Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №718/617/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 жовтня 2026 року м. Чернівці

Справа №718/617/26

Провадження №22-ц/822/1837/26

Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Литвинюк І. М.,

суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О.,

за участю секретаря судового засідання: Бортніка А. В.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2026 року, головуючий у І-й інстанції – Нагорний В. В.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення.

Позов обґрунтований тим, що позивачка ОСОБА_1 володіє на праві власності житловим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Восени 2025 року позивачка усно дозволила відповідачу тимчасово поселитися у даному будинку протягом кількох тижнів, доки він знайде власне житло, без надання відповідачу жодних прав на постійне користування житлом. Після вселення відповідач почав систематично порушувати громадський порядок, поводитися агресивно, провокувати конфліктні ситуації, що завдавало позивачу значних психологічних страждань, оскільки відповідач усиновлений і формально є її сином.

Вказувала на те, що відповідач запевнив, що протягом лютого 2026 року звільнить приміщення, яке належить ОСОБА_1 , однак продовжує самовільно проживати у будинку, хоча вона неодноразово намагалася виселити його самостійно та зверталася до органів поліції.

Просила виселити відповідача ОСОБА_2 з належного ОСОБА_1 на праві приватної власності будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання йому іншого житла, та стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що право власності позивачки на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належними доказами не підтверджено, а тому відсутні підстави вважати порушеним право ОСОБА_1 вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпоряджання своїм майном шляхом виселення свого сина ОСОБА_2 .

На дане рішення представник позивача ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Посилається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд неправильно застосував норми матеріального права, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи, а також допустив порушення норм процесуального права.

Висновок суду про недоведеність її права власності є необґрунтованим і зробленим без повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності. Так, у рішенні суд зазначив, що Витяг № 456840927 від 16.12.2025 не підтверджує право власності позивача на спірний житловий будинок, однак належної оцінки змісту цього доказу та відомостям, які він містить, суд не надав.

У цій справі право власності позивача підтверджується сукупністю взаємоузгоджених доказів, а саме: Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, послідовними офіційними відповідями органу Національної поліції та визнанням цього факту самим відповідачем, зафіксованим в офіційному листі поліції. Водночас матеріали справи не містять жодного доказу, який би спростовував право власності позивача або підтверджував належність спірного житлового будинку іншій особі.

Поза увагою суду першої інстанції залишився істотний довід, заявлений під час судового розгляду, а саме, відповідач, попри тривале фактичне проживання у будинку, не надав суду жодного доказу наявності в нього законних підстав для такого проживання - договору найму, письмової згоди власника чи іншого документа. Саме ця обставина була дійсним предметом спору сторін як за змістом позовної заяви, так і за поведінкою самого відповідача, який звертався по безоплатну правничу допомогу саме для захисту від вимоги про виселення, а не для оспорення права власності позивача.

У відзиві представник відповідача ОСОБА_4 просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не повністю відповідає зазначеним вимогам, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,5 кв. м, житловою площею 35,4 кв. м, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності в цілому (частка 1/1), що підтверджується витягом з Державного реєстрі речових прав на нерухоме майно, в якому міститься запис про право власності № 36758787 від 04 червня 2020 року; підставою державної реєстрації зазначено договір довічного утримання від 04 червня 2020 року, реєстровий № 440.

Відповідно до повідомлення про зняття з реєстрації від 21 листопада 2023 року №2218, сформованого провідним спеціалістом Пасічник О. виконавчого комітету Кіцманської міської ради, вбачається, що ОСОБА_2 знято з реєстрації 15 листопада 2023 року за адресою: АДРЕСА_2 .

З пояснень позивачки убачається, що вселення відповідача до спірного будинку відбулося восени 2025 року за її згодою.

З вироку Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16 листопада 2023 року у справі № 718/3714/23 вбачається, що ОСОБА_2 було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею 126-1 КК України, оскільки він умисно систематично вчиняв домашнє насильство відносно своєї матері ОСОБА_1 .

Відповідно до довідки серії 10 ААБ № 551389 від 06 листопада 2012 року ОСОБА_2 є особою з інвалідністю третьої групи з дитинства.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Предметом позову у цій справі є вимога про виселення відповідача з належного позивачці житлового будинку на підставі частини першої статті 116 Житлового кодексу України, з підстав антигромадської поведінки відповідача, систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим їх спільне проживання, а заходи запобігання та громадського впливу, вжиті щодо відповідача, виявилися безрезультатними та не призвели до припинення протиправної поведінки.

Підстави виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення визначені статтею 116 ЖК України.

За положеннями частини першої статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, цивільно-правова відповідальність за статтею 116 ЖК України настає при руйнуванні чи псуванні житлового приміщення, або використанні його не за призначенням, або систематичному порушенні правил співжиття. Під систематичністю розуміється вчинення двох і більше правопорушень. При цьому необхідно, щоб така поведінка винної особи була предметом розгляду органів місцевого самоврядування, поліції, прокуратури, суду, громадських організацій тощо, а застосовані заходи попередження, громадського впливу виявились безрезультатними.

Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Закон встановлює як умови виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії носили систематичний характер, а до винного в цьому випадку були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій). Передбачається, що руйнація або псування здійснювалися із вини наймача.

Виселенню підлягають лише конкретно винні в цьому особи - наймач такого приміщення чи хто-небудь із членів його сім`ї, що сумісно проживають із ним, опікуни, попечителі, піднаймачі та інші, які спільно проживають.

Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу.

До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюються неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі.

Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

При вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, належить виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ тощо.

За умовами норми статті 116 ЖК України підставою виселення вказаних осіб може стати не будь-яке порушення правил співжиття, а лише таке, котре відбувається в жилому приміщенні і стосується відносин щодо користування жилими приміщеннями осіб, які проживають у них. Тому для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.

Одні лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами різного змісту, крім порушення правил співжиття, без застосування до винного заходів впливу цими органами, які врешті повинні бути безрезультатними, не є підставою для виселення (постанова Верховного Суду від 04 листопада 2024 року у справі № 712/277/23).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміють майнові права.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи, що гарантоване Конвенцією (в тому числі статтею 8), принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статей Конвенції, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою Конвенції (в даному випадку статті 8), якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Отже, під час вирішення справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права члена сім`ї власника на користування житлом.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач є повнолітнім сином позивачки.

З вироку Кіцманського районного суду Чернівецької області від 16 листопада 2023 року у справі № 718/3714/23 вбачається, що ОСОБА_2 було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею 126-1 КК України, оскільки ОСОБА_2 , умисно систематично вчиняв домашнє насильство відносно своєї матері ОСОБА_1 .

З пояснень самої позивачки вбачається, що восени 2025 року вона дозволила відповідачу вселитися до свого будинку, тому при оцінці правових наслідків підлягають застосуванню норми житлового законодавства, чинні на час виникнення цих відносин (постанова Верховного Суду від 08 липня 2026 року у справі № 523/13266/20).

Отже, дії відповідача щодо порушення правил співжиття із позивачкою відбулися у 2023 року, тобто передували вселенню відповідача зі згоди його матері ОСОБА_1 восени у 2025 році до житлового будинку по АДРЕСА_1 . Тому такі дії не можуть вказувати, що після такого вселення відповідач продовжив систематично порушувати правила співжиття або що саме у цьому будинку спільне проживання стало об`єктивно неможливим.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З наданих позивачем доказів не встановлено епізодів домашнього насильства, систематичних порушень правил співжиття, нових заборонних чи обмежувальних приписів, притягнення відповідача до відповідальності або інших заходів впливу саме після його добровільного вселення до спірного житла восени 2025 року. Не доведено і того, що після цього періоду застосовувалися передбачені законом заходи запобігання, які виявилися безрезультатними.

З огляду на викладене, колегія суддів, оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, вважає, що у цій справі інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідача, оскільки він вселився з дозволу власника, позивачем не надано доказів, що у період з осені 2025 року до звернення до суду із цим позовом відповідач вчиняв дії щодо систематичних порушень правил співжиття, та у разі втрати якого відповідач може стати безхатченком, оскільки спірний будинок є єдиним житлом відповідача, а відтак має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

Сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України та Конвенцією.

Проте, суд першої інстанції, відмовляючи у позові, виходив з підстав недоведеності позивачкою права власності на спірний будинок, що не відповідає матеріалам справи.

Разом з тим колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для задоволення позову з мотивів недоведеності підстав для виселення відповідача із спірного приміщення, тому рішення суду слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Разом з тим колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для задоволення позову з мотивів недоведеності підстав для виселення відповідача із спірного приміщення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення частково ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку із наведеним апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково; рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; в іншій частині рішення суду - залишити без змін.

Оскільки апеляційний суд частково змінює оскаржене судове рішення, але лише у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 07 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Литвинюк

Судді: М. І. Кулянда

О. О. Одинак