Вирок від 08 жовтня 2026 р. у справі №755/20971/21 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/20971/21

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"09" жовтня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва (далі - Суд)

у складі головуючого судді ОСОБА_1 одноособово за участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та сторін кримінального провадження: прокурора ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

за відсутності обвинуваченого ОСОБА_9 (in absentia, спеціальне судове провадження), розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10 вересня 2015 року за № 42015000000001880, за обвинуваченням

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Харкова, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , відомості про судимість відсутні,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 111 Кримінального кодексу (далі КК) України (в редакції від 28.02.2014) ,

у с т а н о в и в :

І. Суть питання, що вирішується судом

Згідно обвинувального акта від 26 січня 2026 року, який складено прокурором відділу протидії злочинам, вчинених в умовах збройного конфлікту прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя ОСОБА_10 та погоджено першим заступником керівника прокуратури Автономної Республіки Крим та міста ОСОБА_11 , слідує, що громадянин України ОСОБА_9 , будучи військовослужбовцем Збройних Сил України та обіймаючи посаду командира Військо-Морських Сил Збройних Сил України умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності та державній безпеці України вчинив державну зраду та надав Російській Федерації допомогу у проведенні підривної діяльності проти України.

Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.

В цій ситуації Суд, надаючи відповідь на питання щодо того, чи надавав обвинувачений іноземній державі та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, відповідає ствердно, як і на всі три вище наведені питання, що обумовлює доведеністю обставин вказаних у ст. 91 КПК, як дійсних, в ключі такого.

ІІ. Процедура

Дане кримінальне провадження, як на етапі досудового розслідування, так і під час судового розгляду, здійснювалось за відсутності обвинуваченого (in absentia, спеціальне досудове розслідування/судове провадження), що обумовлюється таким.

Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див. постанову Великої палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі №1-24/2009).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: «Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності […]».

ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має «першорядне значення». Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем («Мулен проти Франції» (3710/406), (2010) §118; «Оджалан проти Туреччини» (46221/99), Велика палата (2005) §103; «Медведєв проти Франції» (3394/03), Велика палата (2010) §118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.

Водночас, обвинувачений може добровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, […]; що має супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом («Колоцца проти Італії» (9024/80), (1985) §28; «Пуатрімоль проти Франції» (14032/88), (1993) §31; «Ермі проти Італії»(18114/02), Велика палата (2006) §73).

До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов`язаний переконатися, що обвинувачений був […] повідомлений про судовий розгляд, […]. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов`язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді […] («Пелладоах проти Нідерландів» (16737/90), (1994) §41; «Пуатрімоль проти Франції» (14032 / 88), (1993) §34).

Отже, міжнародні стандарти прав людини, які є обов`язковими для виконання в Україні, дозволяють проводити заочні судові розгляди із суворими гарантіями, що забезпечують підсудному можливість бути присутнім і захищатися. Ніщо не заважає підсудному відмовитися від права бути присутнім на суді. Якщо така відмова не є однозначно висловленою, ЄСПЛ вимагає від держави можливості продемонструвати за допомогою об`єктивних фактів, що підсудний повинен був знати про судовий розгляд, перш ніж можна буде зробити висновок про мовчазну відмову від права бути присутнім або про навмисну спробу ухилитися від правосуддя.

До прикладу, у справі «Санадер проти Хорватії» (заява № 66408/12 від 12 лютого 2015 року) ЄСПЛ розглядав заяву про порушення права на справедливий судовий розгляд щодо заявника, якого було заочно засуджено за воєнні злочини, пов`язані з конфліктами після розпаду колишньої Югославії. Підсудний був недосяжний для хорватських судів, оскільки на момент висунення йому звинувачення та судового процесу він проживав на окупованій території, непідконтрольній Хорватії (§ 75).

У питанні неповідомлення підсудного суд зазначив таке: «Дійсно, враховуючи умови ескалації війни в Хорватії в той час і той факт, що заявник проживав на території, що була непідконтрольною національним органам влади, вони не могли повідомити його про кримінальне провадження або забезпечити його присутність, і було вкрай малоймовірно, що він міг знати про провадження, і що причиною його відсутності в той час було уникнення судового розгляду. За таких обставин згідно з відповідним національним законодавством було можливо провести заочне слухання, якщо для цього були дуже вагомі причини [...]. У справі, що розглядається, ці причини були пов`язані з необхідністю ефективного кримінального переслідування серйозних воєнних злочинів, скоєних проти військовополонених [...]» (§ 76).

За цих обставин суд чітко вказав на допустимість проведення заочного судового розгляду, зазначивши, що «за конкретних обставин цієї справи, враховуючи, що тяжкість злочину, про який йдеться, хоча і не підпадає під дію строків давності, була співмірною з великим суспільним інтересом та зацікавленістю потерпілих у тому, щоб правосуддя здійснилося, Суд визнає, що проведення судового провадження за відсутності заявника саме по собі не суперечило статті 6 Конвенції» (§ 77).

У справі ОСОБА_9 є дійсним факт того, що у відношенні нього у цьому кримінальному провадженні здійснювалося спеціальне досудове розслідування, та встановлено дані його інформування про цей процес у максимально можливі та доступні способи.

Дії на етапі слідства вжиті стороною обвинувачення полягали в такому.

05 грудня 2014 року слідчим в особливо важливих справах Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_12 складено повідомлення про підозру обвинуваченого, у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 255 КК України. Крім того, 05 грудня 2014 року слідчим в особливо важливих справах Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_12 складено повідомлення про нову підозру обвинуваченого, у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.1 ст.111, ч. 1 ст. 255 КК України, інформацію про які опубліковано на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора та в газеті Кабінету Міністрів України «Урядовий кур`єр».

04 березня 2014 року в межах кримінального провадження № 42014000000000051 старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 складено повідомлення про підозру обвинуваченого, у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, яку згідно опису та реєстру переданих документів надіслано на адресу ОСОБА_9 , однак кореспонденція повернулася із відміткою «за закінченням терміну зберігання».

24 листопада 2021 року слідчим 3 відділу (з дислокацією у м. Херсон) слідчого управління Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим ОСОБА_14 складено повідомлення про змінену підозру обвинуваченого, у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 1 ст. 111 та ч.1 ст. 255 КК України.

Також обвинувачений неодноразово викликався до слідчого, прокурора у встановлений законом спосіб у т.ч. шляхом розміщення інформації на офіційних сайтах ГПУ (нині Офісу Генерального прокурора)

Щодо застосування засобів поштового інформування то, згідно листів:

? УДППЗ «Укрпошта» (лист від 21 липня 2014 року №30-726 на запит слідчого від 09 липня 2014 року №6/8462, який надійшов до Київської міської дирекції УДППЗ «Укрпошта» 15 липня 2014 року) повідомляє, що у зв`язку із силовим захопленням АР Крим та м. Севастополь, блокуванням усіх об`єктів поштового зв`язку УДППЗ «Укрпошта» на території півострову, Національний оператор, на даний час, приймання поштових відправлень в напрямку АР Крим та м. Севастополь не здійснює;

? ТОВ «Поні Експрес» направлялися повістки про виклик до слідчого на 07.04.2015, 06.05.2018, за адресою проживання ОСОБА_9 , однак вручити повістки не вдалося.

Після надходження обвинувального акта до суду, відповідно до ухвали від 20 грудня 2021 року визначено, зокрема, про день, час та місце проведення підготовчого судового засідання повідомляти осіб, зазначених у ч. 2 ст. 314 КПК України із урахуванням норм Глави 24-1 даного Кодексу, щодо порядку інформування цих учасників, зокрема розповсюдивши інформацію про дане підготовче судове засідання на офіційному веб-сайті Дніпровського районного суду м. Києва - inbox@dn.ki.court.gov.ua.

Про розгляд справи повідомлявся захисник обвинуваченого.

Також, судом забезпечено з 20 грудня 2021 року публікацію викликів обвинуваченого в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження у т.ч. газеті «Урядовий кур`єр» та «Голос України».

З 01 червня 2023 року обвинувачений інформувався про цей процес у порядку абз. 1, 3 ч. 8 ст. 135 КПК в її редакції згідно із Законом № 1422-IX від 27.04.2021, яка регламентує, що повістка про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, у випадку обґрунтованої неможливості вручення їй такої повістки згідно з ч. 1, 2, 4-7 цієї статті, публікується в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора, копія повістки про її виклик надсилається захиснику.

У наведений спосіб обвинувачений інформувався до 21 червня 2023 року.

Надалі, ухвалою суду від 21 червня 2023 року у кримінальному провадженні визначено здійснювати спеціальне судове провадження.

Стаття 323 КПК визначено повістки про виклик обвинуваченого надсилати за останнім відомим місцем його проживання/перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилати захиснику. Інформацію про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов`язково публікувати у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 2975 КПК України та на офіційному веб-сайті суду.

З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті суду обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.

З 21 червня 2023 року обвинувачений інформувався про засідання у порядку ст. 323 КПК.

У підсумку слід констатувати, що з наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів обвинуваченого до слідчого (прокурора), направлених повідомлень з приводу прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що він мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження. Він отримав чи мав б отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, маючи можливість бути обізнаним із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя.

Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачений мав право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самим захисника; в) приймати участь в розгляді і захищати себе особисто або за посередництвом обраного захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного захисника безплатно для нього.

Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Натомість, обвинувачений скористався своїми правами на власний розсуд за відсутності будь-яких перешкод для їх реалізації на території України.

Вказані висновки ґрунтуються і на правовій позиції Європейського суду з прав людини (напр., справа «Колоцца проти Італії» від 12 лютого 1985 року, «Шомоді проти Італії» від 18 травня 2004 року та інші), за якою суд при розгляді справи в порядку спеціального судового провадження зобов`язаний обґрунтувати чи були здійсненні всі можливі, передбачені законом заходи, щодо дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.

Суд вважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову обвинуваченого, який повинний знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою він не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри ухилитися від зустрічі з правосуддям держави Україна.

Ухилення обвинуваченого від правосуддя Суд оцінює як реалізацію останнього його невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

В той же час, зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), Суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, серед іншого констатує, що надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.

ІІІ. Позиції сторін

Прокурор у кримінальному провадженні - прокурор відділу нагляду за додержанням законів регіональним органом безпеки та процесуального керівництва і публічного обвинуваченням у кримінальних провадженням щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя ОСОБА_6 у ході судового розгляду підтримав висунуте обвинуваченому обвинувачення в державній зраді, адже він будучи військовослужбовцем та обіймаючи посаду командира Військо-Морських Сил Збройних Сил України умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності та державній безпеці України надав Російській Федерації допомогу у проведенні підривної діяльності проти України, чим вчинив державну зраду.

Дії ОСОБА_9 мають ознаки державної зради, оскільки вони направлені на підтримку окупаційної влади Росії на території Криму і порушують основні принципи національної безпеки та територіальної цілісності України.

Захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_8 зауважив, що як вбачається з ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений цим Кодексом. Обов`язковими елементами складу будь-якого злочину є об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона. Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії, які оцінюються, не є злочином. У цій справі, відсутні усі обов`язкові елементи складу злочину за ч. 1 ст. 111 КК України у діях обвинуваченого, що вказує на слушність настання наслідків передбачених ч. 1 ст. 373 КПК України.

Також, оскільки судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), останній показань суду не надавав, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду не подавав.

І V. Фактичні обставини кримінального провадження

Відповідно Суд, провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходить з наступного в своїх висновках.

(і) ООН

24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН).

До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року Російська Федерація) та ще 49 країн - засновниць, а в подальшому до вказаної міжнародної організації були прийняті інші країни світу.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН, всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

(іі) історія України

Є загальновідомим факт, що 24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України.

Згідно із вказаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація (далі в т.ч. РФ).

Згідно з п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання, згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року, поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

(ііі) щодо взаємин України та РФ в питанні територій

31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 02 березня 1999 року № 42 ФЗ).

Відповідно до ст. 2-3 зазначеного договору, Російська Федерація зобов`язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності та територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини основних свобод та співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Статтями 1-3 Конституції України, яка прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Відповідно до ст. 132-134 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

(іv) події в АРК у 2014 році

Представники Російської Федерації 19 лютого 2014 року зайняли об`єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, перелік яких визначено постановою Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2022 року № 945 «Про затвердження переліку об`єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими Російською Федерацією».

З 20 лютого 2014 року всупереч вимогам п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі і вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734(XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131(XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), ст. 1, 2 Конституції України на територію України, а саме півострова Крим, розпочато збройне вторгнення Збройних Сил РФ (далі - ЗС РФ), яке керівники РФ назвали переміщенням військових підрозділів у межах звичайної ротації сил Чорноморського флоту РФ, які у взаємодії з військовослужбовцями Чорноморського флоту РФ та іншими підрозділами ЗС РФ здійснили блокування і захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури України, забезпечили військову окупацію території Автономної Республіки Крим (далі - АРК) і м. Севастополя.

Також, 06 березня 2014 року в приміщенні Верховної Ради АР Крим, у порушення вимог ч. 2 ст. 2, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України та п. 2 ч. 3 ст. 3, ст. 6, 18, 27 Закону України «Про всеукраїнський референдум», депутатами Верховної Ради АР Крим прийнято незаконну постанову за № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума», згідно з якою, 16 березня 2014 року мав відбутися так званий «референдум», на який було винесено питання входження АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації на правах суб`єктів федерації. 06 березня 2014 року Севастопольська міська рада на позачерговій сесії прийняла рішення за № 7151 аналогічного змісту.

Відповідно до зазначених постанов, 16 березня 2014 року проведено незаконний референдум із заздалегідь відомим та підконтрольним РФ результатом, який в подальшому став формальною підставою для прийняття незаконного рішення про включення до складу російської федерації території АР Крим і міста Севастополя на правах суб`єктів федерації.

Конституційний суд України своїм рішенням за № 2-рп/2014 від 16 березня 2014 року визнав постанову ВР АРК за № 1702-6/14 від 06 березня 2014 року неконституційною.

У подальшому, 17 березня 2014 року депутатами Верховної Ради АР Крим, в порушення вимог ч. 2 ст. 2, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України, прийнято постанову за № 1745-6/14 «О независимости Крыма», згідно з якою, на підставі Декларації про незалежність Республіки Крим і міста Севастополя, прийнятої на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АР Крим 11 березня 2014 року та позачерговому пленарному засіданні Севастопольської міської ради від 11 березня 2014 року, створено нелегітимне державне утворення «Республика Крым».

Рішенням Конституційного суду України за № 3-рп/2014 від 20 березня 2014 року згадану вище «Декларацию о независимости Республики Крым и города Севастополя» визнано неконституційною.

18 березня 2014 року між РФ та представниками нелегітимного державного утворення «Республика Крым» підписано договір про входження території АР Крим та м. Севастополя до складу РФ.

20 березня 2014 року державною думою РФ прийнято федеральний конституційний закон від 21 березня 2014 року за № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно з цим законом, АР Крим та м. Севастополь, всупереч Хартії ООН від 26 червня 1945 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 01 квітня 1999 року, Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 20 квітня 2004 року, увійшли до складу РФ.

Водночас, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими РФ з 20 лютого 2014 року.

Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.

З огляду на наведені обставини - факт збройної агресії та прийняття ВР АРК незаконних актів Суд сприймає, як дійсні та реальні, через призму наведених вище актів прийнятих органами державної влади України.

Тим самим, цього роду обставини, не є такими, які у розумінні ст. 91 КПК України, підлягають доказуванню, адже є дійсними, у світлі рішень Конституційного суду України за № 2-рп/2014 у справі за № 113/2014 від 16 березня 2014 року, яким визнано постанову ВР АРК за № 1702-6/14 від 06 березня 2014 року неконституційною, цього ж суду за № 3-рп/2014 у справі за № 115/2014 від 20 березня 2014 року, яким згадану вище «Декларацию о независимости Республики Крым и города Севастополя» визнано неконституційною.

Цим же критеріям (загальновідомим) відповідають і дії РФ, котрі були визнані збройною агресією, поняття якої визначено у ст. 1 Закону України "Про оборону України", у зверненні Верховної Ради України до держав - гарантів безпеки України, Декларації "Про боротьбу за звільнення України" від 23 березня 2014 року, зверненні Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав світу про визнання РФ державою-агресором тощо (такий перелік правових актів не є вичерпним), таким чином факт збройної агресії РФ проти України є очевидним фактом і не потребує перевірки та підтвердження відповідними доказами у цій справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що вказаний Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії РФ. Також Постановою Верховної Ради України "Про заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків", схвалено Заяву ВРУ та визначено, що збройна агресія РФ проти України розпочалась 20 лютого 2014 року, а також визначено про встановлені факти порушень РФ територіальної цілісності України.

Крім того, Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року "Про нову редакцію Воєнної доктрини України", затверджено Воєнну доктрину України, пунктами 3, 9, 11, 16, 17, 28, 30, 36, 49, 59, 65 якої встановлено наявність збройної агресії РФ проти України, таким чином, зазначений факт є загальновідомим і встановленим.

(v) дії та вчинки обвинуваченого в період настання вказаних обставин

Відповідно до положень ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ККС ВС від 28 березня 2019 року у справі № 154/3213/16).

У той час, як процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК).

Так, в цій справі установлено, що згідно довідки Міністерства оборони України від 11.06.2015 року контр-адмірал ОСОБА_9 народився 1974 році в м. Харкові, за національністю українець. Освіта: Севастопольський Військово-Морський інститут у 1996 році, Севастопольський ВМІ у 2006 році, слухач НУОУ з 2011 року. У Збройних Силах з 01.08.1991 року. Особистий номер: НОМЕР_4.

Присягу на вірність народу України прийняв 26 вересня 1992 року у Севастопольському Військово-Морському інституті.

Проходження військової служби:

• 08.1991-04.1996 рр. - курсант Севастопольського ВМІ, м. Севастополь;

• 04.1996-06.1998 рр. - інженер радіотехнічної бойової частини сторожового корабля «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів ВМС України, м. Севастополь;

• 06.1998-09.1998 рр. - інженер радіотехнічної бойової частини фрегата «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів ВМС України, м. Севастополь;

• 09.1998-03.2000 рр. - командир радіотехнічної бойової частини фрегата «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів ВМС України, м. Севастополь;

• 03.2000-03.2001 рр. - старший помічник командира корабля фрегата «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів ВМС України, м. Севастополь;

• 03.2001-03.2002 рр. - старший помічник командира корабля фрегата «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів 4 ескадри різнорідних сил ВМС України, м. Севастополь;

• 03.2002-06.2004 рр. - командир фрегата «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів 4 ескадри різнорідних сил ВМС ЗС України, м. Севастополь;

• 06.2004-10.2005 рр. - командир фрегата «Гетьман Сагайдачний» 1 бригади надводних кораблів 4 ескадри різнорідних сил ВМС ЗС України, м. Севастополь;

• 10.2005-03.2007 рр. - начальник штабу - перший заступник командира 1 бригади надводних кораблів 4 ескадри різнорідних сил ВМС ЗС України, м. Севастополь;

• 03.2007-11.2007 рр. - командир НОМЕР_1 бригади надводних кораблів центру морських операцій ВМС ЗС України, м. Севастополь;

• 11.2007-09.2011 рр. - начальник центру морських операцій ВМС ЗС України, м. Севастополь;

• 09.2011-01.03.2014 рр. - заступник командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України з бойової підготовки - начальник ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 ;

• 01.03.2014-02.03.2014 рр. - командувач Військово-Морських Сил Збройних Сил України, АДРЕСА_2 .

Військове звання «контр-адмірал» присвоєно Указом президента України від 06 грудня 2012 року № 684/2012.

Нагороди: ювілейна медаль «10 років Збройним Силам України» наказ МОУ №64 від 18.02.2002; за вагомий особистий внесок у забезпеченні обороноздатності та безпеки України відзнака «Знак пошани» наказ МОУ НОМЕР_5 від 19.08.2005; ювілейна медаль «15 років Збройним Силам України» наказ МОУ НОМЕР_6 від 29.09.2006; з нагоди Дня ЗСУ медаль «За сумлінну службу» ІІ ступені наказ МОУ НОМЕР_7 від 06.11.2006; з нагоди Дня ВМС ЗСУ медаль «За бездоганну службу» ІІІ ступені Указ Президента України НОМЕР_8 від 27.06.2007; за сумлінне і чесне виконання військового обов`язку «Сі Бріз -2007» почесний нагрудний знак «За доблесну військову службу Батьківщині» наказ НГШ-ГК ЗСУ НОМЕР_9 від 31.07.2007.

Згідно наказу тимчасово виконуючого обов`язків начальника Генерального штабу -головнокомандувача Збройних Сил України генерала-полковника ОСОБА_15 від 28.02.2014 року за № 56 у зв`язку із хворобою віце-адмірала ОСОБА_16 , який допущений до тимчасового виконання обов`язків за вакантною посадою командувача ІНФОРМАЦІЯ_3 , тимчасове виконання обов`язків за вакантною посадою командувача ІНФОРМАЦІЯ_3 покладено на першого заступника командувача Військово Морських Сил Збройних Сил України заступника командувача Військово Морських Сил Збройних Сил України з бойової підготовки - начальника Управління бойової підготовки контр-адмірала ОСОБА_9 .

Указом Президента України № 188/2014 від 01 березня 2014 року ОСОБА_9 призначено командувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

ОСОБА_9 звільнений з посади командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України Указом Президента від 02 березня 2014 року за № 227/2014.

Згідно до телеграми першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України ОСОБА_15 від 02 березня 2014 року №300/3/132 тимчасове виконання обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України покладено на контр-адмірала ОСОБА_17 .

Крім того, телеграмою від 02 березня 2014 року №300/3/133, на підставі рішення начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України та телеграми першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України ОСОБА_15 від 02 березня 2014 року №300/3/132 контр-адміралу ОСОБА_17 повідомлено про початок виконання службових обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Також зазначено про необхідність контр-адміралу ОСОБА_9 прибути 03 березня 2014 року о 15.00 на нараду до Міністра оборони України (м. Київ).

Згідно Директиви Міністерства оборони України від 06 травня 2014 року за №Д-1 про особливості проходження військової служби військовослужбовцями Збройних Сил України, пов`язані з тимчасовою окупацією території України, визначено строк прибуття військовослужбовців Збройних Сил України з тимчасово окупованої території з 06 травня 2014 року до 12 травня 2014 року у визначені пункти.

Відповідно до далі мовою оригіналу «указу президента РФ от 20.04.2014 №258 « о назначении на должность военнослужащих сил Российской Федерации» назначено контр-адмирала ОСОБА_9 - заместителем командующего Черноморским флотом….»

Відповідно до протоколу огляду від 04 березня 2014 року проведеного старшим слідчим в особливо важливих справах слідчого відділу слідчого управління Головного управління нагляду за додержання законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 , встановлено, що в інтернет ресурсі «YouTube» серед інших знаходяться відеозаписи виступів ОСОБА_9 , які містять наступні посилання: ІНФОРМАЦІЯ_9; ІНФОРМАЦІЯ_4 .

На указаних відеозаписах зафіксовано, як ОСОБА_9 складає присягу на вірність мешканцям АР Крим та м. Севастополя, а також присягає виконувати накази самопроголошеного головнокомандувача Збройними силами АР Крим. Також на вказаних відеозаписах містяться виступи ОСОБА_9 з закликами до військовослужбовців ЗС України щодо переходу під командування головнокомандувача Збройними силами АР Крим головнокомандувача Чорноморським флотом РФ.

На виконання постанови старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України слідчого відділу слідчого управління Головного управління нагляду за додержання законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України про призначення службової перевірки з окремих питань, пов`язаних із колишнім командувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України контр-адміралом ОСОБА_9 в межах досудового розслідування кримінального провадження внсеного до ЄРДР за № 42014000000000051 організовано збір та узагальнення інформації за визначеними в постанові питаннями, зокрема, встановлено, що ОСОБА_9 проходив військову службу у Збройних Силах України з 01.08.1991 року. На посаді командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України ОСОБА_9 проходив військову службу з 01 по 02 березня 2014 року. Також ОСОБА_9 тимчасово виконував обов`язки за вакантною посадою ІНФОРМАЦІЯ_5 з 17.00 28.02.2014 до 07.00 01.03.2014. В статті 4 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 548-XIV визначено, що службова діяльність військовослужбовців регулюється Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами. Повноваження Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України визначені Положенням про ІНФОРМАЦІЯ_5 , затвердженим наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 04.11.2013 №255 дск. ОСОБА_9 звільнений з посади командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України Указом Президента від 02 березня 2014 року за № 227/2014. При цьому конкретна причина усунення контр-адмірала ОСОБА_9 від виконання обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України не вказана. Разом з тим, згідно повідомлення, розміщеного 02.03.2014 на офіційному веб-сайті Міністерства оборони України, рішенням виконуючого обов`язків Міністра оборони України ОСОБА_9 відсторонений від виконання обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України за нездатність організувати управління військами в екстремальних умовах.

Відповідно до Положення про ІНФОРМАЦІЯ_5 , затвердженого наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 04.11.2013 №255 дск, командувач Військово-Морських Сил Збройних Сил України відповідає за: бойову та мобілізаційну готовність військ (сил) командування, успішне виконанням ними бойових завдань; протиповітряну оборону важливих державних об`єктів і застосування чергових сил ППО в зоні відповідальності; організацію кадрового забезпечення підпорядкованих військ (сил) відповідно до наданих повноважень; стан фінансового господарства, цільове використання коштів, виділених на утримання військ (сил) командування; підготовку, виховання, військову дисципліну, морально-психологічний стан особового складу; організацію та керівництво набуттям оперативних (бойових спроможностей) командуванням та підпорядкованими військами (силами); стан і збереження озброєння, боєприпасів, матеріально-технічних засобів та всебічне забезпечення військ (сил) командування; організацію і здійснення керівництва територіальною обороною у зоні відповідальності; охорону державної таємниці та додержання у військових частинах та установах командування принципів соціальної справедливості.

Згідно повідомлення Головного командного центру Збройних Сил України (Вих. № 313/1480 від 03.04.2014), по лінії оперативно-чергової служби в ніч з 27 на 28.02.2014 до Командування ВМС ЗС України було доведено розпорядження начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 27.02.2014 № 304/1/089-ск.

Також, на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.03.2014 "Про невідкладні заходи національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України", щодо забезпечення уведеного в дію Указом Президента України від 02.03.2014 №189/2014, виконуючим обов`язки Міністра оборони України прийнято рішення щодо виконання органами військового управління заходів приведення у відповідну ступінь бойової готовності, про що телеграмою від 02.03.2014 № 313/308 Головного командного центу Збройних Сил України інформацію було доведено до органів військового управління, у тому числі до ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Згідно повідомлення начальника Генерального Штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-лейтенанта ОСОБА_18 (від 02.03.2014 № 300/1/С/531), ОСОБА_9 всупереч цих рішень підписав наказ військовослужбовцям ВМС ЗС України повернутися до повсякденної діяльності, здати зброю на склади, а військову техніку повернути до місць зберігання. Також з цього повідомлення вбачається, що 02.03.2014 контр-адмірал ОСОБА_9 відмовився виконувати будь-які рішення, накази та розпорядження законних органів влади України, у тому числі виконуючого обов`язки Міністра оборони України ОСОБА_19 .

Громадянин ОСОБА_19 який у досліджуваний період виконував обов`язки Міністра оборони України, під час досудового розслідування дав свідчення, з яких вбачається, що ОСОБА_9 на другий день після початку виконання ним обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України спробував прийняти самостійне рішення на пониження ступеню бойової готовності з повної до повсякденної, а також видачі наказу про складання зброї на склади, повернення військової техніки на штатні місця та щодо не вчинення супротиву представникам збройних сил Російської Федерації. Зважаючи на викладене, ОСОБА_19 віддав ОСОБА_9 наказ продовжувати тримати кругову оборону, зброю не здавати, техніку на штатні місця не повертати та не допускати проникнення військовослужбовців збройних сил Російської Федерації на територію військових частин, а також категорично заборонив понижувати ступінь бойової готовності і віддав наказ зберігати ступінь готовності "ПОВНА" і не здавати зброю та техніку. Однак, після цього ОСОБА_19 отримав низку повідомлень по телефону від підлеглих командирів військових частин про те, що ОСОБА_9 направив до підпорядкованих військових частин шифр телеграму з приписом про необхідність пониження ступеню бойової готовності до рівня "повсякденна", здати зброю на склади, техніку в парк та не чинити супротиву військовослужбовцям збройних сил Російської Федерації проходити на території військових частин.

Подібні свідчення також надав начальник Генерального штабу - Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант ОСОБА_18 , та доповнив, що ОСОБА_9 в порушення наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України щодо забезпечення охорони та оборони аеродрому в м. Кіровськ наказав командиру військового підрозділу, що охороняв цей аеродром, залишити його. Також із свідчень вбачається, що ОСОБА_9 не виконав наказ начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України щодо виведення кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України на рейд.

Згідно свідчень першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-полковника ОСОБА_15 , ОСОБА_9 у другій половині дня 01.03.2014 через засоби масової інформації наказав військовослужбовцям Збройних Сил України не чинити опору військам Російської Федерації, здавати зброю у разі блокування військових містечок, а також у телефонному режимі через чергового ІНФОРМАЦІЯ_5 віддав наказ командирам усіх військових частин, розташованих в Автономній Республіці Крим (далі - АР Крим), скласти зброю та здатися військам Російської Федерації.

Крім того, до ІНФОРМАЦІЯ_6 направлена телеграма Генерального штабу Збройних Сил України від 02.03.2014 № 300/3/133 з вимогою до ОСОБА_9 прибути 03.03.2014 о 15.00 на нараду до Міністра оборони України (м. Київ). Також засобами АСУ "Дніпро" 03.03.2014 до управління особового складу Військово-Морських Сил Збройних Сил України була надіслана електронна копія витягу із наказу Міністерства оборони України (по особовому складу) від 02.03.2014 №92, згідно якого ОСОБА_9 з 02.03.2014 був зарахований у розпорядження Міністра оборони України. Цим же наказом визначено зарахування ОСОБА_9 на всі види забезпечення та у список Генерального штабу Збройних Сил місця служби України. Проте у вказаний строк до визначеного місця служби ОСОБА_9 не прибув.

У зв`язку з відсутністю відповідних документів Командування ВМС ЗС України, а також можливості опитати ОСОБА_9 , не встановлено, чи були доведені до останнього телеграма № 300/3/133 та копія витягу із наказу Міністерства оборони України №92.

Згідно повідомлення Головного оперативного управління Генерального штабу Збройних Сил України (від 19.03.2014 №304/2/600), самоусунення ОСОБА_9 від виконання обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України призвело до тимчасової втрати загального ІНФОРМАЦІЯ_7 та організації керівництва за відповідними напрямками діяльності. В свою чергу це поставило під загрозу життя військовослужбовців підпорядкованих військових частин (установ), а також збереження ввіреного їм військового майна.

Згідно повідомлення начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-лейтенанта ОСОБА_18 (від 02.03.2014 № 300/1/C/531), в умовах коли військовослужбовці збройних сил Російської Федерації захоплюють військові частини, руйнують військові комунікації, вилучають зброю та майно Збройних Сил України тощо, ОСОБА_9 наказав військовослужбовцям ВМС ЗС України не чинити опору російським військовослужбовцям.

Зі свідчень начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-лейтенанта ОСОБА_18 вбачається, що ОСОБА_9 в порушення наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України щодо забезпечення охорони та оборони аеродрому в м. Кіровськ наказав командиру військового підрозділу, що охороняв цей аеродром, залишити його. Внаслідок цього військовослужбовці Російської Федерації указаний аеродром захопили та вивели його з ладу, у зв`язку з чим Збройні Сили України втратили можливість використовувати зазначений аеродром, який в стратегічному плані був дуже важливим об`єктом для Збройних Сил України.

Також із свідчень генерал-лейтенанта ОСОБА_18 вбачається, що ОСОБА_9 не виконав наказ начальника Генерального штабу -Головнокомандувача Збройних Сил України щодо виведення кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України на рейд, в результаті чого їх було заблоковано військовослужбовцями Російської Федерації і вони не могли бути використані для виконання Збройними Силами України завдань щодо захисту територіальної цілісності та суверенітету України.

Згідно свідчень першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-полковника ОСОБА_15 , ОСОБА_9 у другій половині дня 01.03.2014 через засоби масової інформації наказав військовослужбовцям Збройних Сил України не чинити опору військам Російської Федерації, здавати зброю у разі блокування військових містечок, а також у телефонному режимі через чергового командування ВМС ЗС України віддав наказ командирам усіх військових частин, розташованих в АР Крим, скласти зброю та здатися військам Російської Федерації. Разом із тим, генерал-полковник ОСОБА_15 зазначив, що командири військових частин вказаний наказ ОСОБА_9 не виконали.

Зі свідчень виконуючого обов`язки Міністра оборони України ОСОБА_19 вбачається, що ОСОБА_9 схиляв військовослужбовців Збройних Сил України до переходу під командуванням самопроголошеної влади АР Крим та командування Чорноморського Флоту Російської Федерації, пропонуючи їм значні грошові кошти, квартири, нові кораблі та техніку, а також обіцяючи підвищення грошового забезпечення.

Вказаними вище діями ОСОБА_9 порушив вимоги ст.ст. 2, 11, 16, 30, 37, 58, 59 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 4, 5 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

Крім того, із процесуальних документів, складених під час досудового розслідування у кримінальному провадженні вбачається, що цим розслідуванням також встановлені факти порушення ОСОБА_9 вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст.ст. 11, 49 Статуту внутрішньої служби ЗС України, ст. 4 Дисциплінарного статуту ЗС України. Зазначені порушення полягали у публічній відмові виконувати будь-які рішення, накази та розпорядження законних органів влади України, прийнятті зобов`язання виконувати накази Верховного Головнокомандувача АР Крим і м. Севастополя, відданні наказу командирам усіх військових частин ВМС ЗС України скласти зброю та здатися військам Російської Федерації, повернутися до повсякденної діяльності, здати зброю на склади, а військову техніку повернути до місць зберігання. Тобто, в умовах, коли військовослужбовці збройних сил Російської Федерації захоплюють військові частини, руйнують військові комунікації, незаконно вилучають зброю та майно Збройних Сил України, ОСОБА_9 фактично наказав військовослужбовцям ВМС ЗС України не чинити опір російським військовослужбовцям на території АР Крим.

З матеріалів перевірки отриманих ІНФОРМАЦІЯ_8 вбачається, що тимчасово виконуючий обов`язків начальника Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майора ОСОБА_20 інформував, що рішення про приведення Збройних Сил України у ПОВНУ бойову готовність було ухвалено на підставі Указа Президента України від 02 березня 2014 року №189/2014 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 1 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності».

Командувач Військово-Морських Сил Збройних Сил України здійснює керівництво підтриманням бойової та мобілізаційної готовності підпорядкованих органів військового управління та частин на підставі повноважень визначених військовими статутами Збройних Сил України і Настановою з мобілізаційного розгортання Збройних Сил України затвердженою наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 07.02.2013 №01.

Також встановлено, що до повноважень командуючого Військово-Морських Сил Збройних Сил України не входить пониження ступіня бойової готовності та мобілізаційної готовності підпорядкованих військ (сил).

Відповідно до протоколу огляду від 26 квітня 2014 року проведеного старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 , встановлено, що серед матеріалів кримінального провадження за №42014010470000019 є документи, що містять інформацію про проведення підривної діяльності військовослужбовцями ЗС РФ на території АР Крим.

Відповідно до протоколу огляду від 21 березня 2014 року проведеного старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 , оглянуто відеозапис, який являє собою відеорепортаж, щодо подій в АР Крим телеканалу «UBR», в якому повідомлено про перехід екс-командувача ВМС України контр-адмірала ОСОБА_9 на сторону ВМС Криму. Зафіксовано звернення останнього до військовослужбовців морської піхоти ВМС ЗС України, а саме:

[…00:25 - Уже решено однозначно, о том, что Ваша боевая единица, как боевая единица, остается здесь.

00:31 - Значит, зарплату… Я тоже решил.

00:33 - Какую Вам буду платить и «кто?», «где?» обеспечен…]

Відповідно до протоколу огляду від 24 березня 2014 року проведеного старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 , встановлено, що на носії інформації - оптичному компакт-диску DVD-R фіолетового кольору з логотипом фірми «i-tech» знаходяться п`ять цифрових файлів, серед яких: відеозйомка, щодо звернення ОСОБА_9 до військовослужбовців морської піхоти ВМС ЗС України; звернення самопроголошеного прем`єр-міністра Автономної Республіки Крим ОСОБА_21 та присяги ОСОБА_9 на вірність народу Автономної Республіки Крим поряд із самопроголошеним прем`єр-міністром Автономної Республіки Крим ОСОБА_21 ; звернення ОСОБА_9 до офіцерів штабу Військово-Морських Сил Автономної Республіки Крим.

Зокрема цифровий файл з назвою «Присяга ОСОБА_41 Сдержит ли он её»- формату «.mp4», загальним розміром -1.25 МБ, загальною тривалістю - 00 годин 00 хвилин 29 секунд, містить запис складання ОСОБА_9 присяги:

[…Я, ОСОБА_9 , присягаю жителям Автономной Республики Крым, города-героя Севастополя, клянусь: строго выполнять приказы верховного главнокомандующего Автономной Республики Крым и города Севастополя, приказы утвержденных их командиров воинских частей и формирований, требований воинских уставов, клянусь: достойно выполнять воинский долг, мужественно защищать жизнь и свободу жителей Автономной Республики Крым и города Севастополя...]

Крім того, цифровий файл з назвою «СПУТНИК И ПОГРОМ Украинский флот переходит на сторону Крыма»- формату «.mp4», загальним розміром -8.01 МБ, загальною тривалістю - 00 годин 02 хвилин 21 секунд, містить аналогічний запис складання присяги ОСОБА_9 на вірність «Автономной Республики Крым и города Севастополя».

Крім того, протоколом огляду від 26 березня 2014 року проведеним старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 , оглянуто відеозапис, на якому зафіксовано повідомлення про перехід екс-командувача ВМС України контр-адмірала ОСОБА_9 на сторону ВМС Криму. Зафіксовано звернення останнього до військовослужбовців морської піхоти ВМС ЗС України.

Згідно протоколу огляду від 27 березня 2014 року проведеного старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_13 , встановлено, що на відеозаписі, зафіксовано повідомлення про перехід екс-командувача ВМС України контр-адмірала ОСОБА_9 на сторону ВМС Криму, та звернення останнього до військовослужбовців морської піхоти ВМС ЗС України під час збору особового складу командування ВМС ЗС України.

Відповідно до інформації, наданої на виконання доручення слідчого 3 відділу (з дислокацією у м. Херсон) СУ ГУ СБ України в АР Крим від 08.10.2021, 1 управлінням Департаменту військової контррозвідки Служби безпеки України від 09.11.2021, встановлено, що ОСОБА_9 у 2014 році виїхав за межі материкової частини України з подальшим переїздом на територію Російської Федерації З того часу та на час виконання доручення державний кордон України не перетинав й на материкову частину не в`їжджав. За наявними даними, останній продовжує перебувати на посаді заступника командувача Тихоокеанського флоту РФ, за своїми функціональними обов`язками займається питаннями будівництва кораблів на судноремонтних заводах Далекого Сходу .

Згідно листа начальника Головного управління військової розвідки Служби безпеки України від 14.11.2019 року, встановлено, що ОСОБА_9 з 2015 року проходив навчання у Військовій академії Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації (м. Москва). У листопаді 2018 року призначений на посаду заступника командувача Тихоокеанського флоту (ТОФ) ВМФ Росії. 08.11.2019 в Петровському залі Будинку офіцерів ТОВ (Владивосток) заступник командувача Тихоокеанського флоту контр-адмірал ОСОБА_9 проводив зустріч з військовими моряками Республіки Корея, які прибули з дружнім візитом до Російської Федерації у складі трьох кораблів. На теперішній час, ОСОБА_9 можливо мешкає у м. Владивосток, де дислокується командування зазначеного військового об`єднання.

Зазначені відеозаписи досліджені в судовому засіданні, у порядку ст. 359 КПК України.

Допитані у судовому засіданні, у відповідності до вимог положень ст. 352 КПК України та попереджені про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання, свідки щодо фактичних обставин справи вказали таке:

свідок ОСОБА_23 зазначив, що період часу лютий-березень 2014 року займав посаду старшого офіцера юридичної служби командування Збройних Морських Сил. Прямим начальником був полковник ОСОБА_24 . Раніше був помічником ОСОБА_9 , тоді навіть склалися товариські відносин, на момент надання показів не має жодних відносин. Під час проходження служби обвинувачений мав, на його думку, проукраїнські погляди, спілкувався українською мовою.

18-20 лютого 2024 року військовослужбовців привели до бойової готовності й вони весь час перебували на території командування, проживали там. Точної дати коли саме перейшли на казарму не пам`ятає. Згодом стало питання про видачу зброї, зброю видали, а, буквально через зателефонували з наказом здати зброю назад. Зброю здали, а потім туди прийшли російські військовослужбовці, які днів 5 там стояли. Їх ще не годували, бо вони просили їжу.

Де в той час був безпосередньо обвинувачений не знає.

01 березня 2014 року прийшла звістка що ОСОБА_9 призначили командувачем Збройних Морських Сил, а 02 березня 2014 року пройшла новина що обвинувачений прийняв присягу на вірність Кримському народу, і в інтернеті знайшли відео з присяги.

Ближче до вечора пішов слух, що ОСОБА_9 приїхав до командування і буде збирати військовослужбовців, коли всі вийшли на шикування свідок побачив обвинуваченого він стояв один, а коло нього 2-є людей в цивільному тактичному одязі з автоматом. Свідок особисто підійшов до обвинуваченого і запитав: «Це ж не правда?», а той опустив очі і сказав: «Ти нічого не розумієш. Ти не бачив того що бачив я». Обвинувачений в той час, на його думку, був пригніченим. Після цього відбулося шикування. ОСОБА_9 почав розповідати особовому складу які заробітні плати будуть у разі переход на бік РФ, що всі залишаться в Криму, казав що все буде добре, а Україна розвалиться. Свідок запитав що це зрада присязі, на що обвинувачений нічого не відповів.

Після цього всіх розпустили і кожен повернувся до виконання своїх обов`язків. 3 березня 2014 року повідомили, що хтось заїхав на територію військової частин для проведення переговори. Свідок з колегами перебували в одному місці, а т.в.о. ОСОБА_25 в іншому місці. В якийсь момент почалася якась метушня і всі зібралися і побігли до місця перебування командувача, там переебували «козачки», але їм дали відсіч. Потім знову відбулося шикування й ОСОБА_9 виступав, пропонуючи перехід на бік «Збройних Сил Криму», казав що всі залишаться на своїх місцях, і все буде добре. В цей час вийшов ОСОБА_25 і сказав щоб ОСОБА_9 покинув територію військової частини. Після цього свідок ОСОБА_9 особисто більше не бачив. Мережею інтернет ширилося відео як обвинувачений спілкувався у Феодосії та інших місцям з військовослужбовцями інших частин та переконував переходити до «Збройних Сил Криму» та РФ, так продовжувалося до 18.03.2014. Згодом відбувся штурм розташування командування. Проїхали «козачки», спецпризначенці до командування, наче викрали командувача, полізли та зняли наш прапор, а ОСОБА_26 і ОСОБА_27 стояли і дивилися на це все. Свідок в цей час намагався максимально зібрати й зберегти особові справи, так як їм сказали покинути штаб і 30 березня 2014 року вони виїхали.

Додав, що стан у ОСОБА_9 в ті дні був не зовсім добрий, взагалі свідок знав його досить харизматичною та розумною людиною, він завжди здавався людиною з власною точною зору, тому не відразу повірив у зраду. Проте, був, певною мірою кар`єристом, що могло зіграти роль, якщо були певні пропозиції кар`єрного зростання.

свідок ОСОБА_28 вказав, що був знайомий з обвинуваченим, який корткий час був командувачем 2014 році, відносити суто службові. ОСОБА_42 свідок на той момент займав посаду старшого інженера відділу охорони державної таємниці. Безпосередньо підпорядковувався ОСОБА_29 . Саме ОСОБА_9 не підпорядковувався. 1-2 березня 2014 року, будучи командувачем ОСОБА_9 закликав щодо переходу у збройні сили Республіки Крим, казав що все так і залишиться щодо структури, обіцяв підвищення заробітних плат та краще просування по посадах. Зазначав що Республіка Крим буде самостійна. Проте, як саме відбуватиметься перехід, збереження і обіцяне покращення не міг. Свідок також був присутній на шикуванні 02 березня 2014 року, кои ОСОБА_9 виступаючи перед особовим складом закликав перейти на інший бік. Присутні офіцери були обурені, а потім ОСОБА_25 попросив ОСОБА_9 покинути територію частини. 03.03.2014 ОСОБА_9 вже відсторонили, а в новинах показали як він приймав присягу на вірність Криму. Також свідку відомо,що обвинувачений їздив по іншим військовим частинах агітував за перехід на інший бік. Така інформація надходила з інших частин. Також повідомляли, що з ОСОБА_9 були особи, одягненні в цивільний одяг. Сам обвинувачений не пояснював хто ці люди, а говорив що будуть «Збройні Сили Криму".

свідок ОСОБА_30 вказав, що в кінці лютого ОСОБА_9 було призначено командувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України. На той час свідок обіймав посаду на юридичній службі на посаді офіцера, безпосереднім керівником на той час був ОСОБА_31 , ОСОБА_9 не підпорядковувався. Військовослужбовці з кінця лютого 2014 року перебували на території штабу без виїзду, ОСОБА_9 прослужив на посаді начальника день чи два. Потім 1 березня 2014 року ввечері зібрав особовий склад, і повідомив, що перейшов на бік самопроголошеної Республіки Криму та Севастополя та закликав здати зброю та перейти на їх бік. 2 березня 2014 року відбулося те саме, але вже за участі репортерів. Обвинувачений закликав особовий склад переходити на службу до «Збройних Сил Криму», посад, грошей та ресурсів вистачить всім. Закликав скласти зброю, казав що Миколаївська, Херсонська та Запорізька область теж виявили бажання перейти на їх бік. Намагався переконати особовий склад, обіцяв золоті гори. При цьому, обвинувачений весь час був під охороною озброєних осіб невідомих формувань, які були озброєні і в бронежилетах. З розмов серед колег чув, що ОСОБА_9 їздив на перемовини та прийняв відповідне рішення на користь іншої сторони. Доповнив, що наказ здати зброю ОСОБА_9 озвучив на шикувані особового складу.

свідок ОСОБА_31 вказав, з ОСОБА_9 познайомий з 2005 року, приходив військову службу і з цього часу почав періодично зустрічатися з останнім по робочих питаннях. Часто був начальником міжнародних навчань, очолював їх з української сторони. Під час спілкування ОСОБА_9 будь-яких поглядів чи висловлювань, які б викликали сумніви щодо відношення до України не допускав. Обвинувачений був як і всі військовослужбовці до анексії АР Крим. ОСОБА_9 був при командуванні Військово-Морських Сил, а свідок на той час був начальником юридичного відділу. Протягом трьох діб обвинувачений був його керівником. У лютому 2014 року військовослужбовці спостерігали за тим, що відбувається у Києві. І в Криму це все спостерігали. Коли ОСОБА_32 залишив посаду і втік, втік через Крим, було відомо про накопичення сил РФ. Нажаль ніяких дій з боку керівництва держави не відбулося, тому Військово-Морські Сили продлвжували діяли як в мирний час. Ввечері 28 лютого 2014 року ОСОБА_9 зібрав начальників, помічників і начальників провідних командувань на нараду. Крім керівників ніяких стоонніх чи незнайомих осіб не було. Свідок був секретарем наради, виступили ряд керівників, безпосередньо обвинувачений повідомив, що ОСОБА_33 немає в Києві, що призначили тимчасово виконувача обов`язків, про те, що всі залишаються вірні присязі, головне не допустити кровопролиття та бойових дій. Видно було що він нервував. ОСОБА_26 і ОСОБА_27 повідомили, що захворіли, і перебувають в госпіталі, і сказали вирішувати самим, ОСОБА_25 - сказав, що якщо буде напад на військову частину необхідно застосувати зброю. На цьому нарада була завершена. Свідок склав протокол наради, але запис не зберігся, тому що штаб в Одесі був знищений. Був файл, але протокол не побачив свого підписання тому що коли він зранку прийшов на службу ОСОБА_9 було не до протоколу. Протокол мав затвердити саме ОСОБА_9 , як головуючий, адже це була нарада за участі членів військової ради.

Потім ОСОБА_9 повідомив, що його запросили до штабу Чорноморського флоту РФ для спілкування. Свідок вказав що, тоді йому здавалося, що обвинувачений, на той час, не прийняв рішення стосовно подальших дій, начебто був налаштований патріотично, говорив не піддаватися на провокації. Наступного дня до Командування Військово Морських сил Севастополя на КПП прибули "зелені чоловічки", вони не чинили перешкод. Свідок залишався на території командування, там ночував, його підлеглі розповіли, що виставлена охорона. Вранці всім видали зброю. Обвинувачений поїхав на спілкування до штабу Чорноморського флоту РФ. Потім, через короткий проміжок часу, всіх оповістили про необхідність здати зброю в зброярну кімнату, і особовий склад пішов здавати зброю. Команда надійшла від командувача по системі внутрішнього зв`язку, тоді ще не було інформації про те, що обвинувачений зрадив. Письмового наказу про здачу зброї не було.

Далі прибув ОСОБА_9 , всі вийшли на шикування і обвинувачений почав казати що народ Криму створив свої збройні сили, розповідав про переваги які будуть по заробітній платі та матеріальному забезпеченню, покращенню умов служби і почав схиляти перейти на бік РФ.

Наступного дня зранку ОСОБА_9 і люди у формі «козачків» чоловік 15, та ще якісь люди в формі з навушниками та зброєю, можливо вони за ним наглядали, але погроз в його сторону не було, зайшли на територію командного центру з якого здійснювалося керівництво. А ввечері повідомили, що ОСОБА_9 зрадив, і з Києва передали телеграму, що він відсторонений від обов`язків та замість обвинуваченого виконувачем обов`язків призначено ОСОБА_35 » ОСОБА_36 намагалися викрасти, але офіцери не дали цьому статися, сталася потасовка, військовослужбовців Збройних Сил України було більше і вони виштовхали і козачків і ОСОБА_9 .. Наступного дня відбулося шикування, ОСОБА_9 надали слово і він почав агітувати щодо переходу на сторону РФ, розказував невимушено, слова були наче він їх завчив. Після цього ОСОБА_25 наказав вивести ОСОБА_9 та осіб, які були з ним, з території військової частини.

До 18.03.2014 свідок з іншими військовослужбовцями перебували на території військової частини, поки не відбулася окупація АР Криму. Потім стало ширитися відео як обвинувачений складає присягу народу Криму, це було неочікувано, ніхто не думав, що ОСОБА_9 таке вчинить. Пізніше свідок також дізнався, що обвинувачений їздив та агітував в інших частинах стосовно переходу на бік РФ.

Додав, що до подій лютого-березня 2014 року з Чорноморським флотом РФ були доволі тісні стосунки. Мали спільні паради, запрошували на якісь заходи та спільні святкування, тому ОСОБА_9 , напевно, не відчував якого страху бо він їх знав і вони його знали, тому міг погодитися на перемовини. ОСОБА_25 до штабу флоту РФ не їздив, і взагалі відмовився з цими особами мати будь-які зустрічі за межами території командування.

V. Оцінка доказів з зазначенням мотивів

Поняття доказів та доказування у кримінальному провадженні регламентовано Главою 4 КПК України.

Складовою процесу доказування у кримінальному провадженні є «предмет доказування», який визначається як коло закріплених у законі обставин, що повинні бути встановлені чи спростовані під час доказування у кожному кримінальному провадженні.

У кримінальному провадженні підлягають доказуванню: (1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); (2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; (3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат (ст. 91 КПК України).

Законодавець в ст. 94 КПК України вказує, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке є основою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні (постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17).

Водночас, суд досліджує докази безпосередньо (ч. 1 ст. 23 КПК України).

Саме кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом, позаяк сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом, що встановлено ст. 22 КПК України, адже вони, в силу ст. 26 КПК України, є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

Отже, у підсумку слід зауважити про таке, щодо доказів вказаних у п. ІV вироку.

а. за критерієм належності та допустимості

Згідно зі ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відповідно до ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Частина 1 статті 87 КПК України передбачає, що для визнання доказу недопустимим необхідно встановити, що при його отриманні істотно порушені права і свободи людини, гарантовані Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тоді як частина 2 цієї ж статті визначає, яке саме порушення суд має визнати істотним, істотність порушення прав і свобод у інших випадках має вирішуватися судом, виходячи з обставин порушення та їх впливу на отримання доказів.

Вищеназвані норми закону не передбачають, що будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 01 грудня 2020 року у справі № 318/292/18).

Вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до наданих сторонами доказів, суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті (правова позиція, викладена у постановах ВС від 28 січня 2020 року у справі № 359/7742/17 та від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к).

Визнаючи доказ недопустимим відповідно до ч. 2 або ч. 3 ст. 87 КПК України, суд має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення. Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 КПК України, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції України та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми. Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору ч.1 ст.87 КПК України, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим (правова позиція, викладена у постанові ВС від 8 жовтня 2019 року у справі №639/8329/14-к).

Тобто, будь-яке процесуальне порушення, допущене в ході збирання доказів, саме по собі не може бути підставою для визнання їх недопустимими. У зв`язку із цим, за наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду (правова позиція, викладена у постанові ВС від 06 липня 2021 року у справі №720/49/19).

Повертаючись до обставин даної справи, Суд зауважує, що вважає такий підхід правильним, оскільки він ґрунтується на розумінні, що для прийняття рішення у справі суд має отримати якомога більшу інформацію щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, забезпечивши сторонам можливість у змагальній процедурі перевірити та заперечити цю інформацію. Виключення доказів, які можуть мати стосунок до важливих фактів справи, є крайнім заходом, який має застосовуватися у разі, якщо іншими засобами неможливо усунути фактори, які перешкоджають забезпеченню справедливого судового розгляду.

Безумовно, істотне порушення фундаментальних прав і свобод особи - отримання доказів внаслідок поганого поводження, порушення права не свідчити проти себе та на правову допомогу захисника тощо - не може бути терпимим у правосудді, і суди мають протистояти таким порушенням для того, щоб органи правопорядку не перетворили такі методи у звичайну практику.

Водночас порушення тих чи інших численних формальностей, які регулюють порядок проведення кримінального розслідування чи окремих процесуальних дій і які жодним чином не зачіпають права і свободи особи, мають оцінюватися виходячи з балансу конкуруючих інтересів: потреби суспільства у розкритті злочину і покаранні злочинця та важливості тих формальностей для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.

Як наслідок слід зазначити, що, вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до доказів зазначених у блоці (v) п. ІV вироку, Суд констатує, що підстав для визнання досліджених доказів неналежними або ж недопустимими не убачає, у світлі такого.

Вказані докази отримані у порядку ст. 93 КПК та у ході слідчої дії - оглядів, відповідно до ст. 223, 237 КПК.

Положення ст. 93 КПК дотримані. При цьому необхідно зважати на те, що згідно з ч. 4 ст. 132 КПК для оцінки потреб досудового розслідування варто враховувати можливість отримати речі й документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні, без застосування заходу забезпечення кримінального провадження.

Отримання тимчасового доступу до речей, документів і, за наявності підстав для того, розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів, обумовлене, за приписами ст. 163 КПК, необхідністю доведення стороною кримінального провадження наявності достатніх підстав вважати, що без такого доступу та вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.

За відсутності таких обставин, тим більше за умови добровільного надання особою, у володінні яких перебувають певні документи, не виникає підстав та умов до звернення з клопотанням до слідчого судді стосовно застосування заходів забезпечення кримінального провадження у виді тимчасового доступу до документів і речей (див. з цього ж питання в т.ч. позицію ККС ВС у постанові від 31 березня 2021 року в справі № 333/1539/16-к).

Вимоги ст. 237 КПК щодо умов огляду дотримано.

При цьому Суд ураховує те, що в постанові від 27 жовтня 2021 року в справі № 759/7443/17 Верховний Суд у т.ч. зауважив, що є безпредметними аргументи захисту в частині того, що протоколи огляду інтернет-ресурсів є недопустимими та неналежними доказами, оскільки здобуті в порядку, не передбаченому КПК (не встановлено офіційного існування інтернет-ресурсів їх власників та користувачів, а також відповідальних осіб за розміщення інформації на них і її перевірку), та не підтверджують існування рішень, за якими можливо ідентифікувати особу обвинуваченого.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості обвинуваченого суди посилалися, зокрема, на протокол огляду сайтів «судових органів Республіки Крим» і протокол огляду інтернет-видань, відповідно до якого оглянуто розміщені на офіційних сайтах президента РФ та верховного суду РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим.

Цими протоколами було встановлено, що обвинувачений був чинним «суддею» РФ і активно здійснював правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства РФ за його участі «судовими рішеннями».

Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет-сайтів та офіційного сайту президента РФ і ВС РФ недопустимими і неналежними доказами Верховний Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади РФ, загальнодоступні в мережі Інтернет.

Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Водночас Суд в цій справі надходить тотожних висновків, що і ВС у справі № 759/7443/17, адже як слідчі дії є тотожними, так і з`ясовані обставини у ході їх проведення, та й сам спосіб їх установлення.

Підстав для визнання вказаних протоколів, якими здійснено огляд відеозаписів та офіційного сайту президента РФ недопустимими і неналежними доказами Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади РФ, загальнодоступні в мережі Інтернет. Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Проаналізувавши досліджені докази у справі в сукупності, суд вважає їх достовірними, допустимими, об`єктивно та послідовно підтверджуючими встановлені судом обставини та винність ОСОБА_9 у скоєнні кримінального правопорушення. Суд сприймає, як належні та достатні докази показання свідків: ОСОБА_37 , ОСОБА_23 , ОСОБА_28 , ОСОБА_38 , оскільки їх покази були послідовними щодо обставин, які мали істотне значення для правильного вирішення справи, а саме: щодо часу, місця, способу вчинення кримінальних правопорушень та щодо особи, яка їх вчинила. Покази цих свідків були логічними та узгоджуються з іншими дослідженими судом доказами. Судом також не виявлено даних, які б давали підстави вважати, що свідки з будь-яких причин обмовили чи могли обмовити обвинуваченого. Крім того, зазначені свідки були у встановленому КПК України порядку попереджені про кримінальну відповідальність за ст.ст.384,385КК України та приведені до присяги.

Доводи сторони захисту щодо відсутності кваліфікуючих ознак переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, судом відхиляються з огляду на докази надані стороною обвинувачення у їх сукупності.

b. щодо дотримання порядку встановленого КПК України

Також Суд аналізуючи дотримання в цілому порядку визначеного КПК, зауважує, що Верховний Суд у постанові від 20 березня 2018 року в справі № 753 /11828/13-к указав, що у змагальному процесі повинні розглядатися не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, а й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти останніх.

У ракурсі того, що порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), - це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій (див. постанову Верховного суду України від 16 березня 2017 року у справі № 671/463/15-к).

У цій справі порядок, встановлений КПК дотримано.

Дотримано положення ст. 216 КПК в редакції чинній на дату порушення кримінального провадження з якого виділено дане.

При такому виділенні дотримані положення КПК, у т.ч. ст. 217. Перелік матеріалів котрі було виділено у справі наявний та був відкритий стороні захисту.

В частині розшуку, то слід відмітити, що згідно з п. 20-1 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК можливо виділити три категорії підозрюваних, окрім неповнолітнього, стосовно яких могло здійснюватися спеціальне досудове розслідування на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо зазначеного у цьому пункті переліку злочинних діянь, у тому числі щодо злочину, передбаченого ст. 111 КК, а саме: підозрюваного, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук; підозрюваного, який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності; підозрюваного, стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції.

Відповідно, для здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваного, який перебуває на тимчасово окупованій території України, не ставилася вимога щодо оголошення цього підозрюваного у міждержавний та/або міжнародний розшук.

При цьому, виходячи з міжнародно-правових актів та національного законодавства, тимчасова окупація частини території України внаслідок збройної агресії РФ не змінює статусу АР Крим, що залишається територією суверенної держави Україна.

Разом з тим слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва під час розгляду клопотання прокурора про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування встановив, що за наявними фактичними даними підозрюваний постійно перебуває на тимчасово окупованій території України - в АР Крим.

А тому Суд вважає, що у цьому кримінальному провадженні здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваного, котрий постійно перебував на тимчасово окупованій території України - в АР Крим, без оголошення його в міжнародний розшук відповідає приписам пункту 20-1 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК та не може свідчити про порушення гарантій щодо заборони дискримінації згідно з п. 1 ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

Обвинувальний акт складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.

Копії цього процесуального документа відповідно до приписів ч. 2 ст. 297-5 КПК України були вручені захиснику.

Щодо зміни обвинувачення в суді, то слід зауважити, що відповідно до ст. 338 КПК з метою зміни правової кваліфікації та/або обсягу обвинувачення прокурор має право змінити обвинувачення, якщо під час судового розгляду встановлені нові фактичні обставини кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа.

При зміні обвинувачення прокурором були дотримані вимоги ч. 2 ст. 338, ст. 341 КПК.

Так, зміну обвинувачення прокурору погодженого першим заступником керівника прокуратури. Обвинувальний акт сформований у порядку ст. 338, 341 КПК долучено до матеріалів кримінального провадження.

Копію обвинувального акта вручено захиснику. В газеті «Урядовий кур`єр» у випуску від 21 березня 2026 року про зміну обвинувачення поінформовано обвинуваченого.

Розгляд провадження був відкладений на строк визначений ч. 4 ст. 338 КПК. Після закінчення цього строку судовий розгляд продовжився.

Також слід відмітити, що ВС у справах № 587/3056/15-к (постанова від 18.06.2020), № 504/3802/15-к (постанова від 10.09.2020), № 533/285/19 (постанова від 10.02.2021), № 360/1322/18 (постанова від 25.02.2021) окреслив підхід та алгоритми при дотримані яких зміна обвинувачення є дійсною та учиненню з дотримання вимог КПК, а саме у разі виконання порядку визначеного ст. 338, 341 КПК, у т.ч. касаційний суд в наведених справа відмітив, що немає потреби здійснювати повторно дослідження доказів після цієї дії у разі згоди сторін на це та відсутність їхніх аргументів, котрі указували б на таку потребу (справа № 360/1322/18).

В цій справі, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що прокурор у судовому засіданні після дослідження усього обсягу доказів змінив пред`явлене обвинувачення. Змінене обвинувачення було вручено учасникам провадження для ознайомлення, а розгляд справи відкладено для надання можливості підготуватися до захисту проти нового обвинувачення. Судом у повній мірі дотримано вимоги ст. 338 КПК України. Потім сторони підтвердили, що суть зміненого обвинувачення зрозуміла. При цьому учасники процесу зазначили, що потреби повторно вивчати досліджені докази до зміни немає.

Щодо підсудності, то слід зауважити, що це кримінальне провадження підсудне даному місцевому суду. Так, прокурор у кримінальному провадженні - прокурор відділу нагляду за додержанням законів органом Служби Безпеки України, Державної прикордонної служби та процесуального і публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя ОСОБА_39 , у порядку ст. 291 КПК України, ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», звернувся до Київського апеляційного суду з питанням визначення підсудності цього кримінального провадження.

Згідно ухвали Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року це кримінальне провадження направлено для розгляду до Дніпровського районного суду міста Києва.

Щодо громадянства України обвинуваченого, то Суд в ключі норм Конституції України, законів України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України», від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» констатує, що обвинувачений є громадянином України.

Крім того, відповідно до положень ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 року № 2235-III, який визначає підстави і порядок набуття та припинення громадянства України, законодавство у цій сфері ґрунтується на принципах: єдиного громадянства, якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; збереження громадянства України незалежно від місця проживання (ст. 2). Громадянство України припиняється внаслідок виходу з громадянства України за клопотанням громадянина України та втрати громадянства України внаслідок добровільного набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави (ст. ст. 17, 18 та 19). При цьому, вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України, а не допускається, якщо особі в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Датою припинення громадянства України у всіх випадках є дата видання відповідного Указу Президента України (ст. ст. 18 та 19). Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов`язки громадянина України (ст. 20).

Суд при цьому бере до уваги, що законодавство РФ визначає підстави набуття та припинення громадянства РФ, проте не може вирішувати питання припинення громадянства іншої країни, в тому числі України.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують Європейську конвенцію з прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно, ураховуючи приписи зазначених нормативно-правових актів законодавства України Суд вважає, що обвинувачений на час ухвалення вироку залишається громадянином України незалежно від місця проживання, оскільки примусове автоматичне набуття ним, як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати громадянства України.

Набуття громадянства РФ не впливає на зміст правових відносин з Україною, за якими він визнається лише громадянином України (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17).

с. за критеріями передбаченими ст. 94 КПК України (достатність доказів)

Згідно ч. 1 ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, […], покладається на […] прокурора […].

Відповідно до ст. 94. Оцінка доказів КПК слідує, що суд здійснює таку оцінку за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення , з урахуванням того, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

В постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17 зауважено, що законодавець в ст. 94 КПК вказує, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке є основою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням віддзеркалює незалежність суду у здійсненні процесуальних функцій, оскільки за своїм змістом є впевненістю в тому, що судом надано правильну оцінку процесуальним джерелам доказів, засобам доказування і встановленим фактам, і що ухвалений із дотриманням правил ст. 94 КПК висновок щодо питань, які поставлені перед судом в кримінальному провадженні його учасниками, є правильним в контексті стандарту доведення поза розумним сумнівом винуватості (невинуватості) особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.

Такий стандарт доказування передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на недоведеності важливих для справи обставин або певних установлених судом обставинах, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення.

З іншого боку, для дотримання цього стандарту недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту.

Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

В цій ситуації, у порядку ч. 1 ст. 92 КПК, прокурор, за наслідками розгляду провадження, обставини визначені ч. 1 ст. 91 цього Кодексу довів поза розумним сумнівом.

Враховуючи зазначене, Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, у порядку ст. 94 КПК, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 111 КК за обставин, встановлених судом.

У тому числі такі висновки слідують саме з сукупності досліджених доказів судом, в т.ч. сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

При формуванні такого підходу Суд ураховує, що в постанові від 07 грудня 2020 року в справі № 728/578/19 Верховний Суд указав, що чинний КПК мне містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

Навпаки, як засвідчує судова практика, доказування тих чи інших обставин злочину досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх, у тому числі непрямих доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою.

Докази вказані у п. ІV цього вироку в своїй сукупності дозволяють сформувати таку картину тогочасних подій у житті обвинуваченого.

Будучи військовослужбовцем Збройних Сил України та займаючи посаду командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України контр-адмірал ОСОБА_9 , реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, особисто взяв участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних військових формувань.

Зокрема, використовуючи власні теоретичні знання і практичні навички, склав присягу на вірність «народу АР Крим» та після окупації продовжив нести службу в незаконно створених на тимчасово окупованій території України «військових формувань» РФ.

Надалі, обвинувачений в 2015 році проходив навчання у Військовій академії Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації (м. Москва). А уже в листопаді 2018 року призначений на посаду заступника командувача Тихоокеанського флоту (ТОФ) ВМФ Росії. 08.11.2019 в Петровському залі Будинку офіцерів ТОВ (Владивосток) заступник командувача Тихоокеанського флоту контр-адмірал ОСОБА_9 проводив зустріч з військовими моряками Республіки Корея, які прибули з дружнім візитом до Російської Федерації у складі трьох кораблів. Що вказує на активний розвиток та участь у формуванні збройний сил Російської Федерації.

Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення обвинуваченим фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про його професійний рівень, як військовослужбовця рангу контр-адмірал.

На свідомий і добровільний характер дій з надання допомоги РФ в проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку.

Схожу позицію висловив Апеляційний суд Запорізької області у справі № 331/19/15-к (провадження 11-кп/778/1966/15) де, судова колегія окремо звертає свою увагу на те, що державна зрада вчинена не звичайним громадянином, а військовослужбовцем, більш того, офіцером, до кола професійних обов`язків якого безпосередньо входить обов`язок боронити національну безпеку країни. Обвинувачений складав присягу на вірність народу України, присягаючи завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю. Обвинувачений, будучи офіцером, клявся захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Більш того, саме в час, коли держава і народ України, як ніколи потребували неухильного дотримання і виконання такої присяги, офіцер обвинувачений за власної ініціативи без будь-яких на те причин і підстав зрадив державу, застосувавши при цьому ще й надані йому повноваження.

У даній справі обвинувачений, будучи військовослужбовецем такого високого рангу як контр-адмірал ЗСУ, безумовно володіє спеціальними знаннями щодо бойової техніки та озброєння, маючи високий рівень обізнаності у воєнній справі може неабияк сприяти супротивнику у боротьбі проти України. При переході на бік ворога, така особа може «розкрити усі сильні та слабкі місця» української сторони з приводу стану бойової готовності тощо. Внаслідок такої «допомоги» може бути завдана непоправна шкода національній безпеці України.

Як наслідок в підсумку Суд констатує, що цими процесуальними джерелами доказів, у розумінні ст. 84 КПК, в їх сукупності, підтверджуються обставини регламентовані ст. 91 того ж Кодексу.

При цьому, Суд поважає права і свободи громадян, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства, однак констатує, що обвинувачений, як військовослужбовець, тим більше командувач Військово-Морських Збройних Сил України, отже публічна особа, що наділена правом, мав би розраховувати на те, що і від нього вимагатимуть поважливого ставлення до права.

VІ. Формулювання обвинувачення із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і його мотивів

Отже, враховуючи встановлені за наслідками цього судового розгляду, на підставі досліджених доказів, обставини Суд визнає доведеним, що ОСОБА_9 , будучи громадянином України, контр-адміралом Збройних Сил України, обіймаючи посаду командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, будучи зобов`язаним відповідно до ст. 1 Закону України «Про Збройні Сили України» стримувати, локалізувати i нейтралізувати збройні конфлікти, а при необхідності - надати відсіч збройній агресії з моря як самостійно, так і у взаємодії з іншими видами Збройних Сил України, військовими формуваннями, правоохоронними органами, ігноруючи свій конституційний обов`язок громадянина України, усвідомлюючи наявність збройного конфлікту, діючи умисно, вирішив стати на шлях державної зради та перейти на бік ворога у період збройного конфлікту, а також надати іноземній державі - Російській Федерації, іноземній організації та їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.

Так, реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на вчинення державної зради, ОСОБА_9 було відомо, що з 20.02.2014 на території України в Автономній Республіці Крим та в м. Севастополі триває збройний конфлікт, розпочатий іноземною державою - Російською Федерацією, у тому числі керівництвом Чорноморського флоту Російської Федерації та військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації проти України, який серед іншого також полягав у блокуванні діяльності військових частин, установ та органів військового управління Збройних Сил України, погрозах щодо їх збройного захоплення, пошкодженні засобів зв`язку та комунікацій, спробах заволодіння зброєю, військовою технікою та іншим військовим майном Збройних Сил України, закликах до військовослужбовців Збройних Сил України про перехід під командування самопроголошеного командувача збройних сил Автономної Республіки Крим ОСОБА_21 .

Громадянин України, військовослужбовець Збройних Сил України ОСОБА_9 , обіймаючи посаду командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, діючи з прямим умислом на вчинення державної зради у формі переходу на бік ворога в період збройного конфлікту та наданні іноземній державі Російській Федерації, іноземній організації та їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, 01.03.2014, перебуваючи у м. Севастополь, в одному з приміщень Військово-Морських Сил Збройних Сил України за точно не встановленою адресою, усвідомлюючи наявність збройного конфлікту та наслідки своїх дій, у порушення військової присяги та вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст.ст. 11, 49 Статуту внутрішньої служби ЗС України, ст. 4 Дисциплінарного статуту ЗС України, видав наказ підпорядкованим підрозділам Збройних Сил України і публічно закликав до невиконання наказів Міністра оборони України, складання зброї, повернення особового складу до повсякденної діяльності, а військової техніки до місць зберігання, нездійснення супротиву наведеним підривним діям військових підрозділів Російської Федерації.

Також, ОСОБА_9 , обіймаючи посаду командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, а у подальшому - 02.03.2014 будучи відстороненим від виконання обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, у точно невстановлений досудовим розслідуванням та судовим розглядом час, водночас не раніше 01.03.2014 та не пізніше 03.03.2014, діючи з прямим умислом на вчинення державної зради у формі переходу на бік ворога в період збройного конфлікту та наданні іноземній державі Російській Федерації, іноземній організації та їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, усвідомлюючи наявність збройного конфлікту та наслідки своїх дій, перебуваючи на території Кримського півострову, за точно невстановленою адресою, у порушення військової присяги та вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст.ст. 11, 49 Статуту внутрішньої служби ЗС України, ст. 4 Дисциплінарного статуту ЗС України, неодноразово закликав військовослужбовців Збройних Сил України перейти під командування самопроголошеного головнокомандувача збройних сил Автономної Республіки Крим та м. Севастополя ОСОБА_21 .

Крім цього, у точно невстановлений досудовим розслідуванням та судовим розглядом час, водночас не раніше 01.03.2014 та не пізніше 02.03.2014, громадянин України, військовослужбовець Збройних Сил України ОСОБА_9 , діючи з прямим умислом на вчинення державної зради, перебуваючи у приміщенні на території Кримського півострову, за точно невстановленою адресою, у порушення військової присяги, вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст.ст. 11, 49 Статуту Внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, маючи на меті перейти на бік ворога у період збройного конфлікту, а також надати іноземній державі - Російській Федерації, іноземній організації та їх представникам допомогу у проведенні підривної діяльності проти України на шкоду її суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності та державній безпеці, публічно зробив заяву перед особовим складом ВМС ЗС України, представниками засобів масової інформації та невстановленими в ході досудового розслідування та судового розгляду особами: представниками іноземної держави - Російської Федерації, іноземної організації, про те, що він відмовляється виконувати будь-які рішення, накази та розпорядження законних органів влади України, у тому числі Міністра оборони України ОСОБА_19 , зобов`язався виконувати накази ОСОБА_21 , який самопроголосив себе головнокомандувачем збройних сил Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

З наведеного слідує, що громадянин України, військовослужбовець Збройних Сил України ОСОБА_9 , обіймаючи посаду командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, а у подальшому з 02.03.2014 будучи відстороненим від виконання обов`язків командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, перебуваючи на тимчасово окупованій території України - Кримському півострові, у точно невстановлений досудовим розслідуванням та судовим розглядом час, водночас не раніше 01.03.2014 та не пізніше 03.03.2014, усвідомлюючи наявність збройного конфлікту, у порушення військової присяги та вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст.ст. 11, 49 Статуту внутрішньої служби ЗС України, ст. 4 Дисциплінарного статуту ЗС України, діючи умисно, на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності та державній безпеці України, за наведених вище обставин, перейшов на бік ворога у період збройного конфлікту та надав Російській Федерації, тобто іноземній державі, іноземній організації та їх представникам, допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.

VІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачен ий

При кваліфікації дій обвинуваченого, Суд враховує, що Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об`єктивних і суб`єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Обов`язковими (універсальними) елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: 1) об`єкт кримінального правопорушення; 2) об`єктивна сторона кримінального правопорушення; 3) суб`єктивна сторона кримінального правопорушення; 4) суб`єкт кримінального правопорушення.

Об`єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне правопорушення і чому воно завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об`єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об`єкту кримінального правопорушення.

Суб`єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК, див. постанову Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2023 року в справі №761/37225/20).

В цьому випадку слід врахувати, що ч. 1 ст. 111 КК (в редакціях чинних на дату описуваних в справі подій) у собі передбачає відповідальність за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Термін «підривна діяльність» вживається в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларації Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших й в ключі з позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17, дає можливість в своїй сукупності констатувати, що він (термін «підривна діяльність»), у контексті положень ст. 111 КК України, визнає підривною діяльністю дії спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Суд в цій справі додатково зауважує, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду державній безпеці України.

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність яка створює загрози національній безпеці України.

Слова «на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України» визначають суб`єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільне небезпечних наслідків діяння.

Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111 КК.

При цьому мотив, тобто внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально караного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого, не є визначальною ознакою для кваліфікації конкретного діяння за ст. 111 КК.

З об`єктивної сторони, державна зрада характеризується наданням іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації, чи виконання конкретного злочину, схиляння до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.

У цьому випадку, Суд враховував, що згідно вимог Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України.

ОСОБА_9 є громадянином України. Разом з тим, він не дотримався Конституції України та законів України, зрадив присягу дану народу України, й вчинив дії, котрі визнані судом доведеними з числа вказаних у п. VІ вироку.

З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, Суд кваліфікує дії ОСОБА_9 за ч. 1 ст. 111 КК України (в редакції Законів України від 28.02.2014 № 1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»), державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, надання іноземній державі, іноземній організації та їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Окрім цього Суд врахував, що Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2018 року у справі № 686/6613/16-к вказав, що у разі визнання особи винуватою у вчиненні декількох діянь, які відповідають складу злочину, передбаченого однією і тією самою статтею (частиною статті) закону про кримінальну відповідальність, всі ці діяння кваліфікуються в сукупності за відповідною статтею (частиною статті) лише один раз і окремої кваліфікації не потребують.

Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, Суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.

Також, не можливо оминути того, що в постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17 Верховний Суд зауважив, що в контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Отже, Верховний Суд робить висновок, що застосування ст. 111 КК України в таких випадку є передбачуваним й не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З вказаною позицією ВС у справі № 759/5737/17 погоджується і Суд в цій справі, оскільки, як уже зауважено судом, вказаний термін («підривна діяльність») давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині, зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в вище вказаних Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй та інших.

Водночас, Суд деталізує, висунуте обвинувачення в тій частині, що обвинуваченого, згідно Указу Президента України № 188/2014 від 01 березня 2014 року призначено командувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

Така деталізація не впливає на характер, об`єм та суть висунутого обвинувачення, відповідно і не порушує право на захист особи, позаяк вказані неточності містять характер описок.

VІІІ. Покарання

Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

З урахуванням того, що за ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер та, що Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) .

Окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину (див. те ж рішення КС України, п. 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від08 липня 2020 року в справі № 1-42/2004).

Даний принцип (індивідуалізації юридичної відповідальності) має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди (див. рішення Конституційного Суду України від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року).

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

В цій ситуації, обставин, що пом`якшують покарання або ж обтяжують його, відповідно до ст. 66, 67 КК України, не встановлено.

Водночас, Суд враховує, що обвинувачений раніше не судимий, спосіб життя (див. дані установочної частині цього рішення); позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання; ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: класифікацію за ст. 12 КК, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій та вважає за необхідне призначити покарання, в силу ст. 5 КК України, у межах санкції частини першої статті 111 КК (в редакції Законів України від 28.02.2014 №1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» у виді позбавлення волі.

Підстав для звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, у відповідності до вимог ст. 75 КК України, або ж застосування ст. 69 КК України, чи норм ст. 69-1 КК України до обвинуваченого, Суд не знаходить, у зв`язку з відсутністю передумов за яких дані правові норми мають змогу бути застосовані, та оскільки однозначно переконаний в тому, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 65 КК України, визначена даним вироком міра покарання є достатньою для виправлення обвинуваченого та попередження нових кримінальних правопорушень.

Щодо «позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю», то слід зауважити, що Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 04 вересня 2023 року в справі №404/2081/22 зазначила, що згідно з положеннями ст. 55 КК у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення.

Власне, враховуючи дані про особу винного та характер обвинувачення за ст. 111 КК України, Суд вбачає необхідним застосування додаткового покарання саме у виді позбавлення права займати посади у військових формуваннях, судових та правоохоронних органах строком на 3 (три) роки.

Крім того, на переконання суду, вчинивши зазначене кримінальне правопорушення обвинувачений певним чином дискредитував себе як військовослужбовець, чим завдав шкоду авторитету Збройних Сил України, що є підставою для застосування до нього ст. 54 КК України, згідно якої засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Щодо конфіскації майна, то слід враховувати, що згідно положень ч. 2 ст. 59 КК покарання у виді конфіскації майна встановлюється, зокрема, за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, і може бути призначене лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, його тривалість, а також дані про особу обвинуваченого, Суд вважає за необхідне призначити додаткове покарання у виді конфіскації всього належного йому майна.

Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом покарання щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.

ІХ. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом

Строк відбуття покарання обвинуваченому слід обчислювати з моменту затримання в порядку виконання даного вироку.

Питання речових доказів вирішено згідно ст. 100 КПК України.

Цивільного позову не заявлено.

Щодо арешту майна обвинуваченого, то згідно ч. 4 ст. 174 КПК суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку не призначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2015 року №757/6235/15-к накладено арешт на автомобіль легковий CHEVROLET CAPTIVA, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , номер кузова НОМЕР_3 .

Згідно ч. 1 ст. 49 КВК України конфіскації підлягає майно, що є власністю засудженого, в тому числі його частка у спільній власності, статутному фонді суб`єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що знаходяться на рахунках і на вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане засудженим у довірче управління.

Тому, оскільки Суд дійшов висновку про призначення покарання у виді конфіскації майна та арештоване майно, відповідає критеріям ч. 1 ст. 49 КВК, питання скасування арешту з нього за вказаною ухвалою слідчого судді не постає.

На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

у х в а л и в :

ОСОБА_9 визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні за частиною першою статті 111 Кримінального кодексу України (в редакції Законів України від 08.04.2014 №1183-VІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України») та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 15 (п`ятнадцять) років з конфіскацією майна, з позбавленням військового звання «контр-адмірал», присвоєного Указом Президента України від 06 грудня 2012 року № 684/2012 та з позбавлення права займати посади у військових формуваннях, судових та правоохоронних органах строком на 3 (три) роки.

Строк відбуття покарання ОСОБА_9 обчислювати з моменту затримання в порядку виконання вироку.

Строк додаткового покарання ОСОБА_9 у виді позбавлення права займати посади у військових формуваннях, судових та правоохоронних органах обчислювати з моменту відбуття основного покарання у виді позбавлення волі.

Вирок може бути оскаржено протягом 30 днів з дня проголошення до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва.

Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні. Копію вироку, яка підлягає врученню ОСОБА_9 , вручити захиснику, а інформацію про вирок опублікувати в газеті «Голос України» та на офіційному веб-сайті суду відповідно до вимог статті 323 КПК України.

С у д д я ОСОБА_40