Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №308/7997/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 308/7997/19

провадження № 61-18194св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року у складі колегії суддів Мацунича М. В., Фазикош Г. В., Бисаги Т. Ю.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майні.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування позову вказувала, що з 21 липня 1990 року по 18 квітня 2011 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 . Під час шлюбу за спільні кошти та спільною працею подружжя у 1994-1996 роках вони збудували житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який у 1996 році прийнято в експлуатацію та зареєстровано на ім`я ОСОБА_4 . У цей же період на його ім`я на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради (далі - виконком Ужгородської міської ради) від 22 травня 1996 року № 88 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,03 га для обслуговування зазначеного будинку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, після чого відкрилася спадщина. Нотаріус відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з відсутністю в Державному реєстрі речових прав відомостей про державну реєстрацію права власності померлого на будинок та земельну ділянку. Посилаючись на набуття спірного нерухомого майна під час шлюбу за спільні кошти та спільну працю, позивач вважає його спільною сумісною власністю подружжя.

Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, просила:

- визнати об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати ОСОБА_1 : власником 1/2 частки у спільному майні подружжя: будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 153 кв. м; власником 1/2 частки земельної ділянки, необхідної для обслуговування будинку

на АДРЕСА_1 , переданої у власність Ужгородською міською радою, Державний акт на право приватної власності на землю

серії ЗК 015-010235 від 16 грудня 1996 року, право власності зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю Ужгородської міської ради за № 1213.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 04 липня 2022 року, ухваленим під головуванням судді Деметрадзе Т. Р., уточнену позовну заяву задовольнив частково. Визнав будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на момент смерті ОСОБА_4 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 153 кв. м. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, необхідної для обслуговування будинку за адресою: АДРЕСА_1 (Державний акт на право приватної власності на землю серії ЗК 015-010235).

Місцевий суд своє рішення мотивував тим, що на підставі статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) спірне домоволодіння є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Земельна ділянка площею 0,03 га була передана ОСОБА_4 у власність для обслуговування житлового будинку,

а тому, з урахуванням положень статті 120 Земельного кодексу України

(далі - ЗК України), право на неї пов`язане з правом на нерухоме майно. Суд не взяв до уваги посилання представника відповідача на заяву ОСОБА_1 від 22 квітня 2011 року про відсутність матеріальних та інших претензій до колишнього чоловіка, оскільки така заява не є нотаріально посвідченим договором про поділ нерухомого майна у розумінні статті 69 СК України. Місцевий суд також відхилив заяву про застосування позовної давності, встановивши, що про порушення своїх прав позивач дізналась після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 року, коли звернулась до нотаріуса та з`ясувала обставини щодо спадкування. Відтак суд дійшов висновку, що позов подано в межах встановленого законом строку давності.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 07 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 липня 2022 року скасував. Ухвалив нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок був подарований ОСОБА_4 у 1993 році, а тому належав йому на праві особистої приватної власності. При цьому позивач не надала належних і допустимих доказів того, що внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя вартість будинку істотно збільшилася, як того вимагає стаття 62 СК України. Апеляційний суд також врахував нотаріально посвідчену заяву позивача від 22 квітня 2011 року про отримання компенсації за належну їй частину сумісно нажитого майна та відсутність матеріальних чи інших претензій до колишнього чоловіка. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не довела порушення свого права та наявність підстав для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

18 грудня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року у вказаній справі.

У касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 23 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі; витребував справу з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

16 лютого 2024 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вказує, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, постановах Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 691/262/15-ц, від 12 травня 2022 року у справі № 727/11406/17, від 08 березня 2023 року у справі 307/2148/16-ц.

Звертає увагу, що суд апеляційної інстанції не дослідив наявні у справі докази, які однозначно підтверджують обставину повного знесення отриманого її колишнім чоловіком в дар будинку та будівництво нового будинку під час перебування ними у шлюбі. Наголошує на неправильно визначеній судом природі спірних правовідносин, яка полягає саме у поділі новоствореного у шлюбі майна,

а не істотного збільшення вартості майна, належного одному з подружжя.

Стверджує, що апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення для вирішення спору, на підставі недопустимого доказу - договору дарування будинку, укладеного 15 грудня 1993 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Зазначає, що вказаний документ втратив свою дію, оскільки в даному випадку підставою виникнення права власності на спірний будинок (як новостворене майно) є рішення виконкому Ужгородської міської ради

від 22 травня 1996 року № 88 про прийняття завершеного будівництвом новоствореного будинку в експлуатацію.

Доводи інших учасників справи

У січні 2024 року засобами поштового зв`язкудо Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , який містить посилання на необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Фактичні обставини справи

Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 суд установив, що 21 липня 1990 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини не змінювалось.

Згідно наявної у матеріалах справи копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 встановлено, що шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було розірвано 18 квітня 2011 року.

Відповідно до договору дарування 15 грудня 1993 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок в АДРЕСА_1 , житловою площею 26,8 кв. м, який розташований на землях державного фонду.

Згідно технічного паспорта на будинок, виданого на ім`я ОСОБА_4 . Ужгородським державним міжрегіональним виробничим підприємством технічної інвентаризації 12 лютого 1996 року за реєстровим № 609, загальна площа будинку становить 153,3 кв. м.

Завершений будівництвом будинок прийнятий в експлуатацію рішенням виконкому Ужгородської міської ради № 88 від 22 травня 1996 року та право власності на такий будинок було зареєстровано за ОСОБА_4 .

Виконком Ужгородської міської ради року рішенням від 23 жовтня 1996 року № 187 передав ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,03 га для обслуговування житлового будинку, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії ЗК 015-010235.

Суд також установив, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується відповідним свідоцтвом серії НОМЕР_3 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та аргументи відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їїухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

У постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2705цс16 вказано, що «частина перша статті 58 Конституції України закріплює загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7). Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи».

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року, а також до тих, які виникли до набрання ним та продовжили існувати після цього.

Оскільки, за встановлених обставин цієї справи, договір дарування житлового будинку укладено 15 грудня 1993 року, та, в подальшому, завершений будівництвом будинок прийнятий в експлуатацію 22 травня 1996 року, тобто відповідні юридично значимі обставини виникли до набрання чинності СК України (до 2004 року), правовий режим спірного майна та правові наслідки його набуття у спірних правовідносинах підлягають визначенню відповідно до законодавства, чинного на момент виникнення відповідних правовідносин, зокрема положень Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України).

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є, відповідно до статті

24 КпШС України, власністю кожного з них.

У статті 25 КпШС України зазначено, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Вказані норми, що діяли на час набуття спірного житлового будинку, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі

договору дарування або в порядку спадкування (пункт 2 частини першої статті 57 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті

368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Таким чином, конструкція статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Саме на необхідності застосування до спірних правовідносин презумпції спільності права власності подружжя, посилання на яку міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 727/11406/17, наголошувала й позивач, звертаючись до суду із відповідним позовом. Такі ж доводи викладено й у касаційній скарзі.

Водночас колегія суддів Верховного Суду зазначає, що застосування вказаної презумпції можливе лише щодо того майна, стосовно якого встановлено час та підставу його отримання, а також підтверджено, що набуття такого об`єкта відбулось саме у період шлюбу.

Особа, яка посилається на режим спільної сумісної власності майна подружжя, повинна довести обставини, що свідчать про належність спірного об`єкта до майна, набутого за час шлюбу. Лише після встановлення таких обставин тягар спростування презумпції покладається на особу, яка заперечує спільний характер майна.

Отже, якщо встановлено, що первісний об`єкт нерухомості був набутий одним із подружжя на підставі, яка, відповідно до закону, визначала його особистою приватною власністю, зокрема - за договором дарування, такий об`єкт зберігає відповідний правовий режим. Сама по собі його перебудова, реконструкція, добудова або проведення щодо нього інших будівельних робіт у період шлюбу не змінює правового режиму такого майна та не є достатньою підставою для висновку про набуття його подружжям у спільну сумісну власність у розумінні статті 22 КпШС України чи статті 60 СК України.

У такому випадку потребує визначення правова природа результату здійснених робіт: чи відбулося лише поліпшення особистого майна одного з подружжя, чи первісний об`єкт припинив існування та внаслідок нового будівництва виник самостійний об`єкт нерухомості. Від вирішення цього питання залежить визначення правового режиму спірного майна та, відповідно, норми матеріального права, яка підлягає застосуванню.

Отже, сама по собі обставина перебування сторін у шлюбі на момент створення, реконструкції або зміни об`єкта нерухомості не є достатньою для застосування презумпції його спільності. За відсутності належних та допустимих доказів того, що спірне майно є таким, що набуте у період шлюбу, покладення на іншу сторону спору обов`язку спростовувати презумпцію спільності права власності подружжя є передчасним.

Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За вимогами статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи наведене, у справі, що переглядається, позивачу необхідно було довести, що будинок, набутий у власність її колишнім чоловіком на підставі договору дарування, припинив існувати внаслідок знесення, а створений на його місці новий будинок побудовано за рахунок спільних трудових та/або майнових затрат обох із членів подружжя, проте такі обставини позивачем не доведено.

У даному контексті врахуванню також підлягає висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 10 січня 2024 року у cправі № 907/385/22: «Реконструкція - це перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об`єкта будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення. Реконструкція передбачає повне або часткове збереження елементів несучих конструкцій та призупинення на час виконання робіт експлуатації об`єкта в цілому або його частин.

Новостворене майно - це об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

Аналіз законодавчих положень, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду України, дає підстави для висновку про те, що право власності на нову річ, виготовлену відповідно до статті 332 Цивільного кодексу України внаслідок переробки іншої речі, може виникати лише у тому разі, якщо в результаті здійсненої переробки з`являється інший об`єкт, відмінний за своїми характеристиками, тобто об`єкт, який може бути кваліфікований як нова річ.

При цьому, не може вважатися новою річчю (новоствореним об`єктом) об`єкт нерухомого майна, який перероблений з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, тобто такий, що фактично є тим самим об`єктом з видозміненими загальними характеристиками.

Реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів, тому передчасно стверджувати, шо реконструйований об`єкт є іншим об`єктом нерухомості».

Матеріали справи не містять доказів здійснення обома членами колишнього подружжя побудови нового житлового будинку на місці подарованого ОСОБА_4 житлового будинку, що в АДРЕСА_1 .

За таких обставин, посилання у касаційній скарзі на те, що спірне майно слід вважити новоствореним у шлюбі, а отже - таким, що підлягає поділу як спільне майно подружжя, є неспроможним.

Також, переглядаючи рішення місцевого суду в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції вмотивовано зазначив, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували вартість спірного майна до його збільшення та/або після вчинення дій з добудови чи здійснення нового будівництва, а також доказів понесення безпосередньо нею витрат на створення спірного майна, яке вона вважає спільним майном подружжя.

Отже, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю позивачем, що спірний будинок був спільною сумісною власністю позивача та її колишнього чоловіка, який помер.

Колегія суддів відхиляє також посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, постановах Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 691/262/15-ц, від 08 березня 2023 року у справі 307/2148/16-ц, оскільки висновки, зроблені судами в оскаржуваних рішеннях у цій справі, не суперечать висновкам, на необхідності врахування яких посилається заявник.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, немає. Судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров