Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №345/5111/26 — Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа №345/5111/26

Провадження № 2/345/3413/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

З А О Ч Н Е

07.10.2026 м.Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі головуючого судді Юрчака Л.Б., з участю секретаря судового засідання Пилипів Н.П., розглянувши у відкритому заочному судовому засіданні в залі судових засідань Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області № 6 цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, -

ВСТАНОВИВ :

Позивачка звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу, посилаючись на те, що 29 червня 2011 року уклала шлюб з ОСОБА_2 , який зареєстровано виконавчим комітетом Студінської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області, актовий запис № 5. Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають разом із позивачкою та перебувають на її утриманні. Щодо місця проживання дітей спору між сторонами немає. Позивачка зазначає, що подружнє життя між нею та відповідачем не склалося. Основною причиною розпаду сім`ї є різниця характерів, відсутність між сторонами взаєморозуміння і довіри. Крім того, між сторонами вже не існує ніяких почуттів, вони мають різні погляди на життя та різні інтереси. На даний час сторони разом не проживають більше ніж півтора роки, не ведуть спільної сімейної справи та не підтримують подружніх відносин. Фактично шлюб сторін розпався та існує тільки формально. Позивачка вважає, що примирення та подальше сумісне життя між нею та відповідачем неможливе, а продовження шлюбних відносин буде суперечити її інтересам та інтересам самого відповідача. Щодо місця проживання неповнолітніх дітей спору між сторонами немає, діти проживають разом із матір`ю. Позивачка також просить після розірвання шлюбу залишити за нею прізвище ОСОБА_5 .

Позивачка в судове засідання не з`явилася, однак у позовній заяві просила розглянути справу у її відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, зазначила, що примирення між сторонами неможливе.

Відповідач у судове засідання також не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

На підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Дослідивши та проаналізувавши докази по справі, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

У судовому засіданні встановлено, що 29 червня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який зареєстровано виконавчим комітетом Студінської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області, про що складено актовий запис № 5.

Факт укладення шлюбу підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 29 червня 2011 року.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у сторін народилася дочка ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_4 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження, долученими до матеріалів справи.

Таким чином, судом встановлено факт перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та наявність у них двох спільних неповнолітніх дітей.

Причиною розлучення є різниця характерів, відсутність взаєморозуміння і довіри, різні погляди на життя та інтереси. Фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені. Сім`я розпалася, шлюб носить тільки формальний характер.

Відповідно до ст.ст. 110-112 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них.

Відповідно до ст. 16 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року чоловіки і жінки користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Судом встановлено, що причиною припинення шлюбно-сімейних відносин являється те, що між сторонами втрачено почуття любові одне до одного. Сім`я розпалася та існує формально. Оскільки подальше спільне проживання подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, шлюб підлягає розірванню.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо розірвання шлюбу підлягають до задоволення.

Згідно ч. 2 ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.

Щодо позовної вимоги про залишення позивачці на проживання дітей, суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, детально врегульовані Сімейним кодексом України та спеціальними законодавчими актами. За змістом положень статті 7 Сімейного кодексу України(далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно достатті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обовязки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обовязком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третястатті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідностатті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобовязані виховувати дитину, піклуватися про її здоровя, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

У відповідності до ч. 1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованоїпостановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII(далі - Конвенція про права дитини), визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобовязуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обовязки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Згідно частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її звязків із сімєю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Зокрема,стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободне надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Як зазначено у висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім права батьків.

Частинами 2, 3 ст. 157 СК України передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобовязаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Ця норма покликана забезпечити, як право на спілкування тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, так і можливість безпосередньої участі в її вихованні. При цьому, звуження прав того з батьків, з ким дитина не проживає, має відбуватися лише у виключних випадках та в обсязі, необхідному для забезпечення інтересів дитини, без покладення додаткових обовязків, а, подекуди, й зі звільненням від деяких. Вирішення таких вимог, як місце проживання дитини, самостійного виховання батьками дітей, як зазначає Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, не може піддаватися формалізму.

Суди, вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте, найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності.

Інститут, як визначення місця проживання дитини з одним із батьків, тобто самостійне виховання і утримання дитини, насамперед, спрямований визначати з ким із батьків буде проживати дитина в разі припинення шлюбних відносин, а також має на меті: 1.забезпечити право дитини на належне батьківське виховання; 2.забезпечити розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним; 3.покласти обов`язок щодо сплати аліментів на того з батьків, хто проживає окремо від дитини; 4.надати право одному з батьків в інтересах дитини без отримання згоди іншого, вирішувати питання щодо: виїзду дитини за кордон, реєстрації зняття з місця реєстрації дитини, влаштування в дошкільний/навчальний заклад, отримання медичної допомоги тощо; 5.заборонити одному з батьків без згоди іншого змінювати місце проживання дитини.

Системний аналіз приписів ст. 3, 141, 157, 160, 161 СК України, ст. 19 ЦК України, а також Законів України «Про охорону дитинства», «;Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у контексті змістовного наповнення поняття визначення місця проживання дитини дає підстави виснувати, що визначення місця проживання дитини врегульовує питання стосовно місця проживання дитини з одним із батьків, порядку та його участі у самостійному вихованні і утриманні дитини, та іншого у здійсненні прав та виконанні обов`язків, як щодо належних умов проживання, так й інших елементів нормального розвитку дитини, як-то харчування, навчання, лікування, соціальне спілкування тощо.

Великою Палатою Верховного Суду у правових позиціях (постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21), що зводиться до вирішення питань, які стосуються цивільних прав, у тому числі сімейних, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, відноситься до юрисдикції цивільного суду.

За змістом частини першої статті 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини).

З огляду на викладене, судом встановлено, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , а тому суд з огляду на зазначене, а також враховуючи принципи захисту та піклування про дітей, вважає за можливе дітей сторін залишити проживати разом із матір`ю.

Водночас, суд звертає увагу на те, що зазначення у резолютивній частині рішення суду про залишення на проживанні дітей з одним з батьків не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дітей, оскільки у такому разі суд лише констатує, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання.

В порядку ч. 2 ст. 115 СК України після набрання даним рішенням законної сили воно підлягає направленню до органу РАЦС за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 104, 110,112 СК України, ст.ст. 7, 8,12, 81, 223, 258-259, 263, 264, 265, 269, 273, 280, 282, 352, 355 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу - задовольнити.

Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , який зареєстрований виконавчим комітетом Студінської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області, актовий запис № 5 від 29 червня 2011 року - розірвати.

Неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Після розірвання шлюбу залишити за ОСОБА_1 прізвище « ОСОБА_5 ».

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення - протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Головуючий: