Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №522/8879/18 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 522/8879/18

провадження № 61-1770св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

Фаловської І. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Національної поліції

в Одеській області на постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, прокуратури Одеської області, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області, прокуратури Одеської області, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю органів досудового розслідування та прокуратури

в розмірі 1 000 000 грн.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 визнана потерпілою

у кримінальних провадженнях №12013170240003727 від 31 жовтня 2013 року, за фактом порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керувала транспортним засобом, а саме - ОСОБА_2 , що спричинила смерть

її чоловіка - ОСОБА_3 , та залишення в небезпечному для життя стані,

за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 286 та частиною першою статті 135 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та №12016160240002988 від 05 жовтня 2016 року,

за фактом неналежного виконання професійних обов`язків працівниками Шабівської центральної районної лікарні, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 140 КК України, досудове розслідування у яких здійснюється Білгород-Дністровським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Одеській області.

Починаючи з моменту внесення інформації про кримінальні правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) та до цього часу, справа зовсім не просувається, досудове розслідування Білгород-Дністровським відділом поліції ГУНП в Одеській області фактично

не проводиться. Слідчими не вживаються жодних заходів для належного проведення невідкладних слідчих дій, а місцевою прокуратурою, в особі керівника ОСОБА_4 , не здійснюється належне процесуальне керівництво

та не здійснюється контроль за розумними строками розслідування.

З отриманих позивачем витягів із кримінальних проваджень та інших документів встановлено, що водій автомобіля «Mercedes-Benz Vito» ОСОБА_2 вчинив наїзд на ОСОБА_3 , а тому є достатні підстави підозрювати його у вчиненні тяжкого злочину, однак до цього часу будь-яких заходів відносно нього не вжито. ОСОБА_2 залишається не притягнутим до відповідальності.

Морально-психологічний стан позивача, а також стан її здоров`я погіршується, такою протиправною бездіяльністю їй завдається постійна триваюча моральна шкода.

Позивач подавала скарги до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області на бездіяльність слідчих Білгород-Дністровського відділу поліції ГУНІ в Одеській області, які були задоволені. Зобов`язано слідчих провести слідчі дії, розглянути її клопотання, однак до цього часу нічого не змінилося, керівництвом не вживаються заходи до активізації досудового розслідування.

Позивач зазначає, що з часу коли сталась трагедія та смерть чоловіка, остання перебуває у пригніченому стані, що майже не минає, оскільки має надію на притягнення винних до відповідальності, однак протягом тривалого часу вказане не відбувається.

Посилаючись на вищезазначене, позивач вказує, що у зв`язку з бездіяльністю відповідачів їй завдано непоправну моральну шкоду, що підтверджується медичними документами, її станом здоров`я. Оскільки досудове розслідування по кримінальній справі не просувається, справу до суду

не передано, ОСОБА_1 змушена звернутись до суду про відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2019 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що

в матеріалах справи відсутні докази визнання дій чи бездіяльності органів досудового слідства неправомірними. Крім цього, Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області не уособлює Державний бюджет України чи Державну казначейську службу України,

а є окремою юридичною особою, яка не може нести відповідальність

за неправомірні дії чи бездіяльність інших установ, підприємств або державних органів.

При встановленні дійсного завдання шкоди позивачу, стягнення повинно проводитись не з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, а з рахунків відповідних органів, як розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів, рахунки яких відкриті в територіальному органі Державної казначейської служби України (тобто, безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти бюджетних установ).

Отже, окремі юридичні особи, у тому числі, Головне управління Національної поліції в Одеській області, самостійно несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями, є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та шкода, у разі дійсного її заподіяння, повинна відшкодовуватись з рахунків таких органів, тобто за рахунок бюджетів, передбачених для вказаних органів, а останні зобов`язані вжити всіх заходів щодо забезпечення відповідних асигнувань.

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1

на відшкодування моральної шкоди 400 000, 00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд, оцінивши обставини справи, дійшов висновку про те, що відшкодування моральної шкоди у зв`язку із неефективним і надмірно тривалим веденням досудового розслідування кримінальної справи, у якій позивача визнано потерпілим. Держава є відповідальною за ефективність тієї системи органів, що створені нею для виконання тієї чи іншої публічно-каральної функції. Держава бере участь як у приватних, так і публічних відносинах. У правових відносинах держава розглядається як цілісний орган, усі структурні підрозділи якого мають ефективно функціонувати.

Ураховуючи характер, глибину та тривалість моральних страждань

ОСОБА_1 , тривалість та неефективність здійснення кримінального провадження, в якому позивач є потерпілою, а також засади розумності

та справедливості, колегія суддів дійшла висновку про відшкодування моральної шкоди у розмірі 400 000 грн, яка згідно із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня

2018 року у справі № 910/23967/16, підлягає стягненню з Державного бюджету України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

02 лютого 2024 року Головне управління Національної поліції в Одеській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2024року поновлено строк

Головному управліннюНаціональної поліції в Одеській області на касаційне оскарження судового рішення, відкрито касаційне провадження за його касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

25 квітня 2024 року справанадійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції заявник зазначає, що суд не застосував правових висновків, викладених

у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі

№ 6 - 440цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник вказує, що в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції посилається на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 24 березня

2020 року у справі № 818/607/17, від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19, від 23 вересня 2020 року у справі № 638/14007/17.

Заявник вважає, що необхідно відступити від зазначених висновків Верховного Суду, оскільки у справі, що переглядається наявні інші фактичні обставини та правові підстави подання позову до суду з метою відшкодування моральної шкоди (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник посилався на те, що позивачем не надано належних та достатніх доказів заподіяння їй моральної шкоди; вважає що до спірних правовідносин необхідно застосувати положення частини першої статті 1176 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Крім того вважає, що задоволення скарг ОСОБА_1 на рішення правоохоронних органів суддею у розумінні статті 23 ЦК України не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав особи.

Позиція інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише

в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є дружиною - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

18 грудня 2005 року о 17 год. 30 хв на вул. Ізмаїльській у м. Білгород-Дністровський Одеської області, автомобіль «Mercedes-Benz Vito»

під керуванням водія ОСОБА_2 здійснив наїзд на ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 був доставлений до Білгород-Дністровської міської лікарні

з різними травмами, отриманими внаслідок наїзду автомобіля «Mercedes-Benz Vito», та 19 грудня 2005 року від отриманих травм помер.

12 січня 2006 року слідчим Білгород-Дністровського МВ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України.

ОСОБА_1 визнано потерпілою у кримінальних провадженнях №12013170240003727 від 31 жовтня 2013 року, за фактом порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керувала транспортним засобом,

а саме - ОСОБА_2 , що спричинила смерть її чоловікові -

ОСОБА_3 , та залишення в небезпечному для життя стані за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 286 КК України, частиною першою статті 135 КК України, та №12016160240002988

від 05 жовтня 2016 року, за фактом неналежного виконання професійних обов`язків працівниками Шабівської Центральної районної лікарні, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 140 КК України. Досудове розслідування у вказаних кримінальних провадженнях здійснюється Білгород-Дністровським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Одеській області.

Згідно з наявними в матеріалах справи доказами кримінальне провадження неодноразово закривалося за відсутністю в діях ОСОБА_2 складу злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України, та крім цього, кримінальне провадження неодноразово відновлювалось, у зв`язку

з поданими скаргами ОСОБА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий

і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним

і безстороннім судом, встановленим законом.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Однак цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Зазначений правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження

№ 12-199гс18).

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).

У частинах першій та другій статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотнезначення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_5 просила стягнути з Державного бюджету України 2 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного ведення досудового розслідування кримінальної справи та надмірної тривалості кримінального провадження, посилаючись, зокрема, на те, що з листопада 2018 року слідство триває, а винні особи не притягнуті до кримінальної відповідальності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (рішення від 12 липня 2007 року у справі «Stankov v. Bulgaria» («Станков проти Болгарії»), заява № 68490/01).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Smith and Grady v. The UK» («Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства»), від 18 грудня 1996 року у справі «Aksoy v. Turkey» («Аксой проти Туреччини»)). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ указав, що вирішальним питанням під час оцінювання ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України»). Суд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Pelissier and Sassi v France» («Пелісьє і Сассі проти Франції»), від 27 червня 1997 року у справі «Philis v. Greece» («Філіс проти Греції»)). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначила, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Висновки про відшкодування моральної шкоди, завданої особі надмірною тривалістю досудового розслідування, викладені також у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19 (провадження № 61-9220св20), від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19 (провадження № 61-1452св21), від 06 березня 2024 року у справі

№ 398/3747/22 (провадження № 61-16552св23), від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/19 (провадження № 61-7930св23), від 22 травня

2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23),

від 31 липня 2024 року у справі № 183/960/23 (провадження № 61-2810св24), від 30 вересня 2024 року у справі № 201/227/23 (провадження № 61-698св24), від 02 жовтня 2024 року у справі № 554/2588/23 (провадження

№ 61-3629св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 463/1700/21 (провадження № 61-250св24).

У справі № 638/6363/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, керувався тим, що позивач довів тривалу протиправну бездіяльність посадових осіб прокуратури щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за його заявою (з 2013 року), неодноразове винесення слідчими прокуратури постанов про закриття кримінального провадження у спосіб, який демонструє заявнику ігнорування його доводів. Указані обставини свідчать про заподіяння позивачу моральної шкоди, судами визначено її розмір (5 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань позивача, виходячи із вимог розумності, виваженості і справедливості.

У справі № 646/7015/19 Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначив, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважав, що суд першої інстанції, встановивши доведеними факти тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб відповідача щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за її заявою, неодноразове прийняття слідчими прокуратури рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який для заявника демонструє ігнорування її доводів, дійшов обґрунтованого висновку про заподіяння позивачу моральної шкоди, визначивши її розмір

(7 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань, з урахуванням вимог виваженості, розумності і справедливості.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги неефективністю та надмірною тривалістю здійснення кримінального провадження, в якому вона є потерпілою, внаслідок чого винна особа не притягнута до кримінальної відповідальності. Тим самим, у зв`язку з протиправною бездіяльністю слідчих вона не отримала належного, гарантованого Конституцією України захисту від злочину, безкарність винної особи за вчинення ним кримінального правопорушення викликає у позивача психологічні страждання, розчарування та зневіру у справедливість, у можливість держави забезпечити належний правопорядок та захист громадян від протиправних посягань.

Встановивши, що слідчі дії у кримінальному провадженні тривають понад 10 років - з 31 жовтня 2013 року та те, що позивач для відновлення порушеного права впродовж тривалого періоду вимушена була неодноразово звертатися до правоохоронних органів із відповідними клопотаннями, заявами та скаргами, оскаржувати бездіяльність органів досудового слідства щодо неефективного проведення досудового розслідування, внаслідок чого порушено її звичайний ритм життя, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувалися тим, що тривалою бездіяльністю органів досудового розслідування, пов`язаною із невиконанням своїх обов`язків, позивачу завдано моральних страждань, що свідчить про наявність підстав, передбачених статтями 23, 1167 ЦК України, для відшкодування їй моральної шкоди.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції навів належне обґрунтування такого висновку, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Верховний Суд звертає увагу, що визначення розміру моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом, при визначенні розміру такої компенсації суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у статті 23 ЦК України, враховувати вимоги розумності і справедливості. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій відповідні критерії врахували та належним чином обґрунтували висновок у частині визначення розміру компенсації моральної шкоди, відсутні підстави вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права під час ухвалення рішення в цій частині, а наведені позивачем у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами.

Аргументи касаційної скарги про ненадання позивачем доказів заподіяння їй моральної шкоди, колегія суддів відхиляє, оскільки обставина протиправності діянь слідчих та/або прокурорів не підлягає обов`язковому встановленню в окремому судовому рішенні. Правовідносини у цій справі виникли з факту завдання шкоди, питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд при розгляді цивільної справи самостійно встановлює наявність чи відсутність підстав для відшкодування немайнової шкоди під час оцінки наданих сторонами доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) та постанови Верховного Суду від 22 грудня 2023 року у справі № 639/6667/21 (провадження № 61-10971св23), від 24 січня 2024 року у справі № 193/1132/22 (провадження № 61-10406св23)).

Посилання заявника у касаційній скарзі щодо необхідності застосування до вказаних правовідносин частини першої статті 1176 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», який передбачає спеціальний порядок визначення розміру моральної шкоди, є помилковим, оскільки вказані норми права застосовуються до особи, щодо якої безпосередньо здійснювалися відповідні незаконні процесуальні дії.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що задоволення скарг ОСОБА_1 на рішення правоохоронних органів суддею у розумінні статті 23 ЦК України не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав особи, необґрунтовані, так як у цій справі правовою підставою для відшкодування шкоди є не самі собою факти оскарження позивачем дій та бездіяльності органів досудового розслідування, а очевидна надмірна тривалість (понад десять років) та неефективність досудового розслідування кримінального провадження.

Доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України

від 25 травня 2016 року у справі № 6 - 440цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки такі висновки жодним чином не суперечать висновками, викладеним апеляційним судом в оскаржуваній постанові та повністю з ними узгоджуються.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо клопотання про наявність підстав для відступу від висновку Верховного Суду

Заявник також вважає, що наявні підстави для відступу від висновків Верховного Суду, які викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 24 березня 2020 року у справі

№ 818/607/17, від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19, від 23 вересня 2020 року у справі № 638/14007/17. Заявник вважає, що необхідно відступити від зазначених висновків Верховного Суду, оскільки у справі, що переглядається наявні інші фактичні обставини та правові підстави подання позову до суду з метою відшкодування моральної шкоди (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Аналіз клопотання заявника про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи свідчить про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні клопотання.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки суду апеляційної інстанції

не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення

не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання Головного управління Національно поліції в Одеській області про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області.

Постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська