Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №465/244/18 — Львівський апеляційний суд

Справа № 465/244/18 Головуючий у 1 інстанції: Дзеньдзюра С.М.

Провадження № 22-ц/811/4311/25 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий – суддя Цяцяк Р.П.,

судді Ванівський О.М. та Копняк С.М.,

за участю: секретаря Костюк С.О.;

адвоката Васечка Ю.А. - представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 , на рішення Франківського районного суду міста Львова від 07 листопада 2025 року,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ліквідаційної комісії Управління Державної автомобільної інспекції Головного Управління МВС України у Львівській області, Головного Управління Національної поліції у Львівській області, Державної казначейської служби України, Головного Управління Державної казначейської служби України у Львівській області про стягнення шкоди, у кінцевій редакції якого просив стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 на відшкодування матеріальної шкоди у сумі 84 970 грн., 500 грн. оплати за експертне автотоварознавче дослідження та 60 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, а всього стягнути з відповідачів 145 470 грн.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що транспортний засіб ВАЗ 21099, державний номер НОМЕР_1 , належав громадянину ОСОБА_3 , а позивач користувався ним на законних підставах. 04 грудня 2011 року після дорожньо-транспортної пригоди згаданий транспортний засіб був поміщений працівниками Державтоінспекції на відповідальне зберігання, як речовий доказ у кримінальному провадженні № 12013150010000340, на спеціальний майданчик по вул. Конюшинній, 15 у місті Львові, який підпорядковується Управлінню Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Львівській області.

Перебування автомобіля на зберіганні підтверджується Актом № 1286 огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 04.12.2011 року, Постановою про приєднання речового доказу від 07.08.2012 року, Постановою про призначення автотехнічної експертизи від 25.03.2013 року, Листом УДАІ від 21.04.2015 року № 9/78аз, Дозволом на вхід експерту НДКЦ та адвокату Барабашу Я.Й. від 11.01.2012 року № 16/481, а також Висновком експерта НДКЦ ГУ МВС України у Львівській області Власенка С.В. від 31.01.2013 року № 1/809.

Незважаючи на наявні документи, автомобіль ВАЗ 21099 д.н.з. НОМЕР_1 при подальшій перевірці виявився відсутнім на спецмайданчику. На неодноразові звернення до керівництва УДАІ ГУ МВС України у Львівській області позивач отримував лише формальні відповіді без інформації про місцезнаходження транспортного засобу.

Франківський районний суд міста Львова 21 червня 2016 року за позовом ОСОБА_1 ухвалив рішення про стягнення грошових коштів з відповідачів, проте рішенням Апеляційного суду Львівської області від 06 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції було скасовано через не залучення до участі у справі Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, однак апеляційний суд роз`яснив право позивача на повторне звернення.

Позивач повторно звернувся до суду, вказуючи, що бездіяльність працівників державних органів, відповідальних за зберігання речових доказів, призвела до втрати транспортного засобу, чим йому завдано матеріальної шкоди у розмірі 84 970 гривень 81 копійка відповідно до Висновку експертного товарознавчого дослідження № 96 від 15.04.2015 року, проведеного ТзОВ «Експертиза». Крім того, позивач просив стягнути з відповідачів моральну шкоду у розмірі 60 000 гривень, посилаючись на тривалі моральні страждання, нервову напругу, загострення стану здоров`я та необхідність повернути власнику аналогічний автомобіль через безповоротну втрату транспортного засобу (том 1, а.с. 1-3, 113-114).

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 07 листопада 2025 року у задоволені позову відмовлено (том 1, а.с. 203 - 210).

Дане рішення оскаржив представник позивача.

Апелянт просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, покликаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та на порушення норм процесуального права і неправильного застосування норм матеріального права.

Вважає, що суд безпідставно визнав недоведеним факт втрати автомобіля.

Зазначає, що автомобіль ВАЗ 21099 д.н.з. НОМЕР_1 був оглянутий та поміщений на арештмайданчик за адресою: м. Львів, вул. Конюшинна, 15, де прийнятий на зберігання уповноваженою особою, що підтверджується листом УДАІ ГУ МВС України у Львівській області від 21.04.2015, а також висновком №51 товарознавчого дослідження. Крім того, у межах досудового слідства в кримінальній справі №144-0830 автомобіль було визнано речовим доказом і залишено на зберіганні на вказаному майданчику, при цьому власнику його не повертали. Водночас, під час проведення аудиту комісією УДАІ ГУМВС України за участі працівників Відділу внутрішнього аудиту ГУМВС України у Львівській області встановлено, що на арештмайданчику по вул. Конюшинній, 15 у м. Львові відсутні 148 автомобілі, у тому числі вказаний автомобіль, місцезнаходження якого не встановлено.

З огляду на наведене вважає, що сукупність доказів підтверджує, що автомобіль було втрачено під час перебування під контролем державного органу, а висновок суду про недоведеність цього факту є необґрунтованим.

Апелянт також не погоджується з висновком суду про відсутність у позивача права на відшкодування майнової шкоди. Зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні визнав його законним володільцем автомобіля ВАЗ 21099 д.н.з. НОМЕР_2 , надавши докази які підтверджують, що він є законним володільцем автомобіля ВАЗ 21099 д.н.з. НОМЕР_2 , додавши копію довіреності від 11.09.2010, що свідчить про правомірність володіння вказаним транспортним засобом, окрім цього долучено копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 (том 1, а.с. 216 - 220).

Державна казначейська служба України та Головне Управління Національної поліції у Львівській області надіслали до суду свої Відзиви на апеляційну скаргу, у якому просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін (том 1, а.с. 248 – 251; том 2, а.с. 1-8).

Головне Управління Національної поліції у Львівській області надіслало до суду заяви про апеляційний розгляд справи за відсутності його представника (том 2, а.с. 48-50, 67-69),

Управління Державної автомобільної інспекції Головного Управління МВС України у Львівській області, Державна казначейська служба України та Головне Управління Державної казначейської служби України у Львівській області, будучи неодноразово своєчасно належним чином повідомленими про час та місце апеляційного розгляду справи (том 2, а.с. 23-32, 41-44, 54-59, 62-63, 72-75), явку своїх представників в судові засідання не забезпечили і про причини такої неявки суд не повідомили.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

ЦПК України встановлено, що:

- цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (статті 12 і 81);

- суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13);

- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76);

- належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 77);

- обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82).

Як вбачається з відзивів на позов та апеляційну скаргу Державної казначейської служби України (том 1, а.с. 63-64, 248-251) та Головного Управління Національної поліції у Львівській області (том 1, а.с. 173-176; том 2, а.с. 1-8), згадані відповідачі фактів вилучення 04 грудня 2011 року працівниками Державтоінспекції та поміщення після дорожньо-транспортної пригоди (ДТП) за участі позивача ОСОБА_1 автомобіля «ВАЗ 21099», державний номер НОМЕР_1 , на відповідальне зберігання, як речовий доказ у кримінальному провадженні № 12013150010000340, на спеціальний майданчик по вул. Конюшинній, 15 у місті Львові, який підпорядковується Управлінню Державної автомобільної інспекції Головного управління МВС України у Львівській області, не заперечують. Даний факт стверджується також наявними у справі доказами.

Відповідачі також не заперечують того факту, що згаданий автомобіль не було повернуто ОСОБА_1 : жодних доказів про таке повернення у матеріалах справи не має.

Як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, суд першої інстанції також дійшов висновку про доведеність наведених вище фактів.

Відтак, наведені вище факти доказуванню не підлягають (частина 1 статті 82 ЦПК України).

Як також вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, відмову у задоволенні позовних вимог суд мотивував тим, що позивач ОСОБА_1 не був власником автомобіля «ВАЗ 21099», державний номер НОМЕР_1 (оскільки відповідно до Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого 02 вересня 2004 року, власником згаданого автомобіля є ОСОБА_3 ), а під час згаданої вище ДТП керував цим автомобілем на підставі довіреності, яку йому 11.09.2010 року видав ОСОБА_3 . За наведених обставин суд прийшов до висновку про те, що оскільки «позивачем не долучено жодного доказу, який би підтверджував те, що він зазнав збитків або що між ним і власником автомобіля існували зобов`язальні відносини, за якими він ніс ризик втрати майна», то «за відсутності доказів відшкодування збитків власнику чи втратою власних коштів позивач не зазнав майнової шкоди у розумінні ст.ст.22, 1166 ЦК України».

Колегія суддів вважає наведені вище висновки суду такими, що зроблені за неправильного застосування норм матеріального права, виходячи з наступного.

Частиною 4 статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

А відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 року у справі №147/66/17 (провадження № 14-95цс20), якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі ст. 396 ЦК України. Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху (див. висновок Верховного Суду України в постанові від 03.12.2014 у справі № 6-183цс14).

Аналогічного висновку дійшли Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 07.11.2018 у справі № 200/21325/15-ц, від 03.04.2019 в справі №299/2811/16-ц, від 17.10.2019 у справі № 300/193/17, від 27.11.2019 у справі № 607/3007/16-ц, Верховний Суд України у постанові від 03.12.2014 у справі № 6- 183цс14.

Факт того, що на момент ДТП ОСОБА_1 керував автомобілем «ВАЗ 21099», державний номер НОМЕР_1 , на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху (на підставі виданої йому 11.09.2010 року власником автомобіля довіреності, копія якої є наявною у матеріалах справи; том 2, а.с. 103) ніким з учасників справи не оспорюється. Відтак, згаданий позивач вправі був звернутися до суду за захистом належних йому прав на підставі ст. 396 ЦК України, а саме: з позовом про відшкодування завданої йому в результаті втрати згаданого автомобіля (який був вилучений у нього в якості речового доказу) майнової шкоди.

За наведених вище обставин оскаржуване рішення підлягає скасуванню – з ухваленням нового судового рішення з урахуванням наступного.

Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1), і що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частина 2).

Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини; якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

Виходячи з визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного судочинства, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачу.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 761/6010/15-ц, провадження № 61-15835 св 18.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Згідно Висновку експертного автотоварознавчого дослідження № 96 від 15.04.2015 року, проведеного ТзОВ «Експертиза», ринкова вартість КТЗ «ВАЗ 21099», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , з врахуванням курсу НБУ станом на 15.04.2015 року, в аварійно-пошкодженому стані внаслідок ДТП, що сталося 04.12.2011 року, становить 84 970 грн. 81 коп. (том 1, а.с. 17-18; том 2, а.с. 78-102).

Наведене у згаданому вище Висновку експертного автотоварознавчого дослідження № 96 від 15.04.2015 року відповідачами не спростовано і взагалі не оспорюється.

За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що позовна вимога про стягнення на користь позивача 84 970 грн. на відшкодування майнової шкоди підлягає до задоволення.

За проведення згаданого вище експертного автотоварознавчого дослідження позивачем ТзОВ «Експертиза» було сплачено 500 грн. (том 1, а.с. 19), а тому позовна вимога про стягнення на користь позивача 500 грн. оплати за експертне автотоварознавче дослідження також підлягає до задоволення.

Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

У зв`язку із втратою автомобіля, яким позивач користувався на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху, позивач змушений був докладати зусиль для організації свого життя і був позбавлена можливості користуватися ним протягом тривалого часу.

Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтовує (зокрема) посиланнями на чисельні висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, зокрема – на постанову Верховного Суду від 13 серпня 2025 року у справі №521/8236/23. У цій постанові Верховний Суд при аналогічних обставина прийшов до висновку про те, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано стягнули на користь позивачки моральну шкоду у розмірі 200 000 грн.: при заподіянні позивачці за аналогічних обставин майнової шкоди у розмірі 1 348 994 грн. 16 коп.

200 000 грн. становить 14,8 % від 1 348 994 грн. 16 коп.

З урахуванням наведеного вище (зокрема – заподіяння позивачу у даній справі майнової шкоди у розмірі 84 970 грн.) колегія суддів приходить до висновку про те, позовна вимога про стягнення на користь позивача моральної шкоди підлягає до задоволення частково, а саме: у розмірі 10 000 грн., що на переконання колегії суддів буде відповідати засадам справедливості, добросовісності та розумності (стаття 3 ЦК України), а також і принципу пропорційності (стаття 11 ЦПК України).

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.2, 376 ч.1 п.п. 1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представника ОСОБА_1 , частково задовольнити.

Рішення Франківського районного суду міста Львова від 07 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 частково задовольнити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 :

-84 970 грн. 00 коп. на відшкодування матеріальної шкоди;

-500 грн. 00 коп. оплати за експертне автотоварознавче дослідження;

-10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди,

а всього – 95 470 (дев`яносто п`ять тисяч чотириста сімдесять) грн. 00 коп.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повну постанову складено 08 жовтня 2026 року.

Головуючий: Цяцяк Р.П.

Судді: Ванівський О.М.

Копняк С.М.