Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №752/25346/26 — Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/25346/26

Провадження № 2-о/752/584/26

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

05 жовтня 2026 року м. Київ

Голосіївський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Кирильчук І. А.,

при секретарі - Сінчук І.А.,

за участю:

заявника (в режимі відеоконференції) - ОСОБА_1

представника заявника - адвоката Боровенко Віри Сергіївни

заінтересованих осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

в с т а н о в и в:

У провадження Голосіївського районного суду міста Києва надійшла цивільна справа за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що протягом тривалого часу зазнає психологічного домашнього насильства з боку своїх батьків - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яке, на її переконання, проявляється у здійсненні психологічного тиску, порушенні особистих меж, нав`язуванні небажаного спілкування, втручанні у приватне життя та використанні матеріальної допомоги як способу впливу на її волевиявлення.

Заявниця вказувала, що у червні 2026 року повідомила батьків про своє рішення припинити з ними особисте спілкування, після чого заблокувала доступні їй канали телефонного та електронного зв`язку. Проте, за її твердженнями, заінтересовані особи продовжували здійснювати спроби встановлення контакту, зокрема телефонували їй, зверталися до її знайомих та родичів, здійснювали грошові перекази й оплату окремих витрат.

Крім того, заявниця посилалася на те, що 19 липня 2026 року батьки без попереднього погодження прибули до місця її проживання, намагалися встановити з нею особистий контакт, у зв`язку із чим вона звернулася до працівників поліції.

Також ОСОБА_1 зазначала, що її мати зверталася до третіх осіб із повідомленнями щодо можливих порушень психічного здоров`я доньки, зокрема висловлювала припущення про наявність у неї психічного захворювання, що заявниця розцінює як дискредитацію та форму психологічного впливу.

На переконання заявниці, зазначені дії мають систематичний характер, спричиняють їй психологічні страждання, почуття страху та емоційної невпевненості, а тому існує ризик продовження або повторення домашнього насильства.

У зв`язку із цим заявниця просила:

видати стосовно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обмежувальний припис строком на шість місяців, яким застосувати до нього такі заходи тимчасового обмеження прав:

заборонити наближатися на відстань менше 100 метрів до місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

заборонити особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_2 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;

заборонити вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

видати стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обмежувальний припис строком на шість місяців, яким застосувати до неї такі заходи тимчасового обмеження прав:

заборонити наближатися на відстань менше 100 метрів до місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

заборонити особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_3 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;

заборонити вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб

У судовому засіданні заявниця ОСОБА_1 , яка брала участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, підтримала подану заяву та просила її задовольнити. Пояснила, що з дитинства зазнавала психологічного тиску з боку батьків, унаслідок чого в неї сформувалося стійке почуття страху перед ними. Зазначила, що, незважаючи на досягнення повноліття, окреме проживання та проходження психотерапії, негативні переживання, пов`язані з дитинством, продовжують впливати на її психологічний стан. За словами заявниці, вона досі відчуває страх перед батьками та не може самостійно протистояти психологічному тиску з їхнього боку.

Представник заявниці - адвокат Боровенко В. С. - підтримала заявлені вимоги та просила видати обмежувальні приписи строком на шість місяців. Зазначила, що між заявницею та її батьками існує багаторічний сімейний конфлікт, який супроводжується психологічним напруженням у їхніх відносинах.

Заінтересовані особи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечували проти задоволення заяви. Пояснили, що ніколи не вчиняли щодо доньки психологічного, фізичного чи економічного насильства. Зазначили, що мають побоювання стосовно можливого впливу на заявницю сторонніх осіб, які, на їхню думку, можуть навіювати їй негативні переконання щодо батьків та їхньої поведінки. Просили відмовити у задоволенні заяви.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази та оцінивши їх у сукупності, дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За змістом статей 28, 32 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності та невтручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Правові та організаційні засади запобігання та протидії домашньому насильству, а також основні напрями реалізації державної політики у цій сфері визначає Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (надалі також Закон України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1 вказаного Закону України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Пунктом 14 частини першої статті 1 Закон України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII визначено, що психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

За змістом статті 3 зазначеного Закону його дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству поширюється також на інших родичів, інших осіб, які пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, за умови спільного проживання, а також на суб`єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.

Отже, та обставина, що заявниця є повнолітньою та проживає окремо від батьків, не виключає можливості застосування до спірних правовідносин положень законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII обмежувальний припис стосовно кривдника - встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Частиною другою статті 26 Закону України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII визначено перелік заходів тимчасового обмеження прав кривдника, які можуть застосовуватися судом, зокрема заборону наближатися на визначену відстань до місця проживання постраждалої особи, особисто або через третіх осіб розшукувати її, переслідувати та в будь-який спосіб спілкуватися з нею, вести листування, телефонні переговори або контактувати через інші засоби зв`язку.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України від 07 грудня 2017 № 2229-VIII оцінка ризиків - оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи

За змістом статті 350-1 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису подається до суду за місцем проживання (перебування) особи, яка постраждала від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, а якщо зазначена особа перебуває у закладі, що належить до загальних чи спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб, - за місцезнаходженням цього закладу.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Верховний Суд у постанові від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21 звернув увагу на необхідність доведення обставин, що свідчать про вчинення домашнього насильства та існування ризиків його повторення. При цьому саме по собі звернення до правоохоронних органів не є безумовним підтвердженням факту домашнього насильства.

Водночас обмежувальний припис має не каральний, а захисний і превентивний характер, а тому його застосування не ставиться у залежність виключно від притягнення особи до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Таким чином, при вирішенні питання про видачу обмежувального припису суд повинен установити обставини, що свідчать про вчинення домашнього насильства у відповідній формі, оцінити ймовірність його продовження або повторення, а також необхідність і пропорційність запитуваних обмежень.

Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників, ОСОБА_1 є повнолітньою донькою заінтересованих осіб, проживає окремо від батьків та не бажає підтримувати з ними особисте спілкування.

Матеріалами справи підтверджується, що у червні 2026 року заявниця повідомила батьків про намір припинити спілкування, а також обмежила можливість зв`язку з нею шляхом блокування телефонних номерів та інших засобів комунікації.

Вказані обставини сторонами по суті не заперечувалися.

Суд виходить із того, що повнолітня дієздатна особа має право самостійно визначати коло свого спілкування, підтримувати чи припиняти особисті стосунки, у тому числі з близькими родичами. Наявність родинних зв`язків сама собою не створює обов`язку підтримувати особисте спілкування всупереч власному волевиявленню.

Водночас небажання особи підтримувати родинні стосунки не означає, що будь-яка спроба іншої особи відновити спілкування автоматично становить домашнє насильство. Для відповідної правової кваліфікації необхідно встановити характер таких дій, обставини їх вчинення, спрямованість поведінки та її наслідки.

З матеріалів справи вбачається, що після припинення спілкування заінтересовані особи дійсно вчиняли окремі дії, спрямовані на відновлення контакту із заявницею, зокрема здійснювали телефонні дзвінки, зверталися до третіх осіб, а також прибули до місця її проживання.

Проте наведені обставини підлягають оцінці з урахуванням фактичного змісту відповідних дій та доказів, якими вони підтверджуються.

Так, із відповіді Голосіївського управління поліції ГУНП у м. Києві від 08 вересня 2026 року вбачається, що 19 липня 2026 року о 14 год 55 хв заявниця звернулася на спеціальну лінію «102» та повідомила про прибуття батьків до її місця проживання і здійснення, за її твердженнями, психологічного насильства.

На виклик було направлено наряд поліції, який прийняв його о 15 год 02 хв та прибув за місцем проживання заявниці о 15 год 15 хв.

Разом із тим відповідно до довідки Голосіївського управління поліції від 20 липня 2026 року за результатами розгляду звернень, зареєстрованих в ІКС ІПНП за № 47833 та № 47845, працівниками поліції встановлено, що батьки прибули з метою відвідати заявницю, однак остання не бажала з ними спілкуватися. За результатами проведеної перевірки факту вчинення домашнього насильства не встановлено.

Суд бере до уваги, що факт прибуття батьків до житла заявниці після висловленої нею відмови від спілкування об`єктивно підтверджений матеріалами справи.

Разом із тим наведені документи не містять об`єктивного підтвердження тверджень заявниці щодо вчинення заінтересованими особами під час зазначеного візиту погроз, залякування, насильницьких дій або інших форм психологічного впливу, які за своїм характером та наслідками відповідали б визначенню психологічного домашнього насильства.

Сам факт одноразового прибуття батьків до місця проживання повнолітньої доньки, за відсутності достатніх доказів протиправного характеру їхньої поведінки, не може бути безумовною підставою для встановлення щодо них заборони наближатися до її житла.

При цьому суд ураховує, що матеріали поліцейської перевірки не мають наперед установленої сили та не звільняють суд від самостійної оцінки обставин справи. Висновок суду ґрунтується не лише на результатах перевірки, а й на оцінці сукупності наявних доказів.

Щодо доводів заявниці про систематичні телефонні дзвінки та використання альтернативних каналів зв`язку суд зазначає наступне.

Матеріалами справи підтверджується, що заявниця неодноразово зверталася до працівників поліції з повідомленнями про спроби батьків встановити з нею контакт.

Зокрема, відповідно до матеріалів ІКС ІПНП № 53471 від 13 серпня 2026 року заявниця повідомила про телефонний дзвінок батька, після якого припинила розмову.

З довідки Голосіївського управління поліції від 17 серпня 2026 року за результатами розгляду зазначеного звернення вбачається, що ОСОБА_1 звернулася на спеціальну лінію «102» з метою фіксації відповідних обставин та отримання консультації, зазначила, що допомоги не потребує, а від надання письмових пояснень відмовилася. За результатами перевірки факту вчинення домашнього насильства не встановлено.

Оцінюючи зазначені обставини, суд враховує, що телефонні дзвінки всупереч небажанню адресата можуть за певних умов набувати характеру нав`язливого переслідування чи психологічного тиску.

Однак саме по собі здійснення телефонних викликів, без встановлення їхнього змісту, інтенсивності, характеру та інших обставин, не свідчить безумовно про вчинення психологічного домашнього насильства.

Зокрема, матеріали справи не містять достатніх об`єктивних даних, які б підтверджували, що під час встановлених телефонних контактів ОСОБА_2 висловлював заявниці погрози, принижував її, залякував або вчиняв інші дії, спрямовані на примусове обмеження її волевиявлення.

Суд також бере до уваги доводи заявниці про те, що ОСОБА_3 зверталася до її знайомих, зокрема ОСОБА_4 , з метою отримання відомостей про стан доньки та можливість відновлення спілкування.

Разом із тим із викладених у заяві обставин убачається, що такі звернення стосувалися переважно з`ясування емоційного стану заявниці, причин припинення родинного спілкування та можливості відновлення контакту.

Суд ураховує, що висловлення матір`ю третім особам припущень про можливе психічне захворювання доньки може об`єктивно сприйматися останньою як принизливе та становити втручання у сферу її приватного життя.

Водночас при розгляді цієї справи необхідно встановити не лише факт висловлення таких припущень, а й конкретний характер поведінки заінтересованої особи, її спрямованість та наслідки.

З урахуванням змісту наявних матеріалів, пояснень учасників справи та характеру їхніх відносин суд не встановив достатніх підстав для висновку про те, що зазначені звернення до третіх осіб здійснювалися з метою залякування заявниці, примусу до певної поведінки або систематичного приниження її гідності.

При цьому твердження заінтересованих осіб про можливий вплив на доньку сторонніх осіб є їхнім суб`єктивним припущенням та не розцінюється судом як установлений факт.

Щодо посилань заявниці на здійснення батьками фінансових операцій як на один зі способів психологічного впливу суд зазначає наступне.

Як убачається зі змісту заяви, батьки протягом певного часу надавали ОСОБА_1 матеріальну допомогу, зокрема здійснювали платежі, пов`язані з утриманням квартири та погашенням кредитних зобов`язань.

При цьому сама заявниця зазначала, що під час спілкування з батьком 13 червня 2026 року погодилася, що він може за власним рішенням продовжувати здійснення окремих платежів, пов`язаних із квартирою, наголосивши, що це не означає відновлення особистого спілкування.

Відповідно до банківської довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 31 серпня 2026 року підтверджено надходження 19 серпня 2026 року на рахунок ОСОБА_1 коштів у розмірі 20 000 грн від ОСОБА_3 .

Наведений документ підтверджує факт здійснення фінансової операції, однак не містить відомостей про її примусовий характер, висунення заявниці вимог щодо відновлення спілкування, погроз або інших обставин, які б свідчили про використання зазначених коштів як засобу психологічного насильства.

Крім того, відповідно до довідки Голосіївського управління поліції від 24 серпня 2026 року за результатами розгляду звернення, зареєстрованого за № 55115, заявниця повідомила працівників поліції про те, що батьки намагаються відновити з нею спілкування, зокрема шляхом перерахування коштів. За результатами перевірки факту вчинення домашнього насильства виявлено не було.

Суд наголошує, що надання матеріальної допомоги не породжує в отримувача обов`язку підтримувати особисте спілкування з особою, яка таку допомогу надала.

Разом із тим сам факт перерахування грошових коштів чи здійснення платежів без попереднього погодження, за відсутності встановлених обставин примусу, погроз, економічного обмеження або іншого протиправного впливу, не є достатнім доказом психологічного домашнього насильства.

Ураховуючи наведене, суд не знаходить достатніх підстав для висновку, що фінансові операції, на які посилається заявниця, за своїм характером та встановленими обставинами становили форму домашнього насильства.

Судом також досліджено відомості про неодноразові звернення ОСОБА_1 до органів Національної поліції.

Зокрема, відповідно до матеріалів Голосіївського управління поліції зареєстровано звернення заявниці від 19 липня, 9, 13, 19, 21, 26, 27 та 28 серпня 2026 року, які стосувалися дій батьків та ймовірного психологічного насильства.

Із довідки Голосіївського управління поліції від 10 серпня 2026 року за результатами розгляду звернень № 52680 та № 52687 вбачається, що заявниця повідомляла про психологічний тиск з боку батьків, які проживають окремо та переймаються її емоційним станом у зв`язку з відмовою від підтримання з ними зв`язку.

За результатами перевірки об`єктивних даних, які б свідчили про вчинення домашнього насильства, працівниками поліції не встановлено.

Відповідно до відповіді Черкаського районного управління поліції ГУНП у Черкаській області від 08 вересня 2026 року звернення заявниці від 1 вересня 2026 року зареєстровано за № 66103 та передано для перевірки сектору протидії домашньому насильству. На дату надання відповіді перевірка тривала.

Оцінюючи наведені документи, суд виходить із того, що неодноразовість звернень до органів поліції підтверджує послідовне повідомлення заявницею про обставини, які вона сприймає як психологічне насильство.

Однак реєстрація повідомлень та проведення перевірок не є тотожними встановленню фактів домашнього насильства.

Водночас відсутність притягнення заінтересованих осіб до адміністративної чи кримінальної відповідальності сама собою також не свідчить про відсутність домашнього насильства, оскільки предмет доказування у справі про видачу обмежувального припису є самостійним.

Наведені документи оцінюються судом у взаємозв`язку з іншими доказами, зокрема поясненнями учасників справи, відомостями про характер особистих контактів, фінансових операцій та документами щодо психологічного стану заявниці.

Окремої оцінки потребують доводи заявниці про негативні наслідки сімейних відносин для її психоемоційного стану.

Так, відповідно до довідки Київського міського центру гендерної рівності, запобігання та протидії насильству ОСОБА_1 27 серпня 2026 року отримала консультацію психолога з питань протидії домашньому насильству.

Згідно з медичним записом КНП «Київська міська клінічна лікарня № 10» від 10 вересня 2026 року під час огляду лікарем-психіатром заявниця відзначала ситуативну тривожність, пов`язану із зовнішніми факторами. В анамнезі зазначено про наявність у минулому тривожно-депресивної симптоматики, зумовленої сімейними обставинами, у зв`язку з чим заявниця раніше зверталася за психотерапевтичною допомогою.

Водночас під час огляду стан заявниці визначено як стабільний, скарг вона не висловлювала, порушень мислення та продуктивної психотичної симптоматики не виявлено. Лікарем рекомендовано уникати стресових ситуацій та нормалізувати режим праці й відпочинку.

Суд не ставить під сумнів наявність у заявниці негативних переживань, пов`язаних із сімейними відносинами, а також її потребу в психологічній підтримці.

Разом із тим зазначені документи підтверджують факт звернення за відповідною допомогою та відомості про психологічний стан заявниці, проте самі собою не встановлюють конкретних протиправних дій кожної із заінтересованих осіб, які за своїм характером та наслідками становили б психологічне домашнє насильство.

Наведене не означає, що психологічні наслідки можуть бути підтверджені виключно спеціальним медичним документом. Проте в цій справі відповідні відомості необхідно оцінювати у сукупності з доказами конкретної поведінки заінтересованих осіб.

Суд також ураховує пояснення заявниці, надані безпосередньо в судовому засіданні, щодо того, що почуття страху перед батьками сформувалося у неї ще в дитинстві та продовжує впливати на її психологічний стан у дорослому віці, незважаючи на проходження психотерапії.

Водночас обставини, пов`язані з переживаннями заявниці у дитинстві, мають оцінюватися з урахуванням предмета цього провадження, яким є необхідність застосування обмежувального припису для запобігання продовженню або повторенню домашнього насильства.

Наявність тривалого сімейного конфлікту, негативного попереднього досвіду та сформованого на його тлі почуття страху може мати істотне значення для особистого сприйняття заявницею поведінки батьків.

Однак зазначені обставини самі собою не є достатніми для висновку про наявність станом на час розгляду справи підстав для застосування до заінтересованих осіб спеціальних обмежувальних заходів, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

При цьому суд виходить із того, що суб`єктивне сприйняття заявницею відповідних дій як психологічного насильства підлягає врахуванню, але має бути співвіднесене з об`єктивно встановленими обставинами поведінки заінтересованих осіб та її наслідками.

Ураховуючи сукупність досліджених доказів, суд установив, що між сторонами існує тривалий сімейний конфлікт, пов`язаний із небажанням повнолітньої доньки підтримувати спілкування з батьками та прагненням останніх відновити родинні відносини.

Разом із тим матеріалами справи не підтверджено з достатньою переконливістю, що конкретні дії ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на які посилається заявниця, у встановлених обставинах мали характер психологічного домашнього насильства, зокрема переслідування, залякування, приниження або іншого примусового обмеження її волевиявлення.

Суд наголошує, що право заявниці на припинення спілкування з батьками не підлягає сумніву та не залежить від оцінки причин ухвалення нею такого рішення.

Однак правомірність її рішення припинити особисте спілкування та наявність підстав для видачі обмежувального припису є різними за змістом питаннями, які не можуть ототожнюватися.

Вирішуючи питання про необхідність застосування обмежувального припису, суд відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» здійснює оцінку ризиків продовження або повторення домашнього насильства.

При цьому суд окремо оцінює поведінку кожної із заінтересованих осіб та враховує, що сам факт родинних відносин, спільного інтересу батьків до відновлення спілкування з донькою або участі в окремих спільних подіях не може замінювати доказування підстав для застосування обмежувального припису щодо кожної особи.

Таким чином, у цій справі встановлено існування тривалого конфлікту між повнолітньою донькою та її батьками, який супроводжується негативними переживаннями заявниці, припиненням нею особистого спілкування та спробами заінтересованих осіб відновити родинні контакти.

Разом із тим надані докази, оцінені кожен окремо та в їх сукупності, не є достатніми для встановлення того, що поведінка заінтересованих осіб за своїм характером, спрямованістю та наслідками становила психологічне домашнє насильство, а також що на час розгляду справи існують обґрунтовані ризики його продовження або повторення, які зумовлюють необхідність застосування до кожного з батьків запитуваних обмежень.

За таких обставин суд доходить висновку, що заявниця не довела наявності передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» підстав для видачі обмежувального припису.

Відтак, зважаючи на характер установлених між сторонами правовідносин, зміст і сукупність досліджених доказів, відсутність достатнього підтвердження обставин психологічного домашнього насильства та актуальних ризиків його повторення, суд доходить висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Відповідно до частини третьої статті 350-5 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться на рахунок держави.

Керуючись статтями 350-1 - 350-6 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про видачу обмежувального припису.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення виготовлено 09 жовтня 2026 року.

Суддя І. А. Кирильчук