів має бути справедливим, раціональним та співрозмірним.

За змістом ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Застосовуючи наведені висновки Верховного Суду до обставин цієї справи, суд зазначає таке.

Матеріалами справи підтверджено, що «Житловий будинок» по АДРЕСА_1 є пам`яткою архітектури місцевого значення (охоронний № 2358-ВЛ), а відповідачу ( ОСОБА_1 ) належить частина приміщення по АДРЕСА_1 , зокрема нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101, яке в свою чергу перебуває у користуванні ФОП ОСОБА_2 , що підтверджується договором №2 оренди нежитлового приміщення від 01.07.2023 та додатковою угодою від 04.07.2023 №1 до договору №2 оренди нежитлового приміщення від 01.07.2023. Пунктом 13.1 вищевказаного договору №2 від 01.07.2023 визначено, що він є укладним з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2023, але у будь якому випадку до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань. Також п.13.2 передбачено, що при відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору до закінчення терміну його дії, договір вважається пролонгованим на тих же умовах на той же термін. Відтак слід дійти висновку що даний договір є чинним на час виникнення спірних правовідносин у даній справі.

Наведене свідчить про те, що ФОП ОСОБА_2 є користувачем частини пам`ятки культурної спадщини у розумінні ч.1 ст.23 Закону №1805-III, а тому на нього покладається обов`язок укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір на частину пам`ятки, що перебуває у їх користуванні.

В свою чергу як слідує з матеріалів справи 05.07.2023 від Відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради (орган охорони культурної спадщини) та ФОП ОСОБА_2 (користувач) укладено охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини №8-Вл-архіт.

Обставини належності зазначеного приміщення до частини пам`ятки архітектури місцевого значення та перебування її у користуванні ФОП ОСОБА_2 підтверджуються наявними у справі доказами і прокурором не спростовані.

Також, як слідує з матеріалів справи Відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради не заперечується наявність охоронного договору укладеного з ФОП ОСОБА_2 на приміщення площею 76,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується листом від 18.08.2026 №19-14/169/2026 у відповідь на адвокатський запит.

Суд відхиляє можливе посилання прокурора на те, що обов`язок укладення охоронного договору покладається саме на власника приміщення, а не на користувача пам`ятки, оскільки, як наведено вище, за усталеною практикою Верховного Суду ініціатива укладення охоронного договору повинна виходити саме від власника (користувача) об`єкта культурної спадщини чи його частини, а укладення такого договору є обов`язком користувача, який виникає в силу закону незалежно від форми власності на об`єкт.

Відтак, за наведених обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві та інших заявах по суті справи доводи прокурора є необґрунтованими, а вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява №387/03, 20.09.2012, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Одночасно суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).

Отже, позивачем не доведено у належний спосіб і належними доказами, а судом не встановлено наявності підстав для зобов`язання ОСОБА_1 протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили на умовах і в порядку, що визначені постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768, укласти з Відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради охоронний договір на об`єкт нерухомого майна – нежитлове приміщення, кафе площею 76,9 кв.м., реєстраційний номер майна 2038279307101, яке відноситься до об`єктів культурної спадщини місцевого значення - «Площа з адміністративними будівлями і житловими будинками, сквером» у м. Луцьку по проспекту Волі, 15 (охоронний номер № 2358-ВЛ).

Частиною 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України визначено, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В силу частини 3 статті 90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити повністю з викладених вище підстав.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені позивачем, відповідно до статті 139 КАС України, не відшкодовуються.

Керуючись статтями 2, 72-77, 90, 241-246, 255, 257, 260, 262, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову заступника керівника Луцької окружної прокуратури (43025,Волинська область, місто Луцьк, вулиця Винниченка, будинок 13, код ЄДРПОУ 02909915) в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Луцької міської ради (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 19, код ЄДРПОУ 04051327), Відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 40А) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Суддя В.В. Мачульський