Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №490/4369/26 — Миколаївський апеляційний суд

09.10.26

22-ц/812/2229/26

Справа №490/4369/26

Провадження № 22-ц/812/2229/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

09 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Коростієнко Н.С.,

за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

Миколаївської міської ради

на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 серпня 2026 року, постановлену у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Саламатіним О.В., дата складання повної ухвали не зазначена, у цивільній справі за позовом Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

У травні 2026 року Миколаївська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що Миколаївська міська рада на підставі рішення від 22 грудня 2005 року №40/17 надала в оренду ПП «Гучек» земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:02:004:0006, загальною площею 8154 кв.м. для розміщення та подальшого обслуговування швейної майстерні по АДРЕСА_1 строком на 10 років. Проте договір оренди з ПП «Гучек» укладено не було, будь-які угоди між сторонами не укладалися.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 травня 2025 року №428679241 та від 25 вересня 2025 року №445141989 право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення Господарського суду Миколаївської області від 26 січня 2004 року у справі №11/12 належало на праві приватної власності приватному підприємству «Гучек».

22 березня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу право власності на вищезазначений об`єкт нерухомого майна перейшло до ОСОБА_2 .

Згодом 30 грудня 2013 року на підставі свідоцтва про право власності право власності на вищевказаний нежитловий об`єкт було зареєстроване за ОСОБА_1 .

У подальшому, 09 лютого 2018 року на підставі договору купівлі-продажу право власності на вказаний нежитловий об`єкт перейшло до ОСОБА_3 .

Надалі 01 грудня 2023 року, на підставі договору дарування право власності на відповідне майно знову було зареєстроване за ОСОБА_1 .

Отже, з 01 грудня 2023 року ОСОБА_1 набув речове право власності на нерухоме майно за вказаною адресою.

Відповідач не є власником земельної ділянки і постійним землекористувачем земельної ділянки, у зв`язку із чим не платником плати за землю у формі земельного податку, тому єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього є орендна плата.

Зазначають, що у період з 01 грудня 2023 по 01 квітня 2025 року фактичним користувачем земельної ділянки загальною площею 8154 кв.м. з кадастровим №4810137200:02:004:0006 був відповідач, який не сплачував кошти до міського бюджету за користування нею, чим були порушені права Миколаївської міської ради як органу місцевого самоврядування та власника земельної ділянки щодо неодержання коштів за час безоплатного використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Розмір неодержаного доходу у вигляді орендної плати за безоплатне використання земельної ділянки становить: у період з 01 грудня 2023 року до 01 січня 2024 року - 17 659,99 грн., у період з 01 січня 2024 року по 01 січня 2025 року - 222 727,75 грн, у період з 01 січня 2025 року до 01 квітня 2025 року - 62 363,77грн., а всього 302751.50 грн.

Зазначають, що до моменту оформлення власником об`єктів нерухомості права оренди земельних ділянок, на яких ці об`єкти розташовані, відносини з фактичного користування земельними ділянками без укладених договорів їх оренди та недоотримання їхнім власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Звертають увагу, що ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 14 грудня 2025 року у справі №915/1735/25 позовну заяву Миколаївської міської ради було повернуто у зв`язку з ненаданням належних доказів використання відповідачем спірного нерухомого майна для здійснення підприємницької діяльності. При цьому, судом зазначено, що право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 саме як за фізичною особою.

Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 302 751,50 грн за безоплатне користування земельною ділянкою площею 8154 кв.м. з кадастровим №4810137200:02:004:0006, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за період з 01 грудня 2023 року по 01 квітня 2025 року та судові витрати.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 серпня 2026 року провадження за позовом Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки закрито, у зв`язку з тим, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Ухвала суду мотивована тим, що вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

У цій справі встановлено, що нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , хоча і належать ОСОБА_1 на праві приватної власності як фізичній особі, є нежитловим приміщенням (рішенням ММР від 22.12.2005 року №40/17 земельна ділянка з кадастровим номером 4810137200:02:004:0006, була надана для розміщення та подальшого обслуговування швейної майстерні по АДРЕСА_1 ). При цьому, відповідач ОСОБА_1 , зареєстрований як фізична особа-підприємець та здійснює підприємницьку діяльність за різними видами господарської діяльності, в тому числі: роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах; здавання в оренду власного чи орендованого нерухомого майна, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Отже, на думку суду, відповідачем використовується нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:02:004:0006 не для задоволення власних побутових потреб відповідача як фізичної особи, а у здійсненні ним господарської діяльності.

Зважаючи на таке, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначений спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду спорів в яких стороною є фізична особа, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю.

Постановлена Господарським судом Миколаївської області 29 грудня 2025 року у справі №915/1735/25 ухвала, якою повернуто позов Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення коштів за безоплатне використання земельної ділянки, не перешкоджає повторному зверненню позивача з таким позовом до господарського суду

В апеляційній скарзі Миколаївська міська рада, посилаючись на те, що висновки суду є передчасними та такими, що зроблені без належного встановлення характеру спірних правовідносин та фактичних обставин, які мають значення для вирішення питання про юрисдикцію цього суду, порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила ухвалу суду скасувати та справу направити до Центрального районного суду м. Миколаєва для продовження розгляду.

Так вказують, що земельна ділянка, на якій розташовано належне відповідачу нерухоме майно, відноситься до комунальної власності та належить Миколаївській міській раді.

За таких обставин право пред`явлення позивачем позову до відповідача про стягнення безпідставно збережених грошових коштів у вигляді орендної плати за використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Апелянт зазначає, шо висновки суду першої інстанції про належність спору до господарської юрисдикції не узгоджуються з правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду, на які сам суд і посилався в оскаржуваній ухвалі, проте які не були враховані при вирішенні питання про закриття провадження у справі.

Вважають, що сам по собі статус відповідача як фізичної особи-підприємця, так само як і факт належності йому на праві приватної власності нежитлового нерухомого майна, не є достатніми доказами того, що у спірний період земельна ділянка фактично використовувалася ОСОБА_1 саме як суб`єктом господарювання та безпосередньо для здійснення підприємницької діяльності.

Для вирішення питання про юрисдикцію є не формальна наявність у фізичної особи статусу фізичної особи-підприємця, а характер конкретних спірних правовідносин та встановлення того, у якій саме якості така особа виступає у цих правовідносинах, зокрема чи використовувала вона спірну земельну ділянку безпосередньо для здійснення господарської діяльності.

Натомість, право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 з 01 грудня 2023 року зареєстровано за ОСОБА_1 саме як за фізичною особою.

Позов Миколаївською міською радою пред`явлено до ОСОБА_1 саме як до фізичної особи - власника нерухомого майна та фактичного користувача земельної ділянки, на якій це майно розташоване, який без достатньої правової підстави зберіг у себе кошти, які мав би сплатити власнику земельної ділянки за її фактичне використання.

Отже, підставою заявлених позовних вимог є не здійснення ОСОБА_1 підприємницької діяльності та не зобов`язання, що виникли у зв`язку з такою діяльністю, а фактичне користування цією особою земельною ділянкою комунальної власності без внесення відповідної плати.

При цьому, суд першої інстанції не встановив, яку саме підприємницьку діяльність ОСОБА_1 здійснював на спірній земельній ділянці у період з 01 грудня 2023 року по 01 квітня 2025 року, яким чином ця земельна ділянка використовувалася ним саме для здійснення такої діяльності та якими належними доказами це підтверджується.

Саме лише посилання суду першої інстанції на те, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець та має зареєстровані види економічної діяльності, підтверджує його статус як суб`єкта підприємницької діяльності, однак не підтверджує фактичного здійснення ним такої діяльності саме на спірній земельній ділянці та саме у період, за який Миколаївською міською радою заявлено вимоги про стягнення безпідставно збережених коштів.

Також зазначають, що ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 29.12.2025 року у справі №915/1735/25 позовну заяву Миколаївської міської ради було повернуто у зв`язку з ненаданням належних доказів використання відповідачем спірного нерухомого майна для здійснення підприємницької діяльності. При цьому, судом зазначено, що право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 саме як за фізичною особою. За таких обставин спір не був віднесений до юрисдикції господарських судів, у зв`язку з чим даний позов підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Вважають, що суд першої інстанції фактично залишив зазначену ухвалу поза увагою, не надав правової оцінки її змісту, викладеним у ній обставинам і висновкам та не зазначив, з яких підстав не врахував викладені в ній обставини щодо відсутності доказів використання ОСОБА_1 спірного майна у підприємницькій діяльності.

Оскільки зазначені обставини безпосередньо стосуються особи відповідача та мають істотне значення для визначення юрисдикційної належності спору, вони підлягали врахуванню та належній правовій оцінці Центральним районним судом м. Миколаєва.

Правом на подачу відзиву відповідач ОСОБА_1 не скористався.

Про дату, час та місце розгляду справи сторони повідомлені належним чином, проте у судове засідання не з`явилися.

Справу розглянуто за їх відсутності, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначений спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду спорів в яких стороною є фізична особа, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю.

Проте, погодитись з такими висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції не може, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 911/1834/18, від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).

Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до положень статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (частина перша статті 2 ЦК України.

У свою чергу відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України, частиною першою якої унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

З огляду на положення частини 1 статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 916/385/19, від 13.02.2019 у справі №910/8729/18.

Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Статтями 25, 26 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання.

У свою чергу наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018, у справі №2-7615/10, від 05.06.2018, у справі №522/7909/16-ц).

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18, на яку, зокрема, посилається скаржник в касаційній скарзі.

Наявність у фізичної особи статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо земельних правовідносин, пов`язаних із правами на земельну ділянку під розміщеним на ній об`єктом нерухомого майна (такий правовий висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного суду від 12 червня 2018 року справа № 922/3204/17, від 17 жовтня 2018 року справа №922/2972/17 та від 09 квітня 2019 року справа №910/19687/17,Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 у справі №548/981/15-ц.

Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності ним, як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі №686/19389/17.

Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №922/3204/17 вказано, що відповідно до статей 319 та 320 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, у тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами як у межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями - як пов`язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин. Відповідний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі №306/2004/15-ц.

З аналізу вказаних вище постанов Верховного Суду вбачається, що наявність статусу підприємця не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах, і фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями - як пов`язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. В свою чергу, для встановлення факту користування особою земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець з 23 липня 2001 року. Видами економічної діяльності останнього є: 47.19- інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (основне); 96.09. надання інших індивідуальних послуг; 68.20 надання в оренду й експлуатацію власності чи орендованого нерухомого майна; 47.99 інші види роздрібна торгівля поза магазином .Відомості про припинення ним підприємницької діяльності відсутні.

За інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нерухомість, яка розміщена на земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 , це нежитлові приміщення, право власності на яке набув відповідач як фізична особа на підставі договору дарування від 01 грудня 2023 року.

Згідно з відомостями з Державного земельного кадастру цільове призначення земельної ділянки, на якій розміщене нерухоме майно відповідача, для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, категорія земель: землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Колегія суддів зауважує, що статус нерухомого майна "нежитловий", з урахуванням різноманітності видів майна та можливостей його використання, а також права власника володіти, користуватися та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, не зобов`язує власника використовувати таке майно лише з господарською метою, а отже і не є критерієм для визначення юрисдикції спору.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07.03.2023 у справі №904/587/22.

Матеріали справи не містять доказів використання ОСОБА_1 нежитлових приміщень та спірної земельної ділянки у господарській діяльності.

Відтак, у спірних правовідносинах ОСОБА_1 виступає, як громадянин, а не як суб`єкт підприємницької діяльності. Подібний висновок наведено у постанові Верховного Суду від 07.09.2021 у справі №918/139/21.

Також, колегія суддів бере до уваги, що частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Аналіз зазначеної норми міжнародного права свідчить, що обов`язково суд повинен бути встановлений законом, тобто кожен має право на розгляд справи компетентним судом, компетентність якого встановлюється тільки законом.

Отже, з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет та характер спірних правовідносин, спір у даній справі підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про його підвідомчість суду господарської юрисдикції.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направленню справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За викладених обставин, постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції припустився порушення процесуальних норм та дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі, а тому така ухвала не може бути визнана законною і обґрунтованою та підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У зв`язку із скасуванням ухвали суду і передачею справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат, здійснює суд, який приймає рішення за результатами розгляду спору по суті, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 367, 374, 379,381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миколаївської міської ради задовольнити.

Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 серпня 2026 року скасувати справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 09 жовтня 2026 року.