Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №463/8976/19 — Львівський апеляційний суд

Справа № 463/8976/19 Головуючий у 1 інстанції: Нор Н.В.

Провадження № 22-ц/811/1209/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого : Ванівського О.М.,

суддів: Савуляка Р.В., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Костюк С.О.,

з участю: апелянта ОСОБА_1 , її представника– Телішевського І.Д. , представника ЛМР – Лондар А.С., третьої особи – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання незаконними та скасування розпоряджень та реєстрацію права власності, -

в с т а н о в и в:

В листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Львівської міської ради, Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання незаконними та скасування розпоряджень та реєстрацію права власності

Позовні вимоги мотивувала тим, що позивачі по справі є власниками квартири АДРЕСА_1 . Дана квартира розміщена на 2 поверсі даного будинку. На першому поверсі розміщене квартира АДРЕСА_2 , власниками якої є ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Зазначила, що під час розгляду цивільної справи № 463/4069/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про зобов`язання про вчинення дій в Личаківському районному суді м. Львова у 2017 році від БТІ та ЕО була витребувана інвентарна справа на будинок АДРЕСА_3 . Після ознайомлення з даними документами, їм стало відомо, про те, що на підставі розпорядження уповноваженого органу відповідача - Львівської міської ради Львівської міської адміністрації № 495 від 26.04.1994 року що мешканці квартири АДРЕСА_2 приватизували квартиру АДРЕСА_4 , також ними було приватизовано комору в підвалі розміром 61,4 кв.м. В подальшому розглянувши заяви: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , співвласників кв. АДРЕСА_4 , Розпорядженням Личаківської районної адміністрації №340 від 13.08.2012 року затверджено висновок міжвідомчої комісії від 05.06.2012р. Дозволено співвласникам завершити самовільно розпочате перепланування квартири АДРЕСА_4 з влаштуванням дверного прорізу на місці віконного отвору для виходу на терасу, поділом квартири на дві окремі під номерами 1 та l а і влаштувати двофункційний котел димохідного типу на площі паливної в кв. АДРЕСА_2 взамін АГВ та двофункційний котел димохідного типу і газову плиту ПГ-4 на площі запроектованої кухні-їдальні в кв. АДРЕСА_2 , згідно з поданою проектною та технічною документацією. Після завершення перепланування квартира АДРЕСА_2 буде складатися з передпокою пл. 10,7 кв.м.. кухні-їдальні пл. 16,1 кв.м., житлової кімнати пл. 25,2 кв.м., ванної кімнати пл. 3,2 кв.м., санвузла пл. 0,6 кв.м. Загальна площа становитиме - 55,8 кв.м., житлова площа - 25,2 кв.м. До квартири будуть належати паливна пл. 13,1 кв.м., санвузол з ванною пл. 4,1 кв.м., та комора пл.3,5 кв.м. в підвалі. Квартира N? 1a буде складатися з санвузла з ванною пл. 5,4 кв.м., коридору пл. 3,2 кв.м., господарського приміщення пл. 18,1 кв.м., комори пл. 6,42 кв.м., сходів пл. 1,6 кв.м. - на першому рівні; передпокою пл.6,14 кв.м., кухні-ніші пл.4 кв-м., їдальні пл. 15кв.м., житлової кімнати пл. 13,91 кв.м. - на другому рівні. Загальна площа становитиме - 73,77 кв.м., житлова площа - 13,91 кв.м. У спільному користуванні квартир будуть знаходитись тераса пл.2,7 кв.м. та коридор пл. 3,2 кв.м. Вважає, що приватизація мешканцями кв. АДРЕСА_2 комори в підвалі розміром 61.4 кв.м. є незаконною та такою, що порушує права інших мешканців даного будинку, адже комори в підвалі такого розміру не було, це підвальні приміщення загального користування для задоволення потреб усіх мешканців будинку.

Зазначила, що мешканці квартири АДРЕСА_5 не давали своєї згоди на проведення реконструкції квартири АДРЕСА_4 та влаштування тераси. Вважає, що розпорядження № 495 від 26.04.1994 року Львівською міської адміністрації та свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 26.04.1994р., видане відділом приватизації житла міської адміністрації в частині включення в склад квартири АДРЕСА_2 комори в підвалі пл. 61.4 кв.м. є незаконними. Також є незаконним Розпорядження Личаківської районної адміністрації № 340 від 13.08.2012 року в частині в частині включення в склад квартири АДРЕСА_2 : паливної пл. 13,1 кв.м., санвузла з ванною пл. 4,1 кв.м., та комори пл. 3,5 кв.м. в підвалі та включення в склад квартири АДРЕСА_2 : санвузла з ванною пл. 5,4 кв.м., коридору пл. 3,2 кв.м., господарского приміщення пл. 18,1 кв.м., комори пл. 6,42 кв.м., сходів пл. 1,6 кв.м. - на першому рівні та передачу в користування.

Оскаржуваним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання незаконними та скасування розпоряджень та реєстрацію права власності – відмовлено.

Дане рішення в апеляційному порядку оскаржила позивач ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі зазначає, що сам факт спільного проживання в одному будинку не давав їй можливості знати, що саме сусіди внесли до свого техпаспорта та приватизували. Документи їй ніхто не показував через неприязні стосунки.

Зазначає, що вперше дізналася про незаконну приватизацію підвалу лише 19.04.2017 року, коли суд у іншій справі витребував інвентарну справу з БТІ. Позовну заяву подано 22.10.2019 року, тобто у межах передбаченого законом 3-річного строку.

Звертає увагу на те, що перебіг позовної давності було перервано поданням попереднього позову у липні 2017 року.

Просить суд скасувати рішення першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити її позов.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 , її представника– ОСОБА_10 , третьої особи – ОСОБА_2 на підтримання апеляційної скарги, представника ЛМР – Лондар А.С. на заперечення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно зі ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам.

Положеннями частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування розпоряджень та реєстрацію права власності, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності при зверненні до суду.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено, що позивач по справі є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру № НОМЕР_2 , що видане 16.11.2001 року Личаківською районною адміністрацією Львівської міської ради.

Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , що видане 26.04.1994 року Львівською міською адміністрацією власниками квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Згідно розпорядження Львівської міської ради Львівської міської адміністрації № 495 від 26.04.1994 року, мешканці квартири АДРЕСА_2 приватизували квартиру АДРЕСА_4 , також було приватизовано комору в підвалі розміром 61,4 кв.м.

Розпорядженням Личаківської районної адміністрації №340 від 13.08.2012 року затверджено висновок міжвідомчої комісії від 05.06.2012р. (протокол № 5-21§3). Дозволено співвласникам завершити самовільно розпочате перепланування квартири АДРЕСА_4 з влаштуванням дверного прорізу на місці віконного отвору для виходу на терасу, поділом квартири на дві окремі під номерами 1 та l а і влаштувати двофункційний котел димохідного типу на площі паливної в кв. АДРЕСА_2 взамін АГВ та двофункційний котел димохідного типу і газову плиту ПГ-4 на площі запроектованої кухні-їдальні в кв. АДРЕСА_2 згідно з поданою проектною та технічною документацією.

Після завершення перепланування квартира АДРЕСА_2 буде складатися з передпокою пл. 10,7 кв.м. кухні-їдальні пл. 16,1 кв.м., житлової кімнати пл. 25,2 кв.м., ванної кімнати пл. 3,2 кв.м., санвузла пл. 0,6 кв.м. Загальна площа становитиме - 55,8 кв.м., житлова площа - 25,2 кв.м. До квартири будуть належати паливна пл. 13,1 кв.м., санвузол з ванною пл. 4,1 кв.м., та комора пл.3,5 кв.м. в підвалі.

Квартира АДРЕСА_2 буде складатися з санвузла з ванною пл. 5,4 кв.м., коридору пл. 3,2 кв.м., господарського приміщення пл. 18,1 кв.м., комори пл. 6,42 кв.м., сходів пл. 1,6 кв.м. - на першому рівні; передпокою пл.6,14 кв.м., кухні-ніші пл.4 кв-м., їдальні пл. 15кв.м., житлової кімнати пл. 13,91 кв.м. - на другому рівні. Загальна площа становитиме - 73,77 кв.м., житлова площа - 13,91 кв.м.

У спільному користуванні квартир АДРЕСА_2 та будуть знаходитись тераса пл.2,7 кв.м. та коридор пл. 3,2 кв.м.

З висновку експерта від 24.05.2024 року вбачається, що підвальні приміщення квартири АДРЕСА_3 були збудовані шляхом виїмки ґрунту в існуючому будинку в період між 1971 та 1993 роками. Підвальні приміщення квартири АДРЕСА_3 були збудовані разом з будинком ~ в 1938 році. Встановити чи проводилась виїмка грунту в цих приміщеннях - неможливо. Підтвердити чи спростувати пониження рівня фундаменту будинку АДРЕСА_3 - неможливо.

Із заяви на прийняття спадщини вбачається, що ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Спадщину прийняла ОСОБА_5 . Також спадкоємцями за законом є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Із заяви № 573 ОСОБА_3 від 10.05.2022 року вбачається, що ОСОБА_3 від прийняття спадщини відмовився на користь ОСОБА_5 .

Із заяви № 574 ОСОБА_4 від 10.05.2022 року вбачається, що ОСОБА_4 від прийняття спадщини відмовився на користь ОСОБА_5 .

Предметом вказаного спору є право на об`єкт нерухомого майна, яке зареєстровано за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на підставі рішень Львівської міської адміністрації та Личаківської районної адміністрації, з чим позивач не погоджується. Тобто цей позов спрямовано на захист права власності.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - стаття 1 Першого протоколу) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Статтями 328, 329 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 статті 369 ЦК України унормовано, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини 2 статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

У статті 1 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР) зазначено, що право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Частиною 1 статті 60 Закону №280/97-ВР установлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами 5, 8 цієї статті визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів.

Відповідно до Конституції України всі суб`єкти права власності рівні перед законом.

У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями.

Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

У п. 2, 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Згідно положень Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затвердженими наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства №76 від 17.05.2005, допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

У силу п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Офіційне тлумачення вищезазначеної норми наведено у рішенні Конституційного Суду України№4-рп/2004від 02.03.2004 зі змінами згідно з рішенням Конституційного Суду України №14-рп/2011 від 09.11.2011.

Конституційний Суд України у Рішенні від 02 березня 2004 року №4-рп/2004 у справі за конституційним зверненням ОСОБА_21 та інших громадян про офіційне тлумачення положень п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) зазначив, що підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Таким чином, у багатоквартирних жилих будинках можуть розміщуватись як допоміжні приміщення, так і інші приміщення, які не є допоміжними, а є нежилими приміщеннями, призначеними для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, в жилий фонд не входять (частина 3 статті 4 ЖК України) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх жителями право власності у останніх на ці приміщення не виникає.

Позивач як співвласник у спільній сумісній власності має право користуватися допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку, а саме, підвальним приміщенням, тому як право на допоміжні приміщення є невід`ємним правом кожного власника квартири незалежно від підстав його набуття.

Частиною 1 статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до частини 1 статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

У силу приписів статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції України або законам України визнаються незаконними у судовому порядку.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акту індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, що звернулась за їх захистом.

Так, підставами для визнання акту недійсним (незаконним) є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і, одночасно, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Як уже зазначалось допоміжні приміщення передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Таке право зберігається для осіб, яким під приватизації ними квартир допоміжні приміщення не були передані.

Таким чином, у позивача є потенційне право власності на спірне майно, так зване право «законного очікування», що охоплюється змістом ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків. В це право мирного володіння майном відбулося втручання органів місцевого самоврядування. Характер такого втручання був неправомірним, незаконним, фактично відбулося позбавлення майна позивача.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в діях відповідачів є порушення права позивача, а тому позивач, має право вимагати від відповідача усунення перешкод у здійсненні ним права володіння, і користування спільним майном, шляхом скасування рішень щодо передачі у приватну власність мешканцям квартири АДРЕСА_2 . Спірне приміщення комори в підвалі відноситься до допоміжних приміщень, призначених для забезпечення експлуатації цього будинку і побутового обслуговування жителів цього будинку, тому не належить до нежитлового фонду і не є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Разом з цим, відповідач у суді першої інстанції заявляв про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин.

У своїх доводах позивачка стверджувала, що під час розгляду цивільної справи № 463/4069/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про зобов?язання про вчинення дій в Личаківському районному суді м. Львова у 2017 році від БТІ та ЕО була витребувана інвентарна справа на будинок АДРЕСА_3 . Після ознайомлення з даними документами, їм стало відомо, про те, що на підставі розпорядження уповноваженого органу відповідача - Львівської міської ради Львівської міської адміністрації № 495 від 26.04.1994 року що мешканці квартири АДРЕСА_2 приватизували квартиру АДРЕСА_4 , також ними було приватизовано комору в підвалі розміром 61,4 кв.м.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц виклала правовий висновок про те, що виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі № 487/10132/14-ц виклала правовий висновок про те, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач - що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, котрі є підставами її вимог і заперечень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз ст. 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16 сформулювала висновок, згідно з яким початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України відліковувався з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 06 березня 2024 року у справі № 750/254/22, порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Судом у цій справі встановлено, що в 2017 році Позивач вже зверталась до Личаківського районного суду м. Львова з аналогічним позовом про скасування розпорядження ЛРА ЛМР №340 від 13 серпня 2012 року. Як на підставу позовних вимог Позивач посилалась на той факт, що здійснене Відповідачем та його родиною перепланування квартири АДРЕСА_4 є небезпечним, оскільки «нібито» під час перепланування здійснювалось втручання у внутрішні конструкції будинку, що є загрозою для життя та здоров?я інших співмешканців будинку.

Рішенням суду першої інстанції у справі № 463/3457/17 від 2 серпня 2018 року, що було залишено в силі судом апеляційної інстанції постановою від 28 травня 2019 року, в задоволенні позовних вимог було відмовлено, у зв`язку з тим, що позивач не надала суду жодного доказу про те, що проведена третіми особами реконструкція призводить до погіршення житлових умов мешканців квартири АДРЕСА_5 та загрожує обвалом будівлі, при тому що, така реконструкція, суд повторюється, проведена виключно в межах належного третім особам цокольного та першого поверхів будинку і жодним чином не стосується ні приміщень позивача, ні тим більше, допоміжних приміщень, що виключає необхідність отримання від інших співвласників будинку згоди на проведення такої реконструкції, оскільки в позові було відмовлено, питання позовної давності судом не досліджувалось.

Позивач, відповідно до змісту позовних вимог, просить: визнати незаконним та скасувати розпорядження Львівської міської адміністрації № 495 від 26 квітня 1994 року та свідоцтво про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , що видане 26 квітня 1994 року; Визнати незаконним та скасувати розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради N? 340 від 13 серпня 2012 року в частині.

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру НОМЕР_3 , що видане 16.11.2001 року Личаківською районною адміністрацією Львівської міської ради.

Відтак позивач проживає по сусідству з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в будинку АДРЕСА_3 з 2001 року та з цього ж часу могла довідатись про неможливість користування коморою в підвалі будинку.

Позивачкою не наведене суду належних доказів про те, коли вона дізналася, а також що не могла раніше дізнатися про порушення своїх прав та інтересів, за захистом яких звернулася до суду.

Звернувшись із позовом до Львівської міської ради, Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування розпоряджень та реєстрацію права власності в жовтні 2019 року, ОСОБА_1 пропустила трирічний строк позовної давності.

Системний аналіз наведених норм права, правові висновки Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на спірне майно, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 374, 375, 381- 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, -

У Х В А Л И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 березня 2026 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 08 жовтня 2026 року.

Головуючий : Ванівський О.М.

Судді: Савуляк Р,В.

Цяцяк Р.П.