Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №725/10917/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2026 року місто Чернівці справа №725/10917/24

провадження №22-ц/822/1374/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Судді-доповідача Височанської Н.К.,

суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О.

за участю секретаря судових засідань Паучек І.І.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідачі – Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня», Голова комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» Бичова Людмила Вікторівна

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Скуляк І.А.,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня», Голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» Бичової Л.В. про визнання незаконними і скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Посилалася на те, що з 03 жовтня 2022 року вона працювала на посаді заступника генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини».

25 липня 2024 року на сесії Київської обласної ради прийнято рішення №1043-27-VIII щодо припинення юридичної особи Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня». Створено комісію з реорганізації вказаного підприємства та затверджено її склад.

Пунктом 6.2. вказаного рішення зазначено про необхідність голови комісії з реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» повідомити в установленому чинним законодавством України порядку працівників Центру реабілітації про реорганізацію юридичної особи та забезпечити дотримання соціально-правових гарантій працівників.

29 липня 2024 року видано спільний наказ голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» та генерального директора Комунального некомерційного підприємства «Київська обласна клінічна лікарня» №107-од/123-02-02 «Про початок процесу реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» та створення спільної консультативно-робочої групи».

12 серпня 2024 року голова комісії з реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» надала заступнику генерального директора апарату управління Назарко М.В. повідомлення про зміну умов праці у зв`язку з реорганізацією.

14 жовтня 2024 року Наказом №778-к/тр «Про звільнення ОСОБА_2 » (далі - Наказ) звільнено ОСОБА_1 з посади заступника генерального директора апарату управління, у зв`язку зі скороченням штату працівників, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. Того ж дня, 14 жовтня 2024 року зазначений наказ було їй вручено та проведено з нею остаточний розрахунок.

Наказ про звільнення з роботи вважає незаконним, оскільки її не було повідомлено про те, що на підприємстві фактично відбувається скорочення чисельності або штату працівників.

Рішення про скорочення чисельності штату ні Київською обласною радою, ні КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» не було прийнято.

Так, рішення Київської обласної ради від 25 липня 2024 року щодо припинення юридичної особи Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» не передбачає скорочення чисельності або штату працівників КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини».

Згідно витягів з державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, що додаються, вбачається, що 21 жовтня 2024 року проведено державну реєстрацію припинення КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» (код ЄДРПОУ 01993718) шляхом реорганізації та правонаступником якого є КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» (код ЄДРПОУ 01993701) - Відповідач 1.

Разом з тим, згідно наказу про звільнення ОСОБА_1 звільнено з роботи у зв`язку зі скороченням штату працівників на підставі п. 1 ст.40 КЗпП, про що аналогічний запис також вчинено трудовій книжці позивача. Отже, рішення про скорочення чисельності штату КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» власник даного підприємства не приймав, лише про його приєднання до іншого підприємства.

Посилалася на те, що відповідно до ч. 3 ст. 32 КЗпП України у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, зміна істотних умов праці допускається тільки при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється згідно п.6 ч.1 ст.36 КЗпП України.

Крім цього, посилалася на те, що їй не були запропоновані всі вакантні посади.

Так, 13 серпня 2024 року на загальних зборах працівників КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» голова комісії з реорганізації підприємства надала їй повідомлення про зміну умов праці у зв`язку з реорганізацією від 12 серпня 2024 року №1495-1, де зазначено список вакантних посад в КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» станом на 12 серпня 2024 року.

Зі списку запропонованих вакантних посад в повідомленні про зміну умов праці вбачається, що їх кількість станом на 12 серпня 2024 року складає 41 вакансію, однак, вакансії які зазначені у вказаному повідомленні, не відповідають кваліфікації ОСОБА_1 , досвіду та знанням. При цьому відповідачами не було вжито заходів по створенню відповідних посад у штатному розпису реорганізованого КНП.

Також, ОСОБА_1 стверджує, що за період часу з дня вручення повідомлення про зміну умов праці у зв`язку з реорганізацією, по дату звільнення, (з 13 серпня 2024 року по 14 жовтня 2024 року включно) її ніхто не ознайомлював та не пропонував вакантні посади, які з`являлись на підприємстві у вказаний період, лише ті, які існували на день повідомлення. При цьому їй достеменно відомо, що в період з 13 серпня 2024 року по 14 жовтня 2024 року включно приймалися на роботу працівники на посади, які не були їй запропоновані, наприклад, на посаду інспектора з кадрів.

Крім того, позивач стверджує, що персонального повідомлення про вивільнення (звільнення) з посади заступника генерального директора їй надано не було. ОСОБА_1 не відомо було про те, що прийнятим Рішенням Київською обласною радою 25 липня 2024 року фактично здійснюється скорочення чисельності та штату працівників Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини», оскільки рішення таких відомостей не містить. Також, їй не надавались для ознайомлення будь-які накази, рішення, розпорядження тощо, про скорочення чисельності та штату працівників підприємства, в зв`язку із його реорганізацією шляхом приєднання.

Враховуючи викладене, їй не було відомо про скорочення чисельності та штату працівників підприємства, також, їй не запропоновано всю наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади, які існували на день її звільнення, чим порушено вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, у зв`язку із чим, наказ від 14 жовтня 2024 року N?778-к/тр «Про звільнення ОСОБА_3 » є незаконним та підлягає скасуванню.

Також посилалася на те, що роботодавець не узгоджував її звільнення з профспілковою організацією згідно з вимогами статті 43 КЗпП України.

Просила визнати незаконним та скасувати наказ Голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» №778-к/тр, від 14.10.2024 року «Про звільнення ОСОБА_3 »; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (код ЄДРПОУ 01993701) з 14.10.2024р.; стягнути з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (код ЄДРПОУ 01993701) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 жовтня 2024 року по день ухвалення рішення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня», Голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» Бичової Людмили Вікторівни про визнання незаконними і скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – відмовлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги та позиції інших учасників

Не погоджуючись із вказаним рішення суду, позивачка ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Кирилюк Т.А. сформувала в системі «Електронний Суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду.

Вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, внаслідок чого має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та недоведеність обставин, що мають значення для справи.

В апеляційній скарзі наводять обставини та підстави для задоволення позову, які викладені в позовній заяві, та додатково вказує, що суд не надав достатньої оцінки доводам позивачки про те, що роботодавець її не попередив у передбачений законом спосіб про майбутнє скорочення, а лише про зміну умов праці у зв`язку із реорганізацією.

Відповідач у своїх поясненнях зазначав, що 13 серпня 2024 року ОСОБА_4 під особистий підпис була персонально попереджена про її заплановане вивільнення (звільнення) з посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Водночас позивач послідовно зазначала, що окремого повідомлення про майбутнє вивільнення не отримувала, а отримала лише повідомлення про зміну істотних умов праці у зв`язку з реорганізацією, із зазначенням переліку вакансій, що міститься в матеріалах справи.

Повідомлення голови комісії з реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» від 12 серпня 2024 року № 149-1 про зміну умов праці, згідно якого ОСОБА_5 було повідомлено про реорганізацію КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» та запропоновано перевестися на одну із вакантних посад, перелік яких наведено у попередженні, не є доказом про повідомлення саме скорочення її посади.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом шостим частини 1 статті 36 КЗпП України.

Таким чином, зміна істотних умов праці, передбачена частиною 3 статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку із зміною організації виробництва та праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту першого частини 1 статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Підставою для видачі наказу про звільнення ОСОБА_2 зазначено: повідомлення про зміну умов праці у зв`язку із реорганізацією, погодження Київської обласної ради VІІІ скликання №2499/11-04/Заг від 08.10.2024.

Тобто, наказ про звільнення ОСОБА_2 не містить інформації про повідомлення про заплановане вивільнення (звільнення) з посади, на підставі пункту першого статті 40 КЗпП України, а містить інформацію про повідомлення про зміну умов праці у зв`язку з реорганізацією, в той час як підстава звільнення на підставі зміни умов праці, виключає можливість звільнення з посади на підставі пункту першого статті 40 КЗпП України.

Вважає, що відповідачі фактично змішали дві різні процедури, а саме зміну істотних умов праці у зв`язку з реорганізацією та звільнення у зв`язку із скороченням штату за пунктом першим статті 40 КЗпП України, які мають різні підстави, різний порядок застосування та різні правові наслідки.

Поряд з цим, під час ознайомлення з вказаним наказом, ОСОБА_4 власноруч зазначила на ньому, що про виведення зі штатного розпису посади, яку вона обіймала, її повідомлено не було. Про майбутнє вивільнення з КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» повідомлення вона не отримувала.

Судом першої інстанції не було встановлено в судовому рішенні, яким саме документом та ким саме було прийнято рішення про скорочення посад в ході реорганізації.

Так, одним із центральних доводів позовної заяви було те, що в ході реорганізації не приймалося рішення про скорочення працівників, ніхто не уповноважував ОСОБА_6 попереджати працівників про скорочення штату.

Штатний розпис реорганізованого підприємства був затверджений Київською обласною радою згідно доказів, наданих відповідачем, лише 12 серпня 2024 року, а тому уповноважувати когось скорочувати працівників за два тижні до цього власник не міг.

Крім того, сама реорганізація була розпочата незабаром після того, як заступник генерального директора підприємства - ОСОБА_1 та генеральний директор підприємства ОСОБА_7 у травні 2024 року були поновлені на своїх посадах після першого їх незаконного звільнення відповідачем.

Так, рішенням Першотравневого районного суду від 07.05.2024р. по справі №725/5790/23, копія якого міститься в матеріалах справи, суд визнав незаконним та скасував наказ Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» №90-од від 30 червня 2023 року про звільнення заступника генерального директора ОСОБА_1 на підставі п.3 ч. 1ст. 40 КЗпП України, поновив ОСОБА_1 на посаді та стягнув з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» середній заробіток за час вимішеного прогулу в сумі 414225,36 грн.

Водночас, постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 травня 2024 року по справі 725/7756/23 було визнано незаконними та скасовано розпорядження виконуючого обов`язки Голови Київської обласної ради від 06 червня 2023 року за №338 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності та оголошення догани генеральному директору Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня» та від 21 серпня 2023 року за №599 «Про прийняття рішення за результатами службового розслідування», поновлено ОСОБА_7 на посаді Генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» з 22 серпня 2023 року, стягнуто з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» на користь ОСОБА_7 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 серпня 2023 року по 30 травня 2024 року 246 497, 54 грн. та 10 000 грн. моральної шкоди.

Тому ініціювання власником процедури реорганізації підприємства вже через 2 місяці після поновлення на роботі керівника та його заступника ОСОБА_1 вважає умисним і в даний час така незаконна реорганізація є предметом самостійного судового оскарження по справі №320/43504/24 за позовом ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до Київської обласної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Громадська організація Київська обласна громадська організація інвалідів "Союз Чорнобиль України", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради "Київська обласна клінічна лікарня" про визнання протиправним та скасування рішення Київської обласної ради від 25.07.2024 №1043-27-VIII "Про реорганізацію Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради "Київський обласний центр реабілітаційної медицини" шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради "Київська обласна клінічна лікарня".

Окремо звертає увагу, на те, що у якості підстави для видачі наказу про звільнення ОСОБА_2 від 14 жовтня 2024 року за №778-к/тр зазначено: повідомлення про зміну умов праці у зв`язку із реорганізацією, а також погодження Київської обласної ради VIII скликання №2499/11-04/Заг від 08 жовтня 2024 року.

Водночас саме звільнення відбулося 14 жовтня 2024 року, після спливу 2- місячного строку із дня вручення повідомлення про зміну умов праці, а матеріали справи не містять доказів того, що станом на 08 жовтня 2024 року відповідачем було завершено процедуру працевлаштування працівника, запропоновано всі наявні вакантні посади та отримано остаточну письмову згоду або відмову ОСОБА_2 від переведення на іншу роботу.

Таким чином, питання звільнення ОСОБА_2 було погоджено із власником підприємства ще до завершення процедури, передбаченої статтею 49-2 КЗпП України, що свідчить про передчасність та формальний характер дій відповідача щодо нібито намагання працевлаштувати працівника.

Більше того, відповідно до статті 36 КЗпП України, у разі реорганізації підприємства дія трудового договору працівника продовжується, а припинення трудових відносин допускається лише у випадку реального скорочення чисельності або штату працівників та за умови дотримання усіх гарантій, передбачених трудовим законодавством.

Однак, матеріали справи не містять належних доказів фактичного скорочення посади ОСОБА_2 , зокрема відсутній окремий наказ чи інший документ, яким би безпосередньо скорочувалась посада заступника генерального директора, яку обіймала ОСОБА_4 .

За таких обставин саме погодження Київською обласною радою питання звільнення ОСОБА_2 ще до завершення процедури пропонування інших посад для працевлаштування свідчить про те, що рішення щодо звільнення ОСОБА_2 було фактично прийняте відповідачами наперед, а процедура пропонування вакансій носила формальний характер.

Суд першої інстанції не дослідив належним чином питання пропонування ОСОБА_5 всіх вакантних посад впродовж всього 2-місячного строку, що передували її звільненню.

Суд не встановив які саме вакансії були наявні на підприємстві у зазначений період, дату їх виникнення та чи пропонувались вони ОСОБА_5 .

Натомість, в рішенні суду першої інстанції наголошено на тому, що ОСОБА_5 13 серпня 2024 року в повідомленні про зміну істотних умов праці було запропоновано 41 вакантну посаду, на які вона не погодилась.

Звертає увагу, що у повідомленні про зміну істотних умов праці ОСОБА_2 були запропоновані переважно посади молодшого медичного, господарського та обслуговуючого персоналу, зокрема санітарки, прибиральника території та технічних приміщень, гардеробника, сестри-хазяйки, адміністратора відділення (адміністратор відділення, це працівник реєстратури), а також запропонована посада завідувача продовольчим складом харчоблоку господарського управління.

При цьому відповідачам було достеменно відомо про освіту, професійний досвід та кваліфікацію ОСОБА_2 , яка тривалий час обіймала адміністративну керівну посаду заступника генерального директора.

Водночас запропонована посада завідувача продовольчим складом передбачає наявність відповідної профільної освіти та спеціальної підготовки, якої позивач не має, про що було відомо відповідачам.

Натомість відповідачем не були запропоновані вакантні посади адміністративного та управлінського характеру, які з`являлись у період з моменту повідомлення про зміну істотних умов праці до дня фактичного звільнення та які об`єктивно більше відповідали освіті, кваліфікації та професійному досвіду Апелянта.

До матеріалів справи було долучено копії податкової звітності, що подавалась платником податків КНП Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (код ЄДРПОУ 01993701) за ІІІ та IV квартал 2024 року, які були надані в електронному вигляді на DVD-диску, а також з метою зручності перегляду доказів під час дослідження матеріалів справи, дані роздруківки додатку №5 за 3й та 4й квартал 2024 року були додані у паперовому вигляді.

Із них вбачається, що у третьому та четвертому кварталі 2024 року (в період з 12 серпня по 14 жовтня) звільнялися працівники відповідача, що відкривало нові доступні вакансії для ОСОБА_1 , або ж приймалися на роботу працівники, що свідчить також про наявність вільних посад, які не були запропоновані ОСОБА_1 .

Наприклад: 19.08.2024 на посаду адміністратора була прийнята ОСОБА_9 , 17.09.2024 – економіст ОСОБА_10 , прибиральник територій ОСОБА_11 , 13.09.2024 – менеджер з громадської охорони здоров`я ОСОБА_12 , 16.09.2024 звільнилась з посади інспектор з кадрів ОСОБА_13 та багато інших.

Таким чином, дії відповідача свідчать про формальний характер виконання обов`язку щодо працевлаштування працівника, передбаченого ст. 49-2 КЗпП України, без реального наміру забезпечити апелянту можливість продовження трудових відносин.

Щодо посади інспектора відділу кадрів, яка була вакантна на підприємстві і яку не запропонували апелянту, то суд першої інстанції у рішенні звернув увагу на доводи апелянта про те, що вказана вакансія їй не пропонувалась, однак, суд не надав жодної оцінки цьому доводу а просто проігнорував аргумент апелянта.

Щодо посади менеджера (управителя) з громадської охорони здоров`я суд зазначив, що ця посада передбачає наявність медичної освіти, що передбачено відповідною посадовою інструкцією. Однак відповідна посадова інструкція в матеріалах справи відсутня, а суд першої інстанції, надаючи оцінку вказаній вакансії, обмежився дослівним переписуванням доводів відповідача 1, які викладені в додаткових поясненнях до дебатів.

Посилання відповідача на те, що зазначена посада нібито потребує наявності медичної освіти середнього медичного персоналу, тобто сестри медичної/брата медичного, є безпідставним, не підтверджена жодним належним доказом та спростовується примірною посадовою інструкцією сестри медичної/брата медичного, яка ґрунтується на вимогах, затверджених наказами Міністерства охорони здоров`я України, зокрема Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників (Випуск 78 «Охорона здоров`я»).

Поряд з цим, у Довіднику кваліфікаційних характеристик професій працівників, (Випуск 78 «Охорона здоров`я»), відсутня така посада як «менеджер (управитель) у сфері громадської охорони здоров`я», що спростовує твердження відповідача про необхідність медичної освіти для вищевказаної посади.

Відповідачем не надано посадової інструкції на зазначену посаду та не надано жодних роз`яснень компетентних органів (МОЗ, НСЗУ), які б підтверджували обов`язковість медичної освіти для посади менеджер (управитель) з громадської охорони здоров`я.

Більше того, позивач звертала увагу на відсутність доказів необхідності обов`язкової медичної освіти для вказаної посади, однак за значний період часу відповідачами не надано жодного підтвердження своїх тверджень щодо кваліфікаційних вимог для вказаної посади.

Сама назва посади «менеджер (управитель)» свідчить про її управлінський та адміністративний характер, а не про належність до середнього медичного персоналу. Функції менеджера (управителя) передбачають організацію, координацію та управління процесами, що потребує відповідної управлінської або адміністративної кваліфікації.

Таким чином, суд першої інстанції, надаючи оцінку вакансії менеджера (управителя) з громадської охорони здоров`я, фактично не здійснив самостійного аналізу доказів та не встановив жодної обставини на підставі належних і допустимих доказів, а лише дослівно відтворив правову позицію Відповідача 1, викладену у додаткових поясненнях до дебатів.

Аналогічно суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність кваліфікації позивача посадам бухгалтерів, економістів та начальника відділу моніторингу надання медичних послуг.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність позивача окремим вакантним посадам, не дослідивши належних доказів щодо кваліфікаційних вимог до таких посад та без з`ясування питання освіти, професійного досвіду і кваліфікації позивача.

Щодо обраного способу захисту, то неможливість поновлення працівника на попередній посаді може бути пов`язано виключно з однією обставиною – ліквідацією підприємства. У випадку ж реорганізації підприємства можливість поновлення працівника на посаді продовжує існувати, і у такому випадку працівник має бути поновлений у підприємстві-правонаступнику, яке крім отримання в порядку правонаступництва майнових прав реорганізованого підприємства отримало його обов`язки щодо працевлаштування його працівників (ч. 1 ст. 104 ЦК України), та рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

Суду першої інстанції окремою заявою також подавалися пояснення ОСОБА_1 про те, що її звільнення відбулося одночасно із звільненням її безпосереднього керівника — генерального директора КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» ОСОБА_7 , у зв`язку із тією ж самою реорганізацією підприємства.

Після звільнення з посади, ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом про оскарження звільнення і рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівців від 25.11.2025 у справі №725/10867/24 позов було задоволено частково, визнано незаконним та скасовано наказ Голови комісії з реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» про звільнення з посади.

Вказаним рішенням судом встановлено наступні порушення з боку відповідачів: працівника не було належним чином попереджено про майбутнє вивільнення; повідомлення про зміну умов праці не є підставою для звільнення; відповідачами не було запропоновано усіх наявних вакантних посад, які відповідали кваліфікації працівника; вакантні посади, що з`являлися протягом двомісячного строку, також не пропонувалися; у день звільнення працівнику не було запропоновано всі наявні вакансії; реорганізація підприємства сама по собі не є безумовною підставою для звільнення працівника. Зазначене рішення суду набрало законної сили та не було оскаржене відповідачами.

Таким чином, встановлені судом обставини свідчать про системний характер порушень трудового законодавства з боку відповідачів під час проведення реорганізації та звільнення працівників.

Оскільки звільнення ОСОБА_1 відбулося за аналогічних обставин, у той самий період та з тих самих підстав, вважає, що наведені встановлені по іншій справі порушення повною мірою стосуються і ОСОБА_1 , однак у оскаржуваному рішенні від 04.05.2026 суд прийшов до протилежних висновків.

Також, в порушення п.3 ч.4 ст.265 ЦПК України, суд першої інстанції жодним чином не висловився по суті поданої окремим процесуальним клопотанням заяви ОСОБА_1 про відшкодування витрат на правничу допомогу, та навіть не відхилив дану заяву з підстав відмови у основних позовних вимогах.

Просила скасувати рішення та ухвалити постанову, якою задовольнити повністю позовні вимоги ОСОБА_1 , а саме:

-визнати незаконним та скасувати наказ Голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» Бичової Людмили Вікторівни від 14 жовтня 2024 року за №778-к/тр «Про звільнення ОСОБА_2 »;

-поновити ОСОБА_1 на посаді заступника генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (ідентифікаційний код 01993701; 08205, Київська область, Бучанський район, м. Ірпінь, вул. Садова, 38) з 14 жовтня 2024 року;

-стягнути з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (ідентифікаційний код 01993701; 58003, місто Чернівці, вул. Є.Ярошинської, будинок 8, кв.2) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 жовтня 2024 року;

-стягнути з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» та Голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі, а саме: витрати на правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції в сумі 42000 грн., та витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в підтвердженому суду розмірі.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня», інтереси якого представляє Павлішина Н.В. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Вказала, що повідомлення від 12 серпня 2024 року № 14951, вручене ОСОБА_1 особисто 13 серпня 2024 року під підпис, у своєму четвертому аркуші прямо містило попередження про те, що в разі відмови від запропонованих вакантних посад ОСОБА_1 буде звільнено на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. Таким чином, Повідомлення містило одночасно і пропозицію вакансій (як того вимагає ч. 3 ст. 49-2 КЗпП), і попередження про звільнення (як того вимагає ч. 1 ст. 49-2 КЗпП).

Законодавство не забороняє поєднувати ці два повідомлення в одному документі.

По-друге, апелянт сама підписала Повідомлення та була обізнана про його зміст. Посилання на те, що документ «мав іншу назву», є суто формальним і не відповідає суті трудових гарантій: працівник мав реальну можливість зрозуміти наслідки відмови від запропонованих посад.

По-третє, суд першої інстанції дослідив зазначений документ і обґрунтовано встановив факт належного попередження. Переоцінка цього доказу апеляційним судом без нових обставин є недопустимою.

Апелянт стверджує, що ніхто не приймав рішення про скорочення штату, а голова комісії з реорганізації ОСОБА_6 нібито не мала повноважень попереджати про скорочення. Цей довід суперечить матеріалам справи та нормам права.

Відповідно до ч. 3 ст. 64 ГК України підприємство самостійно визначає організаційну структуру та штатний розпис. Власник Київська обласна рада - реалізував це право через затвердження нового штатного розпису КНП КОР «КОКЛ» від 12.08.2024, в якому посада заступника генерального директора апарату управління КНП КОР «КОЦРМ» була відсутня. Саме затвердження нового штатного розпису є юридично значущим актом, яким власник реалізував право на визначення структури та чисельності працівників.

Наказ № 107-од/134-02-04 від 29.07.2024 уповноважував відповідних посадових осіб, зокрема голову комісії з реорганізації, на вчинення дій щодо попередження працівників про зміну умов праці та можливі скорочення.

Відповідно, голова комісії з реорганізації ОСОБА_6 діяла в межах наданих їй повноважень.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що суд не може вимагати обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату в рамках розгляду спору про поновлення на роботі (постанови ВС від 29.03.2019 у справі №755/3495/16-ц, від 22.01.2020 у справі № 451/706/1, від 12.01.2021 у справі №753/9240/18). До повноважень суду входить виключно перевірка правильності процедури звільнення конкретного працівника, що суд першої інстанції і здійснив.

Щодо вакансій медичних посад (ерготерапевт, асистент фізичного терапевта, лікарі різних спеціалізацій): усі ці посади вимагають наявності медичної освіти відповідно до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників (Випуск 78 «Охорона здоров`я»), затвердженого наказом МОЗ України від 29.03.2002 №117. ОСОБА_1 не має медичної освіти, що виключає обов`язок пропонувати їй ці посади відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, яка передбачає пропонування лише тієї роботи, «яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду».

Щодо посади менеджера (управителя) з громадської охорони здоров`я: цю посаду обіймала ОСОБА_14 , яка мала медичну освіту середнього медичного персоналу (сестра медична з клінічних випробувань), в якості доказів, що посада передбачала наявність медичної освіти надають, як новий доказ в апеляційній інстанції, копію особової картки та наказу про звільнення ОСОБА_14 .

ОСОБА_1 такою освітою не володіє, тому пропонування їй цієї посади законодавством не вимагалось.

Щодо посад бухгалтерів, економістів та начальника відділу моніторингу надання медичних послуг: ці посади передбачають наявність економічної або відповідної спеціалізованої освіти. Посадова інструкція начальника відділу моніторингу надання медичних послуг, яка також долучається як новий доказ, підтверджує наявність спеціальних кваліфікаційних вимог. ОСОБА_1 має ступінь магістра права та публічного управління, але не має економічної освіти.

Щодо посади інспектора відділу кадрів, яка станом на 16.09.2024 року була вакантною та не була запропонована апелянту: на цю посаду в порядку переведення була прийнята інспектор з відділу кадрів ОСОБА_13 , яка обіймала посаду у відділі кадрів реорганізованого підприємства, та яка надала згоду на переведення до підприємства – правонаступника, ці обставини були предметом розгляду в суді першої інстанції та отримали належну оцінку.

Аргумент апелянта про «суперечливість» позиції відповідача щодо посади завідувача продовольчим складом є маніпулятивним: пропонування цієї посади здійснювалося з метою повного виконання вимоги закону щодо надання «усієї іншої наявної роботи», незалежно від кваліфікаційної відповідності. Відмова ОСОБА_1 від цієї посади є її власним вибором і не свідчить про порушення роботодавцем процедури.

Посилання апелянта на те, що «реорганізація сама по собі не є підставою для звільнення» є теоретично вірним, однак в цій справі звільнення відбулось саме у зв`язку із реальним скороченням посади (що підтверджується новим штатним розписом від 12.08.2024), а не просто у зв`язку з реорганізацією.

Апелянт посилається на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 25.11.2025 у справі № 725/10867/24 (щодо звільнення ОСОБА_7 ) як на підставу, що свідчить про «системний характер порушень».

Відповідач заперечує застосовність цього рішення до справи ОСОБА_1 , оскільки: по-перше, кожна трудова справа розглядається індивідуально з урахуванням конкретних обставин і доказів; по-друге, рішення у справі №725/10867/24 не є преюдиційним для цієї справи в розумінні ст. 82 ЦПК України; по-третє, обставини звільнення ОСОБА_7 та ОСОБА_1 є різними — зокрема в частині доказів дотримання процедури пропонування вакансій та змісту наданих повідомлень.

Також, апелянт просить поновити її на посаді заступника генерального директора КНП КОР «КОКЛ» — тобто підприємства, з яким вона ніколи не перебувала у трудових відносинах. Верховний Суд у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21.02.2024 у справі № 638/14165/21 чітко зазначив, що законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було звільнено. Це саме по собі є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Вимога ст. 43 КЗпП України щодо отримання згоди профспілкового органу на звільнення в умовах воєнного стану не застосовується до працівників, які не є членами виборних органів профспілки. ОСОБА_1 не є обраним членом профспілкового органу, що було встановлено судом першої інстанції і апелянтом не спростовано.

Роботодавець належним чином виконав усі вимоги трудового законодавства: попередив ОСОБА_1 про майбутнє вивільнення в передбачений законом строк; запропонував усі вакантні посади, які відповідали кваліфікації працівника; звільнення відбулось після завершення двомісячного строку за погодженням власника підприємства.

Просили понесені Відповідачем 1 витрати у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала на посаді заступника генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини».

Рішенням Київської обласної ради №1043-27-VIII від 25 липня 2024 року припинено юридичну особу Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня».

Встановлено, що Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» є правонаступником всіх прав та обов`язків Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини».

Згідно п.6.2 даного рішення голові комісії з реорганізації повідомити в установленому законодавством порядку працівників Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» про реорганізацію юридичної особи та забезпечити дотримання соціально-правових гарантій працівників (т.1 а.с.23-25).

29 липня 2024 року голова комісії з реорганізації КНП КОР «КОЦРМ» Бичова Л. разом з генеральним директором КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» видали наказ №107-од/134-02-04 «Про початок процесу реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» та створення спільної консультативно-робочої групи», згідно якого розпочато процес реорганізації КНП КОР «КОЦРМ» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» з 26.07.2024 року.

Згідно вказаного наказу слід протягом 3-х робочих днів утворити спільну консультативно-робочу групу для проведення консультацій із профспілками, узгодження строків та вироблення заходів, спрямованих на пом`якшення несприятливих наслідків можливого скорочення штату та чисельності працівників у зв`язку із реорганізацією КНП КОР «КОЦРМ» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» у складі згідно з додатком 1; розробити персональні повідомлення щодо реорганізації та попередити про зміни істотних умов праці та можливі скорочення кожного працівника під особистий підпис не пізніше ніж за два місяці. В персональному повідомленні: пропонувати працівникам КНП КОР «КОЦРМ» вакантні посади за відповідною професією чи спеціальністю або іншу вакантну посаду, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо згідно погодженого та затвердженого штатного розпису КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» на 2024 рік; отримати від кожного працівника письмову згоду або відмову від продовження або завершення трудових відносин після проведення реорганізації. Для працівників, які виявили бажання працювати, підготувати накази про звільнення з переведенням до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня», відповідно до п.5 ст.36 КЗпП України з виплатою компенсації за невикористані відпустки. Для працівників, які відмовились від продовження трудових відносин, підготувати накази про звільнення за скороченням штату у зв`язку з реорганізацією відповідно до п.1 ст.40 КЗпП з виплатою компенсації за невикористані відпустки та вихідної допомоги у розмірі одного середньомісячного заробітку згідно ст.44 КЗпП (т.1 а.с.27-32).

13 серпня 2024 року заступнику генерального директора апарату управління Назарко М.В. було вручено під підпис повідомлення про зміну умов праці у зв`язку з реорганізацією, в якому їй пропонується переведення на ряд вакантних посад та зазначено, що у разі відмови від запропонованих посад її буде звільнено за пунктом 1 статті 40 КЗпП України з виплатою компенсації за невикористані відпустки та вихідної допомоги у розмірі одного середньомісячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України (т.1 а.с.33-36).

08 жовтня 2024 року В.о.голови Київської обласної ради погодив звільнення з посади заступника генерального директора підприємства ОСОБА_1 з 14 жовтня 2024 року за умови дотримання чинного законодавства України (т.1 а.с.120).

14 жовтня 2024 року головою комісії з реорганізації КНП КОР «КОЦРМ» було видано наказ №778-к/тр про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника генерального директора апарату управління, з 14 жовтня 2024 року у зв`язку зі скороченням штату працівників, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України (т.1 а.с.37).

21 жовтня 2024 року до Державного реєстру юридичних осіб був внесений запис №1010391120020002096 про припинення юридичної особи КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» (т.1 а.с.38).

В матеріалах справи міститься штатний розпис Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» станом на 24.04.2024 року, з якого вбачається, що штат підприємства становить 1364 штатних одиниці (т.1 а.с.89-102).

Також в матеріалах справи міститься штатний розпис Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» станом на 12.08.2024 року, з якого вбачається, що штат підприємства становить 1855,50 штатних одиниці. У даному штатному розписі посада заступника генерального директора апарату управління Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» відсутня (т.1 а.с.103-118).

Згідно довідки про заробітну плату ОСОБА_1 у серпні 2024 року нарахована зарплата у розмірі 27 246,95 грн., а у вересні 2024 року – 14 272,21 грн. (т.2 а.с.7 зворот).

Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» було припинено внаслідок реорганізації шляхом його приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня». Внаслідок реорганізації відбулася зміна в організації виробництва та праці та скорочення посади позивачки (заступник генерального директора апарату управління).

КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» дотримано вимоги чинного законодавства України під час звільнення ОСОБА_1 , оскільки її відповідно до вимог ст.49-2 КЗпП України було завчасно попереджено про наступне вивільнення. У вказаному повідомленні їй було запропоновано посади, які вона може обіймати до своєї кваліфікації, а також всі інші вакансії, що існували на підприємстві. Проте, протягом двох місяців ОСОБА_1 не погодилась на жодну вакансію.

Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно із законодавством про працю працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

Отже, підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України може бути ліквідація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Виходячи з аналізу змісту норм ст. ст. 104, 105, 110 ЦК України ліквідація є такою формою припинення юридичної особи за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами у передбачених ними випадках, у результаті якої вона припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто без переходу прав та обов`язків до інших осіб.

Іншою формою припинення юридичної особи є передача всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам-правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу чи перетворення (ст. ст. 104-109 ЦК України).

У розумінні зазначених норм закону приєднання - це така форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але в більшому масштабі. Приєднувана ж організація припиняє свою діяльність як самостійна юридична особа. У разі приєднання на підставі передавального (а не ліквідаційного) акта орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи, виключає юридичну особу, яка припинила діяльність, з державного реєстру.

Юридична особа-правонаступник, до якої внаслідок приєднання перейшли майно, права та обов`язки припиненої юридичної, несе відповідальність за її зобов`язаннями в повному обсязі (ст. 107 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦК України юридична є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з вимогами ч.3 ст.36 КЗпП України у разі реорганізації підприємства шляхом приєднання дія трудового договору працівника продовжується; припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

Право власника або уповноваженого ним органу визначати чисельність працівників і штатний розпис закріплено у статті 64 ГК України, згідно з якою підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Згідно з частиною другою статті 65 ГК України власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства. Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, провадження № 61-312св17, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, провадження № 61-1214св18, від 30 вересня 2021 року у справі № 462/1930/19, провадження № 61-1981св20, суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частин першої - третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне звільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

Проте, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Відповідно до статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

У постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 вказано, що оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.

У цій справі встановлено, що ОСОБА_1 працювала на посаді заступника генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини».

Рішенням Київської обласної ради №1043-27-VIII від 25 липня 2024 року припинено юридичну особу Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня».

Встановлено, що Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» є правонаступником всіх прав та обов`язків Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини».

29 липня 2024 року голова комісії з реорганізації КНП КОР «КОЦРМ» Бичова Л. разом з генеральним директором КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» видали наказ №107-од/134-02-04 «Про початок процесу реорганізації КНП КОР «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» та створення спільної консультативно-робочої групи», згідно якого розпочато процес реорганізації КНП КОР «КОЦРМ» шляхом приєднання до КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» з 26.07.2024 року.

12 серпня 2024 року затверджено штатний розпис Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня», в якому посада заступника генерального директора апарату управління відсутня.

13 серпня 2024 року заступнику генерального директора апарату управління Назарко М.В. було вручено під підпис повідомлення про зміну умов праці у зв`язку з реорганізацією, в якому їй пропонується переведення на ряд вакантних посад та зазначено, що у разі відмови від запропонованих посад її буде звільнено за пунктом 1 статті 40 КЗпП України з виплатою компенсації за невикористані відпустки та вихідної допомоги у розмірі одного середньомісячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України.

Встановлено, що позивачка на жодну із запропонованих посад не погодилась.

08 жовтня 2024 року в.о.голови Київської обласної ради погодив звільнення з посади заступника генерального директора підприємства ОСОБА_1 з 14 жовтня 2024 року за умови дотримання чинного законодавства України.

14 жовтня 2024 року головою комісії з реорганізації КНП КОР «КОЦРМ» було видано наказ №778-к/тр про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника генерального директора апарату управління, з 14 жовтня 2024 року у зв`язку зі скороченням штату працівників, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Встановлені судом обставини дають підстави для висновку, що відбулася реорганізація Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» шляхом приєднання до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня», був затверджений новий штатний розклад, внаслідок якого відбулося скорочення чисельності штату.

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про відсутність рішення про скорочення її посади. Затвердження нового штатного розпису від 12 серпня 2024 року є достатнім доказом змін в організації праці. Доцільність цих змін суд не перевіряє, оскільки визначення структури та штату належить до компетенції власника.

Згідно з правовими позиціями, висловленими Верховним Судом у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17) та від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність реорганізації, зміни в організації виробництва і праці, скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

Власник або уповноважений ним орган вправі на свій розсуд вносити зміни до штатного розпису, в тому числі має право зменшити чисельність посад, здійснити звільнення працівників, одночасно прийнявши рішення про прийняття на роботу працівників іншого фаху і кваліфікації, чисельність інших посад.

Оскільки посада, яку займала позивачка, в новий штатний розклад не була включена, а була скорочена, тож роботодавець мав правові підстави для звільнення ОСОБА_1 на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що роботодавець у випадках проведення реорганізації підприємства і коли працівник відмовляється від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, повинен був звільнити позивачку за п.6 ч.1 ст.36 КЗпП України, а не за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 761/11887/15-ц (провадження № 61-15506сво18) зроблено висновок, що звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору. Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням.

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Аналогічна правова позиція закріплена у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 6-2748цс15, від 27 серпня 2024 року у справі № 521/1892/22, від 07 вересня 2026 року у справі №308/9220/21.

У вказаних постановах Верховний Суд дійшов висновків, що зміна істотних умов праці відбувається за тією самою посадою, у тій самій установі, де працівник працював до такої зміни. Пропозиція обійняти інші посади не є зміною істотних умов праці.

Факт скорочення посади сам по собі виключає звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки відсутні передбачені частиною третьою статті 32 КЗпП України обставини. Про визначену частиною третьою статті 32 КЗпП України зміну істотних умов праці та, відповідно, припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України можливо говорити тоді, коли посада працівника не скорочується, а лише змінюються істотні умови праці за цією посадою.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі № 215/2330/19 (провадження № 61-1145св20) та від 11 травня 2021 року у справі № 317/182/19-ц (провадження № 61-231св21).

Встановлені у цій справі обставини як підстава для припинення трудових відносин з працівником охоплюються пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, наслідком застосування якого є дотримання гарантій, передбачених статтями 42, 44, 49-2 КЗпП України.

Є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не була попереджена про наступне вивільнення. Законодавство не встановлює обов`язкової форми попередження. Верховний Суд у постанові від 22 грудня 2021 року у справі №303/798/17 зазначив, що мета персонального попередження – надати працівникові можливість завчасно визначитися з працевлаштуванням. Назва документа не має вирішального значення, якщо з його змісту працівник міг зрозуміти, що його буде звільнено за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наступним питанням, яке підлягало з`ясуванню у цій справі, є додержання роботодавцем гарантій, передбачених трудовим законодавством, під час вивільнення працівників.

Як на одну з підстав позову позивачка посилалася на порушення роботодавцем гарантії, передбаченої ст.42 КЗпП України щодо врахування переважного права на залишення на роботі.

Проте, посилання ОСОБА_1 на те, що вона має переважне право на залишення на роботі, є безпідставним, оскільки переважне право на залишення працівника на роботі враховується лише у разі скорочення однорідних професій та посад та не тотожне переважному праву його працевлаштування на нову посаду.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 29 листопада 2018 року в справі № 292/50/18 (провадження № 61-44153св18), від 12 серпня 2020 року у справі № 753/3889/17 (провадження № 61-2св20), від 11 липня 2022 року в справі № 707/818/20 (провадження № 61-14266св21).

В ліквідованому підприємстві позивачка займала посаду заступника генерального директора апарату управління. Дана посада в штатному розкладі була одна. При реорганізації підприємства ця посада була скорочена. А тому в даному випадку переважне право на залишенні позивачки на роботі не враховується, оскільки застосування положень статті 42 КЗпП України можливе лише серед працівників, які обіймають ідентичні (тотожні, однакові) посади.

Однією з найважливіших гарантій для працівників у разі зміни в організації праці, в тому числі ліквідації, реорганізації підприємства, є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду й існувала на день звільнення (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/20).

Отже, роботодавець має запропонувати працівнику, якого він вивільняє, всі вакансії, які були (з`явилися) на підприємстві, до самого моменту звільнення (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 466/7604/17, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17, від 24 червня 2020 року у справі № 742/1209/18, від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 20 лютого 2023 року у справі № 199/4766/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 210/6543/21).

У даній справі встановлено, що позивачка має ступінь магістра права та публічного управління.

В повідомленні про зміну умов праці від 12 серпня 2024 року їй пропонувалися ряд посад. На жодну із них вона не погодилась.

В матеріалах справи міститься інформація щодо звільнених працівників КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» та щодо прийнятих за період з 12 серпня 2024 року по 14 жовтня 2024 року (т.2 а.с.13-15), а також копії податкової звітності лікарні за III та IV квартал 2024 року (т.2 а.с.133-169).

Проаналізувавши вказану інформацію та з врахуванням кваліфікації позивачки колегія суддів звернула увагу на наступні посади:

-21.08.2024 року прийнято на роботі прибиральника територій (порядковий номер 45 в податковій звітності т.2 а.с.137);

-19.08.2024 року звільнилася посада адміністратора (порядковий номер 56 в податковій звітності т.2 а.с.137 зворот);

-21.08.2024 року прийнято на роботі прибиральника територій (порядковий номер 70 в податковій звітності т.2 а.с.138 зворот);

-26.08.2024 року звільнилася посада ліфтера (порядковий номер 76 в податковій звітності т.2 а.с.139);

-24.09.2024 року прийнято на роботі завідувача відділу (порядковий номер 97 в податковій звітності т.2 а.с.140);

-19.09.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 130 в податковій звітності т.2 а.с.140 зворот);

-23.09.2024 року прийнято на роботі інспектора з військового обліку (порядковий номер 144 в податковій звітності т.2 а.с.142);

-26.09.2024 року прийнято на роботу прибиральника службових приміщень (порядковий номер 152 в податковій звітності т.2 а.с.142 зворот);

-19.09.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 156 в податковій звітності т.2 а.с.142 зворот);

-17.09.2024 року прийнято на роботу прибиральника територій (порядковий номер 160 в податковій звітності т.2 а.с.143);

-24.09.2024 року звільнилася посада прибиральника територій (порядковий номер 175 в податковій звітності т.2 а.с.143 зворот);

-19.09.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 186 в податковій звітності т.2 а.с.144 зворот);

-19.09.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 199 в податковій звітності т.2 а.с.145);

-13.09.2024 року звільнилася посада менеджера (управителя) з громадської охорони здоров`я (порядковий номер 213 в податковій звітності т.2 а.с.145 зворот);

-19.09.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 215 в податковій звітності т.2 а.с.145 зворот);

-20.09.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 224 в податковій звітності т.2 а.с.146);

-16.09.2024 року прийнято на роботі інспектора кадрів (порядковий номер 232 в податковій звітності т.2 а.с.146 зворот);

-01.10.2024 року прийнято на роботі завідувача відділу (порядковий номер 22 в податковій звітності т.2 а.с.149);

-09.10.2024 року прийнято на роботі ліфтера (порядковий номер 23 в податковій звітності т.2 а.с.149);

-07.10.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 52 в податковій звітності т.2 а.с.150 зворот);

-07.10.2024 року прийнято на роботі сестру-господиню (порядковий номер 76 в податковій звітності т.2 а.с.152);

-11.10.2024 року прийнято на роботі охоронника (порядковий номер 80 в податковій звітності т.2 а.с.152 зворот);

-08.10.2024 року прийнято на роботу прибиральника службових приміщень (порядковий номер 82 в податковій звітності т.2 а.с.152 зворот);

-09.10.2024 року прийнято на роботі охоронника (порядковий номер 94 в податковій звітності т.2 а.с.153 зворот);

-08.10.2024 року прийнято на роботі ліфтера (порядковий номер 119 в податковій звітності т.2 а.с.155 зворот);

-15.10.2024 року прийнято на роботі заступника начальника управління (самостійного) – начальника відділу (порядковий номер 123 в податковій звітності т.2 а.с.155 зворот);

-01.10.2024 року прийнято на роботі прибиральника територій (порядковий номер 131 в податковій звітності т.2 а.с.156);

-15.10.2024 року прийнято на роботі гардеробника (порядковий номер 135 в податковій звітності т.2 а.с.156 зворот);

-11.10.2024 року прийнято на роботі адміністратора (порядковий номер 141 в податковій звітності т.2 а.с.156 зворот);

-08.10.2024 року прийнято на роботі охоронника (порядковий номер 153 в податковій звітності т.2 а.с.157 зворот);

-13.10.2024 року звільнилася посада реєстратора медичного (порядковий номер 172 в податковій звітності т.2 а.с.159 зворот);

-09.10.2024 року прийнято на роботі охоронника (порядковий номер 181 в податковій звітності т.2 а.с.159).

Отже, з вказаної інформації вбачається, що в період з 12 серпня 2024 року по 14 жовтня 2024 року одні посади звільнялися, а на інші приймалися нові працівники. Проте, ОСОБА_1 пропонувалися вакантні посади, які існували станом на 12 серпня 2024 року. Посади, які звільнялися після 12 серпня 2024 року і до 14 жовтня 2024 року позивачці не пропонувалися, чим було порушено вимоги ст..49-2 КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з доводами відповідача 1 про те, що на деякі посади із вказаного переліку були переведені працівники з ліквідованого підприємства. Проте, із податкової звітності лікарні за III та IV квартал 2024 року вбачається, що саме в двохмісячний період попередження позивачки про зміну в організації виробництва і праці звільнялися посади, які могла би зайняти позивачка і вони їй не були запропоновані. До прикладу, це декілька посад адміністраторів, прибиральників, охоронців, ліфтерів, сестри-господині, медичного реєстратора, тощо.

13.09.2024 року звільнилася посада менеджера (управителя) з громадської охорони здоров`я (порядковий номер 213 в податковій звітності), яка не була запропонована позивачці. Доводи представника відповідача про те, що ця посада вимагає медичну освіту не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому є безпідставними.

В матеріалах справи також міститься інформація щодо звільнених працівників КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня» з 12.08.2024 по 14.10.2024, з якої вбачається, що у вказаний період звільнився менеджер (т.2 а.с.14 зворот). Проте, посада менеджера позивачці не була запропонована.

Також в цій інформації зазначається, що у вказаний період звільнилися 2 посади адміністраторів, які не були запропоновані позивачці.

Колегія суддів не погоджується з доводами представника відповідача 1 про те, що позивачці 12 серпня 2024 року в повідомленні про зміну в організації праці пропонувалися посади адміністраторів, прибиральників, гардеробника, інспектора з військового обліку тощо і вона від їх зайняття відмовилась, оскільки з усталеною практикою Верховного Суду, яка наведена вище, позивачці мали бути запропоновані всі вакансії, які були станом на 12 серпня 2024 року, та які з`явилися на підприємстві, до самого моменту звільнення, тобто до 14 жовтня 2024 року.

Доводи апеляційної скарги про незапропоновані посади ерготерапевта, бухгалтера, економіста є безпідставними, оскільки позивачка не підтвердила кваліфікаційні вимоги за цими посадами.

Також є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що через 4 дні після звільнення позивачки з роботи на підприємство був прийнятий юрист. Як встановлено в судовому засіданні апеляційного суду основним працівником на посаді юрисконсульта була ОСОБА_15 . З 09.05.2022 року вона увільнена від роботи у зв`язку з призовом на військову службу під час загальної мобілізації зі збереженням місця роботи та посади на період проходження військової служби. У зв`язку з реорганізацією КНП КОР «КОЦРМ» наказом від 17.10.2024 року вона була прийнята на роботу за переведенням до КНП КОР «КОКЛ».

Так само начальник відділу кадрів та документального забезпечення була переведена з реорганізованого підприємства до КНП КОР «КОКЛ».

З урахуванням вказаних обставин не можна вважати роботодавця таким, що виконав належно вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо обов`язку працевлаштувати працівника.

Зазначеного суд першої інстанції не врахував та прийшов до помилкового висновку про дотримання роботодавцем вказаних вимог законодавства.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про відсутність згоди на звільнення позивачки профспілкового комітету.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП (розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації) не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

Таким чином, виходячи зі вищезазначеного, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пункту 1 статті 40 КЗпП, у воєнний час може бути проведено без попередньої згоди виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, за виключенням звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

Оскільки, позивачка не була обрана до профспілкових органів, є обгрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що попередня згода виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації в даному випадку не потрібна.

Враховуючи вищевикладені обставини колегія суддів вважає, що звільнення позивачки відбулось з порушенням норм трудового законодавства та трудових прав позивача, що тягне за собою поновлення її на роботі.

Висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, не узгоджуються з нормами матеріального права, а тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивачки та поновлення її на роботі.

Вирішуючи питання про поновлення позивачки на посаді, з якої вона звільнена і яка є скороченою, колегія суддів входить з наступного.

Положеннями КЗпП України передбачено засоби правового захисту працівників, звільнення яких визнане незаконним. Так, за змістом частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.

Отже, скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади відповідно до вимог частини першої статті 235 КЗпП України є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, зокрема суд, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений у частині першій статті 235 КЗпП України.

За таких обставин, оскільки законодавством не передбачено можливості поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було незаконно звільнено, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі, а не на іншій рівнозначній посаді, як того бажає позивачка.

Повноваження суду під час вирішення трудового спору про поновлення працівника на попередній роботі не можна ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Так, повноваження щодо призначення працівника на відповідну посаду згідно із затвердженим штатним розписом є винятковою компетенцією роботодавця і суд як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення таких дискреційних повноважень роботодавця.

Обов`язок із працевлаштування незаконно звільненого працівника покладений саме на роботодавця, яким у випадку реорганізації є його правонаступник.

Водночас питання внесення будь-якої посади до штатного розпису належить до внутрішньогосподарської діяльності установи (організації, підприємства) та їх компетенції, оскільки саме власник або уповноважений ним орган самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис, вносить до нього зміни, а тому згідно з чинним законодавством суд не може вирішувати таке питання.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 07 вересня 2026 року у справі №308/9220/21 (провадження № 61-11509сво25) відступив від висновків у подібних правовідносинах у частині зобов`язання роботодавця поновити звільненого працівника саме на рівнозначній посаді або шляхом внесення відповідних змін до штатного розпису, ввівши скорочену посаду, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 листопада 2023 року у справі № 308/9448/21 (провадження № 61-8893св23) та зазначив:

«Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів осіб. Такі права та законні інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20).

Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Винятком із цього правила є норма статті 240-1 КЗпП України, яка передбачає, що у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, то орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу та одночасно визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 зроблено висновок, що «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом».

Поновлення на роботі - це повернення працівника у попередній стан, який існував до його незаконного звільнення (постанова Верховного Суду від 27 березня 2023 року у справі № 297/377/18).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було незаконно звільнено (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 302/207/20 зазначено таке: «відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

69. Тобто у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.».

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2023 року у справі № 302/181/20.

Аналогічний підхід застосовується і касаційними судами адміністративної юрисдикції.

Зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2025 року у справі № 420/27192/21 зазначено таке: «Суд не може погодитися із визначеним судом першої інстанції способом захисту порушеного права позивача шляхом поновлення позивача в органах Державної податкової служби України на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного управління ДФС у Миколаївській області.

Верховний Суд зазначає, що норми КЗпП України передбачають засоби правового захисту працівників, звільнення яких визнане незаконним. Так, за змістом частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.

При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору про поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Так, повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією роботодавця і суд як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу».

Касаційний суд зауважував, що:

-прийняття рішення про внесення змін до штатного розпису є компетенцією відповідача та є складовою права на управління юридичної особи. Суд не вирішує питання щодо доцільності змін в організації виробництва, оскільки це належить до виключної компетенції роботодавця (власника або уповноваженого ним органу);

-поновлення позивача на посаді, яку він не обіймав до звільнення, суперечить способу захисту його порушеного права, який закріплений у частині першій статті 235 КЗпП України та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення. Крім того, такий спосіб захисту порушеного права позивача може викликати новий спір щодо визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена;

-внесення змін до штатного розпису щодо створення роботодавцем аналогічної посади, з якої було незаконно звільнено працівника, або рівнозначної за своїми трудовими функціями посади, стосується порядку виконання судового рішення про поновлення працівника на посаді, з якої його було незаконно звільнено, а не способу захисту прав працівника (повернення у попередній стан), і належить до повноважень роботодавця відповідно до його внутрішніх документів».

З огляду на викладені обставини позивачка повинна бути поновлена до правонаступника реорганізованого підприємства на ту посаду, яку вона обіймала до звільнення, тобто на посаду заступника генерального директора апарату управління.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з пунктами 5, 8 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Враховуючи те, що спірний наказ про звільнення підлягає скасуванню, позивачка - поновленню на роботі, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Заробітна плата позивачки, яка входить в розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку №100, становить:

-за серпень 2024 року - 27 246,95 грн;

-за вересень 2024 року - 14 272,21 грн.

Всього 41 519,16 грн.

Виходячи з кількості робочих днів у серпні 2024 року - 22 та вересні 2024 року - 11, всього 33, середньоденна заробітна плата позивачки складає: 1 258,15 грн.

З огляду на викладене, кількість днів вимушеного прогулу, які підлягають оплаті, складає 512 робочих днів ( з 15 жовтня 2024 року по 30 вересня 2026 року).

Таким чином, у зв`язку з незаконним звільненням з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 644 172,80 грн (1 258,15 грн х 512 робочий день).

Вказана сума зазначена без врахування встановлених законодавством України податків і зборів.

При цьому колегія суддів вважає, що слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з наступних підстав.

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Подібного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, від 09 липня 2026 року у справі № 990/156/23.

У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 234/15372/17 зазначено, що оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з`являвся на виклик суду, вчиняв інші дії щодо зволікання розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим.

У постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року у справі № 522/3702/22 вказано: «[…] суди не встановили, що позов ОСОБА_1 розглядався більше одного року з вини позивача, на існуванні якої також не наполягає й сам заявник у касаційній скарзі, а тому обґрунтовано не обмежили стягнення середнього заробітку строком в один рік».

У даній справі встановлено, що з позовом про поновлення на роботі позивачка звернулася до суду 13 листопада 2024 року, тобто в передбачений законом місячний строк з моменту звільнення.

Справа розглядалася в суді першої інстанції до 04 травня 2026 року. Будь-якої вини позивачки в затягуванні розгляду справи колегією суддів не встановлено.

За таких обставин виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин, зокрема у разі працевлаштування на іншу роботу після звільнення. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент сторони (рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, заява №63566/00, § 23).

Щодо розподілу судових витрат понесених в суді першої та апеляційної інстацій

Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункту б пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України).

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл витрат.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).

Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Зазначена правова позиціє є незмінною, вона безпосередньо передбачена положеннями пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості й достовірності відображеної у них інформації.

В поданому позові позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу понесені в суді першої інстанції в розмірі 7000 грн., суд першої інстанції стягнув витрати на правову допомогу повністю.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягненні судових витрат, колегія суддів виходить із того, що при визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим (п. 268).

Вказаний правовий висновок викладено у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) виснувала, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Колегія суддів наголошує, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (див. постанову Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження №12-171гс19) зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення – визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у т.ч., але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

В мотивувальній частині даної постанови апеляційний суд прийшов до висновку про задоволення позову ОСОБА_1 .

Відповідно до положень частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову – на відповідача; у разі відмови в позові – на позивача; у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно матеріалів справи, вбачається, що позивачку ОСОБА_1 у даній справі представляла адвокат Кирилюк Т.А. на підставі ордеру від 11 листопада 2024 року, який виданий на підставі договору про надання правничої допомоги №129/23 від 29 листопада 2023 року.

В поданому позові позивачка ОСОБА_1 вказала попередній орієнтований розмір судових витрат, які вона очікує понести у суді першої інстанції в розмірі 30000 грн. Докази понесення витрат будуть подані в порядку передбаченому ЦПК України (том 1 а.с.12).

25 листопада 2025 року адвокатом Кирилюк Т.А., які діє в інтересах позивачки ОСОБА_1 подано до суду першої інстанції заяву в порядку ч.8 ст.141 ЦПК України, згідно якої заявила, що у випадку задоволення позову, Назарко М.В. будуть подані протягом п`яти днів всі підтверджуючі документи щодо понесених судових витрат (том 2 а.с.142).

04 травня 2026 року до суду першої інстанції адвокатом Кирилюк Т.А., які діє в інтересах позивачки ОСОБА_1 подано заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, в якій просила стягнути з відповідачів на користь позивачки витрати на професійну правничу допомогу понесені в суді першої інстанції в сумі 42000,00 грн.

На підтвердження понесених судових витрат на правничу допомогу представником позивача надано:

- договір про надання юридичної (правничої) допомоги №129/23 від 29 листопада 2023 року укладений між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Кирилюк і Партнери» (том 3 а.с.9-12);

- замовлення №2 від 08 листопада 2024 року (том 3 а.с.13);

- додаткову угоду №2 до Договору №129/23 від 29.11.2023 про надання юридичної (правової) допомоги (том 3 а.с.14);

- детальний опис робіт (наданих послуг) до Договору №129/23 від 29.11.2023 про надання правової допомоги в межах Додаткової угоди №2 від 08.11.2024 (том 3 а.с.15);

- платіжні інструкції про сплату ОСОБА_1 на рахунок Адвокатського об`єднання «Кирилюк і Партнери» витрат на правову допомогу по Договору №129/23 на загальну суму 42 000 грн. (том 3 а.с.16-19).

Договором №129/23 від 29.11.2023 про надання юридичної (правничої) допомоги, зокрема п.4.1. передбачено, що в Додатковій угоді до договору сторони можуть домовитися про фіксований розмір винагороди незалежно від витрат часу на виконання замовлених послуг, про оплату у відсотковому співвідношенні від задоволених до стягнення коштів (гонорар успіху) або про будь-який змішаний спосіб оплати.

Замовленням 2 передбачено, що: відповідно до п.2.1 Договору про надання правової допомоги 129/23 від 29.11.2023, Назарко доручає АО «Кирилюк і Партнери»: проаналізувати пакет документів для визначення правової позиції та підготувати від імені Назарко М.В. проект (текст) позовної заяви; представляти інтереси як позивача в сумі першої інстанції, брати участь в судових засіданнях, готувати та подавати всі необхідні заяви, клопотання, письмові заяви, заперечення в інтересах позивачки.

Згідно укладеної Додаткової угоди №2 до Договору №129/23 від 29.11.2023 про надання юридичної (правової) допомоги, вартість послуг згідно Замовлення №2 від 08.11.2024 за аналіз пакету документів для визначення правової позиції та підготовки проекту (тексту) позовної заяви та подальшого представництва в суді першої інстанції під час розгляду справи, в т.ч. за підготовку усіх процесуальних заяв і клопотань по справі, сторони погодили у фіксованому розмірі, а саме – 42000 грн., якщо інший порядок розрахунків не буде передбачений новою Додатковою угодою Сторін.

Відповідно до детального опису робіт (наданих послуг) на виконання вище вказаного договору, АО «Кирилюк і Партнери» надано такі послуги: підготовка тексту позовної заяви, що включало аналіз наданого пакету документів; представництво позивачки в суді; підготовка клопотання про ознайомлення з відзивом та відкладення судового засідання; ознайомлення зі справою; аналіз відзиву; підготовка до справи, підготовка клопотання про витребування доказів; підготовка процесуального клопотання з обґрунтуванням переходу в загальне позовне провадження; підготовка двох адвокатських запитів в КОКЛ та ДПС для забезпечення доказів по справі; підготовка додаткових письмових пояснень по справі (у відповідь на поданий відповідачем відзив); підготовка клопотання про витребування доказів від відповідача; представництво по справі в судовому засіданні; підготовка клопотання про забезпечення (витребування) доказів із ДПС; підготовка до судового засідання; участь в судовому засіданні по справі, заявлення клопотання про витребування доказів; підготовка клопотання про долучення доказів; участь у підготовчому судовому засіданні по справі, справа призначена до розгляду по суті; підготовка до судового засідання; представництво в судовому засіданні по справі; підготовка супровідного листа про надання роздруківок електронних доказів; підготовка до участі у справі; підготовка заяви про стягнення витрат на правничу допомогу.

Згідно наданих платіжних інструкцій, вбачається, що ОСОБА_1 сплатила на рахунок Адвокатського об`єднання «Кирилюк і Партнери» витрати на правову допомогу понесені в суді першої інстанції по Договору №129/23 на загальну суму 42 000 грн.

Також, позивачка в поданій апеляційній скарзі просила стягнути з відповідача витрати на правову допомогу понесені в апеляційній інстанції.

03 вересня 2026 року адвокат Кирилюк Т.А., яка діє в інтересах позивачки ОСОБА_1 подаладо апеляційного суду через електронну пошту заяву про стягнення витрат на правову допомогу понесених в апеляційній інстанції у розмірі 12 000 грн.

Вказана заява, протокольною ухвалою апеляційного суду повернута заявнику без розгляду як неналежно подана.

30 вересня 2026 року адвокат Кирилюк Т.А., яка діє в інтересах позивачки ОСОБА_1 звернулася до апеляційного суду через систему «Електронний Суд» із заявою про стягнення витрат на правову допомогу понесених в апеляційній інстанції у розмірі 12 000 грн.

На підтвердження понесених судових витрат на правничу допомогу представником позивача надано:

- замовлення №3 від 25 травня 2026 року;

- додаткову угоду №3 до Договору №129/23 від 29.11.2023 про надання юридичної (правової) допомоги;

- акт виконаних робіт (надання послуг) до Договору №129/23 від 29.11.2023 про надання правової допомоги в межах Додаткової угоди №3;

- платіжну інструкцію про сплату ОСОБА_1 на рахунок Адвокатського об`єднання «Кирилюк і Партнери» витрат на правову допомогу по Договору №129/23 на суму 12 000 грн.

Замовленням 3 передбачено, що відповідно до п.2.1 Договору про надання правової допомоги 129/23 від 29.11.2023, Назарко доручає АО «Кирилюк і Партнери»: проаналізувати рішення суду першої інстанції та підготувати апеляційну скаргу на вказане рішення; представляти інтереси як позивача в сумі апеляційної інстанції, брати участь в судових засіданнях, готувати та подавати всі необхідні заяви, клопотання, письмові заяви, заперечення в інтересах позивачки.

Згідно укладеної Додаткової угоди №3 до Договору №129/23 від 29.11.2023 про надання юридичної (правової) допомоги, вартість послуг згідно Замовлення №3 від 25.05.2026 за аналіз рішення суду першої інстанції та підготовки проекту (тексту) апеляційної скарги та подальшого представництва в суді апеляційної інстанції під час розгляду справи, в т.ч. за підготовку усіх процесуальних заяв і клопотань по справі, сторони погодили у фіксованому розмірі, а саме – 12000 грн., якщо інший порядок розрахунків не буде передбачений новою Додатковою угодою Сторін.

Відповідно до Акту виконаних робіт (наданих послуг) на виконання вище вказаного договору, АО «Кирилюк і Партнери» надано такі послуги: підготовка апеляційної скарги, подання апеляційної скарги.

Згідно наданої платіжної інструкції, вбачається, що ОСОБА_1 сплатила на рахунок Адвокатського об`єднання «Кирилюк і Партнери» витрати на правову допомогу понесені в суді апеляційної інстанції по Договору №129/23 на загальну суму 12 000 грн.

При визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу понесених позивачкою в суді першої та апеляційної інстанцій, апеляційний суд врахує складність справи та виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на виконання відповідних робіт, обсяг наданих послуг та виконаних робіт, реальність надання адвокатських послуг (їх дійсності та необхідності), приходить до висновку , що визначений розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 54000,00 грн. є завищеним.

Колегія суддів, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг, вважає, що наявні підстави для часткового задоволення заяви.

Отож, виходячи з принципів співмірності та розумності судових витрат, врахувавши характер правовідносин, обсяг наданих адвокатом послуг заявнику, складність справи, необхідність процесуальних дій сторони, реальність наданих адвокатських послуг, розумність їхнього розміру до ціни позову та до предмету спору, вважає за необхідне частково присудити стороні, на користь якої ухвалено судове рішення витрати на правову допомогу та покласти на відповідача витрати у розмірі 33000 грн. (25000 грн. за розгляд справи в суді першої інстанції, 8000 грн. за розгляд справи в апеляційній інстанції).

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2024 року у справі № 756/6927/20, від 04 квітня 2024 року у справі № 701/804/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 530/259/21, від 10 квітня 2024 року у справі №367/6289/21, від 22 травня 2024 року у справі №205/5969/15-ц, у яких також вирішувалось питання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу за відсутності заперечень іншої сторони.

Щодо судового збору

За правилами ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з мотивувальної частини постанови, апеляційний суд прийшов до висновку про задоволення позову.

Згідно до ч.6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» , передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Частиною 1 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» визначено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно з підпунктами 1, 2 п.1 ч.2 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» ставка судового збору за подання фізичною особою до суду позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а ставка за подання фізичною особою до суду позовної заяви немайнового характеру становить 0,4 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачка звернулася до суду з позовом у листопаді 2024 року та заявляла одну вимогу немайнового характеру та одну вимогу майнового характеру.

Позивачка звільнена від сплати судового збору, а тому судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави.

Таким чином, оскільки апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, то з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі 7652,92 грн. (1211,20 грн. – одна вимога немайнового характеру; 644 172,80 грн. х 1% = 6441,72 грн. - одна вимога немайнового характеру),

Відповідно до п.6 ч.2 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду має складати 150 відсотків ставки, що підлягало сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

При цьому, частиною третьою статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Оскільки заявник подав апеляційну скаргу в електронній формі, до неї застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Таким чином, враховуючи задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції підлягає стягненню із відповідача в дохід держави у розмірі 9183,50 грн. (7652,92 х 150% х 0,8).

Отож загальний розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь держави складає 16836,42 грн. (7652,92 + 9183,50).

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно п.1,3,4 ч.1, ч.2 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.

Згідно п.2,4 ч.1 ст.430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про: присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Керуючись статтями 141, 367, 368, 374, 376, 382-384, 430 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 04 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Голови комісії з реорганізації Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» від 14 жовтня 2024 року № 778-к/тр «Про звільнення ОСОБА_3 ».

Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді заступника генерального директора апарату управління у Комунальному некомерційному підприємстві Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (код ЄДРПОУ 01993701) як правонаступника Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр реабілітаційної медицини» (код ЄДРПОУ 01993718) з 15 жовтня 2024 року.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» (код ЄДРПОУ 01993701) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 жовтня 2024 року по 30 вересня 2026 року в розмірі 644 172,80 грн. з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та обов`язкових платежів.

Допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» на користь держави судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій у загальному розмірі 16836,42 грн.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна клінічна лікарня» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу понесені в суді першої та апеляційної інстанцій в загальному розмірі 33000 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена судом 07 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач: Н.К. Височанська

Судді: М.І. Кулянда

О.О. Одинак