Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №607/15141/20 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 607/15141/20

провадження № 61-681св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Сердюка В. В.

суддів: Ігнатенка В. М., Сакари Н. Ю., Ситнік О. М., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви»,

відповідачка (позивачка за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви», в інтересах якої діє Ходюк Катерина Миколаївна, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року у складі судді Грицай К. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2023 року у складі колегії суддів Костенка А. М., Гринчука Р. С., Спірідонової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ») звернулася до суду з позовом, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» посилалася на те, що вона (первина назва - монастир Святого Теодора Студита) є власником приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано у власність релігійної організації для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у цій будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря Святого Теодора Студита та надалі розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці як інститут єпархіального права.

З 01 червня 2011 року ОСОБА_1 проживала та була зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі прийняття її у монахині монастиря і надання керівництвом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» окремого приміщення для задоволення її потреб у проживанні в процесі ведення спільного монашого життя.

27 квітня 2017 року з огляду на системні порушення монашої дисципліни і правил, ігнорування розпоряджень і вказівок єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа Української греко-католицької Церкви монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці закрито та доручено сестрі ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) управляти справами монастиря до моменту заснування нового. 05 травня 2017 року у зв`язку з неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, ОСОБА_1 із власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахинями спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в монастирі. У зв`язку з цим РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» просила позов задовольнити.

У листопаді 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила зобов`язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 10,1 кв. м, позначеним в інвентарній справі під літерою «А» за № 2-7, розташованим на 2 поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передання дублікатів ключів від воріт і вхідних дверей від вказаної кімнати.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона - монахиня сестра ОСОБА_14, в миру ОСОБА_3 , прийшла до монастиря 03 січня 1998 року. Постриг в рясу отримала 28 серпня 2006 року, а постриг у малу схиму - 13 квітня 2008 року, у монашому стані перебуває понад 22 роки. З 11 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими за адресою: АДРЕСА_1 , тобто в місці, де розташований дім, в якому вона зареєстрована і яким набула право користування. В її користуванні перебувала кімната - келія, розташована на 2 поверсі поруч із бібліотекою під назвою « Келія святої Клари », від якої в неї є ключ.

05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею сестрою ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_5 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа і зверталися до Синоду Єпископів Української греко-католицької церкви. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і дотепер вона разом з іншими сестрами робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, проте через заміну замків не могла пройти на територію монастиря. Під час розмови їй повідомили, що владика заборонив упускати на територію сестер, які разом із нею залишили монастир. У зв`язку з цим просила задовольнити зустрічний позов.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 24 вересня 2021 року в задоволенні первісного позову відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Зобов`язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути та не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення. В іншій частині зустрічного позову відмовив. Стягнув із РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» на користь ОСОБА_1 840,80 грн сплаченого судового збору.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірне приміщення є житлом, про що свідчить факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у ньому. Крім того, показаннями свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 підтверджено, що ОСОБА_1 постійно проживала у цій будівлі приблизно з 1998 року в різних келіях (кімнатах). Згідно з інформацією з технічного паспорта у будівлі на АДРЕСА_1 є такі приміщення: келії, санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня, тобто будівля є придатною для проживання. Отже, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» не довела, що будівля не придатна для постійного проживання і не є житловою, а тому цільове призначення будівлі - для культових потреб релігійної організації - не впливає на правовий статус цих приміщень як житлових. ОСОБА_1 з 2011 року зареєстрована та проживає у спірному будинку, що дає підстави вважати, що вона має достатні та тривалі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

При цьому РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» не надала належних та допустимих доказів, які свідчили б про те, що ОСОБА_1 добровільно відмовилася від права користування спірним приміщенням. Зміна всіх замків від вхідних дверей у приміщенні та у вхідній брамі свідчить про свідомі дії позивача, що ще з 2017 року спрямовані на вчинення перешкод ОСОБА_1 у проживанні спірному приміщенні. Факт ліквідації монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_1 .

Задовольняючи зустрічний позов, суд керувався тим, що ОСОБА_1 не втратила права на користування житлом, фактично натепер у будинку монастиря не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі. Уповноважені особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

Тернопільський апеляційний суд постановою від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задовольнив частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року скасував, провадження у справі закрив.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що приміщення на АДРЕСА_1 згідно з матеріалами інвентарної справи є культовою спорудою, у якій знаходяться каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, санітарно-побутові приміщення, а також келії, функціональним призначенням яких є здійснення монашою спільнотою - членами вказаного монастиря сповідання релігії з проживанням відокремлено в монастирі з обмеженою для доступу сторонніх осіб територією (клявзурою), тобто не є житловим. Будівля, де знаходиться спірне приміщення келії призначена для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. Наразі у спірній будівлі розташовується Святоблаговіщенська монаша спільнота, заснована згідно з Декретом архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського ОСОБА_5 від 04 червня 2020 року № 165/2020, членом якої ОСОБА_1 не є і жодного стосунку до монашої спільноти не має.

Спір між сторонами не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки питання надання місця проживання, його втрати особою, яка належала до чернечого стану, регулюється нормами канонічного права, а не цивільного права України. Сторони спірних відносин є суб`єктами канонічного права. Суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та не врахував, що їх учасниками є представники ієрархічного релігійного об`єднання Української греко-католицької церкви - юридична особа РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», що є власником спірної культової споруди - монастиря, а з іншої фізична особа - монахиня ліквідованого жіночого монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Спір фактично виник через конфлікт у монашій спільноті цього монастиря. Питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як і про його втрату особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом. Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков (далі - ККСЦ), Студійським Уставом.

Верховний Суд постановою від 28 червня 2023 року (провадження № 61-5162св22) постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року скасував, справу направив до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Суд касаційної інстанції керувався тим, що Релігійна організація, звернувшись до суду загальної юрисдикції із позовом про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а в подальшому ОСОБА_1 , яка, вступивши в цивільний процес, заявила зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, який виник між ними. Такими діями сторони фактично вказали на неможливість врегулювання виниклих між ними відносин в межах канонічного права. Крім того, зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) потребує вчинення відповідних дій уповноваженими органами.

При вирішенні спору щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, суду необхідно встановити: чи наявний спір про право; чи було порушено право особи; чи постраждала особа (прямо чи опосередковано) від стверджуваного порушення; з`ясувати зв`язок особи із конкретним місцем проживання та обставини справи. Отже, питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов`язків сторін та підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції не врахував вказані положення законодавства України, практику ЄСПЛ та дійшов помилкового висновку про те, що спірні правовідносини не регулюються актами цивільного законодавства, а юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).

10 жовтня 2023 року РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» звернулася до Тернопільського апеляційного суду із заявою про відмову від позову та апеляційної скарги в частині первісного позову.

Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 10 жовтня 2023 року заяву представника РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» адвоката Ходюк К. М. задовольнив. Прийняв відмову представника РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» адвоката Ходюк К. М. від первісного позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання такою, що втратила право користування приміщенням. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання такою, що втратила право користування приміщенням, визнав нечинним. Провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання такою, що втратила право користування приміщенням, закрив. Роз`яснив РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», в інтересах якої діє Ходюк К. М., що разі закриття провадження у зв`язку з відмовою від позову повторне звернення до суду з такими вимогами не допускається.

Розпорядженням голови Тернопільського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року з огляду на неможливість утворення складу суду для розгляду справи № 607/15141/20 вказану справу передано до Хмельницького апеляційного суду як найбільш територіально наближеного до Тернопільського апеляційного суду.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Хмельницький апеляційний суд постановою від 12 грудня 2023 року апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» залишив без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року залишив без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно виснував про те, що у позивачки ОСОБА_1 виникло право особистого сервітуту на проживання у спірному житловому приміщенні. ОСОБА_1 за згодою власника поселилася у спірному будинку та у 2011 році у встановленому законом порядку зареєструвала своє місце проживання у ньому і фактично там проживала. З урахуванням відмови позивача РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від позову про визнання особи такою, що втратила право на користування приміщенням, та апеляційної скарги в цій частині,як до подання позову, так і на час звернення до суду з позовом та натепер місце проживання ОСОБА_1 у спірному приміщенні було і є зареєстрованим у встановленому законом порядку за згодою власника приміщення, доказів зняття її з місця реєстрації і проживання на час розгляду справи в суді не надано.

Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги

10 січня 2024 року РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», в інтересах якої діє Ходюк К. М. , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду

із касаційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі представник РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), у постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

- пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22);

- пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Заявник зазначає, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту, оскільки у цьому випадку належним способом судового захисту є звернення до суду з позовом про припинення дії, яка порушує право, а саме усунення перешкод у користуванні.

Вказує на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Верховного Суду у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22), оскільки сторони у справі є суб`єктами канонічних відносин, а тому спір має вирішуватися за нормами канонічного права (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Обґрунтовуючи відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми прав у побідних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), заявник звертає увагу, що постановою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20 (провадження № 61-5940св22) підтверджено правильність висновків апеляційного суду щодо закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у подібних правовідносинах.

Водночас за висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22) спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_27, посилаючись на законність та обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 05 березня 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

Верховний Суд ухвалою від 09 травня 2025 року призначив справу № 607/15141/20 (провадження № 61-681св24) до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2025 року зупинив касаційне провадження у справі № 607/15141/20 (провадження № 61-681св24) до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25).

Велика Палата Верховного Суду 09 вересня 2026 року прийняла постанову у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25), яка зареєстрована у Єдиному державної реєстрі судових рішень 22 вересня 2026 року, забезпечено надання загального доступу 22 вересня 2026 року.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Сакара Н. Ю., Ситнік О. М., Шипович В. В.

Верховний Суд ухвалою від 30 вересня 2026 року поновив касаційне провадження у справі № 607/15141/20 (провадження № 61-681св24).

Фактичні обставини справи

РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» зареєстрована як юридична особа, засновник - Релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», відомості про юридичну особу 15 травня 2007 року включено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Згідно зі статутом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» (попередня назва монастир св. Теодора Студита) (далі - статут), який прийнято рішенням загальної ради 19 червня 2017 року та зареєстровано у Міністерстві культури України 31 серпня 2017 року за № 835 монастир є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного членства. У пункті 1.13 статуту визначено, що монастир як юридична особа користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому статуту. Згідно з пунктом 2.2 статуту монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи: Монастир Святого Теодора Студита на РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ». Грамотою Єпископа Тернопільського Української греко-католицької церкви ОСОБА_28 від 14 червня 1999 року засновано монашу жіночу спільноту Введення в Храм Пресвятої Богородиці з осідком у смт Великі Бірки Тернопільської Єпархії, духовну та матеріальну опіку поручено її засновнику ієромонаху ОСОБА_12 , Ігумену монастиря Святого Теодора Студійського у с. Колодіївка.

Грамотою єпископа Тернопільсько-Зборівської Єпархії Української греко-католицької церкви Михаїла в 2004 році в день Святих Трьох Святителів надано благословення заснованому ігуменом Свято-Теодорівського монастиря отцем Григорієм Планчаком у смт Великі Бірки жіночому монастирю Введення в Храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії. Цей монастир як юридична особа зареєстрований не був.

Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: АДРЕСА_1 , для культових потреб монастиря. Згідно з актом передання комунального майна від 29 липня 1999 року за адресою: АДРЕСА_1 , Великобірківський сільський голова передав, а ієромонах отець ОСОБА_13 від імені монастиря Святого Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку площею 0,51 га та інженерні комунікації.

Відповідно до свідоцтва про право власності на будівлі, виданого 14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт на АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю Святого Теодора Студита та складається з чотирьох будівель.

Згідно з реєстровим написом будівлі зареєстровано в Тернопільському бюро технічної інвентаризації та записано до реєстрової книги 14 вересня 1999 року № 2 за реєстром № 92.

У 2004 році єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії грамотою благословив заснований ігуменом Свято-Теодорівського монастиря отцем Григорієм Планчаком у смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії.

15 липня 2005 року Тернопільське районне госпрозрахункове бюро технічної інвентаризації виготовило інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці на АДРЕСА_1, а саме: будівля монастиря, позначена літерою «А», трапезна, позначена літерою «Б», швейна майстерня, позначена літерою «З», пожежна водойма, позначена літерою «К», огорожі та відмостки. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії, які на першому поверсі позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37 та на другому поверсі позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43; є санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келії, позначені цифрами 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна. У будівлі культової споруди - монастиря, позначеного літерою «А», знаходяться також каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, келії, коридори, санітарно-побутові приміщення. Цей об`єкт нерухомості є єдиним цілісним комплексом культової споруди монастиря, призначеним для проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, передбачених внутрішніми постановами Української греко-католицької церкви та місцевими традиціями (пункт 2.3 статуту).

Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , та копією паспорта відповідачки, місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстроване з 01 червня 2011 року.

ОСОБА_1 - монахиня сестра ОСОБА_14 - перебувала в монашому стані, постриг у рясу отримала 28 серпня 2006 року, а постриг у Малу схиму - 13 квітня 2008 року.

Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української греко-католицької церкви постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки, та всі залежні монастирі. Доручено сестрі ОСОБА_15 управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря.

Протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня ОСОБА_16 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії Української греко-католицької церкви про те, що 05 травня 2017 року сестри, у тому числі ОСОБА_1 , взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а монахиня ОСОБА_16 повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному ОСОБА_17 про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці, зокрема, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виказували непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували її і багато речей робили за власною волею. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без будь-якого дозволу сестри, у тому числі ОСОБА_1 , виїхали з монастиря, не погодилися ні на яку духовну віднову чи реабілітацію.

ОСОБА_1 разом з іншими монахинями зверталася із зверненням від 04 вересня 2017 року № 6/2017 до Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, Реколекційного центру Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви, в якому сестри висловлювали незгоду з діями ОСОБА_5 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував сестру ОСОБА_4 ( ОСОБА_18 ), через те, що цьому не передував вибір.

Також ОСОБА_1 разом з іншими зверталася до владики ОСОБА_19 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому сестри повідомили, що вони не бажали жити у постійному з`ясуванні стосунків із незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачують у непослуху, скаржилися на великий психологічний тиск, ставлення до них як до бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

05 травня 2017 року монаша спільнота сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці тимчасово залишила житло у головному домі. Причина залишення: небажання жити у постійних конфліктах із незаконно призначеною (на їх думку) ігуменею, сестрою ОСОБА_4 ( ОСОБА_20 ); незаконні дії владики ОСОБА_5 щодо її призначення. 11 січня 2018 року настоятелька монастиря сестра ОСОБА_21 ( ОСОБА_22 ), секретар сестра Теодора ( ОСОБА_23 ) прибули до головного дому монашої спільноти і їх сестри впустили. Причина приїзду: спроба отримати пояснення щодо незаконних дій незаконно призначеної (на їх думку) ігумені та ОСОБА_5 . 01 лютого 2018 року ОСОБА_1 та сестри робили спроби повернення до головного дому, проте їм не відчинили браму. 15 травня 2020 року вони зробили чергову спробу повернення, але нікого із сестер на територію знову не впустили, у зв`язку з чим вони були змушені звернутися за допомогою до місцевого органу поліції.

З довідки Виконавчого комітету Великобірківської селищної ради від 07 вересня 2020 року № 955 відомо, що ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації. Згідно з актом від 04 вересня 2020 року комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку ОСОБА_1 , та з`ясувала, що вона впродовж останніх трьох років за місцем реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.

Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_24 повідомив, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт Великі Бірки.

Згідно із заявою ОСОБА_25 від 28 серпня 2020 року на ім`я начальника Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області, яку серед інших підписала і ОСОБА_1 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Приїхавши до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем, але виявили, що замки змінені. ОСОБА_2 їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_17 , дасть відповідь через 10 хвилин. Прочекавши годину, вони зрозуміли, що ніхто до них не вийде, тому зателефонували у поліцію.

Листом від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області ОСОБА_26 повідомив ОСОБА_25 , що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендував звернутися до суду.

Листом від 20 серпня 2020 року № 234/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_24 звернувся до монахині ОСОБА_14 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць, що якщо вона не змінить поведінки, то буде звільнена з монашого стану.

Декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року № 456/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_24 постановив монахиню ОСОБА_14 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха ОСОБА_29 від 27 квітня 2017 року, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення лише в частині вирішення судами зустрічного позову ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням. В іншій частині судові не оскаржені, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України перегляду в касаційному порядку не підлягають.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Згідно із статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, а юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Стаття 4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За статтею 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Стаття 16 ЦК України передбачає право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

За статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до абзацу п`ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти, крім апартаментів у готелях, кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг із проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується приміщенням, яке особа займає на законних підставах, а залежить від фактичних обставин, зокрема від наявності достатніх і триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання («Кривіцька та Кривіцький проти України»), 02 грудня 2010 року, заява № 30856/03, § 40; «Саган проти України», 23 жовтня 2018 року, заява № 60010/08, § 52).

Наведене свідчить, що право особи на судовий захист цивільного права або інтересу, спори щодо користування нерухомим майном, а також правовідносини, пов`язані з користуванням житлом або іншим приміщенням, загалом визнаються і регулюються національним правом.

Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі не можна залишити поза увагою те, що спірне приміщення є келією у монастирі, а відповідачем є релігійна організація. Тому визначення юрисдикції національного суду має здійснюватися з урахуванням гарантованої автономії релігійних організацій, яка не усуває юрисдикцію суду автоматично, але є важливою для оцінки правової природи заявленої вимоги.

Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ) держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Відповідно до статті 7 цього Закону релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. До релігійних організацій належать, зокрема, монастирі. Стаття 12 Закону № 987-XII передбачає, що статут релігійної організації визначає її вид, організаційну структуру, порядок утворення, діяльності та припинення діяльності, а також може містити інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності відповідної релігійної організації. За статтею 18 вказаного Закону релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. У власності релігійних організацій можуть бути, зокрема, будівлі, предмети культу та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом.

Наведені приписи національного законодавства гарантують релігійним організаціям автономію, самостійність у визначенні внутрішнього устрою та право власності на майно, необхідне для здійснення релігійної діяльності.

У свою чергу ЄСПЛ сформував підхід, за яким автономія релігійної організації є складовою свободи релігії.

У справі «Свято-Михайлівська парафія проти України», рішення від 14 червня 2007 року, заява № 77703/01, § 112) ЄСПЛ зазначив, що оскільки релігійні громади традиційно існують у формі організованих структур, статтю 9 Конвенції слід тлумачити у світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання держави. Релігійна організація вільна самостійно визначати порядок прийняття нових членів, критерії членства та порядок обрання своїх органів управління, а держава не може зобов`язувати приватноправове об`єднання приймати нових членів або виключати наявних (§ 146). Внутрішня структура релігійної організації та правила її членства є засобом, за допомогою якого така організація виражає свої переконання і зберігає свої релігійні традиції (§ 150).

У справі «Сіндікатул «Песторул чел Бун» проти Румунії» (Sindicatul «Pastorul cel Bun» v. Romania) [GC], 09 липня 2013 року, заява № 2330/09, ЄСПЛ вказав, що стаття 9 Конвенції не гарантує права на незгоду всередині релігійного об`єднання. У разі розбіжностей з питань доктрини або організації між релігійною громадою та одним із її членів свобода релігії особи реалізується через свободу залишити громаду (§ 137).

У справі «Міролюбовс та інші проти Латвії» (Mirolubovs and Others v. Latvia), 15 вересня 2009 року, заява № 798/05, §§ 89, 90, ЄСПЛ виходив із того, що обов`язок держави зберігати нейтральність і безсторонність не дозволяє державним органам, зокрема судам, вирішувати питання релігійної належності особи або групи, оскільки це належить до сфери відповідальності відповідних духовних органів релігійної спільноти.

З наведених положень національного законодавства та практики ЄСПЛ вбачається, що автономія релігійної організації означає, що світський суд не може підміняти собою церковні органи у питаннях віровчення, внутрішньої організації, прийняття до релігійної спільноти, виключення з неї або визначення умов чернечого життя.

Водночас така автономія не означає, що будь-який спір за участю релігійної організації або щодо майна, яке вона використовує, автоматично не може бути предметом розгляду національного суду.

Для визначення юрисдикції суд має оцінити, чи ґрунтується конкретна вимога виключно на нормах канонічного права або ж вона пов`язана також із правом або інтересом, які національне законодавство визнає принаймні на спірних підставах.

Щодо юрисдикції спору

РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» звернулася з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування приміщенням, тобто ОСОБА_1 набула статусу відповідача у цій справі. Після цього ОСОБА_1 подала до суду зустрічну позовну заяву про усунення перешкод у користуванні приміщенням (келією) шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення. Отже, обидві сторони на час заявлення своїх позовних вимог визнавали юрисдикцію державного, а не церковного суду щодо своїх вимог.

На обґрунтування свого позову ОСОБА_1 посилалася на те, що вона - монахиня сестра ОСОБА_14, в миру ОСОБА_3 , прийшла до монастиря 03 січня 1998 року. Постриг в рясу отримала 28 серпня 2006 року, а постриг у Малу схиму - 13 квітня 2008 року, у монашому стані перебуває понад 22 роки. З 11 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими за адресою: АДРЕСА_1 , тобто в місці, де розташований дім, до якого вона приписана і яким набула право користування. В її користуванні перебувала кімната - келія, розташована на 2 поверсі поруч із бібліотекою під назвою « Келія святої Клари », від якої в неї є ключ. З посиланням на принцип верховенства права, положення статті 47 Конституції України, статті 8 Конвенції, а також практику ЄСПЛ та Верховного Суду вона вважала спірне приміщення «житлом», перешкоджання в доступі до якого є протиправним.

Отже, ОСОБА_1 свій позов вона обґрунтувала переважно посиланням на норми не канонічного, а світського права. Зокрема, вона втратила монаший стан 22 жовтня 2020 року згідно з канонічним правом, але не просила вирішити питання про її належність до монашої спільноти, оцінити правильність внутрішніх рішень релігійної організації та не висувала вимоги щодо поновлення її у чернечому стані. Натомість ОСОБА_1 просила захистити стверджуване нею право користування приміщенням, яке вона вважала своїм житлом, шляхом усунення перешкод у доступі до нього. Такі позовні вимоги відповідають існуючому в національному цивільному праві способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2025 року звернулася до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку у контексті статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції стосовно того:

- чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенції;

- чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації.

На запит Верховного Суду (вих. № Р16-2025-001) Велика Палата ЄСПЛ 05 березня 2026 року надала консультативний висновок щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції судів у спорах щодо таких приміщень. У консультативному висновку Великої Палати ЄСПЛ викладено такі висновки:

1. Приміщення монастиря або жіночого монастиря, включаючи монастирські келії, можуть вважатися «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, розтлумаченої у контексті статті 9, для осіб, які мають достатні та постійні зв`язки з цими приміщеннями. Якщо ці зв`язки базуються виключно на релігійних підставах, то статус цих осіб у відповідній релігійній громаді, яка займає ці приміщення, стає особливо важливим.

2. Застосовність статті 6 Конвенції, а отже, і гарантованого нею права на доступ до суду, до провадження у національному суді залежить від того, чи стосується спір права, яке, принаймні на спірних підставах, можна вважати визнаним у національному законодавстві. Це питання має вирішувати насамперед національний суд, який повинен ретельно розглянути подану до нього позовну заяву та надати переконливе обґрунтування висновку, зробленого з цього питання, з урахуванням відповідного національного законодавства та судової практики щодо автономії релігійних організацій.

3. Якщо національний суд дійде висновку, що з огляду на обставини справи та відповідне національне законодавство позивач у провадженні не може зараз претендувати на будь-яке «право», навіть на спірній підставі, щодо келії, яку вона раніше займала, то з цього випливає, що відповідно до статті 6 Конвенції не потрібно визначати обґрунтованість цієї вимоги. Однак, якщо національний суд дійшов висновку, що право, на яке претендує позивач, є принаймні спірним і що інші умови для застосування статті 6 також виконані, то вона, в принципі, мала б право на розгляд своєї вимоги відповідно до вимог справедливого цивільного судочинства, які були викладені в практиці Суду за цією статтею.

Наведене дає підстави для висновку, що ОСОБА_1 порушила перед судом спір про право, яке, принаймні на спірних підставах, може вважатися визнаним у національному законодавстві. Відповідно спір за позовом ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод у користуванні приміщенням шляхом вселення має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства.

Щодо вирішення спору по суті

ОСОБА_1 просила усунути перешкоди в користуванні спірним приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до нього та передачі дублікатів ключів, для задоволення такої вимоги вона мала довести наявність у неї права або охоронюваного законом інтересу щодо користування цим майном. Таким чином, для вирішення спору по суті визначальним є встановлення наявності правової підстави, яка давала б ОСОБА_1 право вимагати постійного безперешкодного доступу до келії після припинення обставин, з якими сторони пов`язували її проживання у монастирі.

Суди попередніх інстанцій встановили, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною організацією, а відповідно до її статуту - релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.

Суди також установили, що нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , було передане монастирю Святого Теодора Студита безоплатно для культових потреб монастиря. Згідно з матеріалами інвентарної справи у будівлі монастиря значаться келії, зокрема, і спірне приміщення площею 10,1 кв. м, яке є однією з таких келій.

За змістом статей 316, 317, 319 і 321 ЦК власник здійснює права володіння, користування та розпоряджання своїм майном за своєю волею і на власний розсуд, якщо його дії не суперечать закону, а право власності є непорушним і не може бути протиправно обмежене.

Отже, надання іншій особі постійного безперешкодного доступу до приміщення, яке належить монастирю на праві власності та використовується для забезпечення його релігійної діяльності, становить втручання у здійснення власником правомочностей щодо такого майна. Таке втручання може бути виправданим лише за наявності правової підстави, яку має довести особа, що заявляє відповідну вимогу.

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 Статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» метою монастиря є ведення монахами спільнотного монашого життя на основі євангельських засад, традицій візантійсько-слов`янського чернецтва, проповідування Євангелія, пропагування духовно-культурних цінностей УГКЦ та духовне служіння для добра Церкви і народу. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією - клявзурою. Такий статутний режим монастиря узгоджується з відповідними внутрішніми приписами релігійної організації та Кодексом Канонів Східних Церков.

Отже, спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі у користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією у монастирі, функціональне призначення якої пов`язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.

Попереднє користування ОСОБА_1 спірною келією було пов`язане з її перебуванням у монашій спільноті. Саме в цьому статусі вона проживала у монастирі та користувалася відповідним приміщенням. Крім того, матеріали справи не свідчать про те, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» або інша уповноважена особа передали ОСОБА_1 спірне приміщення у користування на підставі договору найму, позички, встановленого сервітуту чи іншої цивільно-правової підстави, яка зберігала б чинність незалежно від її належності до монашої спільноти.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 вересня 2026 року у справі № № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25), до вирішення якої було зупинено касаційне провадження у цій справі, виснувала, що «реєстрація місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , сама по собі не створила для неї речового, зобов`язального чи іншого самостійного права користування спірною келією. Така реєстрація засвідчує зв`язок особи з відповідним місцем у певний період, однак не є правовстановлюючою підставою користування конкретним приміщенням і не замінює договору, сервітуту, закону чи іншого матеріально-правового титулу на користування чужим майном. Так само попереднє проживання у келії не створило для ОСОБА_1 постійного або безстрокового права користування цим приміщенням. Визнання такого права лише з факту попереднього проживання фактично означало б, що особа, яка певний час проживала у монастирі у зв`язку зі своїм монашим станом, набуває самостійного цивільного права на подальше проживання у приміщенні монастиря незалежно від збереження відповідного статусу, волі релігійної організації, її внутрішнього устрою та правового режиму відповідного майна. Такий висновок був би несумісним із правовим режимом майна монастиря, функціональним призначенням келії та автономією релігійної організації, гарантованою Конституцією України, Законом № 987-XII та статтею 9 Конвенції».

За таких обставин позивачка повинна була довести наявність самостійної цивільно-правової підстави, яка після припинення її зв`язку з монастирем надавала б їй право вимагати від релігійної організації постійного доступу до келії та передачі ключів. Водночас такої підстави суди не встановили. Натомість, задовольняючи зустрічний позов, суди фактично ототожнили попереднє проживання ОСОБА_1 у келії та реєстрацію її місця проживання за адресою монастиря із правом подальшого користування спірним приміщенням.

Такі мотиви судів попередніх інстанцій є помилковими, оскільки суди не перевірили і не з`ясували, чи існував самостійний цивільно-правовий титул, який після припинення обставин, з якими було пов`язане проживання ОСОБА_1 у монастирі, давав би їй право вимагати постійного доступу до келії.

Тривале фактичне користування приміщенням, реєстрація місця проживання та наявність достатнього зв`язку особи з відповідним приміщенням можуть мати значення для оцінки того, чи є таке приміщення «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, а також для перевірки пропорційності втручання у право особи на повагу до житла. Однак у цій справі такі обставини самі собою не доводять наявності у ОСОБА_1 права на подальше користування келією, оскільки спірне приміщення є частиною монастиря, його функціональне призначення пов`язане з монашим життям відповідної релігійної спільноти, а попереднє користування ним було похідним від обставин, з якими сторони пов`язували проживання ОСОБА_1 у монастирі.

Задоволення заявлених вимог у цій справі означало б не лише усунення перешкод у користуванні майном, а фактично поклало б на монастир обов`язок надати особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов`язували її проживання у монастирі, постійний доступ до приміщення, розташованого у просторі монастирського життя, та передати їй ключі від воріт, вхідних дверей і келії.

Такий обов`язок без наявності самостійної матеріально-правової підстави користування спірним приміщенням становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом - у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.

Крім того, перебування у просторі монастирського життя особи, яка не належить до відповідної монашої спільноти, може впливати не лише на права монастиря як релігійної організації та власника майна, а й на права інших монахів, які продовжують вести спільнотне монаше життя, дотримуватися правил клявзури, молитовного розпорядку, послуху та інших елементів релігійної практики. Тому судове рішення про надання такій особі постійного доступу до келії без доведеної цивільно-правової підстави порушувало б баланс між заявленим інтересом позивачки та автономією релігійної організації, правом власності монастиря і свободою релігії інших членів монашої спільноти.

Це було б несумісним із конституційним принципом відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, законодавчою забороною втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, автономією релігійної організації, гарантованою статтею 9 Конвенції, а також із правом монастиря як власника визначати порядок користування майном, необхідним для здійснення його релігійної діяльності.

Наведене залишилось поза увагою судів попередніх інстанцій, які, не встановивши правової підстави, яка б надавала право ОСОБА_1 вимагати постійного безперешкодного доступу до спірної келії та передачі ключів від приміщень монастиря, помилково задовольнили її зустрічний позов.

Велика Палата у постанові від 09 вересня 2026 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25) сформувала такі висновки, які підлягають застосуванню під час вирішення справи, яка переглядається:

1. Спір щодо користування приміщенням, яке належить релігійній організації, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до статті 19 ЦПК, якщо позивач обґрунтовує заявлену вимогу не лише канонічним статусом, внутрішніми правилами чи рішеннями релігійної організації, а стверджуваним цивільним правом або охоронюваним законом інтересом, які за національним законодавством можуть вважатися визнаними принаймні на спірних підставах. Визнання спору таким, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, не вимагає на стадії відкриття провадження у справі остаточного висновку суду, що вимоги позивача є повністю або частково обґрунтованими. Існування такого права, його зміст і підстави для судового захисту суд перевіряє під час вирішення спору по суті.

2. Розглядаючи такий спір, суд не може підміняти собою органи релігійної організації у питаннях віровчення, канонічного статусу особи, внутрішнього устрою, правил чернечого життя, дисципліни, підпорядкування чи оцінки правильності канонічних рішень, оскільки ці питання належать до сфери автономії релігійної організації, гарантованої Конституцією України, Законом № 987-XII та статтею 9 Конвенції. Водночас це не позбавляє суд повноваження вирішити спір про цивільне право або інтерес із застосуванням норм національного права та Конвенції, беручи до уваги автономію релігійної організації як межу допустимого судового втручання.

Щодо доводів касаційної скарги

Доводи касаційної скарги про те, що спір у цій справі взагалі не підлягає розгляду національним судом, колегія суддів відхиляє з мотивів, наведених у цій постанові щодо юрисдикції суду. Наявність релігійного компонента у спірних правовідносинах, спеціальне призначення приміщення та статус відповідача як релігійної організації самі собою не усувають юрисдикції національного суду, якщо заявлена вимога стосується права або інтересу, які можуть вважатися визнаними у національному законодавстві принаймні на спірних підставах.

Водночас Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди помилково задовольнили зустрічний позов ОСОБА_1 , оскільки не встановили матеріально-правової підстави, яка після припинення обставин, з якими було пов`язане її проживання у монастирі, надавала б їй право вимагати постійного безперешкодного доступу до спірної келії та передачі ключів від приміщень монастиря.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту колегія суддів до уваги не бере.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, провадження № 12-80гс20.

Отже, суд має відмовити у позові на тій підставі, що право або інтерес позивача не порушені незалежно від того, чи є обраний спосіб захисту належним чи ефективним, тому вказаний довід касаційної скарги є безпідставним.

Щодо необхідності відступлення від висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Верховного Суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22), колегія суддів зазначає таке.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22) у аналогічних правовідносинах дійшов висновків, що «при вирішенні спору щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житлом суду необхідно встановити, чи наявний спір про право; чи було порушено право особи; чи постраждала особа (прямо чи опосередковано) від стверджуваного порушення; з`ясувати зв`язок особи із конкретним місцем проживання та обставини справи. Отже, питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов`язків сторін та підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України».

Верховний Суд ухвалою від 05 лютого 2025 року у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України справу № 607/15144/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм - канонічного чи національного права, - якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і, відповідно, щодо визначення суду - національного чи церковного, - який має вирішувати це питання

У постанові Верховного у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22) викладено висновок, який узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 вересня 2026 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25), що вказує на неприйнятність такого доводу касаційної скарги.

Крім того, суди під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, провадження № 14-435цс18).

З урахуванням того, що Велика Палата у постанові від 09 вересня 2026 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25) сформувала висновок у подібних правовідносинах, колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а також доводи касаційної скарги щодо необхідності передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Отже, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанова Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2023 року - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви», в інтересах якої діє Ходюк Катерина Миколаївна, задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2023 року скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. В. Сердюк

Судді В. М. Ігнатенко

Н. Ю. Сакара

О. М. Ситнік

В. В. Шипович