Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №161/20618/25 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/20618/25

Провадження № 2/161/1266/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого судді Присяжнюк Л.М.,

за участю секретаря судового засідання Ващук В.В.,

розглянувши у відкритому підготовчому засіданні в залі суду в місті Луцьку в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Рачкова Тетяна Олександрівна, про визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

І.Короткий зміст позовних вимог

07.10.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Рачкова Т.О., про визнання договору дарування недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі судового рішення Луцького міськрайонного суду від 20.02.2025 було припинено його право власності на частку квартири АДРЕСА_1 . З відповідача ОСОБА_2 за цим же рішенням стягнуто в його користь 1138500 грн., як компенсації вартості частини квартири.

Оскільки вказане рішення не виконувалося, 28.04.2025 відкрито виконавче провадження по примусовому виконанню зазначеного судового рішення. Рішення суду не виконано.

17.04.2025 відповідач ОСОБА_2 подарувала своїй матері ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 .

Вважає, що цей договір дарування є фраудаторним, адже ОСОБА_2 , маючи невиконане грошове зобов`язання, діючи недобросовісно, відчужила належне їй нерухоме майно на безоплатній основі близькому родичу з метою приховування такого від можливого звернення стягнення в рахунок погашення боргу перед ним.

Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним вказаний договір дарування.

ІІ.Стислий виклад позиції відповідача

28.01.2026 представник відповідача ОСОБА_4 подав відзив на позовну заяву, який мотивував тим, що сторони усно домовилися про розстрочку своїх зобов`язань, шляхом систематичного перерахування позивачу 30000 грн. щомісячно, внаслідок чого розмір заборгованості значно зменшився. Відповідач виконує цю домовленість. Відчуження квартири на користь матері відповідачки не було спрямоване на ухилення від виконання зобов`язань перед позивачем, оскільки це майно фактично належало матері відповідачки та було передано їй з огляду на попередні сімейні домовленості.

III.Процесуальні дії суду, клопотання та заяви учасників судового процесу

Ухвалою суду від 14.10.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цій справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 03.02.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися, подали заяву про розгляд справи у їх відсутності.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, представник відповідача подав клопотання про розгляд справи за відсутності.

Третя особа в судове засідання не з`явилася, подала клопотання про розгляд справи за її відсутності.

ІV.Фактичні обставини справи

Так, сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є колишнім подружжям. Між ними відбувався поділ майна. На підставі рішення Луцького міськрайонного суду від 20 лютого 2025 року було припинено право власності ОСОБА_1 на частину квартири АДРЕСА_1 та стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію за цю частку в розмірі 1 138 500 грн. Вказане судове рішення набрало законної сили 01.04.2025 року.

17.04.2025 ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) уклали договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Рачковою Т.О. та зареєстрований в реєстрі за №1756, за умовами якого дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваному квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 32-33).

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є дочкою та матір`ю (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

V.Мотиви суду та застосоване законодавство

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного

Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року в справі №520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі №214/7462/20).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №463/13099/21, від 19 лютого 2024 року в справі №567/3/22).

Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі №747/306/19).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі №761/12692/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі №201/3274/21, від 22 листопада 2023 року в справі №128/1878/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі №369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18, від 26 квітня 2023 року в справі №644/5819/20).

За встановлених фактичних обставин справи та з урахуванням релевантних джерел права суд дійшов таких висновків.

На підставі рішення Луцького міськрайонного суду від 20 лютого 2025 року, яке набрало законної сили 01 квітня 2025 року, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто компенсацію вартості частини квартири в розмірі 1 138 500 грн.

17.04.2025 ОСОБА_2 подарувала своїй матері ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 . Договір дарування квартири був укладений в період після ухвалення судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на користь позивача.

Разом із тим самі по собі час укладання договору, його безоплатний характер та укладення між близькими родичами, хоча і підлягають оцінці судом у сукупності з іншими обставинами справи, не свідчать беззаперечно про спрямованість волі сторін правочину на уникнення виконання грошового зобов`язання перед позивачем.

Матеріалами справи підтверджується, що після виникнення обов`язку з виплати присудженої компенсації та відкриття виконавчого провадження ОСОБА_2 здійснювала платежі в рахунок погашення заборгованості, внаслідок чого її розмір зменшувався. Вказана обставина не узгоджується із твердженням позивача про спрямованість поведінки відповідача на повне ухилення від виконання рішення суду.

Крім того, після укладення оспорюваного договору, у власності відповідачки ОСОБА_2 залишилося інше нерухоме майно, зокрема квартира АДРЕСА_3 , яка залишається майном боржника, за рахунок якого у встановленому законом порядку може здійснюватися виконання рішення суду.

Позивачем не надано належних та достатніх доказів того, що внаслідок укладення оспорюваного договору дарування відповідачка стала неплатоспроможною, що належного їй майна недостатньо для задоволення вимог позивача або що виконання рішення суду стало неможливим, чи було істотно ускладнене саме внаслідок відчуження квартири.

Не встановлено судом і сукупності обставин, які б давали достатні підстави для висновку, що дійсною метою укладення договору дарування було приховання майна від звернення стягнення та завдання шкоди майновим інтересам позивача.

При цьому обставина, що обдарованою є мати відповідача, а договір має безоплатний характер, не може оцінюватися ізольовано від подальшої поведінки боржника, наявності у неї іншого майна та фактичного виконання грошового зобов`язання.

Крім того, як видно з матеріалів справи, до набуття права власності ОСОБА_2 , власником квартири АДРЕСА_2 була ОСОБА_3 – мати відповідача. У подальшому вказана квартира була передана ОСОБА_2 , а оспорюваним договором дарування право власності на неї знову перейшло ОСОБА_3 . Наведена обставина має значення для оцінки дійсної мети оспорюваного правочину. Фактично внаслідок його укладення майно було повернуто особі, якій воно належало до набуття його відповідачем ОСОБА_2 , що узгоджується з доводами щодо сімейного характеру такого розпорядження майном.

Відтак самі по собі обставини укладення договору дарування після набранням рішення законної сили , його безоплатність та укладення між матір`ю та дочкою, без доведення спрямованості правочину на створення неплатоспроможності боржника чи унеможливлення задоволення вимог кредитора, не є достатніми для визнання такого правочину фраудаторним.

Позивач всупереч принципу змагальності не надав доказів, які б встановлювали реальні ознаки фраудаторності договору дарування. Викладені у позові аргументи висновку суду не спростовують. Отже, в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 259, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

У позові ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Рачкова Тетяна Олександрівна, про визнання договору дарування недійсним – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, повністю або частково безпосередньо до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарг подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

Відповідач 1: ОСОБА_2 , АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

Відповідач 2: ОСОБА_3 , АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_3 ;

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Рачкова Тетяна Олександрівна адреса: 43021, Україна, Луцький, м. Луцьк, вул. В`ячеслава Чорновола, буд. 2В.

Повний текст рішення складений та підписаний 08 жовтня 2026 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Людмила ПРИСЯЖНЮК