Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №175/9337/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 175/9337/24

провадження № 61-2483св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Котовича

Микити Олександровича, нарішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від16квітня 2025 року, ухвалене у складі судді

Бойка О. М., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 січня 2026 року, ухвалену в складі колегії суддів Красвітної Т. П., Городничої В. С., Гапонова А. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що відповідно до наказу № 82к від 28 грудня 2015 року його було призначено на посаду директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради. Проте розпорядженням голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради № 188-рк від 03 вересня 2018 року його було безпідставно звільнено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 розпорядження голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради № 188-рк від 03 вересня 2018 року скасовано, поновлено ОСОБА_1 на попередньому місці роботи на посаді директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради. Стягнуто з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2018 року до 07 вересня 2022 року в сумі 498 775,42 грн (без урахування обов`язкових платежів, податків та зборів).

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2022 року у справі № 175/3500/18, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 28 червня 2023 року (провадження № 61-5866св23), замінено сторону боржника у справі № 175/3500/18 з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради на її правонаступника - Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради.

Таким чином, саме на правонаступника Індустріальної районної у м. Дніпрі ради - Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради, покладено зобов`язання поновити його на попередній посаді директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради, а також виплатити на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2018 року до 07 вересня 2022 року в сумі 498 775,42 грн (без урахування обов`язкових платежів, податків та зборів).

Він неодноразово звертався до Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради з проханням поновити його на роботі на виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року. Проте йому було відмовлено у поновленні з посиланням на те, що в структурі правонаступника відсутня посада директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради. Водночас у наданні рівнозначної посади йому також було відмовлено через відсутність вакантних місць.

Індустріальна районна у м. Дніпрі рада та її виконавчий комітет перебувають у процесі ліквідації на підставі розпорядження міського голови від 13 листопада 2020 року № 1323-р «Про створення комісії з припинення юридичних осіб - Індустріальної районної у м. Дніпрі ради та її виконавчого комітету».

Ураховуючи, що позовну заяву було подано до Індустріальної районної у м. Дніпрі ради ще у 2018 році, а процедуру ліквідації щодо неї розпочато лише в листопаді 2020 року, такий відповідач був належним у розумінні норм ЦПК України.

Водночас на підставі рішення Дніпровської міської ради № 80/60 від 02 вересня 2020 року правонаступником Індустріальної районної у м. Дніпрі ради було визнано Адміністрацію Індустріального району Дніпровської міської ради.

Надалі на підставі рішення Дніпровської міської ради № 71/4 від 24 лютого 2021 року правонаступником Адміністрації Індустріального району Дніпровської міської ради визнано Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради.

Таким чином, позивач наголошував, що станом на 07 вересня 2022 року законним правонаступником відповідача - Індустріальної районної у м. Дніпрі ради, була Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради.

Вважає, що обов`язок щодо виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року перейшов до Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради одразу після ухвалення постанови суду, адже на той момент уже існували та були чинними рішення Дніпровської міської ради № 80/60 від 02 вересня 2020 року та № 71/4 від 24 лютого 2021 року, відповідно до яких, як зазначено вище, Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради була визнана законним правонаступником Індустріальної районної у м. Дніпрі ради.

З моменту набрання законної сили постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року до дату подання позовної заяви у цій справі (19 червня 2024 року) минуло 466 робочих днів. Проте він так і не був поновлений на попередньому місці роботи на посаді директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради або на будь-якій іншій рівнозначній посаді. Він фактично не був допущений до виконання своїх посадових обов`язків саме через протиправні дії відповідача, який відмовляється поновити його на роботі та всіляко намагається уникнути виконання законного судового рішення.

Крім того, станом на день подання цього позову він взагалі не отримав від відповідача жодних виплат із присуджених йому судовим рішенням грошових коштів як середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Звертав увагу суду на те, що з моменту початку процесу оскарження розпорядження голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради № 188-рк від 03 вересня 2018 року про звільнення його із займаної посади в межах справи № 175/3500/18 і до дати задоволення позовних вимог та набрання законної сили постановою Дніпровського апеляційного суду минуло цілих 4 роки, і все це лише для того, щоб він зміг захистити свої порушені трудові права.

Таким чином, обставини, які виникли внаслідок непоновлення його на роботі та невиплати йому відповідачем присуджених грошових коштів, не лише суттєво погіршують його майнове становище, а й одночасно призводять до постійного збільшення суми стягнення (компенсації) за новий період вимушеного прогулу.

Відповідно, бездіяльність та протиправні дії відповідача призвели до збільшення періоду вимушеного прогулу, за який відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток, а саме з моменту набрання законної сили постановою Дніпровського апеляційного суду у справі № 175/3500/18 від 07 вересня 2022 року і до моменту подання цієї позовної заяви.

Вважав, що з відповідача на його користь підлягає також відшкодуванню моральна шкода, оскільки вже протягом тривалого часу його не поновлюють на робочому місці та не відшкодовують компенсаційні виплати.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , на підставі статей 235, 236, 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), статей 23, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив суд: стягнути з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07 вересня 2022 року до 19 червня 2024 року в розмірі 244 920,28 грн; стягнути з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на його користь у відшкодування моральної шкоди 73 369,57 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що правовий аналіз норм частини другої статті 235 КЗпП України дозволяє стверджувати, що вимушеному прогулу повинно передувати розірвання трудового договору, тобто звільнення працівника на підставі відповідного рішення (наказу).

Починаючи з 07 вересня 2022 року ОСОБА_1 не працював в Лівобережній адміністрації Дніпровської міської ради, трудовий договір з ним не укладався і, відповідно, наказ про його звільнення не видавався. Тобто, жодних трудових правовідносин між позивачем і відповідачем не існувало і не існує.

На виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18, Лівобережною адміністрацією Дніпровської міської ради (як правонаступником Індустріальної районної у м. Дніпрі ради) частково виконано судове рішення та сплачено 29 500,00 грн. Станом на серпень 2024 року залишок невиплачених коштів становить 469 275,42 грн.

Погашення вказаної заборгованості здійснюється в межах бюджетних програм із виконання судових рішень на 2023-2027 роки, якими затверджено фінансування в розмірі до 25 000,00 грн на рік. Таким чином, Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради належним чином та у встановленому порядку виконує свої зобов`язання виключно в частині грошових виплат. При цьому правові підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі в Лівобережній адміністрації Дніпровської міської ради відсутні.

У зв`язку з цим виплати, які в даному випадку просить стягнути позивач, не можуть вважатися заробітною платою (середнім заробітком), оскільки не витікають із трудового договору.

Позивач у період з 07 вересня 2022 року по 01 березня 2024 року не звертався до Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради із заявою про поновлення на роботі. Його письмове звернення від грудня 2023 року стосувалося виключно виплати грошових коштів на виконання судового рішення, що набрало законної сили.

Оскільки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною (взаємопов`язаною) вимогою, яка підлягає задоволенню виключно у разі поновлення працівника на роботі, правові підстави для стягнення таких коштів за новий період відсутні. З огляду на це, районний суд зазначив, що позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради не спричинила моральної шкоди позивачу, а виконує грошові зобов`язання, які перейшли до неї від Індустріальної районної у м. Дніпрі ради.

Факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності роботодавця не є безумовною і достатньою підставою для стягнення моральної шкоди. Враховуючи неподання ОСОБА_1 належних доказів на підтвердження завдання такої шкоди та неналежне обґрунтування її розміру, суд дійшов висновку, що визнання протиправним звільнення позивача у судовому рішенні, яке набрало законної сили, є достатньою і справедливою сатисфакцією.

Разом з цим, місцевий суд звернув увагу, що оскільки виконавчий лист № 175/3500/18 від 04 липня 2024 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі визнано таким, що не підлягає виконанню, відповідальність Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на підставі статті 236 КЗпП України відсутня, а тому позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення задоволенню не підлягають.

При цьому, за даними Управління Державної казначейської служби України в Індустріальному районі м. Дніпра (лист № 02-15-06/88 від 03 лютого 2025 року), за виконавчим листом від 30 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради в повному обсязі стягнуто кошти в розмірі 469 275,42 грн середнього заробітку на користь ОСОБА_1 за період з 03 вересня 2018 року по 07 вересня 2022 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , виходячи з того, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18, яка набрала законної сили, вже встановлено незаконність звільнення позивача, поновлено його на роботі та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2018 року по 07 вересня 2022 року в сумі 498 775,42 грн (без урахування податків та зборів).

Оскільки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є взаємопов`язаною вимогою, яка підлягає задоволенню виключно у разі поновлення на роботі, а виконавчий лист від 04 липня 2024 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді визнано таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за новий період, з 07 вересня 2022 року до 19 червня 2024 року в розмірі 244 920,28 грн, як і про відсутність відповідальності Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на підставі статті 236 КЗпП України.

Суд апеляційної інстанції також погодився із висновками місцевого суду щодо відсутності правових підстав для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 73 369,57 грн у зв`язку з її недоведеністю.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

26 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Котович М. О., через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 січня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2026 року поновлено представникові ОСОБА_1 - адвокату Котовичу М. О., строк на касаційне оскарження судових рішень. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 175/9337/24.

17 липня 2026 року матеріали цивільної справи № 175/9337/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Котович М. О., просить скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 січня 2026 року, прийняти нову постанову про задоволення позову ОСОБА_1 .

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанції заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19; у постановах Верховного Суду від: від 16 лютого 2018 року у справі № 807/2713/13, 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16, 31 липня 2019 року у справі № 813/593/17, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, 27 листопад 2019 року у справі №802/1183/16-а, 19 грудня 2019 року у справі №2а-7683/12/1370, 05 лютого 2020 року у справі №815/1676/18, 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2501/19, 19 квітня 2021 року у справі № 826/11861/17, 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19, 20 жовтня 2022 року у справі № 160/12318/21, 30 листопада 2022 року у справі № 240/12764/21, 03 серпня 2023 року у справі № 683/1256/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник указує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що наявні в матеріалах справи докази підтверджують невиконання Лівобережною адміністрацією Дніпровської міської ради постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 станом на дату звернення з позовом у цій справі (червень 2024 року). Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях безпідставно посилаються на ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2025 року, якою виконавчий лист визнано таким, що не підлягає виконанню.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

30 червня 2026 року Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який відповідно до положень

статті 126, частини восьмої статті 394 ЦПК України не може бути врахований судом, оскільки його подано після закінчення строку для подання відзиву, визначеного в ухвалі Верховного Суду від 17 березня 2026 року. -

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 відповідно до наказу № 82к від 28 грудня 2015 року був призначений на посаду директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради, але розпорядженням голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради № 188-рк від 03 вересня 2018 року був звільнений.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2021 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Індустріальної районної у м. Дніпрі ради про скасування розпорядження про звільнення, поновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково. Скасовано розпорядження голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради № 188-рк від 03 вересня 2018 року про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на попередньому місці роботи на посаді директора територіального центру соціального обслуговування Індустріальної районної у м. Дніпрі ради. Стягнуто з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з моменту звільнення з 03 вересня 2018 року по 07 вересня 2022 року в сумі 498 775,42 грн без урахування обов`язкових платежів (податків та зборів). В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради судовий збір на користь держави в розмірі 2 202,50 грн.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, вказана вище постанова Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 не оскаржувалась та набрала законної сили 07 вересня 2022 року.

26 жовтня 2022 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області видано виконавчий лист № 175/3500/18 про поновлення ОСОБА_1 на попередньому місці роботи на посаді директора територіального центру соціального обслуговування Індустріальної районної у м. Дніпрі ради.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2022 року, залишеною в силі постановою Верховного Суду від 28 червня 2023 року, у справі № 175/3500/18 заяву ОСОБА_1 задоволено, постановлено замінити сторону боржника у цивільній справі № 175/3500/18 з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради (код ЄДРПОУ 04052465) на його правонаступника - Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради (код ЄДРПОУ 44378972).

ОСОБА_1 звернувся до Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради із заявою про негайне виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 та поновлення його на роботі.

Листом Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради від 20 березня 2024 року № 12/25-11 повідомлено позивачу, зокрема, про подання відповідачем заяви про перегляд постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18. Також у листі зазначено, що Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради вживатиме всіх заходів для можливого поновлення позивача на роботі після надання апеляційним судом відповідного судового рішення.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року у справі № 175/3500/18 відмовлено у відкритті провадження за заявою Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, яка є правонаступником Індустріальної районної у м. Дніпрі ради, про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Індустріальної районної у м. Дніпрі ради про скасування розпорядження про звільнення, поновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

07 червня 2024 року ухвалою Верховного Суду у справі № 175/3500/18 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Індустріальної районної у м. Дніпрі ради про скасування розпорядження про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (провадження № 61-8189ск24).

За змістом листа Управління Державної казначейської служби України в Індустріальному районі м. Дніпра № 06-23-06/641 від 19 серпня 2024 року, зокрема, управлінням були стягнуті кошти з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 на виконання виконавчого листа № 175/3500/18: 14 лютого 2024 року - в розмірі 20 125,00 грн, 13 лютого 2024 року - в розмірі 4 875,00 грн, 23 грудня 2023 року - в розмірі 3 622,50 грн, 22 грудня 2023 року - в розмірі 877,50 грн. Станом на серпень 2024 року залишок коштів, які підлягають стягненню з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 , становить 469 275,42 грн.

Листом Управління Державної казначейської служби України в Індустріальному районі м. Дніпра № 02-15-06/88 від 03 лютого 2025 року повідомлено, що згідно з виконавчим листом, виданим 30 вересня 2022 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області у справі № 175/3500/18 щодо примусового стягнення з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2018 року по 07 вересня 2022 року, та ухвали Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2022 року про зміну сторони боржника на правонаступника - Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради, кошти в розмірі 469 275,42 грн були стягнуті з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради в повному обсязі.

Відповідно до наказу Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради № 32-нк від 26 вересня 2024 року «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », скасовано розпорядження голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради № 188-рк від 03 вересня 2018 року «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено позивача на посаді водія автотранспортних засобів господарського відділу управління з питань інфраструктури та житлово-комунального господарства Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради з 27 вересня 2024 року.

Наказом Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради № 33-нк від 16 жовтня 2024 року скасовано вказаний вище наказ Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради № 32-нк від 26 вересня 2024 року.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2025 року задоволено заяву Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, заінтересована особа - ОСОБА_1 , про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Визнано виконавчий лист від 04 липня 2024 року у цивільній справі № 175/3500/18 за позовом ОСОБА_1 до Індустріальної районної у м. Дніпрі ради про скасування розпорядження про звільнення, поновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу таким, що не підлягає виконанню. В ухвалі зазначено, що оскільки завдання і функції Лівобережної адміністрації на теперішній час не включають такого виду діяльності, як соціальне обслуговування, відповідні посади для ОСОБА_1 відсутні, то виконавчий лист №175/3500/18 від 04 липня

2024 року не може бути виконаний з об`єктивних причин.

Вказана вище ухвала Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2025 року не оскаржувалась та набрала законної сили.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Котовича М. О., підлягаєчастковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист віднезаконного звільнення.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на

території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови

у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (стаття 235 КЗпП України).

Згідно з пунктами 2, 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про: присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.

З огляду на закріплений у статті 129-1 Конституції України принцип загальнообов`язковості судових рішень, судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися (див.: постанову Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц (провадження № 61-11510св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 758/15415/15-ц (провадження № 61-15891св18), від 29 січня 2020 року у справі № 607/10653/18 (провадження №61-2707св19), від 06 жовтня 2021 року у справі № 209/1944/18 (провадження № 61-18512св20), від 05 серпня 2022 року у справі № 465/4649/20 (провадження № 61-3870св22), від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23), від 04 грудня 2024 року у справі № 611/245/21 (провадження № 61-11860св23), від 04 червня 2025 року у справі № 757/13201/24-ц (провадження № 61-3503св25).

Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. Працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов'язків (подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 06 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 16 лютого 2024 року у справі № 947/7076/22).

Законом установлено фінансову санкцію у вигляді виплати середнього заробітку за невиконання рішення про поновлення на роботі через винну бездіяльність роботодавця. Так, відповідно до статі 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати не видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення. Виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі має відповідач, визначений боржником за виконавчим листом (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), постанови Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 511/1284/19 (провадження № 61-6184св21), від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22), від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) та багатьох інших).

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: 1) чи мала місце затримка виконання такого рішення, 2) у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, 3) та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період (постанова Верховного Суду від 02 липня 2025 року, справа № 761/44002/23 (провадження

№ 61-12304св24)).

Крім того, у постанові від 19 грудня 2025 року у справі № 260/8573/23 (провадження № К/990/17909/24) Верховний Суд звернув увагу на те, що для визначення особи, яка має нести відповідальність за статтею 236 КЗпП України, необхідно встановити, до повноважень якого органу (посадової особи) належало вирішення питання про поновлення працівника на посаді, тобто хто був зобов`язаний видати відповідний наказ (розпорядження) про його поновлення.

У справі, що переглядається в касаційному порядку, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 відповідно до наказу від 28 грудня 2015 року № 82к був призначений на посаду директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Індустріальної районної у м. Дніпрі ради, а розпорядженням голови Індустріальної районної у м. Дніпрі ради від 03 вересня 2018 року № 188-рк був звільнений із займаної посади.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 07 вересня 2022 року у справі № 175/3500/18 скасував розпорядження про звільнення ОСОБА_1 , поновив його на попередньому місці роботи на посаді директора територіального центру соціального обслуговування Індустріальної районної у м. Дніпрі ради та стягнув на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2018 року до 07 вересня 2022 року в розмірі 498 775,42 грн без урахування обов`язкових платежів (податків та зборів).

26 жовтня 2022 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області видав виконавчий лист № 175/3500/18 про поновлення ОСОБА_1 на попередньому місці роботи.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2022 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 28 червня 2023 року, замінено сторону боржника у справі № 175/3500/18 з Індустріальної районної у м. Дніпрі ради на її правонаступника - Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, яка переглядається в порядку касаційному порядку, ОСОБА_1 посилався на те, що судове рішення про поновлення його на роботі тривалий час не виконувалося, та просив стягнути з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради середній заробіток за період з 07 вересня 2022 року (дата ухвалення апеляційним судом судового рішення про поновлення його на роботі) до 19 червня 2024 року (дата звернення до суду з позовом у цій справі) в розмірі 244 920, 28 грн, а також 73 369, 57 грн на відшкодування моральної шкоди.

Зі змісту та підстав заявленого ОСОБА_1 позову вбачається, що вимогу про стягнення середнього заробітку за період після ухвалення рішення про поновлення його на роботі позивач пов`язував саме з невиконанням цього судового рішення.

Тому спірні правовідносини підлягають правовій кваліфікації з урахуванням положень статті 236 КЗпП України, незалежно від використаного позивачем у формулюванні позовних вимог терміну «середній заробіток за час вимушеного прогулу».

Суд, з`ясувавши підстави та зміст заявленої вимоги, повинен самостійно здійснити правильну юридичну кваліфікацію спірних правовідносин та застосувати до них ті норми матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд керувався тим, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у разі поновлення на роботі як взаємопов`язаної вимоги, а з 07 вересня 2022 року позивач у Лівобережній адміністрації Дніпровської міської ради не працював, трудовий договір із ним не укладався та наказ про його звільнення відповідач не видавав.

Крім того, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2025 року виконавчий лист у цивільній справі № 175/3500/18 про поновлення ОСОБА_1 на роботі визнано таким, що не підлягає виконанню, та дійшли висновку про відсутність відповідальності Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради на підставі статті 236 КЗпП України.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вони є передчасними, з огляду на таке.

Та обставина, що ОСОБА_1 після ухвалення рішення про поновлення його на роботі фактично не працював у Лівобережній адміністрації Дніпровської міської ради та безпосередньо з цією адміністрацією трудового договору не укладав, сама собою не виключає застосування статті 236 КЗпП України.

Передбачена цією нормою відповідальність застосовується саме у зв`язку із затримкою виконання судового рішення, яким незаконно звільненого працівника поновлено на роботі. Тому відсутність фактично відновлених трудових відносин не може без додаткового з`ясування відповідних обставин бути підставою для висновку про відсутність відповідальності за невиконання рішення, спрямованого саме на відновлення таких трудових відносин.

Не є достатнім для відмови в позові і сам лише факт подальшого визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, постановлено 28 лютого 2025 року, тоді як позивач заявив вимоги про виплату середнього заробітку у зв'язку з тим, що судове рішення про поновлення його на роботі тривалий час не виконувалося, та просив стягнути з Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради середній заробіток за період з 07 вересня 2022 року (дата ухвалення апеляційним судом судового рішення про поновлення його на роботі) до 19 червня 2024 року (дата звернення до суду з позовом у цій справі).

Суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою правове значення зазначеної ухвали суду щодо спірного періоду та не дослідили, чи спростовують встановлені нею обставини факт затримки виконання судового рішення у попередній проміжок часу.

Сам собою факт подальшого визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, не звільняє суд від обов`язку з`ясувати, чи мало місце до цього невиконання судового рішення, яке набрало законної сили та було обов`язковим до виконання, а також установити період такого невиконання та причини, які об`єктивно перешкоджали виконанню судового рішення, якщо такі існували.

При цьому колегія суддів ураховує встановлені судами попередніх інстанцій обставини, що стосуються ліквідації територіального центру соціального обслуговування Індустріальної районної у м. Дніпрі ради, директором якого працював ОСОБА_1 . Суди встановили, що зазначений територіальний центр соціального обслуговування був окремою юридичною особою, яку ліквідовано 08 липня 2019 року, і замість нього Дніпровською міською радою утворено нову юридичну особу - Комунальну установу «Дніпровський міський територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Дніпровської міської ради, до якої ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не було переведено.

Відповідно до статті 240-1 КЗпП України у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або роботодавця (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

Отже, об`єктивна неможливість поновлення працівника на попередній роботі внаслідок ліквідації роботодавця є юридично значущою обставиною, яка підлягає врахуванню під час вирішення питання про відповідальність за невиконання рішення про поновлення.

Водночас у справі, що переглядається, існує судове рішення від 07 вересня 2022 року, яке набрало законної сили, яким ОСОБА_1 поновлено саме на попередньому місці роботи, а ухвалою від 22 грудня 2022 року боржника за цим рішенням замінено на Лівобережну адміністрацію Дніпровської міської ради.

Правильність та законність постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, яка набрала законної сили, не є предметом перегляду в цій справі, а тому суд під час вирішення нового спору не може фактично переглядати встановлений цим рішенням обов`язок щодо поновлення позивача на роботі.

Також помилковим є надання вирішального значення відсутності доказів навмисного ухилення відповідача від виконання судового рішення.

Усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов`язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем (див.: постанови Верховного Суду від 19 грудня 2025 року у справі № 260/8573/23 (провадження № К/990/17909/24); від 29 травня 2026 року у справі № 260/7440/23 (провадження № К/990/37593/24)).

Таким чином, для правильного вирішення спору судам першої та апеляційної інстанцій належало насамперед установити наявність або відсутність самого факту затримки виконання рішення, визначити, хто саме протягом заявленого позивачем періоду був зобов`язаний виконати судове рішення про поновлення його на роботі, чи мала Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради відповідні повноваження та юридичну і фактичну можливість виконати таке рішення, чи існувала така можливість протягом усього заявленого періоду, а якщо ні - з якого саме моменту виконання судового рішення стало об`єктивно неможливим.

Зазначені обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки від них залежить як сам факт наявності затримки виконання рішення в розумінні статті 236 КЗпП України, так і тривалість періоду, за який у разі встановлення відповідних підстав може бути стягнуто середній заробіток.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій таких обставин не встановили та фактично поширили наслідки ухвали від 28 лютого 2025 року про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, на весь попередній період, за який позивач заявив позовні вимоги, не з`ясувавши, чи існувала об`єктивна неможливість виконання рішення протягом всього цього періоду.

За таких обставин висновок судів про відсутність правових підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку відповідно до статті 236 КЗпП України за заявлений ним у позові період є передчасним.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Зобов`язання із відшкодування моральної шкоди виникає за наявності моральної шкоди, протиправності поведінки особи, яка її завдала, причинного зв`язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою, а також інших установлених законом умов відповідальності.

Водночас у трудових правовідносинах стаття 237-1 КЗпП України є спеціальною нормою, яка передбачає можливість відшкодування моральної шкоди внаслідок порушення законних трудових прав працівника, якщо таке порушення призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків або необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя.

Відмовляючи у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, суди керувалися тим, що відповідач не ухилявся від сплати присуджених позивачу коштів, виконував судове рішення у цій частині, доказів навмисного ухилення відповідача від виконання рішення в частині поновлення на роботі не надано, а ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2025 року встановлено об`єктивну неможливість поновлення позивача на попередньому місці роботи.

Суди попередніх інстанцій також зазначили, що позивач не надав доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди у вигляді руйнування сподівань, планів, зневіри у справедливості, приниження честі та гідності, втрати нормальних життєвих зв`язків, душевних страждань, а посилаючись на виникнення гіпертонічних кризів, не надав відповідних медичних документів.

Проте висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо цієї вимоги також є передчасним.

Вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 пов`язував, зокрема, з тривалим невиконанням судового рішення про поновлення його на роботі.

Отже, для правильного вирішення цієї вимоги необхідно передусім установити, чи мало місце протягом заявленого позивачем періоду порушення його трудового права у зв`язку із затримкою виконання рішення про поновлення на роботі та якою була тривалість такого порушення.

Оскільки, як зазначено вище, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставини, необхідні для вирішення питання про наявність чи відсутність затримки виконання судового рішення у розумінні статті 236 КЗпП України, передчасним є і висновок про відсутність порушення трудового права позивача, який має істотне значення для вирішення вимоги про відшкодування моральної шкоди.

При цьому саме собою ненадання медичних документів на підтвердження виникнення у позивача гіпертонічних кризів не може свідчити про відсутність моральної шкоди взагалі.

Моральна шкода у трудових правовідносинах не обмежується фізичним болем, погіршенням стану здоров`я або іншими наслідками, які можуть бути підтверджені виключно медичною документацією. За змістом статті 237-1 КЗпП України така шкода може полягати також у моральних стражданнях, втраті нормальних життєвих зв`язків та необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя.

Водночас установлення факту порушення трудового права саме собою не означає автоматичного виникнення права на відшкодування моральної шкоди у заявленому позивачем розмірі.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З огляду на це, саме на позивача покладається обов`язок довести обставини, на які він посилається як на підставу відповідної вимоги. Водночас, згідно з вимогами статті 23 ЦК України та статті 237-1 237-1 КЗпП України, суд повинен установити характер порушення, його тривалість, характер та обсяг моральних страждань, причинний зв`язок між порушенням трудового права та негативними наслідками для позивача й інші обставини, що мають значення для вирішення такої вимоги.

У разі встановлення правових підстав для відшкодування моральної шкоди її розмір підлягає визначенню судом залежно від характеру та тривалості порушення, глибини моральних страждань, інших істотних обставин та з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Таким чином, оскільки висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності порушення відповідачем права позивача на своєчасне виконання рішення про поновлення на роботі є передчасним, а встановлення такого порушення та його тривалості має значення для вирішення вимоги про відшкодування моральної шкоди, висновок судів про відмову в задоволенні цієї вимоги також не можна визнати достатньо обґрунтованим.

З огляду на межі повноважень суду касаційної інстанції, Верховний Суд позбавлений можливості самостійно встановити, чи мала Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради протягом заявленого позивачем періоду юридичну та фактичну можливість виконати рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі, хто саме був уповноважений видати відповідний акт про його поновлення, з якого моменту виконання судового рішення стало об`єктивно неможливим, якщо така неможливість мала місце, та, відповідно, визначити наявність і тривалість затримки виконання судового рішення.

Встановлення цих обставин потребує дослідження та оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому зазначені обставини мають значення не лише для вирішення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, а й для належного вирішення пов`язаної з нею вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно допункту1частинитретьої статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбаченихпунктами1,2,3частинидругої статті 389 цього Кодексу.

Згідно зчастиноючетвертою статті 411 ЦПК Українисправа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першоїінстанції.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням норм матеріального і процесуального права, проаналізувати всі доводи та заперечення сторін, а також ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення відповідно до встановлених обставин.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Котовича Микити Олександровича, задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 січня 2026 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк