Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №638/4628/21 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

08 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 638/4628/21

провадження № 22-ц/818/2171/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Тичкової О.Ю.,

суддів: Маміної О.В., Яцини В.Б.

за участю секретаря: Риндіч О.Б.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою Соботника Ростислава Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2025 року у складі судді Шишкіна О.В.,-

в с т а н о в и в:

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він перебував з ОСОБА_2 у шлюбі з 22.11.2003 року. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.12.2020 року шлюб між сторонами розірвано. Під час шлюбу 07.12.2007 року сторонами за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,6 кв.м ( надалі Квартира). Право власності на квартиру було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 . Оскільки після розлучення колишнє подружжя не дійшло згоди щодо користування та розпорядження спільним майном та на думку відповідача вказана квартира належить їй, він змушений звернутися до суду з дійсним позовом.

У липні 2021 ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою, у якій просила встановити, що Квартира була придбана ОСОБА_2 у шлюбі за власні кошти та просила визнати Квартиру її особистою власністю.

В обґрунтування позовних вимог представник ОСОБА_2 зазначив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 22.11.2003 року. Сторони проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, згодом народилися діти – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На початку шлюбно - сімейних відносин подружжя проживало у квартирі АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору дарування. Після народження першої дитини подружжя прийняло рішення щодо покращення умов проживання сім`ї. Відповідач власних грошей на придбання нового житла не мав. ОСОБА_2 вирішила продати належну їй квартиру та придбати нову. Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна №2489 від 05.12.2007 року квартиру АДРЕСА_2 було продано ОСОБА_2 за 565 000 грн. За договором купівлі-продажу нерухомого майна №1942 від 07.12.2007 року, ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 353 000 грн. Відповідачем ОСОБА_1 подано нотаріусу заяву про згоду на придбання ОСОБА_2 спірного майна за ціну та на умовах на її власний розсуд, що свідчить про те що він розумів наслідки набуття квартири особисто ОСОБА_2 .. Вважає, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного із подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбано. Тому, ці обставини позбавляють ОСОБА_1 заявляти вимоги на частину Квартири, як частину спільного сумісного майна подружжя.

Ухвалою суду від 30.09.2021 року позови об`єднані в порядку ст. 193 ЦПК України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1767,50 грн.

Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 надав суду належні докази набуття Квартири у шлюбі. Тому право спільної сумісної власності на неї презюмується відповідно до вимог закону. ОСОБА_2 зазначеної презумпції не спростувала. Сам по собі достатній розмір отриманих нею грошових коштів від продажу власної квартири для придбання Квартири ще не свідчить про те, що вона була придбана саме за ці грошові кошти оскільки договір купівлі продажу Квартири відповідних відомостей не містить. Належних доказів на підтвердження зазначеного позивачем за зустрічним позовом не надано.

Не погодившись з рішенням ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на необґрунтованість рішення, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неповно встановив обставини у справі та ухвалив рішення що не відповідає дійсним обставинам у справі та вимогам закону. Матеріали справи містять докази на підтвердження того, що 05.12.2007 ОСОБА_7 продала належну їй на праві особистої власності квартиру за 565 000 грн, а 07.12.2007 за рахунок цих коштів придбала спірну квартиру, що спростовує презумпцію спільного сумісного майна на Квартиру. сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумновною підставою для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_1 у відзиві зазначив, що він отримав від батька позику на придбання спірної квартири у розмірі 20 000 дол. США, проте належних та допустимих доказів на підтвердження зазначеного суду не надав. Також не надав доказів наявності у нього грошових коштів на момент придбання спірного майна. Надані ОСОБА_1 договір банківського вкладу та кредитний договір надані датовані 2008 роком, водночас Квартира куплена у 2007 тому вказані докази не свідчать, що отримані кошти були спрямовані в інтересах сім`ї.

Відповідно до частин 1-3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 , дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 22.11.2003 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 від 22.11.2003 року (а.с. 33).

У подружжя народилися діти – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та (а.с. 34-36).

ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору дарування №1-1607 від 24.04.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Беседою Т.Д. належала квартира АДРЕСА_2 (а.с. 37).

Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна №2489 від 05.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І.В. ОСОБА_2 було продано квартиру АДРЕСА_2 за 565 000 грн (а.с. 39).

Відповідно договору купівлі-продажу нерухомого майна №1942 від 07.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Котляровою О.М. ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 353 000 грн (а.с.7-8).

07.12.2007 ОСОБА_1 дав згоду ОСОБА_2 на купівлю квартири АДРЕСА_1 за ціну та на умовах (а.с. 44).

За адресою АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_2 . За вказаною адресою ОСОБА_1 не зареєстрований, що підтверджується довідкою у житловому приміщенні осіб від 11.08.2020 (а.с. 43).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.12.2020 року у справі № 638/11258/20 шлюб між сторонами розірвано.

Згідно довідки Головного управління ДПС у Харківській області від 29.01.2021 №888/АП/20-40-54-17 про отримані доходи ОСОБА_1 за спрощеною системою оподаткування, та згідно наданих податкових декларацій, звітів платника єдиного податку дохід складав: з 01.01.2003 по 31.12.2003-238787 грн; з 01.01.2004 по 30.09.2004-114 747 грн; з 01.01.2012 по 31.12.2012-212211 грн. Згідно фіксованого патенту та згідно наданих декларацій про доходи, дохід складав: з 01.10.2004 по 31.12.2004 - 4500 грн, 3 01.01.2005 по 31.12.2005 - 27000 грн, з 01.01.2006 по 31.12.2006 – 15 000 грн, з 01.01.2007 по 31.12.2007 – 21 500 грн, з 01.01.2008 по 31.12.2008 – 48270 грн, з 01.01.2009 по 31.12.2009-8100 грн (а.с. 46).

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 зазначив, що кошти отримані після продажу квартири ОСОБА_2 було поділено між родичами колишньої дружини, внаслідок чого, коштів на придбання спірної квартири не вистачило. У зв`язку з чим позивач позичив у борг у свого батька 20 000 доларів США для придбання спірного майна та уклав кредитний договір №61-301ПВ/2008 за умовами якого отримав 15 000 дол. США для ремонту спірної квартири.

На підтвердження вказаних обставин позивач надав кредитний договір №61-301ПВ/2008 від 12.09.2008 з якого вбачається, що ОСОБА_1 взяв кредит у ВАТ «Мегабанк» на споживчі цілі у розмірі 15 000 доларів США (а.с. 69-70).

З листа від 23.11.2020 АТ «Мегабанк» вбачається, що станом на 19.11.2020 зобов`язань за кредитним договором №61-301ПВ/2008 від 12.09.2008 у ОСОБА_1 не має (а.с. 75).

Згідно Договору №185-А банківського страхового вкладу від 27.03.2008, ОСОБА_1 передав банку грошову суму у розмірі 5500 Євро для отримання процентів за користування зазначеними коштами, що також підтверджується квитанцією від 27.03.2008 та випискою з особового рахунку з 27.03.2008 по 28.30.2008 (а.с. 65,66).

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року в справі № 6-1568цс16 від 05 квітня 2017 року в справі № 6-399цс17).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19)).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна №2489 від 05.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І.В. ОСОБА_2 було продано квартиру АДРЕСА_2 за 565 000 грн.

Відповідно договору купівлі-продажу нерухомого майна №1942 від 07.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Котляровою О.М. ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 353 000 грн.

Враховуючи, що ОСОБА_2 до укладення шлюбу з ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 , вартість від відчуження якої повністю покривала вартість придбаної у період шлюбу за договором купівлі-продажу нерухомого майна №1942 від 07.12.2007 року квартири АДРЕСА_1 , та ураховуючи відсутність доказів, які б достовірно свідчили про придбання спірної квартири за рахунок особистих коштів ОСОБА_1 чи спільних коштів подружжя, судова колегія вважає, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції, залишив поза увагою докази, які свідчать, що укладенню договору купівлі-продажу №93 в будинку АДРЕСА_4 передувало відчуження за два дні до придбання зазначеної квартири, належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_1 , вартість якої значно перевищує вартість придбаної спірної квартири, що об`єктивно підтверджує доводи відповідача про придбання зазначеного нерухомого майна саме за рахунок її власних коштів.

Зазначене, а також відсутність доказів, які б свідчили про наявність у подружжя спільних грошових заощаджень, наявність у ОСОБА_1 доходу у розмірі достатньому для придбання спірного нерухомого майна чи його участі особистими коштами у його придбанні, свідчить про недоведеність позивачем позовних вимог про те, що спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Надана ОСОБА_1 07 грудня 2007 року згода ОСОБА_2 на придбання квартири АДРЕСА_1 , посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Котляровою О.М. та зареєстрована в реєстрі за № 1941, свідчить про надання позивачем згоди для придбання спірної квартири ОСОБА_2 за ціну та на умовах на її власний розсуд.

Крім того, нотаріусом при посвідчені правочинів не перевіряється та не встановлюється джерело походження коштів на придбання майна. Саме по собі надання позивачем згоди на придбання спірної квартири ОСОБА_2 не має правового значення для визначення зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя, оскільки письмова згода на укладення одним із подружжя договорів на відчуження нерухомого майна, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації необхідна при розпорядження таким майном, а не на його придбання.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14 (провадження 61-38040 св 18), від 29.07.2020 у справі №127/16354/17 (провадження 61-5698св19).

Зважаючи на викладене, висновок суду про те, що ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільного сумісного майна подружжя є помилковим

Встановлення факту набуття Квартири за особисті кошти ОСОБА_2 є підставою для визнання Квартири її особистою власністю.

Позовні вимоги ОСОБА_2 про встановлення факту придбання Квартири у період шлюбу за її особисті кошти окремо вирішенню не підлягають, оскільки встановлення такого факту не є самостійним способом захисту права та у разі доведення зазначеного факту є підставою для визнання Квартири її особистою приватною власністю.

Отже, доводи апеляційної скарги спростовують висновки в суду про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 та недоведеність позовних вимог ОСОБА_2 .

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки, суд першої інстанції не в повній мірі з`ясував обставини, що мають значення для справи, допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржуване рішення - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Частиною 1 статті 141ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України оскільки спір вирішений в частині майнової вимоги , з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4 286,45 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 286 (чотири тисячі двісті вісімдесят шість) грн 45 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня проголошення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий О. Ю.Тичкова

Судді О.В.Маміна

В.Б. Яцина