Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №331/6827/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 331/6827/23

провадження № 61-12601св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду

м. Запоріжжя від 13 травня 2024 року у складі судді Жукової О. Є. та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 липня 2024 року у складі колегії суддів

Полякова О. З., Трофимової Д. А., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , у якому просила:

- визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири

АДРЕСА_1 у спільному майні подружжя, а саме як дружини померлого ОСОБА_4 ;

- визнати за нею право власності на 1/4 частку квартири

АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_4 , а всього на 3/4 частини квартири

АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що 06 лютого 1986 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розірвали шлюб, під час перебування в якому народилося двоє дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

З вересня 1987 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 стали проживати однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_2 у батьків ОСОБА_1 .

Надалі між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме: вони мали спільний бюджет, спільно вели господарство, піклувалися один про одного, разом відпочивали, разом придбали побутову техніку, сплачували за комунальні послуги, мали взаємні права та обов`язки, а також багато працювали та разом заощаджували кошти для придбання квартир.

Наприкінці 1989 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вирішили за спільні сумісні кошти придбати квартиру АДРЕСА_3 на

АДРЕСА_4 , у зв`язку з чим ОСОБА_4 вступив у члени вказаного ЖБК. 22 січня 1990 року вартість квартири у сумі 7 562,00 руб була виплачена ними у повному обсязі, у зв`язку з чим, право власності на зазначену квартиру було зареєстровано за ОСОБА_4

21 грудня 1991 року за договором міни, посвідченим державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори Кочетковою І. В., реєстровий № 1-4102, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 обміняли квартиру

АДРЕСА_5 на квартиру АДРЕСА_6 , в яку переїхали мешкати разом. Право власності на вказану квартиру було зареєстроване за ОСОБА_4

28 серпня 1993 року за договором міни, посвідченим старшим державним нотаріусом четвертої Запорізької державної нотаріальної контори Кузьменко О. Е., реєстровий № 1-4092, ОСОБА_1 із ОСОБА_4 обміняли квартиру АДРЕСА_6 на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,9 кв. м, житловою площею 43,0 кв. м.

02 липня 1996 року за договором купівлі-продажу, укладеним на Запорізькій Торговій Біржі «Торг-Інвест», реєстровий № 1754, ОСОБА_1 разом із ОСОБА_4 за спільні кошти придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_7 , право власності на яку також було зареєстровано за ОСОБА_4 . Після цього родина переїхала проживати в квартиру на АДРЕСА_8 , так як це було ближче до місця їх роботи та місця проживання батьків позивачки.

03 жовтня 1996 року за договором міни, укладеним на Запорізькій Торговій Біржі «Торг-Інвест», реєстровий № Н-1692 вони обміняли квартиру АДРЕСА_7 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_9 , загальною площею 51,83 кв. м, житловою площею 30,2 кв. м.

18 серпня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали шлюб.

Після реєстрації шлюбу подружжя вирішило провести реконструкцію і капітальний ремонт квартир АДРЕСА_10 та АДРЕСА_9 та об`єднати їх в єдину квартиру з метою поліпшення житлових умов родини. Обидві квартири на час їх придбання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 потребували капітального ремонту.

У результаті перепланування та проведення капітального ремонту були об`єднані дві квартири АДРЕСА_10 та АДРЕСА_9 в єдину квартиру АДРЕСА_10 загальною площею 128,95 кв. м.

ОСОБА_4 як до шлюбу, так і після його реєстрації визнавав за ОСОБА_1 право спільної сумісної власності подружжя на всі квартири, які вони разом придбали

у період спільного проживання.

Під час реконструкції у спірній квартирі було виконано об`єднання двох квартир в одну, закладений дверний отвір входу в квартиру АДРЕСА_11 , виконано закладення внутрішнього дверного отвору, демонтовані існуючі перегородки та зведені нові, розібрані підвіконні частини в отворах виходів на лоджії, пробитий дверний отвір у внутрішній поперечній стіні - діафрагмі. Все це потребувало від подружжя значних коштів, які вони вкладали в облаштування квартири, та значних зусиль для її обладнання, тому реконструкцію та капітальний ремонт спірної квартири робили поетапно, з поступовим надходженням коштів. У зв`язку з чим, капітальний ремонт та переобладнання квартири завершилося тільки в 2011 році.

Рішенням Виконавчого комітету Запорізької міської ради від 25 травня

2012 року № 183/84 «Про оформлення раніше виконаного перепланування квартир АДРЕСА_10 та АДРЕСА_9 з об`єднанням та приєднанням частини коридору загального користування» за ОСОБА_4 було оформлено право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 128, 95 кв. м, житловою площею 90,9 кв. м. На підставі зазначеного рішення 20 жовтня 2012 року ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на вказану квартиру. Право власності на цю квартиру за ОСОБА_4 було зареєстровано в ОП «ЗМБТІ» 25 жовтня 2012 року реєстраційний № 37939574, номер запису: 35824 в книзі - 213.

На переконання позивачки, за участю кожного з подружжя спірне нерухоме майно фактично стало іншим та є новоствореним. За час шлюбу це майно істотно збільшилося у розмірі та у своїй вартості, внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя. Тобто змінився правовий режим нерухомого майна зі статусу спільної власності на статус спільного майна подружжя.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На думку ОСОБА_1 , квартира АДРЕСА_1 належить їй та її померлому чоловіку ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності подружжя.

ОСОБА_1 своєчасно звернулася до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Задачиної Н. В. із заявою про прийняття спадщини після смерті чоловіка. Також із заявою до приватного нотаріуса про прийняття спадщини звернувся син померлого ОСОБА_2 . Син померлого ОСОБА_3 з заявою про прийняття спадщини після смерті батька до нотаріуса не звертався.

Оскільки постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 03 жовтня 2023 року за вих. № 114/02-14 ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частину квартири

АДРЕСА_1 як на частку у спільному сумісному майні подружжя, вона змушена звернутися до суду з позовом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Жовтневий районний суд м. Запоріжжя рішенням від 13 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 23 липня 2024 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірними у цій справі є правовідносини, які виникли до набрання чинності ЦК України та СК України, тобто до 01 січня 2004 року, тому вони регулюються положеннями Кодексу про шлюб та сім`юУкраїни (далі - КпШС України) та ЦК УРСРу редакції 1963 року, положення яких діяли до 01 січня 2004 року.

Суди зазначили, що до 30 травня 1989 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не могли мати спільний сімейний бюджет, адже жінка та чоловік можуть одночасно бути лише в одному шлюбі, тому усі доходи позивачки до розлучення становили спільну сумісну власність подружжя з її чоловіком ОСОБА_6 . Право на повторний шлюб у них виникло лише після припинення попереднього, який припинився для ОСОБА_1 30 травня 1989 року після розірвання шлюбу з ОСОБА_6 .

Суди вказали, що КпШСУкраїни не передбачав юридичних наслідків для чоловіка і жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу, та застосували висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, відповідно до якого майно, набуте до 01 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: воно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід уважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких одержано спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення спільного господарства, побуту та формування бюджету). Тобто встановленню підлягає не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці. Перебування у шлюбних відносинах без установлення факту ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не можна вважати власником половини майна, набутого спадкодавцем

ОСОБА_4 до 01 січня 2004 року, на підставі частини першої статті 17 Закону України «Про власність» без установлення факту створення (придбання) сторонами цього майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету. Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року, а КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу. ОСОБА_1 не надала належних доказів на підтвердження того, що спірне майно було набуте ОСОБА_4 за спільні з нею кошти.

Апеляційний суд також вважав правильним висновком суду першої інстанції про те, що визнання майна дружини, чоловіка за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя пов`язується із наявністю у сукупності двох умов: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) істотність збільшення вартості має бути пов`язана зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Тому сам факт перебування осіб у шлюбі у період коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. ОСОБА_1 не надала суду належних доказів на підтвердження своїх вимог, зокрема, щодо збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок її праці та вкладення її коштів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині визнання 1/4 частини квартири в порядку спадкування, суди керувалися тим, що за відсутності відмови нотаріуса про видачу свідоцтва про право на 1/4 частку спірної квартири за законом, вирішення цього спору в судовому порядку є неможливим, оскільки зверненню ОСОБА_1 до суду з цією вимогою мало передувати вирішення питання щодо отримання нею у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину на частку цієї квартири у порядку спадкування за законом, що у випадку відмови у вчиненні нотаріальної дії - видачі цього свідоцтва, вказувало б на наявність підстав для вирішення питання про порушення або невизнання її права у судовому порядку.

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

02 вересня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася

до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду

м. Запоріжжя від 13 травня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду

від 23 липня 2024 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 вказує пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 27 січня 2021 року у справі № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18), від 06 грудня 2023 року у справі № 947/4822/20 (провадження № 61-4678св23), від 20 березня 2024 року у справі № 569/4484/22 (провадження № 61-11369св23), від 20 травня 2024 року у справі № 705/2681/20 (провадження № 61-10557св23), від 25 червня 2024 року у справі № 489/8011/18 (провадження № 61-12139св23) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Заявниця переконує, що з вересня 1987 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 почали проживати однією сім`єю. Між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме: мали спільний бюджет, вели спільне господарство, піклувалися один про одного, разом відпочивали, придбавали побутову техніку, сплачували комунальні послуги, мали взаємні права та обов`язки, а також багато працювали та разом заощаджували кошти для придбання квартир. Матеріали справи містять достатньо доказів для встановлення обставин того що позивачка з вересня 1987 року до 18 серпня 2000 року (реєстрація шлюбу з ОСОБА_4 ) проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Звертає увагу, що реконструкція та створення нового об`єкта нерухомості відбулася після шлюбу з ОСОБА_4 , тобто після 18 серпня 2000 року, що підтверджується штампами погашення технічних паспортів бюро технічної інвентаризації від 31 липня 2001 року та від 31 липня 2002 року. Після проведення реконструкції квартири збільшилися в площі із 117,73 кв. м до 128,95 кв. м.

Зазначає, що суди не оцінили докази того, що нею у 2004 році було продано квартиру, яку вона успадкувала після смерті батька, мати позивачки продала дві земельні ділянки, і кошти, отримані внаслідок продажу вказаних об`єктів нерухомості, було вкладено у реконструкцію квартир. Вважає необґрунтованим висновок судів про те, що перебуваючи у шлюбних стосунках, позивачка не довела факту ведення спільного господарства, побуту, бюджету, що є підставою для визнання права власності на половину майна кожному з подружжя.

Отже, суди, встановивши що спірна квартира стала іншим майном, реконструйована за участю спільної праці кожного з подружжя, є новоствореним, збільшилося у розмірі та у своїй вартості, право власності на яке оформлене у 2012 році, що свідчить про припинення існування попередніх квартир, а тому змінився правовий режим майна на статус спільного майна подружжя, дійшли помилкового висновку про неможливість визнання за позивачкою половини майна, яке набуто у шлюбі.

Аргументи інших учасників справи

ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_7 , у відзиві на касаційну скаргу вказує на обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення а оскаржувані судові рішення без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 28 квітня 2025 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою, витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 вересня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

06 лютого 1986 року ОСОБА_4 розірвав шлюб з ОСОБА_5 , що підтверджено свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 .

Шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 було розірвано 30 травня 1989 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 .

Згідно з довідкою, виданої житлово-будівельним кооперативом «Комунальщик-11», ОСОБА_4 був членом цього ЖБК.

22 січня 1990 року вартість квартири на АДРЕСА_4 у сумі 7 562,00 руб ОСОБА_4 була виплачена у повному обсязі.

21 грудня 1991 року за договором міни, який посвідчений державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори Кочетковою І. В., реєстровий

№ 1-4102, ОСОБА_4 обміняв квартиру

АДРЕСА_5 на квартиру АДРЕСА_6 , що підтверджено договором міни від 21 грудня 1991 року.

28 серпня 1993 року за договором міни, який посвідчений старшим державним нотаріусом Четвертої Запорізької державної нотаріальної контори Кузьменко О. Е., реєстровий № 1-4092, ОСОБА_4 обміняв квартиру

АДРЕСА_12 на трикімнатну квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 65,9 кв. м, житловою площею 43,0 кв. м.

02 липня 1996 року за договором купівлі-продажу, укладеному на Запорізькій Торговій Біржі «Торг-Інвест», реєстровий № 1754, ОСОБА_4 придбав двокімнатну квартиру АДРЕСА_7 .

03 жовтня 1996 року за договором міни, укладеним на Запорізькій Торговій Біржі «Торг-Інвест», реєстровий № Н-1692, ОСОБА_4 обміняв квартиру

АДРЕСА_7 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_9 , загальною площею 51,83 кв. м, житловою площею 30,2 кв. м.

18 серпня 2000 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Рішенням Виконавчого комітету Запорізької міської ради № 183/84 від 25 травня

2012 року «Про оформлення раніше виконаного перепланування квартир АДРЕСА_10 та

АДРЕСА_9 з об`єднанням та приєднанням частини коридору загального користування» за ОСОБА_4 було оформлено право власності на квартиру АДРЕСА_10 , загальна площа якої 128, 95 кв. м, житлова площа 90,9 кв. м. На підставі цього рішення департаментом житлового господарства та розподілу житлової площі Запорізької міської ради 20 жовтня 2012 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на спірну квартиру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Після його смерті приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н. В. було заведено спадкову справу № 17/2023. Із заявами про прийняття спадщини за законом звернулася позивачка ОСОБА_1 та син спадкодавця - ОСОБА_2 .

Інший син померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_3 із заявою про прийняття спадщини після смерті батька не звертався.

03 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Задачиної Н. В. із заявою про видачу їй свідоцтва про право власності на частку у спільному сумісному майні подружжя, а саме 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , як дружині померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 03 жовтня 2023 року за вих. № 114/02- 14 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , як на частку у спільному сумісному майні подружжя.

Матеріали справи свідчать про те, що з червня 1988 року до червня 1997 року,

з 19 липня 1999 року до 01 листопада 2002 року ОСОБА_1 працювала на різних посадах, отримувала заробітну плату.

Висновок експерта № 0083 від 21 грудня 2023 року не містить висновків щодо того, що вартість спірної квартири істотно збільшилась унаслідок здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення реконструкції та капітального ремонту. Крім того, експерт при складанні висновку послався на вихідні дані, надані позивачкою, про те, що капітальний ремонт було проведено у період з вересня 2000 року до лютого 2011 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частина перша статті 400 ЦПК України визначає, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Визначаючи межі касаційного перегляду справи колегія суддів зазначає, що касаційна скарга не містить доводів у частині відмови у задоволенні позовних про визнання права власності на 1/4 частку квартири в порядку спадкування, а тому в силу положень статті 400 ЦПК України в цій частині позовних вимог судові рішення не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов такого висновку.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, не містив норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено (постанови Верховного Суду від 11 липня 2022 року у справі № 755/6427/19, провадження № 61-17021св21; від 17 березня 2023 року у справі

№ 489/4450/20, провадження № 61-10013св22).

Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК УРСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня

1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці (постанови Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, постанова Верховного Суду від 17 червня 2026 року у справі № 947/27228/22, провадження № 61-543св26).

Колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що квартири АДРЕСА_10 та АДРЕСА_11 за життя належали ОСОБА_4 на праві особистої власності, а позивачка не довела, що квартири придбавалися внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї або за письмовою угодою між ними.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Згідно зі статтею 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. У частині сьомій цієї статті передбачено, якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю.

Крім того, у статті 58 СК України вказано, що і дохід, який приносить річ, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є також власністю цього з подружжя. І саме той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей (частина перша статті 59 СК України).

У статті 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Також вказано, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Отже, за загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу.

Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі

№ 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначено, що: зі змісту статті

62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

У зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду вважала, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб

у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося,

не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна,

з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін

та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися

у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що у збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав що позивачка не довела, що реконструкція квартири та капітальний ремонт вчинені за рахунок обох із подружжя, а тому не вбачав підстав для визнання особистого майна спільним майном.

Суди попередніх інстанцій встановили, що з наявних у справі доказів не підтверджується не тільки факт грошових затрат ОСОБА_1 , а й факт трудових затрат, коли вона могла б вкладатися якщо не фінансово, то власною працею у істотне збільшення вартості спірного майна. Однак, як виснував суд першої інстанції, такі обставини позивачкою не доведені.

Так, суди встановили, що квартира АДРЕСА_10 придбавалася шляхом безперервної послідовності обмінів квартир, починаючи з квартири АДРЕСА_13 , яка належала спадкодавцю. Квартира АДРЕСА_11 перейшла у власність ОСОБА_4 03 жовтня 1996 року за договором купівлі-продажу.

ОСОБА_1 не надала суду доказів участі власними коштами у придбанні

02 липня 1996 року ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_7 , тому станом на дату початку об`єднання квартир АДРЕСА_10 та АДРЕСА_11

у будинку АДРЕСА_14 вона не була співвласницею жодної з них.

На підтвердження участі у придбанні спільного майна ОСОБА_1 надала суду копію трудової книжки, копію архівної довідки про її заробітну плату, копії довідок

про доходи, про заробітну плату для обчислення пенсії, проте апеляційний суд вказав, що сам лише факт отримання позивачем заробітної плати не може бути доказом участі у придбанні низки квартир, її участі у їх переобладнанні та реконструкції, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у придбанні та реконструкції цього нерухомого майна щодо розміру такої участі.

Суди вказали, що висновок експерта № 0083 від 21 грудня 2023 року не містить висновків щодо того, що вартість спірної квартири істотно збільшилась унаслідок здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення реконструкції та капітального ремонту. Крім того, експерт при складанні висновку послався на вихідні дані, надані позивачкою, про те, що капітальний ремонт було проведено в період з вересня 2000 року до лютого 2011 року.

Технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_1 станом на 31 липня 2002 року

(т. 1, а. с. 54) погашено у зв`язку з перебудовою, а технічний паспорт квартири АДРЕСА_11 (т. 1, а. с. 52-53) містить штамп погашення у зв`язку з переплануванням 31 липня 2001 року. Також план квартири після реконструкції (мал. 1 до технічного висновку про стан конструкцій квартир у зв`язку з виконаною реконструкцією, складеного у квітні 2011 року ТОВ «Настрой») (т. 1, а. с. 46), є тотожним плану квартири АДРЕСА_15 , що є частиною технічного паспорта об`єднаної квартири АДРЕСА_15 , складеного станом на 31 липня 2022 року (т. 1, а. с. 54). Технічний паспорт об`єднаної квартири АДРЕСА_15 складено станом на 31 липня 2002 року.

На підтвердження про вклад значних особистих коштів в роботи з об`єднання квартир упродовж 2000-2011 років ОСОБА_1 посилалася на показання свідків, які не можуть підтверджувати ні факту грошових розрахунків, ні факту виконання будівельних робіт, оскільки показання свідків не є допустимими доказами на підтвердження факту, що нерухомість придбана особами внаслідок спільної праці та за їхні спільні кошти, показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві чи придбанні нерухомого майна, зокрема розмір цієї участі.

Верховий Суд вважає, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те,

що з матеріалів справи не вбачаються передбачені статтею 62 СК України підстави виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку на праві особистої приватної власності, є достатньо обґрунтованим.

Із системного аналізу норм статей 57, 60, 63, 66-68,70 СК України вбачається, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.

Ці вимоги застосовуються і в разі, якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу.

Ураховуючи наведене, суди дійшли обґрунтованого висновку, що позивачка не надала доказів на підтвердження того, що її внесок у переобладнання спірного приміщення у розумінні частини першої статті 62 СК України є достатньо значним для можливості визнання спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомості не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.

Щодо правил виникнення права власності на нову річ, створену в результаті використання (переробки) іншої речі Верховний Суд зазначає таке.

Правовідносини щодо виникнення права на нову річ, створену в результаті використання іншої речі (матеріалу), регламентовані положеннями статті

332 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України

від 06 липня 2016 року у справі № 6-1213цс16, не є новоствореним об`єкт нерухомого майна, створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2025 року у справі № 451/1783/18, провадження № 61-158св25; від 30 червня 2026 року у справі № 727/2092/21, провадження № 61-3132св22.

Аналіз викладених законодавчих положень з урахуванням наведених висновків суду касаційної інстанції дає підстави стверджувати, що право власності на нову річ, виготовлену відповідно до статті 332 ЦК України внаслідок переробки іншої речі, може виникати лише у тому разі, якщо в результаті здійсненої переробки з`являється інший об`єкт, відмінний за своїми характеристиками, тобто об`єкт, який може бути кваліфікований як нова річ.

При цьому не може вважатися новою річчю (новоствореним об`єктом) об`єкт нерухомого майна, який перероблений з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, тобто такий, що фактично є тим самим об`єктом з видозміненими загальними характеристиками.

Реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів, тому передчасно стверджувати, шо реконструйований об`єкт є іншим об`єктом нерухомості.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного від 06 червня 2018 у справі № 569/1651/16-ц (провадження № 14-190цс18) та у постанові Верховного Суду від 28 травня 2019 року у справі № 924/60/18.

Колегія суддів зазначає, що об`єднання двох квартир в одну не створює нову ніч, оскільки нова квартира виникає з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, що фактично є тим самим об`єктом з видозміненими загальними характеристиками (площі).

Вказаний висновок логічно прослідковується у тому, що власник двох квартир (спадкодавець), який вирішив здійснити їх об`єднання, автоматично не втрачає право власності на перебудовані квартири, а на підставі дозвільних документів на проведення такої перебудови оформлює право власності на перебудовані квартири з новими характеристиками як на єдиний об`єкт нерухомості.

Таким чином, доводи заявниці у касаційній скарзі про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовували частину першу статті 60 СК України та статтю 62 СК України в частині того, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не оцінили доказів того, що ОСОБА_1 у 2004 році продано квартиру, яку вона успадкувала після смерті батька, а мати позивачки продала дві земельні ділянки і кошти, отримані внаслідок продажу вказаних об`єктів нерухомості, було вкладено у реконструкцію квартир спростовуються матеріалами справи.

Заявницею не надано належних та допустимих доказів вкладення нею особистих грошових коштів у реконструкцію та капітальний ремонт двох квартир, внаслідок чого площа об`єднаної квартири збільшилася з 117,73 кв. м до 128,95 кв. м.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, не взяв до уваги як докази показання свідків у цій частині про те, що у 2004 році матір позивачки продала дві земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку у м. Запоріжжі, які належали їй на праві власності, а також вказав на недоведеність того, що у 2004 році була відчужена однокімнатна квартира після смерті її батька і кошти від продажу цієї нерухомості були передані ОСОБА_1 та були нею витрачені на реконструкцію і ремонт спірної квартири. При цьому суд зазначив, що показання свідків не можуть бути прийняті судом як належні та допустимі докази, оскільки відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими.

Суди першої та апеляційної інстанції на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження доказів, зокрема показань свідків, трудової книжки, копії архівної довідки про заробітну плату, копії довідок про доходи, про заробітну плату для обчислення пенсії дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Сама по собі суб`єктивна думка заявниці щодо оцінених судами доказів, наданих на підтвердження своїх позовних вимог не може бути підставою для скасування правильних по суті судових рішень, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Колегія суддів зазначає, що доводи заявниці в цій частині оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанції ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суди попередніх інстанцій надали належу оцінку. Водночас відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

З урахуванням встановлених у цій справі обставин висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 27 січня 2021 року у справі № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18), від 06 грудня 2023 року у справі № 947/4822/20 (провадження № 61-4678св23), від 20 березня 2024 року у справі № 569/4484/22 (провадження № 61-11369св23), від 20 травня 2024 року у справі № 705/2681/20 (провадження № 61-10557св23), від 25 червня 2024 року у справі № 489/8011/18 (провадження № 61-12139св23), на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

Крім того, посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15 (провадження № 11-778апп18) є нерелевантним, оскільки у цій справі були заявлені позовні про визнання протиправною бездіяльності й стягнення заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість.

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суд касаційної інстанції не встановив підстав, які тягнуть за собою обов`язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків і не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

За таких обставин колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 липня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара